L'arza, garbancera, garbanceru o garbanzal (Rosa canina) ye un parrotal espinosu de fueya caduca de la familia de les arrosaes, nativu d'Europa, el noroeste d'África y Asia occidental. Tamién foi introducíu en Norteamérica y otres partes del mundu. Anguaño la so distribución yera bastante amplia.
Esti parrotal mide hasta 2 m d'altor, con tarmos colgantes de color verde, cubiertos d'escayos pequeños, fuertes y curves. Les fueyes tán compuestes de 5 a 7 foliolos dentaos ovales.
Les flores, solitaries o arrexuntaes en corimbos, son de color rosa maciu o blanques, de 4 a 6 cm de diámetru, con cinco pétalos, y maurecen nuna fruta ovoide de color coloráu intensu, de tipu cinorrodón, d'un tamañu ente 1,5 y 2 cm, llamada tapaculo o artuganciu.
El frutu destaca pol so altu conteníu de vitamina C (anque tamién contién carotenoides y flavonoides) y por ser usáu pa faer mermelada y té.
L'Arza floria de mayu a xunetu y produz frutos a la fin del branu o a principios de la seronda.
Ye una planta nativa d'Europa, Canaries, Madeira, el noroeste d'África (Arxelia, Marruecos y Tunicia), l'oeste d'Asia (Afganistán, Irán, Iraq, El Líbanu, Palestina, Siria, Armenia, Azerbaixán, Xeorxa, el sur de Rusia y Taxiquistán) y el subcontinente indiu. Sicasí, ta naturalizada y amontesada práuticamente en tol mundu, incluyendo América, Australia (sobremanera en Tasmania) y Nueva Zelanda.
N'España, quitando la llinia costera de Canaries y delles zones puntuales de la mariña andaluza y murciana con clima tropical, alcuéntrase en cualesquier parte, dende'l nivel del mar hasta los 1.500 m d'altitú.
Considérase una especie de clima atlánticu y mediterraneu (zones templaes).
Nun tien preferencia por suelos específicos; inclusive prefier zones montascoses o semi-montascoses, como'l sotobosque arbustivo d'especies caducifolies y quejigares, pero tamién puede apaecer n'otros montes, sebes, llaos de caminos, etc., y hasta n'árees costeres, pos tolera bien el salín. Estima los suelos bien drenaos y húmedos, daqué fértiles y con un pH neutru (6,1-7,8).
Les sos necesidaes d'agua asitiar nos 675-900 mm per añu. Puede soportar temperatures bien baxes, hasta de -23 °C (zona de rusticidad: 7 a 10).
L'usu melecinal de l'Arza ye vieyu, como lo demuestra la so presencia na Capitulare de villis vel curtis imperii, una orde emitida por Carlomagno que reclama a los sos campos por que cultiven una serie de yerbes y condimentos incluyendo les "roses" identificada anguaño como Rosa canina.
Los artugancios contienen taníns que dan un efeutu astrinxente, antidiarreico. Los flavonoides determinen la so aición como diuréticu y vitamínicu P: protector capilar y venotónico. Les flores confiéren-y una aición selemente laxante y como tónicu xeneral. Les fueyes son cicatrizantes n'usu esternu.
Los cinorrodones son utilizaos na prevención de gripe y resfriaos, astenia primaveral, fories, dispepsias hiposecretoras, fraxilidá capilar, edemes, varices, hemorroides, arteriopatíes. Estaos nos que se riquir un aumentu de la diuresis: como afecciones urinaries (cistitis, ureteritis, uretritis, oliguria, urolitiasis), hiperazotemia, hiperuricemia, gota, hipertensión arterial, edemes, sobrepesu acompañáu de retención de líquidos.
Fueyes, cinorrodones, n'usu tópicu: usaos en feríes, ulceraciones dérmiques, estomatitis, parodontopatías, farinxitis, blefaroconjuntivitis.[2]
Rosa canina describióse por Carlos Linneo y espublizóse en Species Plantarum 1: 491. 1753.[3]
Rosa: nome xenéricu que provién direutamente y ensin cambeos del llatín rosa que deriva de la mesma del griegu antiguu rhódon, , col significáu que conocemos: «la rosa» o «la flor de la rosal»
canina: epítetu que-y foi dáu pola forma de los aguiyones, similar a los caniles de los perros. El frutu, el tapaculo o artuganciu, ye botánicamente conocíu como un cinorrodón. Cinorrodón ye una trescripción d'una pallabra compuesta d'orixe griegu (kion + rhodon), que significa «rosal perruna».
Esta planta conózse tamién como ganzabera, garameta, Espín garbanceru, Rosal de la raposa, Rosal de los matos, Rosal del diablu', Rosal del diantre, Rosal d'espín, Artu moriscu, Artu les mores.
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. L'arza, garbancera, garbanceru o garbanzal (Rosa canina) ye un parrotal espinosu de fueya caduca de la familia de les arrosaes, nativu d'Europa, el noroeste d'África y Asia occidental. Tamién foi introducíu en Norteamérica y otres partes del mundu. Anguaño la so distribución yera bastante amplia.
Həmərsin və ya İt itburnu (lat. Rosa canina)[1] - itburnu cinsinə aid bitki növü. [2]
Hündürlüyü 1,5-2,5 m ə çatan koldur. Budaqları qövsşəkilli əyilən, bəzən demək olar ki, düz budaqlı koldur; tikanları bərkdir, oraqşəkilli əyilmişdir, əsas budaqlarda tikanlar demək olar ki, düzdür, uzərində çiçək formalaşan budaqlarda isə həmişə qarmaqşəkilli dartılmış formada olub, coxsaylıdır. [3]
Orta yarpaqların uzunluğu 7-9 sm olub, çılpaqdır, yalnız əsas ox boyunca bəzən qısa tükcüklər yerləşmişdir. Yalançı zoğlar çox zaman ensiz olur, kənarları vəzili-kirpikciklidir və sivri qulaqcıqlıdır. Yarpaqcıqları 7 ədəd, nadir hallarda 5 və ya 9 ədəd olur, hər iki tərəfdən həmişə çılpaq və hamardır, çox hallarda ellipsvari qısa sivriləşmiş uca malikdir, uzunluğu 2-2,5 sm, eni 1-1,5 sm-dir, ümumiyyətlə, iti-mişarvaridir, çox vaxt dişcikləri vəziciklə sonlanır.
Çiçəkləri çiçək qrupunda 3-5 ədəd, bəzən isə tək olur, və ya çiçək qrupu çox çoxçiçəklidir; çiçək saplağı 12-18 mm uzunluqda olub, çox vaxt yetişmiş meyvənin ölçüsünə bərabər olur. Nadir hallarda isə ondan uzun və ya qısa olur, adətən tükcük və vəzilərdən məhrum olur. Ləçəkləri ağımtıl-çəhrayı rəngdə olur və kasa yarpaqlarından qısadır.
Meyvələri iridir, yetişənə yaxın uzunluğu 15-26 mm olur, enli-oval, bəzən şarşəkilli formada olub, vəziciklərdən məhrum olmuşdur.
Çiçəkləmə prosesi may ayında baş verir.
May-İyun (İyul)
Böyük Qafqazda Quba, Xəzəryanı, Qobustan, Kür-Araz ovalığı, Kiçik Qafqazın şimal, mərkəzi və cənubunda, Naxçıvan və Lənkəran dağlarında, Lənkəran ovalığından orta dağ qurşağına qədər.
Meşəsiz kolaoxşar və otlu yamaclarda, çay sahillərində, meşənin ətrafında, yol boyunca, yaşayış məntəqələri boyunca rast gəlinir.
Yaxşı aşılayıcıdır (kökü, gövdəsi, yarpağı). Xalq təbabətində yetişmiş meyvələrindən istifadə olunur.
İkiləpəlilər ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin. Həmərsin və ya İt itburnu (lat. Rosa canina) - itburnu cinsinə aid bitki növü.
Hündürlüyü 1,5-2,5 m ə çatan koldur. Budaqları qövsşəkilli əyilən, bəzən demək olar ki, düz budaqlı koldur; tikanları bərkdir, oraqşəkilli əyilmişdir, əsas budaqlarda tikanlar demək olar ki, düzdür, uzərində çiçək formalaşan budaqlarda isə həmişə qarmaqşəkilli dartılmış formada olub, coxsaylıdır.
Аzərbаycаndа və İranda təbii arealı vardır.
Аzərbаycаndа təbii halda Lənkəran, Astara rayonu (Astara çayı kənarı) ərazisində yayılmışdır.
Аzərbаycаnın nadir bitкi növüdür. LC.
Aşağı və orta dağ qurşağında meşəliklərdə, kolluqlarda və dəniz sahilində yayılmışdır.
Azərbaycanda dar bir arealda yayılmışdır.
Təbiətdə bitkinin əksər zoğları sarımtıl-yaşıl rəngdədir. Birilliklərdə isə silindir şəkillidir və sarımtıl tikanlıdır. Bitkinin yarpaqları 3-5 cüt yarpaqcıqdan ibarət olub yarpaqcığın üst tərəfi yaşıl tüklü, alt tərəfi isə boz tüklüdür.Yarpaqcıqları enli qaidəsi ürəkvarı ucu isə əyilmiş sivridir. Yarpaqcıqların uzunluğu 12-15 sm eni isə 7-10 sm arasında olur.Yarpaqcıqların kənarı qeyri-bərabər dişlidir.Bitkinin çiçəkləri iri olub süpürgəvari salxım çiçək qrupunda yerləşir. Çiçəyin ləçəkləri ağ rəngdə olub, uzunsovdur və uc hissəsi çökəklik əmələ gətirir. Meyvələri qara rəngli, üzərində boz ləkələri var. Toxumları iri olur. İyun ayında çiçəkləyir, avqust ayında meyvələri yetişir.
Təbiətdə generativ və vegetativ yolla çoxalır.
Bаşlıcа оlаrаq insаn fəаliyyətidir.
Mədəni halda Nəbatat bağlarında becərilir.
Qəbul edilmiş qoruma tədbiri yoxdur.
Аzərbаycаnın “Qırmızı Kitabı”na dахil еdilməsi zəruridir.
Ar roz-ki, pe agroaz, pe roz-gouez, pe rosa canina e latin, a vez kavet er girzhier, etre plant dreinek evel an drez hag ar spern-du. Mont a ra o bleuñv roz da frouezh ruz, stumm vioù hir pe hiroc’h dezhe, vitaminoù C a-leizh enne. Graet e vez roz-agroaz pe roz-ki deus o bleuñv. Dour diwar delioù agroaz zo ur gargouilh mat evit ar boan-dent, ar c’hig-dent taniget hag ar boan-c’hoûg. Implijet e vez ar bleunioù evit soagnañ ar goulioù : lakat 12 gwenneg petalennoù sec’h e glec’h e-pad 10 devezh e-barzh un hanter-litrad lambig (ur gwenneg a dalvez ur gramm mui pe vui). Trempañ un tamm lien e-barzh ha lakat anezhañ neuze war ar gouli. Rankañ a raer chañch lien meur a wech an dez. Gant ar frouezh e c’haller prientiñ ur remed enep ar sklis : flastrit anezhe, dastumit ar chug ha mesket gant kemend-all a sukr (peotramant mel). Tommit ul lajadig (hep lakaat war an tan bras avat) ha lakit en ur voutailh stouvet mat. Teir loaiad teir gwech an dez, ken ma wellaer. M’ho pez poan o tiazezañ ho poued, debrit koñfitur graet gant frouezh agroaz.
Roz-ki a vez graet eus roz-aer gant Jules Gros.
Ar roz-ki, pe agroaz, pe roz-gouez, pe rosa canina e latin, a vez kavet er girzhier, etre plant dreinek evel an drez hag ar spern-du. Mont a ra o bleuñv roz da frouezh ruz, stumm vioù hir pe hiroc’h dezhe, vitaminoù C a-leizh enne. Graet e vez roz-agroaz pe roz-ki deus o bleuñv. Dour diwar delioù agroaz zo ur gargouilh mat evit ar boan-dent, ar c’hig-dent taniget hag ar boan-c’hoûg. Implijet e vez ar bleunioù evit soagnañ ar goulioù : lakat 12 gwenneg petalennoù sec’h e glec’h e-pad 10 devezh e-barzh un hanter-litrad lambig (ur gwenneg a dalvez ur gramm mui pe vui). Trempañ un tamm lien e-barzh ha lakat anezhañ neuze war ar gouli. Rankañ a raer chañch lien meur a wech an dez. Gant ar frouezh e c’haller prientiñ ur remed enep ar sklis : flastrit anezhe, dastumit ar chug ha mesket gant kemend-all a sukr (peotramant mel). Tommit ul lajadig (hep lakaat war an tan bras avat) ha lakit en ur voutailh stouvet mat. Teir loaiad teir gwech an dez, ken ma wellaer. M’ho pez poan o tiazezañ ho poued, debrit koñfitur graet gant frouezh agroaz.
El roser silvestre o roser bord, roser d'hivern, roser de pastor, rosa de ruc o roser de muntanya (Rosa canina L.) és un arbust de la família de les rosàcies i és conegut vulgarment com a gavarrera, roser gavarrer, roser bord, roser de pastor, rosa de ruc i altres. La seva distribució és bàsicament europea, ja que el trobem en tot el continent excepte a Islàndia. També es localitza a l'Àsia occidental i en el nord-oest d'Àfrica. Pel que fa al Principat, el podem trobar localitzat en tota la seva superfície.
El nom d'aquesta planta, rosa canina, prové de la semblança entre els seus agullons i els ullals dels gossos. El fruit, anomenat cinoròdon, és etimològicament una transcripció d'una paraula composta d'origen grec (kion + rhodon), que significa 'roser caní'. Popularment, era coneguda amb aquest nom perquè sembla que s'utilitzava per a guarir la ràbia. El fruit té diferents noms, com gavarró, gavarrot, (d)espullabelitres, tapacul, gratacul, grataesquenes El nom "gratacul", al·ludeix a la coïssor que aquests pèls provoquen quan els mengem sense separar-los de l'agradosa polpa o bé quan resten, per burla o per oblit, entre la pell i la roba.
Aquesta planta creix en àrees amb clima temperat com la terra baixa i zones poc muntanyoses. Es presenten en boscos, senders, a les vores de camins i a les ribes d'alguns rius. La rosa canina floreix al maig, però al juny encara es pot veure la planta amb flors. I pel que fa als fruits, maduren a finals d'estiu i durant la tardor.
Arbust caducifoli d'1 a 4 metres d'alçada amb una tija llenyosa i un color que oscil·la entre el verd i el marró. La seva rel és axonomorfa, ja que en té una de principal i la resta són secundàries, ramificades a prop de la superfície. La rosa silvestre és llarga, prima, flexible i està recoberta per uns agullons molt durs. Les seves branques són ramificades i erectes. Pel que fa a les fulles, cal dir que són compostes, alternes, concretament pinnaticompostes (imparipinnada), peciolades i poden tenir de 5 a 7 folíols. Individualment, cada folíol és ovat, té la base atenuada, és glabre, coriaci i verd fosc. El seu marge és sencer i serrat. La seva nervadura és pennada i la disposició de les fulles en la tija és esparsa. Les inflorescències són flors solitàries i terminals, encara que a vegades les trobem agrupades en raïm de 2 o 3 flors. Són flors hermafrodites, actinomorfes, amb un calze format per 5 sèpals verds, gamosèpales i de 10 a 22 mm de longitud. Té bràctees ovals de 10-50 x 3-15 mm, amb un marge amb petites dents i glàndules. La corol·la també està formada per 5 pètals amples i escotats al final, són dialipètals. Són de color blanc o rosa i mesuren 15-23 x 16-20 mm. L'androceu, és a dir, l'aparell sexual masculí de la flor, està format per estams infinits i inclusos de diferent longitud i cauen just abans del fruit. El gineceu n'és pluricarpel·lar, té l'ovari súper i presenta una gran quantitat de pèls blancs i sedosos. L'estil és glabre i l'estigma cònic. Els fruits són cinoròdons ovoides, de color vermell intens, constituïts pel receptacle de la flor carnós. Estan coronats per restes de calze i a l'interior apareixen uns 10 – 20 aquenis durs (fruits simples indehiscents secs) rodejats de polpa. La part utilitzada són els fruits (cinoròdon), els pètals i les llavors. A vegades, s'utilitzen les fulles i les flors.
En els fruits trobem:
Els pètals contenen:
Usos aprovats per la Comissió E del Ministeri de Sanitat alemany: la Comissió E del Ministeri de Sanitat alemany no ha aprovat cap indicació per al roser silvestre. Tradicionalment s'ha utilitzat per a:
El fruit del roser silvestre té un efecte astringent, antidiarreic i diürètic. És vitamínic, especialment aporta vitamina C. A més, activa la circulació sanguínia i és un bon protector capil·lar. Les flors li confereixen una acció suaument laxant i millora la tònica general. I finalment, les fulles, actuen com a bons cicatritzants en ús extern.
Cal tenir la precaució de treure'n les llavors i els pèls, que irriten la boca.
La rosa canina és molt polimòrfica; per tant, no resulta molt clara la identificació de diferents varietats. A més, és tradicional l'ús d'aquesta planta tant per a la preparació de confitures i vins, com per a perfumeria.
En altres projectes de Wikimedia:
El roser silvestre o roser bord, roser d'hivern, roser de pastor, rosa de ruc o roser de muntanya (Rosa canina L.) és un arbust de la família de les rosàcies i és conegut vulgarment com a gavarrera, roser gavarrer, roser bord, roser de pastor, rosa de ruc i altres. La seva distribució és bàsicament europea, ja que el trobem en tot el continent excepte a Islàndia. També es localitza a l'Àsia occidental i en el nord-oest d'Àfrica. Pel que fa al Principat, el podem trobar localitzat en tota la seva superfície.
Planhigyn blodeuol sy'n frodorol o Hemisffer y Gogledd yw Rhosyn gwyllt sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Rosaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Rosa canina a'r enw Saesneg yw Dog-rose.[1] Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Rhosyn Coch Gwyllt, Breila, Breilw, Ciros, Egroes, Egroeswydd March y Mieri, Marchiaren, Merddrain, Mieri Ffrenig, Ogfaenllwyn, Rhos y Cŵn Coch, Rhosyn Gwyllt, Rhosyn y Cŵn.
Mae'r teulu Rosaceae yn perthyn i'r genws Rosa (rhosyn) fel ag y mae'r cotoneaster a'r eirinen. Prif nodwedd y teulu yw ei ffrwythau amrywiol a phwysig i economi gwledydd.[2] Ceir 5 sepal, 5 petal ac mae'r briger wedi'u gosod mewn sbeiral sy'n ffurfio llestr tebyg i gwpan o'r enw hypanthiwm.
Arferid casglu’r egroes, (mwcog, bochau cochion neu ffrwythau’r rhosyn gwyllt) yn ystod yr ail ryfel byd pan fyddai orenau (ffynhonnell amgen Fitamin C) yn brin.[3]
Cofnodwyd yn llyfr log ysgol gynradd Rhosneigr:
Ac yn llyfr log Ysgol Earle Webster Rd School, Llandegfan, Ynys Môn:
Planhigyn blodeuol sy'n frodorol o Hemisffer y Gogledd yw Rhosyn gwyllt sy'n enw gwrywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Rosaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Rosa canina a'r enw Saesneg yw Dog-rose. Ceir enwau Cymraeg eraill ar y planhigyn hwn gan gynnwys Rhosyn Coch Gwyllt, Breila, Breilw, Ciros, Egroes, Egroeswydd March y Mieri, Marchiaren, Merddrain, Mieri Ffrenig, Ogfaenllwyn, Rhos y Cŵn Coch, Rhosyn Gwyllt, Rhosyn y Cŵn.
Mae'r teulu Rosaceae yn perthyn i'r genws Rosa (rhosyn) fel ag y mae'r cotoneaster a'r eirinen. Prif nodwedd y teulu yw ei ffrwythau amrywiol a phwysig i economi gwledydd. Ceir 5 sepal, 5 petal ac mae'r briger wedi'u gosod mewn sbeiral sy'n ffurfio llestr tebyg i gwpan o'r enw hypanthiwm.
.
Růže šípková (Rosa canina) je vytrvalá, opadavá, keřovitá, planě rostoucí rostlina, která samovolně vytváří široce rozkošatěný, ostnatý keř dosahující bez opory do výšky až třech metrů. V květnu a červnu kvete růžovými nebo bílými voňavými květy, z kterých se po opylení vyvinou v září a říjnu jedlé šípky. Je to nejběžnější volně rostoucí druh rodu růže ve střední Evropě.[1][2]
V Evropě je rozšířena po většině kontinentu, na východě roste poměrně vzácně, na severu sahá až k 60 ° severní šířky a na jihu přesahuje přes Středozemní moře do severozápadní Afriky (Maroko, Alžírsko, Tunisko, Kanárské ostrovy, Madeira). Její areál původního rozšíření dále sahá přes Turecko do Jihozápadní Asie a přes Kavkaz až do Střední Asie. Růže šípková byla novými osadníky zavlečena do Severní, Střední a Jižní Ameriky, stejně jako do Austrálie a na Nový Zéland, kde většinou rychle zplaněla a dostala se do volné přírody. V některých oblastech se hojně šíří a znehodnocuje tak místní pastviny, neboť na nich vytváří pro zvířata neprostupné křoviny.
V ČR je tento původní druh dosti častý, je rozšířen v celém termofytiku, mezofytiku i v nižších polohách orefytika, nemá však tendenci k invaznímu šíření. Nejvýše roste na šumavské Kvildě ve výšce 1000 m nad mořem.[2][3][4]
Roste hlavně na suchých stráních, okrajích lesů a polí, v úvozech polních cest i na náspech a neobdělávaných půdách, příležitostně zapleveluje i okolí lidských sídel. Vyskytuje se v půdách kamenitých, písčitých, hlinitých i jílovitých, kyselách i zásaditých, špatně však snáší zasolení. Upřednostňuje slunečnou polohu, ve stínu slabě kvete a následně i málo plodí. Roste nejčastěji na půdách suchých až vyprahlých, ale nevadí jí krátkodobé přemokření, při dlouhodobém je ovšem napadána houbovitými chorobami. Je rostlinou dlouhověkou, může žít po mnoho století, většinou i po požáru obrazí z kořenů. V prvém roce vyrostou jednoduché větve dlouhé až dva metry a druhým rokem rostou z paždí loňských listů krátké boční větévky, často končící květy. Ostny jsou ztvrdlé, špičaté vychlípeniny pokožkových buněk, které slouží jako ochrana před spásáním býložravci a jsou také užitečné i pro přidržování se opory při popínání.
Předpokládá se, že druh se v Evropě vyvinul po ústupu poslední doby ledové, je pentaploidní a patří do skupiny částečně apomiktických růží, jeho ploidie je 2n = 35. Jednotlivé populace mají často charakter klonu, ale navzájem se mohou odlišovat v barvě květů, tvaru i odění lístků i v a barvě a velikosti plodů. Má neobvyklý meiotický a reprodukční systém, při kterém vzniká trvalý pentaploidní organismus s 80 % mateřských a 20 % otcovských genů. Údajné léčivé vlastnosti růže šípkové při pokousání psem popsal Plinius starší, odtud pochází její lidový název "psí růže"; byla jí připisována schopnost vyléčit vzteklinu.[1][3][5]
Statné, dlouhověké keře až 3 m vysoké se vzpřímenými nebo obloukovitě prohnutými větvemi. Občas mají některé větve vlastnost liány a pokud se mohou o něco opřít, vyrůstají do výšky až 10 m. Kořenová soustava má hlavní kůlovitý kořen, který bývá doplněn mělce kořenícími podzemními výběžky. Větve a větévky jsou zelené a obvykle porostlé nepravidelně rozmístěnými silnými, stejnotvarými, hákovitými ostny s úženou bázi. Bezostné jsou větve velmi staré, nebo mladé květonosné větévky, letorosty jsou však vždy ostnité. Střídavě vyrůstající listy jsou lichozpeřené, pérovitě složené, dlouhé 6 až 11 cm a dvou až pětijařmé. Lístky jsou 5 až 11 mm dlouhé, tvaru široce eliptického nebo vejčitého, bázi mají klínovitou nebo okrouhlou a vrchol zašpičatělý, na obvodě jsou jednoduše až dvojitě zubaté. Koncový lístek je řapíkatý a ostatní přisedlé, všechny jsou lysé, bez žlázek a někdy bývají podél střední žilky složené do V a na spodní straně plstnatě chlupaté. Palisty jsou po obvodě žláznaté a bývají nejméně do poloviny přirostlé k řapíku listu. Na podzim se listy před opadem barví na světle žluté.
Květy na lysých stopkách vyrůstají jednotlivě nebo po dvou či třech v řídkém chocholíku, jsou oboupohlavné, velké 3 až 5 cm, pětičetné, vonné a kvetou jen krátce. Baňkovitá češule bývá 5 až 25 mm dlouhá a mívá 26 až 36 drobných pestíků. Tři vnější kališní lístky jsou pérovitě zpeřené a dva vnitřní celistvé, po odkvětu jsou všechny nazpět sehnuté a při dozrávání šípků opadávají. Pět vzájemně se dotýkajících korunní lístků je vejčitých až široce vejčitých, na konci mělce laločnatých, mívají barvu bílou, slabě růžovou, růžovou nebo tmavě růžovou a po opylení brzy opadnou. V květu je mnoho tyčinek se žlutými prašníky, které nejvíce uvolňují pyl v dopoledních hodinách. Čnělek je větší počet a jejich blizny tvoří řídkou rozvolněnou hlavičku, mohou se opylit samosprašně nebo pylem přenášeným hmyzem.
Po oplození češule dužnatí a mění se v elipsovitý či vejčitý nepravý plod zvaný šípek (přesněji je to souplodí nažek). Bývá karotenoidy zbarven oranžově červeně až tmavě červeně, má široký, kuželovitě vyklenutý disk, úzké ústí a obsahuje velký počet bělavých nažek s hranatými semeny.[1][2][3][5][6]
Rostlina se přirozeně množí vegetativně rozrůstáním kořenů nebo semeny ze šípků roznášenými ptáky nebo savci. Uměle lze rostlinu množit řízkováním, kdy se na podzim sázejí řízky s patkou z polovyzrálého dřeva dlouhé asi 20 cm, jež obvykle do roka zakoření. Rostliny lze také množit semeny, která obvykle vyklíčí následným rokem.[2][7]
Růže šípková je považována za léčivou rostlinu po více než dva tisíce let. Šípky obsahují hodně vitamínů, hlavně C, B1, B2, E, P a K, dále karotenoidy a glykosidy (např. tilirosid, multiflorin), asi 30 % cukrů, organické kyseliny (citrónová, jablečná, nikotinová), pektiny, třísloviny, slizy aj. Pro léčitelské využití se šípky sbírají za sucha, v plné zralosti a ještě tvrdé, samozřejmě ještě před mrazem. Suší se ve slabé vrstvě bez stopek a kališních lístků, nejlépe umělým teplem 50 až 60 °C, při nižší teplotě plesniví a ztrácejí vitamín C, při vyšší hnědnou nebo se připálí.
Jemné chloupky z čnělky uvnitř šípků mohou u citlivých lidí způsobit alergickou reakcí. Plody mohou být sice až 3 cm velké, mají však poměrně malou dužinu. Čerstvé se používají se k výrobě džemů a sirupů, sušené k přípravě nakyslého čaje v zimním období. Odvar z šípků se používá jako posilující vitamínový prostředek, např. při jarní únavě, pro zvýšení odolnosti proti chřipce, při infekčních onemocněních ledvin a močového měchýře. Po promrznutí šípky změknou a jejich dužina znatelně zesládne a tehdy se z nich připravuje víno. Kyseliny a pektiny šípků uměřeně povzbuzují činnost střev, čaj nemá projímavé, ale spíše regulační účinky. Pro přípravu vonného čaje lze použít čerstvé i sušené listy. Vonné jsou v době květů také okvětní lístky, které lze využít při výrobě nezvykle voňavého džemu a sirupu.
Rostlina je důležitou podnožovou rostlinou pro kultivary záhonových i velkokvětých růží. Bylo vyselektováno hojně klonů téměř bezostných nebo silně odolných proti mrazům. Růže má také mnoho přirozených nepřátel, jako např. drátovci, háďátka, klopušky, křísci, mšice, pilatky, puklice, štítenky, svilušky, žlabatky, včetně houbovitých chorob (černá skvrnitost, padlí růžové, rez růžová).[1][2][7][8][9][10]
Květ kultivaru 'Kiese'
Ostny
List
Zrající šípky
Obrázky, zvuky či videa k tématu růže šípková ve Wikimedia Commons
.
Růže šípková (Rosa canina) je vytrvalá, opadavá, keřovitá, planě rostoucí rostlina, která samovolně vytváří široce rozkošatěný, ostnatý keř dosahující bez opory do výšky až třech metrů. V květnu a červnu kvete růžovými nebo bílými voňavými květy, z kterých se po opylení vyvinou v září a říjnu jedlé šípky. Je to nejběžnější volně rostoucí druh rodu růže ve střední Evropě.
Hunderose (Rosa canina), ofte skrevet hunde-rose, er en 1,5-3 meter høj, opret eller klatrende busk med kraftige seglkrummede torne og 1-2 cm lange hyben. Den er meget almindelig som vildtvoksende i Danmark.
Hunderose har blade, der har 5-9 glatte eller svagt hårede småblade. Den blomstrer i juni-juli og har fligede, sædvanligvis tilbagebløjede bægerblade. De 1-2 cm lange hyben har en 1,5 - 2,5 cm lang, glat stilk. Den danner udløbere og er ret hurtigt voksende. Grenens lange ranker kan klatre højt i nabotræer.
De modne hyben søges af fugle om efteråret.
Hunderosen er lyskrævende, men tåler vind og er egnet til middeltørre, lerede jorder, såvel som kalkrig sandjord, men uegnet til fattig sur jord.
Hunderosen er velegnet til kantplantning i vildt- og læplantninger og skovbryn. Den tåler beskæring.
Hunderose (Rosa canina), ofte skrevet hunde-rose, er en 1,5-3 meter høj, opret eller klatrende busk med kraftige seglkrummede torne og 1-2 cm lange hyben. Den er meget almindelig som vildtvoksende i Danmark.
Die Hundsrose (Rosa canina), auch Hunds-Rose, Heckenrose, Heiderose oder Hagrose genannt, ist eine Pflanzenart innerhalb der Familie der Rosengewächse (Rosaceae). Sie ist die mit Abstand häufigste wild wachsende Art der Gattung Rosen (Rosa) in Mitteleuropa.
Das Artepitheton canina leitet sich von lateinisch canis: Hund ab,[1] der deutsche Name Hundsrose ist eine Übersetzung von Rosa canina (oder Rubus caninus[2][3]). Für den Trivialnamen „Hundsrose“ gibt es mehrere Ableitungen. Einerseits werden zusammengesetzte Wörter (Komposita) mit Hund- als Zuschreibung verwendet, um etwas Niedriges, möglicherweise Verachtenswertes, auszudrücken.[4] Die Hunds-Rose wäre also die „gemeine“ oder „gewöhnliche“ Rose. Andererseits wurde die Hundsrose als Heilmittel gegen die auch „Hundswut“ genannte Tollwut angegeben,[5][6] die oft durch Hundebisse übertragen wurde.
Die Hunds-Rose wächst als sommergrüner, aufrechter, lockerer Strauch und bildet lange, bogig überhängende Äste und Zweige. Meist wird sie 2 bis 3 Meter hoch, selten vier; im Schatten kann sie als Spreizklimmer auch höher werden. Sie ist schnellwüchsig und meist breiter als hoch. Die Stacheln sind gleichartig: Sie haben eine breite, herablaufende Basis, sind kräftig und hakig, nur selten sichelig.
Die wechselständig angeordneten Laubblätter sind in Blattstiel und Blattspreite gegliedert. Blattstiel und Blattrhachis sind meist kahl, selten mit einzelnen Härchen, drüsenlos oder mit einzelnen Stieldrüsen, seltener stärker mit Drüsen besetzt. Die unpaarig gefiederte Blattspreite besteht je nach Varietät aus sehr unterschiedlichen fünf oder sieben Fiederblättchen. Die derben und starren Fiederblätter sind von frischgrüner Farbe, nur selten hechtblau überlaufen, glänzend, oder matt bereift. Die Fiederblättchen sind meistens 1,5-mal so lang wie breit und elliptisch bis eiförmig. Die Basis der Fiederblättchen ist gerundet und am oberen Ende steht eine kurze, nicht klar abgesetzte Spitze. Der Rand der Fiederblättchen ist seltener regelmäßig einfach gesägt, häufiger ein- bis zweifach drüsig gesägt. Die in der Regel schmalen, spitz und nach vorne streichenden Blättchenzähne tragen Knorpelspitzen, Drüsenrudimente oder einzelne Drüsen. Blattober- wie -unterseiten sind kahl, die Oberseite ist drüsenlos, die Unterseite kann drüsig sein. Die kahlen Nebenblätter besitzen einen kahlen oder häufiger drüsig gewimperten Rand. Die Drüsen der Hunds-Rose haben keinen auffälligen Duft. Die Herbstfärbung der Laubblätter ist fahlgelb.
An den Sträuchern sitzen meist viele rosafarbige Blüten, die einzeln oder bis zu zehnt (selten zahlreicher) zusammenstehen. Die einzelnen Blüten sind nur wenige Tage geöffnet. Der meist drüsenlose Blütenstiel ist 1 bis 2, selten bis 3 Zentimeter lang. Hochblätter sind kaum bis gut entwickelt, meist drüsenlos, am Rand aber drüsig gewimpert.
Die zwittrigen Blüten sind radiärsymmetrisch und fünfzählig mit doppelter Blütenhülle. Die fünf kahlen und drüsenlosen bis drüsig gewimperten Kelchblätter sind nach der Anthese zurückgeschlagen und fallen frühzeitig ab, so dass sie zur Fruchtreife nicht mehr vorhanden sind. Der Durchmesser der Blütenkrone beträgt meist 3,5 bis 4,5 cm, seltener zwischen 2,5 und 5 cm. Die fünf Kronblätter sind meist hellrosafarben, (als „Weiße Heckenrose“) selten weiß oder kräftig rosafarben.
Die Zahl der Staubblätter ist unterschiedlich, liegt aber zwischen 20 und 100. Die Griffel sind kahl, steifhaarig oder wollig behaart. Das Narbenköpfchen ist vom Huttyp, selten vom Bukettyp. Blütezeit ist im Juni, sie ist einmal blühend.
Die Früchte, die sogenannten Hagebutten, sind von der Gestalt sehr variabel, bei der Hunds-Rose kommen praktisch alle bekannten Hagebuttenformen vor. An einem Strauch ist die Form – mit Ausnahme der endständigen Zentralbutte – immer gleich: Am häufigsten sind sie länglich-ellipsoidisch oder eiförmig. Sie sind meist drüsenlos, nur bei stieldrüsigen Formen kann auch die Basis der Hagebutten mit Drüsen besetzt sein. Der Stiel der Hagebutte ist meist ein bis zweimal so lang wie die Hagebutte, häufig auch kürzer, nur selten auch länger. Zur Reife sind die Hagebutten rot und hart, häufig sind sie auch im Frühling noch am Strauch. Der Griffelkanal ist eng, der Diskusring ist breit. Der Diskus ist schwach bis stark konvex und hat einen Durchmesser von 3,2 bis 5, selten 6 Millimetern. Die Reife erfolgt im Vergleich zu anderen Rosen sehr spät im Oktober und November, selten schon im September.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n=35. Wie alle Arten der Sektion Caninae verfügt die Hunds-Rose über eine besondere Form der Meiose, die balancierte Heterogamie.
Vitamine (insbesondere Vitamin C in der fleischigen Fruchtschale), Farbstoffe (Carotinoide), Zucker, Gerbstoffe, organische Säuren, Pektin, ätherisches Öl und andere Substanzen.[7]
Die Hunds-Rose ist ein winterkahler Dornstrauch mit überwiegend grünen, Photosynthese treibenden Zweigen. Als Spreizklimmer kann sie im Schatten über 5 m hoch werden; sie wird maximal bis zu 300 Jahre alt. Im 1. Jahr wachsen bis über 2 m lange, einfache Schösslinge heran. Im 2. Jahr entwickeln sich aus den Achseln der vorjährigen Blätter kurze Seitentriebe, die oft in Blüten enden. Die sprichwörtlichen „Dornen“ der Rose sind in Wirklichkeit Stacheln; sie dienen als Kletterorgane, Fraßschutz und eventuell auch als Kondensationspunkte für Tau. Die Wurzel der Hunds-Rose bildet eine VA-Mykorrhiza aus. Sie ist eine Licht- bis Halbschattenpflanze.
Die Blüten sind homogame „Pollen-Scheibenblumen“, d. h., sie haben keinen Nektar. Der Farbkontrast zwischen den gelben Staubbeuteln und den rosa Kronblättern ist für die Schauwirkung der Blüte verantwortlich. Die Blütenfarbe wird durch Anthocyane, vor allem durch Cyanidin hervorgerufen. Der Pollen steht den Blütenbesuchern nur vormittags zur Verfügung. Bestäuber sind Insekten aller Art außer Schmetterlinge. Sie setzen sich in die Mitte der Blüte und bewirken so eine Fremdbestäubung. Auch die Selbstbestäubung ist teilweise erfolgreich. Ob daneben Samen auch durch Apomixis entstehen können, ist unklar. Die Chromosomen stammen überwiegend von der Mutterpflanze.
Zahlreiche Fruchtblätter bilden ein apokarpes Gynoeceum. Die Kelchblätter sind spiralig zu einer 2/5-Schraube gedreht, die untersten sind weitgehend laubig (geteilt), nach oben zu werden sie fortschreitend vereinfacht.
Hierzu gibt es den Rätselvers: „Fünf Brüder sind´s/ zu gleicher Zeit geboren,/ zwei tragen einen vollen Bart,/ dem dritten ist die Wang geschoren,/ die beiden letzten bleiben unbehaart.“
Die Früchte, Hagebutten genannt, sind Sammel-Nussfrüchte. Sie entstehen dadurch, dass die freistehenden Fruchtknoten zu Nüsschen, „Kerne“ genannt, heranwachsen und insgesamt von dem zur Reife fleischigen Fruchtbechern umschlossen werden. Die Rotfärbung des Fruchtbechers wird durch Karotinoide, besonders durch Lycopin hervorgerufen. Es erfolgt Versteck- und Verdauungsausbreitung. Fruchtreife ist von September bis Oktober.
Die vegetative Vermehrung geschieht durch Wurzelsprosse, unterirdische Ausläufer und durch herabgesenkte, sich bewurzelnde Zweige.
Nicht selten findet man an Rosen mehrere Zentimeter breite Gallbildungen, die „Rosenäpfel“ oder „Schlafäpfel“ genannt werden, das sind Gewebewucherungen, die nach dem Einstich der Rosengallwespe (Gemeine Rosengallwespe) entstehen und die in mehreren kleinen Kammern deren Larven beherbergen. Gelegentlich findet man in den Blüten der Hundsrose einzelne Gartenlaubkäfer, die an den Blütenblättern kleine Fraßspuren hinterlassen. Auch der selten gewordene Goldglänzende Rosenkäfer ist auf Hundsrosenblüten anzutreffen.
Die Hunds-Rose kommt in ganz Europa mit Ausnahme der nördlichsten Gebiete vor: Sie fehlt in Finnland und Island, in den Küstenregionen Norwegens kommt sie bis zum 62. Breitengrad vor. Im Osten verläuft die Arealgrenze vom Ladogasee im Norden bis zur Wolga. Östlich davon gibt es Einzelvorkommen bis zum Ural. Zudem kommt sie im Nordwesten Afrikas vor und in Vorderasien, wobei sie in Jordanien und Israel selten ist und im Irak fehlt. Im Pamir gibt es ein isoliertes Teilareal. In Nordamerika ist die Hunds-Rose ein Neophyt.
Die Hunds-Rose ist häufig, lediglich in Gebirgslagen und in Sandgebieten ist sie selten. Sie bevorzugt mäßig trockene bis frische Böden, die basenreich, mäßig sauer bis milde sind. Oft sind die Böden humos und tiefgründig, sie wächst aber auch auf steinigen Lehm- und Sandböden sowie auf Auböden.
Sie wächst an Straßen- und Wegrändern, auf Weiden, in Hohlwegen, in Gebüschen, Waldsäumen, lichten Wäldern und auf Strandwällen. Sie ist ein Pioniergehölz und pflanzensoziologisch eine Charakterart der Prunetalia.
Die Hunds-Rose kommt in Mitteleuropa vom Tiefland bis in die Gebirge vor, kommt also von der planaren bis in die montane Höhenstufe vor, selten bis in die subalpine. In den Alpen steigt sie bis in Höhenlagen von 1680 Metern. In den Allgäuer Alpen steigt sie auf der Kessel-Alpe beim Immenstädter Horn oberhalb Bühl am Alpsee bis zu einer Höhenlage von 1200 Metern auf.[8]
Die Erstveröffentlichung von Rosa canina erfolgte 1753 durch Carl von Linné in Species Plantarum, 1, S. 491.[9] Synonyme von Rosa canina L. sind: Rosa ciliatosepala Blocki, Rosa corymbifera Borkh., Rosa dumetorum Thuill.[10]
Rosa canina gehört zur Subsektion Caninae in der Sektion Caninae (Hundsrosen) innerhalb der Gattung Rosa.
Rosa canina ist sehr formenreich, weshalb in der Vergangenheit einige hundert Arten dieser Sippe beschrieben wurden. Sie werden heute nicht mehr anerkannt. Auch die von I. Klášterský 1968 im Rahmen der Flora Europaea aufgestellten Kleinarten werden heute meist nicht mehr als eigenständige Arten akzeptiert. Vielfach sind regionale Sippen morphologisch gut abgrenzbar, ihr taxonomischer Status ist jedoch unklar.
Henker führt in der Flora Mitteleuropas folgende Sippen innerhalb der Rosa canina an, die er vorläufig als Varietäten einstuft:
Die Sippe wie hier vorgestellt, wird nicht von allen Autoren im Artrang geführt. Manche führen sie als Unterart einer weiter gefassten Art Rosa canina zusammen mit Rosa corymbifera, teils auch mit Rosa tomentella. Die Artengruppe Rosa canina agg. im Sinne der Liste der Gefäßpflanzen Mitteleuropas (Ehrendorfer, 1973) umfasste die als eigene Arten eingestuften Sippen Rosa andegavensis, Rosa blondaeana, Rosa canina s. str. und Rosa squarrosa.
Die Hunds-Rose bildet mit den meisten europäischen Wildrosen Bastarde, sehr formenreich sind die Bastarde mit Rosa gallica, Rosa pendulina und Rosa spinosissima. Der bekannteste Bastard ist der mit Rosa tomentosa, Rosa ×scabriuscula, die lange als eigene Art geführt wurde.
Die Hunds-Rose wird als Pioniergehölz für Misch- und Schutzpflanzungen verwendet, als Bodenfestiger an Hängen, Böschungen und Halden, zur Wiederbegrünung von Lehm- und Sandgruben. Als Zierstrauch hat sie eine Bedeutung in naturnahen Gärten.[11] Für Rosenschulen ist sie allerdings die wichtigste Rosenunterlage zur Veredelung von Rosen-Sorten. Die Hagebutten werden vielfältig verwendet, so für Tees und für die Herstellung des Hagebuttenweins und Hagebuttenöls. Vielversprechende Versuche mit Hagebuttenpulver, eingesetzt als Nahrungsergänzungsmittel, zur Linderung von rheumatischer Erkrankungen werden derzeit ausgewertet.[12] Ein berühmtes und sehr altes Exemplar der Hundsrose ist der sogenannte Tausendjährige Rosenstock in Hildesheim.
Die Hundsrose (Rosa canina), auch Hunds-Rose, Heckenrose, Heiderose oder Hagrose genannt, ist eine Pflanzenart innerhalb der Familie der Rosengewächse (Rosaceae). Sie ist die mit Abstand häufigste wild wachsende Art der Gattung Rosen (Rosa) in Mitteleuropa.
Dzëkô róża (Rosa canina L.) – to je czerz z rodzëznë różowatëch (Rosaceae). Òna rosce m. jin. na Kaszëbach, a Kaszëbi zbiérają brzôd dzëczi różë.
Dzëkô róża (Rosa canina L.) – to je czerz z rodzëznë różowatëch (Rosaceae). Òna rosce m. jin. na Kaszëbach, a Kaszëbi zbiérają brzôd dzëczi różë.
Tekst üüb Öömrang At hünjruus, haagruus of wil ruus (Rosa canina) as en ruusenplaant uun det famile Rosaceae.
Twiig, bloos an frücht
Bloos
At hünjruus, haagruus of wil ruus (Rosa canina) as en ruusenplaant uun det famile Rosaceae.
Itburun (Rosa canina L) — raʼnodoshlar oilasiga mansub oʻsimlik (qarang Naʼmatak).
.jpg)
taksonomy Klasse: Spermatopsida (Siedplanten) Skift: Rosales Famylje: Rosaceae (Roazefamylje) soarte Rosa canina De kantroas, kantsjeroas, kantsjebeam (Rosa canina; Nederlânsk: Hondsroos) is in yn de Benelux yn de natoer foarkommende roas út de famylje Rosa caninae. De strûk komt foar yn Jeropa, Noardwest-Afrika en Súdwest-Aazje. Yn Noard-Amerika is de plant ynbrocht. De plant is foar it earst wittenskiplik beskreaun troch Linaeus yn 1753.
De strûk wurdt 1 oant 3 meter heech. De blêden en tûken binne grien of kinne somtiden út in readens skine en hawwe gjin klieren oan de ûnderkant. De stikels binne meast heakfoarmich bûgd. Rosa canina 'Assisiensis' is in kultivar sûnder toarnen.
De kantroas bloeit yn juny en july mei 4-6 cm grutte, wite of rôze blommen. De kroanblêden binne folle langer as de tsjelkblêden. De frucht is in ovale, read-oranje, 1,5-2 cm grut kantsjes. De sieden kinne har sûnder befruchting (apomiksy) ûntjaan.
Dizze roas komt foar op grûn dêr't wat yn sit, net al te soere, net al te tsjustere plakken. Mei syn stikels beskermet er him tsjin fretterij. De kantroas komt benammen oan boskrânen, yn hagen en yn strewiel foar. De blommen wurde fan bijen bestowd, de kantsjes wurde graach iten yn de moannen desimber, jannewaris en febrewaris, troch allerhanne fûgels, sa as de readwjuk en de fjildlyster.
Op de kantroas komt de bedeguaargal foar, in woekering feroarsake troch de galbrims Diplolepis rosae.
It elemint honds- (hûn) dat yn in protte talen oan de namme fan dizze roas hinget, stammet út de antike genêskunde: de plant waard brûkt tsjin hûnsdûmens (rabiës).
Nammen yn oare talen
Fan de kantsjes wurdt ûnder oaren jam en sjerp makke. Dizze jam befettet in soad fitamine C. Fierders sit der ek karoteen, fitamine B1 en fitamine B2 yn. De plant is teffens ryk oan beskate anti-oksidanten. en is wol tylt foar boppeneamde produkten, fral yn tiden fan tekoarten of yn oarlochstiid.
Yn de Fietnamkriich, waard Rosa canina wol drûge troch soldaten en yn tabak dien. It smoken joech in myld hallúsinogeen effekt en abnormale dreamen.[1]
Kantroas, blom
Kantroas, kantsjes
Kantsjes
Bedeguaargal
Ofbylden dy't by dit ûnderwerp hearre, binne te finen yn de kategory fan Wikimedia Commons. De kantroas, kantsjeroas, kantsjebeam (Rosa canina; Nederlânsk: Hondsroos) is in yn de Benelux yn de natoer foarkommende roas út de famylje Rosa caninae. De strûk komt foar yn Jeropa, Noardwest-Afrika en Súdwest-Aazje. Yn Noard-Amerika is de plant ynbrocht. De plant is foar it earst wittenskiplik beskreaun troch Linaeus yn 1753.
De strûk wurdt 1 oant 3 meter heech. De blêden en tûken binne grien of kinne somtiden út in readens skine en hawwe gjin klieren oan de ûnderkant. De stikels binne meast heakfoarmich bûgd. Rosa canina 'Assisiensis' is in kultivar sûnder toarnen.
De kantroas bloeit yn juny en july mei 4-6 cm grutte, wite of rôze blommen. De kroanblêden binne folle langer as de tsjelkblêden. De frucht is in ovale, read-oranje, 1,5-2 cm grut kantsjes. De sieden kinne har sûnder befruchting (apomiksy) ûntjaan.
Dizze roas komt foar op grûn dêr't wat yn sit, net al te soere, net al te tsjustere plakken. Mei syn stikels beskermet er him tsjin fretterij. De kantroas komt benammen oan boskrânen, yn hagen en yn strewiel foar. De blommen wurde fan bijen bestowd, de kantsjes wurde graach iten yn de moannen desimber, jannewaris en febrewaris, troch allerhanne fûgels, sa as de readwjuk en de fjildlyster.
Op de kantroas komt de bedeguaargal foar, in woekering feroarsake troch de galbrims Diplolepis rosae.
Krickata roža[3] (Rosa canina) je rostlina ze swójźby rožowych rostlinow (Rosaceae). Jeje płod jo głogowe jabłuško[4][5].
Krickata roža jo kerk, kótaryž dośěgnjo wusokosć wót 1 až do 3 m.
Gałuzy su wobłukaśe pśewisujuce abo łazece.
Łopjena su nage a 5-7-ličbnje pjerinate. Jich wogonk jo njekósmaty, ale cesto njaso wogonkate załzy a serpikojte štapce.
Kwiśo w juniju. Kwiśonki su swětłorožojte, sejźe zwětšego pó wšakich na nagich wogonkach a dośěgnu šyrokosć wót 4 až do 5 cm. Keluškowe łopjeńka su pó casu kwiśenja wótpókšyte a pśed zdrjałosću wótpadaju. Zwenkowne keluškowe łopjeńka su pśez sćažne pśiwiski pjerinate. Pěstki su lichotne, krotke a jano małko z kwiśonkowego bjacharika segaju.
Głogowe jabłuško jo cerwjene, nage a sćažnje jajojta.
Rosćo w žywych płotach, na lěsnych a drogowych kšomach a pustych płoninach. Ma lubjej śopłe, zwětšego do dłymi duce glinjane zemje.
Rostlina jo w Europje rozšyrjona.
Krickata roža (Rosa canina) je rostlina ze swójźby rožowych rostlinow (Rosaceae). Jeje płod jo głogowe jabłuško.
Kukoinkarang (latin.: Rosa canina) om levitadud penzaz lehtesenlähtendanke sügüzel. Mülüb Rozanvuiččed-sugukundha.
Penzaz kazvab Evropas, Afrikan pohjoižes, Azijan päivlaskmas i keskuses.
Kukoinkarang navedib harvoid mecoid, pallištoid, pilitišid, mecatomid pautkid, jogiden i ojiden randoid, teverid, pustolänid.
Kazmuz sase 1..5 metrad kortte. Kukoinkarangon lehtesed kazdas 7..9 sm pitte. Harvad ogahad oma penzhan seikhil, ned oma tihedamb no penemb noril vezoil. Kor' ruskneb päiväižen polespäi. Vauktad vai ruskedvauvhad hajutomad änikod oleldas 4..6 santimetrhasai diametral, kazdas üksin vai 3..5 tophas.
Änikoičend oleskeleb semendkus-heinkus. Plodud küpsnedas elokus, ned oma siledad rusttad vai ruskedpakuižed 15..26 mm pitte. Kukoinkarang äikerdoičese vegetativižikš i semnil.
Kävutadas ploduid zell'čajuks kül'mehtust vaste. Plodud mülütadas C-vitaminad (0,24..0,85% kuivatud ploduiš). Tehtas sadroziden juritandad kukoinkarangho. Ištutadas lidnantagažil teveril dekorativižikš jonoikš.
Ogakaz seikh
Lehtez
Änik
Plodud
Kukoinkarang (latin.: Rosa canina) om levitadud penzaz lehtesenlähtendanke sügüzel. Mülüb Rozanvuiččed-sugukundha.
A gabardera u garrabera (Rosa canina (L., 1758)) ye un arbusto silvestre natural d'Europa, norte d'Africa y la parte mediterrania d'Asia occidental. Perteneix en a familia Rosaceae y ye una d'as especies de roseras més comuns en as nuestras latitutz. Se ye considerato que podés estar l'antipasau d'as roseras ornamentals domesticas, anque no b'ha guaire certeza scientifica sobre ixo.
Os suyos lulos prenen o nombre propio de gabardas u garrabons, y anque son muit nutritivos y abundants en ibierno, cal parar cuenta perque lo suyo contenito frimbroso y las numerosas simients de l'interior los fa d'estar restrinchents, y per ixo no ne se pueden consumir pas guaires. D'ixa carateristica suya ne demana lo suyo nombre més popular u informal en Aragón que gosa estar «tapaculs/os» u «petaculs/os».
Flor
Fruitos, as gabardas u garrabons.
Una gabardera plena de gabardas. Esto se vei muito en hibierno en os monts d'Aragón
.JPG)
El Gratacül (Rosa canina L.; en Bresà: brüzacül o stopacül) l'è 'na pianta che la nas in di séz o arént ai busch.
La pianta l'èra cunusìda cun el num latìn Canina bèle dai témp de Plinio el Vèc che'l dizèva che un suldà rumàn l'èra stai guarìd da la ràbia cun un decòt di so radìz.
El gratacül l'è l'antenàd dé la nosta rosa.
A gabardera u garrabera (Rosa canina (L., 1758)) ye un arbusto silvestre natural d'Europa, norte d'Africa y la parte mediterrania d'Asia occidental. Perteneix en a familia Rosaceae y ye una d'as especies de roseras més comuns en as nuestras latitutz. Se ye considerato que podés estar l'antipasau d'as roseras ornamentals domesticas, anque no b'ha guaire certeza scientifica sobre ixo.
Os suyos lulos prenen o nombre propio de gabardas u garrabons, y anque son muit nutritivos y abundants en ibierno, cal parar cuenta perque lo suyo contenito frimbroso y las numerosas simients de l'interior los fa d'estar restrinchents, y per ixo no ne se pueden consumir pas guaires. D'ixa carateristica suya ne demana lo suyo nombre més popular u informal en Aragón que gosa estar «tapaculs/os» u «petaculs/os».
ImachensFlor
Fruitos, as gabardas u garrabons.
Una gabardera plena de gabardas. Esto se vei muito en hibierno en os monts d'Aragón
El Gratacül (Rosa canina L.; en Bresà: brüzacül o stopacül) l'è 'na pianta che la nas in di séz o arént ai busch.
Tiɛfaṛt (Isem usnan: Rosa canina) d talmest n yemɣi seg twacult n tnejjikt. Carl Von Linné d amdan amezwaru i yuran fell-as deg useggas n 1753.
Tiɛfaṛt (Isem usnan: Rosa canina) d talmest n yemɣi seg twacult n tnejjikt. Carl Von Linné d amdan amezwaru i yuran fell-as deg useggas n 1753.
Tëndafii i egër është një bimë, që rritet në shkurre.
De wilde roze of hondsroze (Nederlaans: hondsroos, Latien: Rosa canina) is een in de Benelux inheemse roze. De struke kump van neture veur in Europa, Noord-West Afrika en West-Azië. In Noord-Amerika is de plaante in-evoerd.
De struke kan 1 tot 3 meter hoge wonnen. De blaojen en takken bin greun of soms roodachtig an-eleupen en hem an de onderkaante gien klieren. De stekels bin grotendeels haakvormig ebeugen.
De wilde roze bleuit in juni en juli mit 4 tot 6 centimeter grote, witte of roze bloemen. De kroonblaojen bin veul langer as de kelkblaojen. De vruch is een ovaalvormige, rood-oranje, 1,5 tot 2 centimeter grote bottel. De zaojen kunnen zich zonder bevruchting ontwikkelen.
Disse roze kump veur op voedselrieke, neet te zure, neet te duustere plekken, zoas in de Maasheggen. Deur zien stekels bescharmp e zichzelf tegen vraot.
Van de rozebottels wonnen onder aandere jam emaak. De rozebotteljam is riek an vitamine C. Veerder bevat een rozebottel oek vitamine A, B1 en B2.
De wilde roze kump mit name veur langse bosranen, in heggen en in struukgewassen. De bloemen wonnen deur biejen besteuven, de bottels wonnen grege egeten deur verschillende soorten voegels, zoas de keuperwiek en de kramsvoegel in de maonden december, jannewaori en febrewaori.
De wilde roze of hondsroze (Nederlaans: hondsroos, Latien: Rosa canina) is een in de Benelux inheemse roze. De struke kump van neture veur in Europa, Noord-West Afrika en West-Azië. In Noord-Amerika is de plaante in-evoerd.
De struke kan 1 tot 3 meter hoge wonnen. De blaojen en takken bin greun of soms roodachtig an-eleupen en hem an de onderkaante gien klieren. De stekels bin grotendeels haakvormig ebeugen.
De wilde roze bleuit in juni en juli mit 4 tot 6 centimeter grote, witte of roze bloemen. De kroonblaojen bin veul langer as de kelkblaojen. De vruch is een ovaalvormige, rood-oranje, 1,5 tot 2 centimeter grote bottel. De zaojen kunnen zich zonder bevruchting ontwikkelen.
Disse roze kump veur op voedselrieke, neet te zure, neet te duustere plekken, zoas in de Maasheggen. Deur zien stekels bescharmp e zichzelf tegen vraot.
Şîlan (bi latînî: Rosa canina), cureyek e gulan e ku li Ewropayê, başurêrojavayê Afrîka, Asyaya û bi taybetî li Kurditanê hêşîn dibe ye.
Şîlan, di bijîşknasî û dermannasî de ji hêla hewandina vîtamîna C yê di dunyayê de riweka herî zengîn e.
Wateya Rosa canina bi latînî: gula kûçîkê ye.
Şîlan (bi latînî: Rosa canina), cureyek e gulan e ku li Ewropayê, başurêrojavayê Afrîka, Asyaya û bi taybetî li Kurditanê hêşîn dibe ye.
Η αγριοτριανταφυλλιά (επιστ. ονομ. Rosa canina) είναι θάμνος που ανήκει στο γένος των Ρόδων (Rosa).
Ο θάμνος είναι φυλλοβόλος και φτάνει σε ύψος τα 5 μέτρα. Μπορεί να φτάσει και σε μεγαλύτερα ύψη αναρριχώμενο στους κορμούς ψηλών δέντρων. Τα κλωνάρια της είναι γεμάτα αγκάθια που τη βοηθούν στην αναρρίχηση. Τα άνθη της είναι συνήθως ανοιχτά ροζ, αλλά περιλαμβάνουν μια ποικιλία από σκούρο ροζ έως λευκό. Κατά την ωρίμανση δημιουργείται ο καρπός, το κυνόροδο (ή μαλλιαρόκωλο) με κόκκινο-πορτοκαλί χρώμα. Οι καρποί, αν και δεν είναι τοξικοί, είναι προτιμότερο να μην τρώγονται ωμοί.[1][2]
Έχει μεγάλες εφαρμογές στην πρακτική ιατρική και τη φαρμακευτική.[3]
Στη λαϊκή παράδοση έχει καταγραφεί η παροιμία "ηύρε τα μαλλιαρόκωλα" που σημαίνει ότι αυτός που είναι ιδιαίτερα σκληρός και δυνατός κάποια στιγμή θα πέσει στα ισχυρά αγκάθια της αγριοτριανταφυλλιάς (παρεμφερής: βρήκε το δάσκαλό του).[4]
Η αγριοτριανταφυλλιά (επιστ. ονομ. Rosa canina) είναι θάμνος που ανήκει στο γένος των Ρόδων (Rosa).
Ο θάμνος είναι φυλλοβόλος και φτάνει σε ύψος τα 5 μέτρα. Μπορεί να φτάσει και σε μεγαλύτερα ύψη αναρριχώμενο στους κορμούς ψηλών δέντρων. Τα κλωνάρια της είναι γεμάτα αγκάθια που τη βοηθούν στην αναρρίχηση. Τα άνθη της είναι συνήθως ανοιχτά ροζ, αλλά περιλαμβάνουν μια ποικιλία από σκούρο ροζ έως λευκό. Κατά την ωρίμανση δημιουργείται ο καρπός, το κυνόροδο (ή μαλλιαρόκωλο) με κόκκινο-πορτοκαλί χρώμα. Οι καρποί, αν και δεν είναι τοξικοί, είναι προτιμότερο να μην τρώγονται ωμοί.
Έχει μεγάλες εφαρμογές στην πρακτική ιατρική και τη φαρμακευτική.
Шипка или шип (науч. Rosa canina) — вид роза која е широко распространета низ целиот свет. Уште се нарекува „кучешка роза“ што е директен превод од научното латинско име (Rosa Canina).
Шипката е повеќегодишна листопадна грмушка, која може да достигне висина од 1 до 5 метри. Расте во секакви предели со умерена контитнентална клима, но забележливо е тоа што грмушките кои растат на поголема надморска висина даваат поголеми плодови, наречени шипинки[1]. Младите гранки се покриени со боцки, како и кај другите рози. Цветот е бел или розев, кој дава мали црвени овални плодови по кои шипката е најмногу позната.
Плодот од шипка се користи за правење чај, џем и мармалад. Широко е распространет во народната медицина и се користи како универзалeн лек против настинки и вируси. Исклучително е богат со витамин Ц и сите продукти од шипка се меѓу најдобрите извори за овој витамин.
Плодот може да се конзумира и сиров откако ќе се отстранат боцките и семките од внатрешноста. Боцките може да предизвикаат чешање, или иритација на дигестивниот систем доколку се козумираат во поголеми количини.
Семето од шипката може да се користи за правње масло кое се употребува за козметиката и дерматологијата.
Плодовите остануваат на дрвото за време на зимата, откако ќе отпаднат лисјата. Може да се бере од есен, па се до крајот на зимата додека плодот не се исуши. На есен плодовите се уште тврди и содржат повеќе витамин Ц. Понатаму во текот на зимата, после првиот мраз, плодот омекнува.
Шипката може да се најде на сите планини во Македонија. Обично расте на места изложени на сонце, најчесто на јужните падини, надвор од шума, на шумска чистина или покрај пат.
Шипка или шип (науч. Rosa canina) — вид роза која е широко распространета низ целиот свет. Уште се нарекува „кучешка роза“ што е директен превод од научното латинско име (Rosa Canina).
Шипката е повеќегодишна листопадна грмушка, која може да достигне висина од 1 до 5 метри. Расте во секакви предели со умерена контитнентална клима, но забележливо е тоа што грмушките кои растат на поголема надморска висина даваат поголеми плодови, наречени шипинки. Младите гранки се покриени со боцки, како и кај другите рози. Цветот е бел или розев, кој дава мали црвени овални плодови по кои шипката е најмногу позната.
Эт борыны (лат. Rósa canína) — Розачалар (Rosaceae) семьялыгының Гөлҗимеш (Rosa) ыругына кергән үсемлекләр төре.
Эт борыны (лат. Rósa canína) — Розачалар (Rosaceae) семьялыгының Гөлҗимеш (Rosa) ыругына кергән үсемлекләр төре.
↑ Linnaeus C. Species Plantarum: Exhibentes plantas rite cognitas ad genera relatas — 1753. FloraWeb Nederlands Soortenregister АКШ авыл хуҗалыгы министрлыгының үсемлекләр базасы ↑ Vascular Plants of Canada ↑ Belgian Species List Finnish Biodiversity Information Facility GRIN үсемлекләр таксономиясеეშმაკიშ ვარდი, ტყარი ვარდი (Rosa) — ჩანარიშ გვარი ვარდიშობურეფიშ ფანიაშე. იროწვანე ვარდა ფურცელმაცჷმე, კანკალეშა მაკარკატე, ძიგირამი ბართვი რე. ჩანარს ცანდსუაშნერი ფურცელეფი უღუ. სქვამი დო შურამი პიორეფი (ვარდიშფერი, ჭითა, ჩე, ოშა-გოშათ ჸვინთელი) ცანდო ვარდა ქორგაშნერ-ფენჯგირე ბიბილს რე აკოშაყარელი. გუმნაღელი ართთასამი კაკალი რე. მონდინაფაშ ბორჯის ძელამო გჷნმირთუ დო ღებულენს ნარინჯიშ, ჭითა, კანკალეშა უჩა ფერსჷთ.
ეშმაკიშ ვარდიშ ორთაშობური არეალი ოორუე გვერდოსფერო რე. ჩინებული რე 400-შახ გვარობა, საქორთუოს - 25, თინეფშე 5 ენდემური რე. ეშმაკიში ვარდი ტყაშ პიჯის ჩანს, ოშა-გოშათ ტყაშ გიმენ ზონას, ბართონას, ქუამ დო კირდეამ კართეფს, სუბალპურ დოლოეფს დო შხვა. გუმნაღელი იკათუანს B2, P, K ვიტამინეფს, A პროვიტამინს, დიდი მუდანობათ C ვიტამინს. ლადირი გუმნაღელი - შანქარს, ცაცლაბის დო აზოტოვან ნიფთიარობეფსჷთ. შილებე გუმნაღელიშ ლადირო დო დოკონსერვებულო ჭკომუა.
შმაკიში ვარდიშ დჷნადგინა გჷმირინუაფუ ჩხონჩხიშ ლახარაშ ბორჯის. ჯინჯეფი დიდარი რე ოშაშალი დო ოღაფალი ნიფთიარობეფით. ეშმაკიშ ვარდის გჷმირინუანა ბაღიშ ვარდიშ ოჯინჯოთ, ცორცხალ ღობერო დო დეკორატიულ მებაღობას. ეშმაკიშ ვარდიშ ვარა ფორმეფშე ჯვეშითჯვეშიშე გჷმოჸონაფილი რე ბაღიშ ვარდიშ მიარე ანდაღებული ჯიში. სამანგ., ჩინებული ყაზანლიყური ვარდი (Rosa damascena), ნამუშ გურგინიშ ფურცლეფშე შურამ ვარდიშ ზეთის გჷთმიჸონანა, ჩაიშ ვარდი (Rosa chinensis), მაკარკატე ვარდი (Rosa multiflora) დო შხვა.
კათა უშვენი ბორჯიშე გჷმირინუანს ეშმაკიშ ვარდიშ გუმნაღელს შხვადოშხვა ლახარეფიშ ოსქილადარო დო გჷმამანგარაფალ საშუალებათ, თაშნეშე ეშმაკიშ ვარდი გჷმირინუაფუ მუჭოთ ვიტამინური დო წალამანტინე ჩანარი, თიშ გუმნაღელშე აკეთენა ექსტრაქტეფს, პოლივიტამინურ ჩაის დო დჷნადგინეფს.
ეშმაკიშ ვარდი, ტყარი ვარდი (Rosa) — ჩანარიშ გვარი ვარდიშობურეფიშ ფანიაშე. იროწვანე ვარდა ფურცელმაცჷმე, კანკალეშა მაკარკატე, ძიგირამი ბართვი რე. ჩანარს ცანდსუაშნერი ფურცელეფი უღუ. სქვამი დო შურამი პიორეფი (ვარდიშფერი, ჭითა, ჩე, ოშა-გოშათ ჸვინთელი) ცანდო ვარდა ქორგაშნერ-ფენჯგირე ბიბილს რე აკოშაყარელი. გუმნაღელი ართთასამი კაკალი რე. მონდინაფაშ ბორჯის ძელამო გჷნმირთუ დო ღებულენს ნარინჯიშ, ჭითა, კანკალეშა უჩა ფერსჷთ.
ეშმაკიშ ვარდიშ ორთაშობური არეალი ოორუე გვერდოსფერო რე. ჩინებული რე 400-შახ გვარობა, საქორთუოს - 25, თინეფშე 5 ენდემური რე. ეშმაკიში ვარდი ტყაშ პიჯის ჩანს, ოშა-გოშათ ტყაშ გიმენ ზონას, ბართონას, ქუამ დო კირდეამ კართეფს, სუბალპურ დოლოეფს დო შხვა. გუმნაღელი იკათუანს B2, P, K ვიტამინეფს, A პროვიტამინს, დიდი მუდანობათ C ვიტამინს. ლადირი გუმნაღელი - შანქარს, ცაცლაბის დო აზოტოვან ნიფთიარობეფსჷთ. შილებე გუმნაღელიშ ლადირო დო დოკონსერვებულო ჭკომუა.
შმაკიში ვარდიშ დჷნადგინა გჷმირინუაფუ ჩხონჩხიშ ლახარაშ ბორჯის. ჯინჯეფი დიდარი რე ოშაშალი დო ოღაფალი ნიფთიარობეფით. ეშმაკიშ ვარდის გჷმირინუანა ბაღიშ ვარდიშ ოჯინჯოთ, ცორცხალ ღობერო დო დეკორატიულ მებაღობას. ეშმაკიშ ვარდიშ ვარა ფორმეფშე ჯვეშითჯვეშიშე გჷმოჸონაფილი რე ბაღიშ ვარდიშ მიარე ანდაღებული ჯიში. სამანგ., ჩინებული ყაზანლიყური ვარდი (Rosa damascena), ნამუშ გურგინიშ ფურცლეფშე შურამ ვარდიშ ზეთის გჷთმიჸონანა, ჩაიშ ვარდი (Rosa chinensis), მაკარკატე ვარდი (Rosa multiflora) დო შხვა.
O grattacû o l'è o frûto da rêusa canin-a (Rosa canina L., 1753), ch'a l'è a rêusa spontanea ciû comûn-a in Italia. A se incontra de spésso arente a-e stradde de campagna e a-i bòschi. O frûto o se pêu mangiâ quande o l'è bello mêuio, sôlo alôa o g'à 'n bello cô rosso scûo. O contegne tanta vitamin-a C.
I stropaculi i xe i fruti (hips in inglexe, Hagebutten in todesco) de un bar, ciamà Dog Rose dai Inglexi, Hundrose dai Todeschi e rosa canina dai Taljan (nome sientifego Rosa canina, fameja dełe Rosaceae).
Sta pianta ła xe un bar alto da uno a 5 metri e più, con rameti pieni de spine ke finise a unsin. Łe foje łe xe fate de 4-5 fojete pi picołe, a punta de lancia, coi bordi a denti de sega. i fiori, con 5 petałi, i va dal bianco al roxa al roxa scuro, de 4–5 cm de diametro.
I fruti, i stropaculi, i xe ovałi, rosi o arancion. i xe pieni de vitamina C e se ghin fa siropi, marmelade e tisane.
Şilane yew dara u meyweyê ena dare rê zi şilane vaciyeno. Zerreyê xo tıftıkıno u xeylê toxımê xo estê. Payizi bena kamıl. Hetê Vitamin C ra meyweya tewr hewla. Teze zi weriyena, huşk-kerdaye zi weriyena. Çayê xo vıraziyeno. Welatê Zazayan de u her cayê Anatoliye de resena.
Pelgê cı
Vılıkê cı
Meyweyê cı
meyweyê cı
.JPG)
Şilane yew dara u meyweyê ena dare rê zi şilane vaciyeno. Zerreyê xo tıftıkıno u xeylê toxımê xo estê. Payizi bena kamıl. Hetê Vitamin C ra meyweya tewr hewla. Teze zi weriyena, huşk-kerdaye zi weriyena. Çayê xo vıraziyeno. Welatê Zazayan de u her cayê Anatoliye de resena.
Ыт-кады – кызыл каттарлыг чадаң ыяш.
Ыт-кады колдуунда хемнер уннарында үнүп турар. Күзүн катты чыггаш кургадыр. Кургаг каттың хандызын бышкан, думаалаан уругларга ижиртир. Хоочураан холецистит, холангит, гепатит аарыглыг кижилер база ижер.
Эм кылдыр хереглээрде, хандыны мынчаар кылыр: улуг омааш иштибүдүн каттар кырынче чаа хайындырган изиг сугну кудар, хааглыг савага 10 минут хайындырар, хондур тургускаш, шүүрээр. Стакан иштиниң дөрттүң бир азы чартык кезиин хүнде 2 катап ижер. Чамдыкта катты анаа хайындыргаш ижерге, күш-шыдал киирер, чемге хөөн көдүрер чаагай суксун болур.
Rosa canina, commonly known as the dog rose,[1] is a variable climbing, wild rose species native to Europe, northwest Africa, and western Asia.
The dog rose is a deciduous shrub normally ranging in height from 1–5 metres (3.3–16.4 ft), though sometimes it can scramble higher into the crowns of taller trees. Its stems are covered with small, sharp, hooked prickles, which aid it in climbing. The leaves are pinnate, with 5–7 leaflets.[2] Leaves have a delicious fragrance, when bruised.[3]
The dog rose blooms from June to July, with sweet scented flowers which are usually pale pink, but can vary between a deep pink and white. They are 4–6 centimetres (1.6–2.4 in) in diameter with five petals. As other roses it has a quintuscial aestivation (see sketch A in diagram). Unusually though of its five sepals, when viewed from underneath two are whiskered on both sides, two are quite smooth and one is whiskered (or bearded) on one side only.[4]: 182 Flowers mature into an oval, 1.5–2-centimetre (0.59–0.79 in), red-orange hip.
The dog rose is hardy to zone 3 in the UK (USDA hardiness zone 3-7), tolerates maritime exposure and grows well in a sunny position, grows even in heavy clay soils, but like all roses dislikes water-logged soils or very dry sites. In deep shade it usually fails to flower and fruit.[5]
It can be confused with fieldbriar Rosa agrestis, and sweetbriar Rosa rubiginosa.
Classical writers did not acknowledge Rosa canina as a rose, but called it Cynorrhodon from the Greek "kunórodon". In 1538, Turner called it "Cynosbatos : wild hep or brere tree". Yet in 1551, Matthias de l'Obel classified it as a rose under the name of "Canina Rosa odorata et silvestris" in his herbal "Rubus canis: Brere bush or hep tree" .[6]
From a 2013 DNA analysis using amplified fragment length polymorphisms of wild-rose samples from a transect across Europe (900 samples from section Caninae, and 200 from other sections), it has been suggested that the following named species are best considered as part of a single Rosa canina species complex:[7]
Numerous cultivars have been named, though few are common in cultivation. The cultivar Rosa canina 'Assisiensis' is the only dog rose without thorns.
.jpg)
The dog rose can be attacked by aphids, leafhoppers, glasshouse Red Spider Mite, scale insects, caterpillars, rose leaf-rolling sawfly, and leaf-cutting Bee.
When a gall wasp lays eggs into a leaf axillary or terminal bud the plant develops a chemically induced distortion known as rose gall (see photo).
Buds and leaves may be eaten by rabbits and deer, despite the thorns.
It may be affected by rose rust (see photo) and powdery mildews.[1]
It is notably susceptible to honey fungus.[8]
The flesh (shells) of rose hips from dog roses contain high levels of antioxidants, mainly polyphenols and vitamin C, as well as carotenoids and vitamins B and E[9] along with natural sugars, organic acids, polyunsaturated fatty acids, phenolics, and essential oil, making them excellent for consumption. Rose hip essential oil is composed mainly of alcohols, monoterpenes and sesquiterpenes.[10]
The fruit is used to make syrup, tea, preserves (jam and marmalade), used in the making of pies, stews, and wine. The flowers can be made into a syrup, or can be eaten in salads, or candied or preserved in vinegar, honey and brandy.[11] It has been grown or encouraged in the wild for the production of vitamin C from its fruit, especially during conditions of scarcity or during wartime. During World War II in the United States, Rosa canina was planted in victory gardens, and can still be found growing throughout the country, including roadsides and in wet, sandy areas along the coastlines.During World War II the British relied on rose hips and hops as the sources for their vitamins A and C and it was a common British wartime expression to say "We are getting by on our hips and hops."[12]
In Poland, the petals are used to make jam, particularly suitable for filling doughnuts.[13][14]
In Bulgaria, where it grows in abundance, the hips are used to make a sweet wine as well as tea.
The hips are used as a flavouring in Cockta, a soft drink made in Slovenia.
Forms of this plant are used as stocks for the grafting or budding of cultivated roses.
Dog roses have an unusual kind of meiosis which is sometimes called permanent odd polyploidy, although it can also occur with even polyploidy (e.g. in tetraploids or hexaploids). Regardless of ploidy level, only seven bivalents are formed leaving the other chromosomes as univalents. Univalents are included in egg cells, but not in pollen.[15][16] Similar processes occur in some other organisms.[17] Dog roses are most commonly pentaploid, i.e. five times the base number of seven chromosomes for the genus Rosa, but may be tetraploid or hexaploid as well.
The botanical name is derived from the common names 'dog rose' or similar in several European languages, including classical Latin and ancient (Hellenistic period) Greek. The Roman naturalist Pliny attributed the name dog rose to a belief that the plant's root could cure the bite of a mad dog. It is not clear if the dogs were rabid.[18] According to The Oxford Dictionary of Phrase and Fable,[19] the English name is a direct translation of the plant's name from classical Latin, rosa canina, itself a translation of the Greek κυνόροδον ('kunórodon'); It is known to have been used to treat the bite of rabid dogs in the 18th and 19th centuries.[20] The origin of its name may be related to the hooked prickles on the plant that have resemblance to a dog's canines.[21] It is sometimes considered that the word 'dog' has a disparaging meaning in this context, indicating 'worthless' as compared with cultivated garden roses.[22]
Dog rose is an invasive species in the high country of New Zealand. It was recognised as displacing native vegetation as early as 1895[23] although the Department of Conservation does not consider it to be a conservation threat.[24]
The dog rose is a declared weed in Australia under the Natural Resources Management Act, 2004 as the plant out-competes native vegetation, provides shelter to pests such as foxes and rabbits, is unpalatable to stock, large shrubs are resistant to grazing, therefore do not get eaten by farm animals. The dog rose invades native bushland therefore reducing biodiversity and the presence of desirable pasture species.[25] It is a biosecurity risk as it hosts fruit fly.[26]
Birds and wild fruit eating animals are the main cause of seed dispersal. The plant seeds can also be carried in the hooves or fur of stock animals. They may also be carried by waterways.[27]
The dog rose was the stylised rose of medieval European heraldry.[28] It is the county flower of Hampshire,[29] and Ireland's County Leitrim is nicknamed "The Wild Rose County" due to the prevalence of the dog rose in the area. Legend states the Thousand-year Rose or Hildesheim Rose, which climbs against a wall of Hildesheim Cathedral, dates back to the establishment of the diocese in 815.[30]
The first recorded significance of the flower dates back hundreds of years ago to The Academy of Floral Games (founded in 1323), which gifted poets a sprig of dog rose to reward them for their literary excellence. Due to this ritual, the branches became increasingly popular and can be found frequently mentioned in several famous poems. Most prevalent in the United Kingdom, William Shakespeare wrote about the flower in "A Mid-Summer Night's Dream",[31] which in his time was called eglantine, though it can now also refer to Rosa rubiginosa (Sweet brier)[29]
Oberon, A Midsummer Night's Dream, Act II, Scene I quoting his words: "With sweet musk-roses and with eglantine."
Symbolically, the meaning of this shrub is quite extensive since the two dominating themes surrounding the flower are pain and pleasure.[31]
An old riddle is called "The Five Brethren of the Rose":
On a summer's day, in sultry weather
Five Brethren were born together
Two had beards and two had none
And the other had but half a one.[4]
The riddle contains an effective way of identifying the differing roses of the canina group, where the brethren refers to the five sepals of the dog-rose, two of which are whiskered on both sides, two quite smooth and the last one whiskered on one side only.[29]
The flower is one of the national symbols of Romania.
.jpg)
{{cite book}}: CS1 maint: multiple names: authors list (link) The rose-hips. Rosa canina, commonly known as the dog rose, is a variable climbing, wild rose species native to Europe, northwest Africa, and western Asia.
La hundorozo aŭ ordinara rozo (Rosa canina) estas dukotiledona kuracplanto, alveninta en Eŭropo el Persio.
Arbedo alta 200-350 cm kun pendantaj branĉoj, kovritaj per densaj dornoj, kun kvinpetalaj blankaj aŭ helaj rozkoloraj floroj. Fruktoj estas rozberoj, post maturiĝo ruĝaj aŭ rozkoloraj. Hundorozo kreskas sur sekaj kaj sunplenaj deklivoj, kamplimoj kaj arbustejoj ĝis 1000 metroj s.m. Trovitaĵoj en kolonaj konstruaĵoj en Svislando atestas pri antikva prilaborado de rozberoj.
Rozberoj estis jam en antikvaj tempoj konsiderataj bona rimedo kontraŭ urinvezikaj ŝtonoj. Rozberojn oni kolektas mane, en gantoj, maturajn, antaŭ aŭtunaj frostoj, en septembro-oktobro. Unue oni sekigas ilin en libera aero, en unu tavolo, poste arte, ekzemple sur lado en malfermita elektra tubo. Rozberoj enhavas multajn vitaminojn, precipe la vitaminon C, provitaminon A, komplekson de vitaminoj B-B1, B2, vitaminon K, sukerojn, kalcion, fosforon, magnezion, kalion, pektinon, fruktajn acidojn, karotenon, taninon, silicon, oleon, aromajn substancojn, vitaminon E. Freŝaj rozberoj estas unika fonto de askorba acido (vitamino C). Se oni atente sekigas ilin, konserviĝas unu kvarono. Plej ŝpara konservado estas produktado de marmelado kun 59% da sukero. Askorba acido bone influas kontraŭ sangado de gingivoj kaj printempa laciĝo – ĝi fortigas imunecon de la organismo. Pro granda enhavo de pektino rozberoj iom laksigas kaj urinigas. Popola medicino rekomendas manĝi rozberan farunon (unu kulereton post manĝo) ĉe diabeto, malfacilaĵoj ĉe urinado, laciĝo, forta menstruo. Por rozbera tizano taŭgas kompletaj beroj, inkluzive la semojn. Unu kulereto por taso, 3-4-foje tage. Eblas maceri hakitajn berojn unu horon en malvarma akvo, infuzi en bolanta akvo aŭ boligi 10 minutojn. Plej ŝpara por vitamino C estas la unua maniero. La teon trinku en varma stato, poste malaperas la vitaminoj.[1]
La folierojn de la floro, oni uzas en salatoj, dolĉaĵoj. Oni gustigas per ili siropojn, vinagron, dolĉaĵon.
Ĝia frukto estas rozbero, kiun oni kolektas, se ĝin pikis jam la prujno. Tiam la fruktokorpo moliĝas, la surfaco ondiĝas. Ĝi estas uzebla diversmaniere: seke (sen la pikaj grajnoj) kiel kuracteo aŭ krude por fruktovino, siropo, kaj marmelado.
Se oni pretigas el la frukto per malvarmaj traktoj trinkaĵojn, en ili restas multe da C-vitamino, tiel la taga konsumado el tio fortigas la korpan rezistokapablon.
La hundorozo aŭ ordinara rozo (Rosa canina) estas dukotiledona kuracplanto, alveninta en Eŭropo el Persio.
Arbedo alta 200-350 cm kun pendantaj branĉoj, kovritaj per densaj dornoj, kun kvinpetalaj blankaj aŭ helaj rozkoloraj floroj. Fruktoj estas rozberoj, post maturiĝo ruĝaj aŭ rozkoloraj. Hundorozo kreskas sur sekaj kaj sunplenaj deklivoj, kamplimoj kaj arbustejoj ĝis 1000 metroj s.m. Trovitaĵoj en kolonaj konstruaĵoj en Svislando atestas pri antikva prilaborado de rozberoj.
Rosa canina, el rosal silvestre, es un arbusto espinoso de hoja caduca de la familia de las rosáceas, nativo de Europa, el noroeste de África y Asia occidental. También ha sido introducido en Norteamérica y otras partes del mundo. Actualmente su distribución es bastante amplia.
Este arbusto mide hasta 2 m de altura, con tallos colgantes de color verde, cubiertos de espinas pequeñas, fuertes y curvas. Las hojas están compuestas de cinco a siete folíolos dentados ovales.
Las flores, solitarias o agrupadas en corimbos, son de color rosa pálido o blancas, de 4 a 6 cm de diámetro, con cinco pétalos, y maduran en una fruta ovoide de color rojo intenso, de tipo cinorrodón, de un tamaño entre 1,5 y 2 cm, llamada tapaculo o escaramujo.
El fruto destaca por su alto contenido de vitamina C (también contiene carotenoides y flavonoides), y puede ser usado para hacer mermelada y té.
El rosal silvestre florece de mayo a julio y produce frutos al final del verano o a principios del otoño.
Es una planta nativa de Europa, Canarias, Madeira, el noroeste de África (Argelia, Marruecos y Túnez), el oeste de Asia (Afganistán, Irán, Irak, Líbano, Palestina, Siria, Armenia, Azerbaiyán, Georgia, el sur de Rusia y Tayikistán) y el subcontinente indio. Sin embargo, está naturalizada y asilvestrada prácticamente en todo el mundo, incluyendo América, Australia (sobre todo en Tasmania) y Nueva Zelanda.
En España, exceptuando la línea costera de Canarias y algunas zonas puntuales de la costa andaluza y murciana con clima tropical, se encuentra en cualquier parte, desde el nivel del mar hasta los 1500 m de altitud.
Se considera una especie de clima atlántico y mediterráneo (zonas templadas).
No tiene preferencia por suelos específicos; incluso prefiere zonas montañosas o semi-montañosas, como el sotobosque arbustivo de especies caducifolias y quejigares, pero también puede aparecer en otros bosques, setos, lados de caminos, etc., y hasta en áreas costeras, pues tolera bien la salinidad. Agradece los suelos bien drenados y húmedos, algo fértiles y con un pH neutro (6,1-7,8).
Sus necesidades de agua se sitúan en los 675-900 mm por año. Puede soportar temperaturas muy bajas, hasta de –23 °C (zona de rusticidad: 7 a 10).
El uso medicinal de la rosa silvestre es viejo, como lo demuestra su presencia en la Capitulare de villis vel curtis imperii, una orden emitida por Carlomagno que reclama a sus campos para que cultiven una serie de hierbas y condimentos incluyendo las "rosas" identificada actualmente como Rosa canina.
Los escaramujos contienen taninos que dan un efecto astringente, antidiarreico. Los flavonoides determinan su acción como diurético y vitamínico P: protector capilar y venotónico. Las flores le confieren una acción suavemente laxante y como tónico general. Las hojas son cicatrizantes en uso externo.
Los cinorrodones son utilizados en la prevención de gripe y resfriados, astenia primaveral, diarreas, dispepsias hiposecretoras, fragilidad capilar, edemas, varices, hemorroides, arteriopatías. Estados en los que se requiera un aumento de la diuresis: como afecciones urinarias (cistitis, ureteritis, uretritis, oliguria, urolitiasis), hiperazotemia, hiperuricemia, gota, hipertensión arterial, edemas, sobrepeso acompañado de retención de líquidos.
Hojas, cinorrodones, en uso tópico: usados en heridas, ulceraciones dérmicas, quemadurasestomatitis, parodontopatías, faringitis, blefaroconjuntivitis.[2][3]
Rosa canina fue descrita por Carlos Linneo y publicado en Species Plantarum 1: 491. 1753.[4]
Rosa: nombre genérico que proviene directamente y sin cambios del latín rosa que deriva a su vez del griego antiguo rhódon, con el significado que conocemos: «la rosa» o «la flor del rosal»
canina: epíteto que le fue dado por la forma de los aguijones, similar a los colmillos de los perros. El fruto, el tapaculo o escaramujo, es botánicamente conocido como un cinorrodón. Cinorrodón es una transcripción de una palabra compuesta de origen griego (kion + rhodon), que significa «rosal perruno».
Además de rosal silvestre esta planta se conoce como rosal montés, rosal campesino, rosal bravo, rosal perruno, rosal de culebra, rosal del diablo, rosal de escaramojos, escaramojo, escarambrojo, caramujo, calambrujo, escambrujera, escambrujo, escaramujo, escarbaculo, tapaculo (generalmente, la fruta), zarraculos, carmín, monjolinos, gabarda, galabardera,garamita(la fruta), garamital, garrabera, gavanzo, rosal garbancero, zarza garbancera, , zarzarrosa, zarzaperruna, espino vero, picacostillas, picaespalda y alcaracache.[6]
Rosa canina, el rosal silvestre, es un arbusto espinoso de hoja caduca de la familia de las rosáceas, nativo de Europa, el noroeste de África y Asia occidental. También ha sido introducido en Norteamérica y otras partes del mundo. Actualmente su distribución es bastante amplia.
Koer-kibuvits ehk roheliselehine kibuvits (Rosa canina L.) on roosõieliste sugukonna kibuvitsa perekonda kuuluv mitmeaastaste heitlehiste põõsaste liik.
Koer-kibuvits kasvab Euroopas, Põhja-Aafrikas, Lääne- ja Põhja-Aasias. Eestis on tema kasvukohtadeks liivased männikud, mererannad, kadastikud[2] ja koduaiad.
Kasvab 1–3 m kõrguseks. Võrsed püstised, hiljem kaarduvad; kollakat või rohekat värvi kuid valguse pool punakad, vanemad võrsed on pruunid kuni hallid.
Ogad on rohkearvulised ja enam-vähem ühesugused sirged või nõrgalt kuni tugevalt kõverdunud, kuni 10 mm pikkused.
Koer-kibuvitsa pungad on väikesed ja pruunika kuni punaka värvusega.
Õitseb juunist augustini. Õied on põõsal enamasti kas üksikult või sarikpööristes, kuni 2,5 cm pikkused. Tupplehed on sulglõhised ja neid on viis, õitsemise lõppedes allakäändunud. Kroonlehti on viis, nende värvus on valge, varjus aga heleroosa. Tolmukaid ja sigimikke on õiel palju. Õiepõhi areneb marja meenutavaks mahlakaks viljaks – tõrsikuks (kibuvitsamarjad).
Lehed on paaritusulgjad, rootsulised ja kuni 11 cm pikkused; lehekesed aga munajad või elliptilised, lihtsaagja servaga.[3]
Koer-kibuvitsa kasutatud ravimtaimena.
Koer-kibuvits ehk roheliselehine kibuvits (Rosa canina L.) on roosõieliste sugukonna kibuvitsa perekonda kuuluv mitmeaastaste heitlehiste põõsaste liik.
Koer-kibuvits kasvab Euroopas, Põhja-Aafrikas, Lääne- ja Põhja-Aasias. Eestis on tema kasvukohtadeks liivased männikud, mererannad, kadastikud ja koduaiad.
Kasvab 1–3 m kõrguseks. Võrsed püstised, hiljem kaarduvad; kollakat või rohekat värvi kuid valguse pool punakad, vanemad võrsed on pruunid kuni hallid.
Ogad on rohkearvulised ja enam-vähem ühesugused sirged või nõrgalt kuni tugevalt kõverdunud, kuni 10 mm pikkused.
Koer-kibuvitsa pungad on väikesed ja pruunika kuni punaka värvusega.
Õitseb juunist augustini. Õied on põõsal enamasti kas üksikult või sarikpööristes, kuni 2,5 cm pikkused. Tupplehed on sulglõhised ja neid on viis, õitsemise lõppedes allakäändunud. Kroonlehti on viis, nende värvus on valge, varjus aga heleroosa. Tolmukaid ja sigimikke on õiel palju. Õiepõhi areneb marja meenutavaks mahlakaks viljaks – tõrsikuks (kibuvitsamarjad).
Lehed on paaritusulgjad, rootsulised ja kuni 11 cm pikkused; lehekesed aga munajad või elliptilised, lihtsaagja servaga.
Koer-kibuvitsa kasutatud ravimtaimena.
Basa-arrosa edo arkakaratsa (Rosa canina) Rosaceae familiako zuhaixka arantzadun bizikor bat da[1], jatorriz Europakoa, Afrikako ipar-mendebaldekoa eta Asiako mendebaldekoa. Gaur egun, Amerikara ere hedatu da. Izen zientifikoa arantzen itxuragatik eman zitzaion, zakurren (kanidoen) letaginen antza duelako. Euskaraz, larrarrosa eta astoarrosa ere deritzo.
Bi metrorainoko altuera lor dezake, eta zurtoin dilindariak ditu, berdeak, arantza txiki, gogor eta gakodunez beteak. Hostoak 5-7 foliolo horzdun obalez osatuta daude.
Loreak arrosaxkak edo zuriak dira, 4-6 cm-ko diametrokoak, bost petaloz osatuak eta bakartuak edo korinbotan multzokatuak.
Fruitua, arkakarats ere deritzona, oboidea da, kolorez gorribizia, 1,5-2 cm-koa, eta C bitaminatan aberatsa. Marmelada egiteko erabiltzen da, baita infusioan hartzeko ere.
Maiatzetik uztailera bitartean loratzen da, eta fruitua uda-amaieran edo udazken-hasieran ematen du.
Lorea
Hosto elkartua
Rosa caninaren subespezieak:
Basa-arrosa edo arkakaratsa (Rosa canina) Rosaceae familiako zuhaixka arantzadun bizikor bat da, jatorriz Europakoa, Afrikako ipar-mendebaldekoa eta Asiako mendebaldekoa. Gaur egun, Amerikara ere hedatu da. Izen zientifikoa arantzen itxuragatik eman zitzaion, zakurren (kanidoen) letaginen antza duelako. Euskaraz, larrarrosa eta astoarrosa ere deritzo.
Koiranruusu (Rosa canina, syn. R. caniniformis) on Euraasiassa tavattava monimuotoinen ruusulaji. Suomessa koiranruusua tavataan lähinnä Ahvenanmaalla, jossa se on rauhoitettu.[1]
Koiranruusu on 2–4 metriä korkea, kaarevavartinen ja lyhyitä juuriversoja kasvattava pensas. Kasvin piikit ovat käyriä ja vahvoja. Lehtien korvakkeet ovat kapeita ja kapeakärkisiä. Lehdet ovat kerrannaislehtiä. Lehdykät ovat 2–3,5 cm pitkiä, puikeita ja kertaalleen sahalaitaisia. Kukat ovat vaaleanpunaisia tai valkoisia. Kukka on yksittäinen tai 2–4-kukkainen huiskilo. Kukkaperä on 1–2 cm pitkä ja tavallisesti kalju. Kukkien verholehdet ovat liuskaisia ja ovat kukinnan jälkeen taakäänteisiä. Verholehdet varisevat ennen kiulukoiden punertumista. Koiranruusu kukkii Suomessa kesä-heinäkuussa. Kiulukat ovat 1,5–2 cm pitkiä ja muodoltaan pitkänomaisia. Emien lähes karvattomat vartalot pistävät kimppuina esiin kiulukoista. Koiranruusun kiulukat kypsyvät Suomessa vasta lokakuussa.[2]
Suomessa tavattavat koiranruusut luetaan nykyään kahteen lajiin, jotka poikkeavat toisistaan lehtien karvaisuuden osalta. Pääosa on koiranruusuja (R. canina), joiden lehdykät ovat kaljuja. Toinen laji, karvakoiranruusu (R. corymbifera), on hyvin harvinainen. Tämän lehdykät ovat karvaisia.[2][3] Aikaisemmin nämä koiranruusulajit luokiteltiin omiksi alalajeikseen, ssp. canina ja ssp. dumetorum.[2]
Koiranruusu on hyvin monimuotoinen ja risteytyy helposti, joka hankaloittaa lajin tunnistamista. Suomessa tavattavista ruusulajeista se muistuttaa läheisesti orjanruusua (R. dumalis).[4]
Koiranruusua tavataan koko Euroopassa Islantia, Fennoskandian keski- ja pohjoisosia sekä Pohjois-Venäjää lukuun ottamatta. Lajia tavataan myös Turkissa, Keski-Aasiassa ja paikoitellen Pohjois-Afrikassa. Ihmisen mukana se on levinnyt Pohjois-Amerikkaan, Australiaan ja Uuteen-Seelantiin.[5] Suomessa koiranruusua tavataan harvinaisena Ahvenanmaalta sekä muutamin paikoin Etelä-Suomesta, tosin manner-Suomen esiintymät lienevät viljelykarkulaisia.
Koiranruusu viihtyy aurinkoisilla rinteillä, pensaikkoniityillä ja lehtoreunuksissa. Lajia tavataan joskus myös viljelykarkulaisena.[2] Ahvenanmaalla lajia uhkaa kasvupaikkojen umpeenkasvu sekä rakentaminen.[4]
Koiranruusua viljellään toisinaan koristepensaana. Lajia käytetään usein perusrunkona muiden ruusujen viljelyssä.[2] C-vitamiinipitoisia kiulukoita käytetään myös ravinnoksi.[1]
Koiranruusu (Rosa canina, syn. R. caniniformis) on Euraasiassa tavattava monimuotoinen ruusulaji. Suomessa koiranruusua tavataan lähinnä Ahvenanmaalla, jossa se on rauhoitettu.
Rosier des chiens, Rosier des haies, Églantier des chiens
Le Rosier des chiens, Rosier des haies ou Églantier des chiens (Rosa canina L.), est une espèce d'arbrisseaux épineux de la famille des rosacées, très commun dans les régions tempérées de l'Ancien Monde. On le trouve dans les haies et les bois surtout en plaine. C'est une espèce de rosiers botaniques présentant de nombreux écotypes, toujours à fleurs simples. Il est utilisé comme porte-greffe pour des variétés de roses améliorées. Certains de ses hybrides sont des rosiers cultivés.
Cet églantier est un arbrisseau pouvant atteindre de 1 à 5 mètres de haut, à tiges dressées, arquées, munies d'aiguillons recourbés très piquants. Elles sont munies de stipules développés.
Les feuilles alternes, composées, comprennent 5 à 7 folioles elliptiques dentées.
La plante est hermaphrodite. Sa floraison a lieu de mai à juillet. Les fleurs sont pollinisées par les insectes et les graines sont dispersées par les oiseaux.
Les fleurs, ou églantines, de 4 à 5 cm de diamètre, ont une corolle simple à cinq pétales blanc rosé, et de nombreuses étamines. Elles sont souvent solitaires ou réunies en corymbes. Le réceptacle floral est creusé en forme d'urne (hypanthium) qui contient les carpelles velus.
Les fruits (cynorhodons, aussi appelés églantines ou familièrement gratte-culs[4],[5]), de forme ellipsoïde, sont rouges et blets à maturité, vers le mois d'octobre. Ils ont de 1,5 à 2 cm de long. Ils sont en fait issus de la transformation du réceptacle floral (faux-fruit), qui contient les vrais fruits (akènes résultant de la transformation des carpelles).
Fleur rosé.
Fleurs.
Feuille composée.
Cynorhodons.
Le cynorhodon est très riche en sucres et en vitamine C. On en fait des confitures. Les fruits (akènes) et les poils contenus à l’intérieur du cynorhodon ont un effet très irritant au niveau de la peau et de la muqueuse. Leur contact provoque des démangeaisons insupportables (utilisation comme poil à gratter) et leur ingestion provoque un prurit anal très important (d’où le nom de gratte-cul). C'est à cause de ce fort pouvoir irritant qu'on classe parfois les cynorrhodons dans les fruits faiblement toxiques [6].
En forêt l'espèce est très appréciée par les chevreuils.
L'espèce Rosa canina est originaire d'une vaste région, dans les zones tempérées de l'ancien monde, incluant :
Elle a été naturalisée notamment en Amérique du Nord (États-Unis) et en Océanie (Australie, Nouvelle-Zélande).
Très commune partout ;
Jusqu'à 1 600 m : étage supraméditerranéen ; étages collinéen et montagnard ;
subméditerranéenne (à tendance subatlantique).
espèce héliophile ;
humus : mull carbonaté à mull mésotrophe ; sols riches en bases ; pH : basique à légèrement acide ;
matériaux (purs ou caillouteux) : argiles, limons, alluvions sableuse ;
espèces mésoxérophile à mésophile ;
caractère indicateur : neutrocalcicole mésoxérophile.
Le Rosier des chiens servait de porte-greffe pour diverses variétés de rosiers, mais actuellement seules les variétés Rosa canina inermis (sans épines) et Rosa canina Pfänder (excellent pour les greffages de rosiers tiges) sont encore utilisées.
Des variétés horticoles ont été sélectionnées pour la culture ornementale.
L'églantine est utilisée en parfumerie pour ses notes délicates.
Les fruits de cet églantier, ou cynorhodons, ont des emplois médicinaux et alimentaires. Très riches en vitamine C (20 fois plus que les agrumes), ils contiennent aussi des vitamines B et PP, de la provitamine A et des sels minéraux. Frais, ramollis par les premières gelées ou après une légère cuisson, ils forment une pâte qui se mange sucrée avec des laitages. Mais ils s'utilisent surtout en confitures, en sirops et en gelées. Séchés et réduits en poudre, ils servent en décoction pour des tisanes. Ils sont à la base du plat traditionnel tchèque et slovaque appelé šípková omáčka, sorte de ragoût de bœuf.
La pulpe des fruits est comestible (confiture) [8].
Le Rosier des chiens est résistant aux maladies. Il peut cependant souffrir, comme le rosier, d'une galle chevelue, dite bédégar, causée par un hyménoptère, le cynips du rosier (Diplolepis rosae).
Il peut également être parasité par un petit champignon, Phragmidium mucronatum (ordre des Pucciniales) qui provoque la rouille du rosier.
Dans le langage des fleurs, l'églantier symbolise l'amour et la poésie[9].
Rosier des chiens, Rosier des haies, Églantier des chiens
Le Rosier des chiens, Rosier des haies ou Églantier des chiens (Rosa canina L.), est une espèce d'arbrisseaux épineux de la famille des rosacées, très commun dans les régions tempérées de l'Ancien Monde. On le trouve dans les haies et les bois surtout en plaine. C'est une espèce de rosiers botaniques présentant de nombreux écotypes, toujours à fleurs simples. Il est utilisé comme porte-greffe pour des variétés de roses améliorées. Certains de ses hybrides sont des rosiers cultivés.
Speiceas róis le duilliúr aramatach agus boladh milis. Tugtar an dris chumhra uirthi freisin.
A roseira brava ou silva macho (Rosa canina) é un arbusto espiñento, rubideiro e perenne da familia das rosáceas, nativo de Europa, o noroeste de África e Asia occidental. Tamén foi introducido en América do Norte e outras partes do mundo. Actualmente a súa distribución é bastante ampla. En Galicia é unha especie brava moi común en lugares frescos.
O nome científico foille dado pola forma das espiñas, semellantes aos caninos dos cans. O froito, as bagas de roseira brava son tamén chamados peros de can pola mesma razón. O nome galego claramente é porque non deixa de ser unha roseira silvestre. Tamén, como rosácea e coa semellanza coa silveira, leva o nome de silva.
Outros nomes dialectais en galego: silva macha, silvo macho', gabanceira, agavanzo, agabanza, agarbanza, silva madre, silvarda, silvardo, silvarro.
Arbusto de até 2 m de altura, con talos pénsiles de cor verde, cubertos de espiñas miúdas, fortes e curvas. As follas compóñense de 5 a 7 folíolos dentados ovais.
As flores, solitarias ou agrupadas en corimbos, son de cor rosa pálido ou abrancanzadas, de 4 a 6 cm de diámetro, con cinco pétalos, e maduran nunha froita ovoide de cor rubia intensa cun tamaño entre 1,5 e 2 cm chamada pero de can. En realidade é un falso froito carnoso no que o receptáculo da flor ou tálamo ten forma cóncava (con forma de copa), está inchado e contén no seu interior numerosos aquenios, que serían os froitos verdadeiros. O froito salienta polo alto contido en vitamina C (malia conter tamén carotenoides e Vitamina P) e por ser usado para facer marmeladas, confeituras e infusións. A roseira brava florece de maio a xullo e produce froitos a finais do verán ou a comezos do outono.
É unha planta nativa de Europa, as Illas Canarias, Madeira, o noroeste de África (Alxeria, Marrocos e Tunisia), o oeste de Asia (Afganistán, Irán, Iraq, Líbano, Palestina, Siria, Armenia, Acerbaixán, Xeorxia, o sur de Rusia e Taxiquistán) e o subcontinente indio. Porén, áchase naturalizada practicamente en todo o mundo, incluíndo América, Australia (sobre todo en Tasmania) e Nova Zelandia.
Na península ibérica, agás na beiramar das Canarias e nalgunhas zonas puntuais da costa andaluza e murciana con clima tropical, atópase en calquera parte, desde o nivel do mar deica os 1.500 m de altitude. En Galicia é moi común en todo o territorio pola fertilidade do solo e a abundante precipitación.
Considérase unha especie de clima atlántico e mediterráneo (zonas temperadas).
Non ten preferencia por solos específicos; incluso prefire zonas montañosas ou semi-montañosas, como o sotobosque arbustivo de especies caducifolias, mais tamén pode medrar noutros bosques, sebes, beiras dos camiños etc., e até en áreas costeiras, pois atura ben a salinidade. Agradece os solos con boa drenaxe e húmidos, algo fértiles e cun pH neutro (6,1-7,8).
As necesidades de auga fican arredor dos 675–900 mm ao ano. Pode soportar temperaturas moi baixas, até de -23 °C (zona de rusticidade: 7 a 10).
A roseira brava empregouse en Galiza coma planta medicinal. Ademais adoitaba ser unha das herbas máxicas de San Xoán.
A roseira brava ou silva macho (Rosa canina) é un arbusto espiñento, rubideiro e perenne da familia das rosáceas, nativo de Europa, o noroeste de África e Asia occidental. Tamén foi introducido en América do Norte e outras partes do mundo. Actualmente a súa distribución é bastante ampla. En Galicia é unha especie brava moi común en lugares frescos.
Pasja ruža (obični šipak, šipak divji, šipak, lat., Rosa canina) u narodu poznata i kao divlja ruža, grmolika je biljka iz roda Rosa i obitelji Rosaceae. Drugi nazivi pod kojima je poznata jesu: šipak, divlji šipak, ščipak, šibek, šip, šipkovina, šipurika, šipurina, pasja drača, pasja roža i drugi.
Izraste u 2 do 3 metra razgranjeni i prema dolje obraslim bodljikama grm. Tanke se grane savijaju u luku, a listovi su naizmjenični i neparno perasti, sastavljeni od 5-7 jajastih, oštro nazubljenih listića. Cvate od svibnja do srpnja, u nižim predjelima cvate obično u proljeće, u višim kasnije. Cvjetovi se sastoje od 5 latica ružičastobijele boje ugodnog mirisa. Plodovi (šipak) su oko 1,5 cm jajasti i crvene ili crvenonarančaste boje, slatko-kiseli s velikim brojem tvrdih i uglastih dlačicama obraslih plodića koji se pogrešno nazvaju sjemenkama, a dozrijevaju većim dijelom od sredine rujna.
Raste po sunčanim rubovima šuma, po živicama, na pašnjacima nizinskog i brdskog područja, među grmljem, uz ograde. Uspijeva i na kamenjarima, ali je u tom slučaju plod biljke znatno manji. Rasprostranjena je po cijeloj Europi i dijelu Azije gdje vlada umjerena klima.
Podrobniji članak o temi: Šipak
Latice cvijeta pasje ruže sabiru se u vrijeme cvatnje i dodaju jelima ili ukuhavaju sa šećerom. Od izraslina koje se katkad pojavljuju na granama izazvane ubodom šipkove ose šiškarice priprema se tinktura, a mladi listovi (koji su vrijedan izvor vitamina C) služe za pripremu čajeva. Ovisno o staništu, već se od kolovoza sabiru mesnati plodovi pasje ruže prije nego potpuno sazriju, potamne i omekšaju, a najviše vitamina C ima u zrelom šipku koji još nije omekšao i počeo gubiti boju, a uz zeleno usplođe oraha predstavlja najbogatiji prirodni izvor tog vitamina.Sadržaj vitamina C kreće se od 350 do čak 2000 mg%,dok je sadržaj karotina između 5 i 8 mg%.[1] Službena uporaba razlikuje plodove bez sjemena i sjemenke, a sami tvrdi plodići (sjemenke) mogu se rabiti kao začin ili također čaj vrlo ugodna mirisa. Plodovi se iskorištavaju za jelo, dodaju u salate, juhe, kompote, te se pripremaju čajevi, marmelade, pekmezi, šipkovo vino, šipkov liker.
- pektin – 3,5—14 %;
– šećer – 24 % (18 % invertni);
– soli kalija – 23 mg;
– magnezij– 8 mg;
– molibden – 9000 mkg;
– mangan – 54 mg;
– fosfor – 8 mg;
– natrij – 5 mg;
– željezo – 11 mg;
– kalcij – 26 mg;
– flavonoidi – 2–4 %;
– tanini – 4,5 %;
– vitamin E – 3,8 mg;
– vitamin A – 815 mkg;
– vitamin B2 – 0,3 mg;
– karotin – 4,9 mg;
– askorbinska kiselina – 1200–1500 mg.[2]
Po drugom izvoru sastav je slijedeći: 8,9 % šećera,pektina 2,74 % ,pentozana 2,18 %,taninskih i obojenih tvari 3,58 %.Vitamin C varira od 500 - 1077 mg.[3]
Hrvatska pošta je 5. lipnja 2004. godine u sklopu prigodnih poštanskih maraka posvećenih hrvatskoj flori, povodom Svjetskog dana zaštite okoliša u promet stavila niz od tri marke posvećene ljekovitom bilju. Nominalne vrijednosti maraka niza su 2,30, 2,80 i 3,50 kuna, a prikazuju pasju ružu, mirisnu ljubicu i paprenu metvicu[4].
Wilfort,R. Ljekovito bilje i njegova upotreba,Zagreb 1974.
Konstantinov,J. Šipovnik.Ot 100 bolezni,Moskva 2016.
Pasja ruža (obični šipak, šipak divji, šipak, lat., Rosa canina) u narodu poznata i kao divlja ruža, grmolika je biljka iz roda Rosa i obitelji Rosaceae. Drugi nazivi pod kojima je poznata jesu: šipak, divlji šipak, ščipak, šibek, šip, šipkovina, šipurika, šipurina, pasja drača, pasja roža i drugi.
Dźiwja róža[3] (tež płótna dźiwja róža[3]; Rosa canina) je rostlina ze swójby róžowych rostlinow (Rosaceae). Jeje płód je šiplenka[4][5].
Dźiwja róža je kerk, kotryž docpěje wysokosć wot 1 hač 3 m.
Hałuzy su wobłukaće přewisowace abo łažace.
Łopjena su nahe a 5-7-ličbnje pjerite. Jich stołpik je njekosmaty, ale často njese stołpikate žałzy a serpikojte kałače.
Kćěje w juniju. Kćenja su jasnoróžojte, sedźa zwjetša po wjacorych na nahich stołpikach a docpěja šěrokosć wot 4 hač 5 cm. Keluškowe łopješka su po času kćěwa wotwodźěte a před zrałosću wotpadaja. Zwonkowne keluškowe łopješka su přez šwižne přiwiski pjerite. Pěstki su swobodne, krótke a jenož małko z kćenjoweho bónčka sahaja.
Šiplenka je čerwjena, naha a šwižnje jejkojta.
Rosće w žiwych płotach, na lěsnych a pućnych kromach a pustych płoninach. Preferuje ćopłe, zwjetša hłubokosahace hlinjane pódy.
Rostlina je w Europje rozšěrjena.
Dźiwja róža (tež płótna dźiwja róža; Rosa canina) je rostlina ze swójby róžowych rostlinow (Rosaceae). Jeje płód je šiplenka.
Hundarós (fræðiheiti: Rosa canina) er rósategund sem vex í Evrópu, norðvesturhluta Afríku og vesturhluta Asíu. Margir rugla hundarós saman við glitrós.
Hundarós er lauffellandi runni sem venjulega er frá 1-5 metra að hæð en getur verið hærri ef rósin klifrar eftir stofnum stærri trjáa. Stofn rósarinnar er alsettur litlum og beittum þyrnum sem hjálpa rósinni að festa sig og klifra. Blóm eru ljósbleik eða hvít. Þau eru 4-6 sm í þvermál. Hundarós þroskar 1,5-2 sm rauð-appelsínugul aldin.
Hundarós inniheldur mikið af andoxunarefnum. Ávöxturinn inniheldur mikið magn C-vítamína og er notaður við framleiðslu á sýrópi, tei og marmelaði.
Lauf
Blóm
Aldin
Hundarós (fræðiheiti: Rosa canina) er rósategund sem vex í Evrópu, norðvesturhluta Afríku og vesturhluta Asíu. Margir rugla hundarós saman við glitrós.
Hundarós er lauffellandi runni sem venjulega er frá 1-5 metra að hæð en getur verið hærri ef rósin klifrar eftir stofnum stærri trjáa. Stofn rósarinnar er alsettur litlum og beittum þyrnum sem hjálpa rósinni að festa sig og klifra. Blóm eru ljósbleik eða hvít. Þau eru 4-6 sm í þvermál. Hundarós þroskar 1,5-2 sm rauð-appelsínugul aldin.
Rosa canina L., 1753 è una pianta appartenente alla famiglia delle Rosaceae.[1]
È la specie di rosa spontanea più comune in Italia, e molto frequente nelle siepi e ai margini dei boschi. Talvolta viene chiamata rosa di macchia, oppure rosa selvatica.
Questa pianta deve il nome canina a Plinio il Vecchio, che affermava che un soldato romano fu guarito dalla rabbia con un decotto di radici. È l'antenata delle rose coltivate, quella di partenza per le varietà oggi conosciute.
La forma biologica di questa pianta è NP - nano-fanerofita, cioè pianta legnosa con gemme svernanti poste tra i 30 cm e i 2 metri dal suolo. la rosa selvatica è un arbusto, latifoglie e caducifoglie, spinoso e alto 100-300 cm, con fusti legnosi, privi di peli (glabri), spesso arcuati e pendenti, e radici profonde. Le spine rosse sono robuste, arcuate, a base allungata e compressa lateralmente. Le foglie, caduche, sono composte da 5-7 foglioline di 9-25 × 13-40 mm, ovali o ellittiche, con 17-22 denti sul margine. Hanno stipole lanceolate di 3 × 15 mm. I fiori, singoli o a 2-3, hanno 5 petali, un diametro di 4-7 cm, di colore di solito rosa pallido e sono poco profumati. Hanno un peduncolo di 20-25 mm e sono generalmente superati dalle foglie. I sepali laciniati, lunghi da 15 a 18 mm, dopo la fioritura si piegano all'indietro e cadono in breve tempo. La corolla è formata grandi petali bilobi, rosati soprattutto sui lobi, di 19-25 × 20-25 mm. Gli stili, lanosi e allungati, sono fusi insieme in una colonnina cilindrica.
La rosa canina fiorisce da maggio a luglio, la maturazione delle bacche si ha in ottobre-novembre.
Il falso frutto della rosa canina è caratterizzato da un colore rosso e da una consistenza carnosa; è edule ma aspro e non appetibile fresco. Esso deriva dalla modificazione del ricettacolo fiorale e contiene al suo interno degli acheni. Gli acheni sono i frutti veri e propri della rosa canina, derivano dalla modificazione dei carpelli ed ognuno di essi contiene un seme. La struttura nel suo insieme (di 1 o 2 cm) viene chiamata cinorrodo.
La specie è diffusa in una vasta area nelle zone temperate del Vecchio Mondo che include:
Il suo habitat sono le boscaglie di faggio, abete, pino e querce a foglie caduche, gli arbusteti e le siepi, fino ad una quota di 1900 m. Preferisce suoli abbastanza profondi, limosi e moderatamente aridi, è una specie pioniera. Resiste al freddo e tollera anche il caldo, inoltre è un arbusto rustico che non subisce attacchi da molti parassiti (a differenza delle rose coltivate). È stata introdotta e si è naturalizzata anche in America del Nord ed in Australia e Nuova Zelanda.
Sono stati riportati i seguenti sinonimi:[2]
Viene largamente usata per i suoi altissimi contenuti di vitamina C : 2.250 mg per 100 g di porzione edule, e per il suo contenuto di bioflavonoidi (fitoestrogeni). La rosa canina è un'erba officinale e un'erba medicinale.
I principi attivi (oltre alla vitamina C, tannini, acidi organici, pectine, carotenoidi e polifenoli) vengono usati dalle industrie farmaceutiche, alimentari e cosmetiche; i frutti, seccati e sminuzzati, vengono usati in erboristeria per la preparazione di infusi e decotti. È indicata come astringente intestinale, antidiarroico, vasoprotettore e antinfiammatorio,[3] inoltre viene consigliata nei casi di debilitazione.[4]
I semi vengono utilizzati per la preparazione di antiparassitari ed i petali dei fiori per il miele rosato. Il suo decotto viene utilizzato in cosmetica per pelli delicate e arrossate.
Con i frutti freschi si preparano ottime confetture[5]. Si ricava una marmellata anche dai petali di rosa, come la vartanush.
Sempre con i frutti è possibile preparare un liquore chiamato gratacül, dal nome dialettale gratacü delle bacche nel nord Italia (Liguria, Lombardia, Emilia-Romagna).
La rosa canina può essere usata con successo per creare siepi interpoderali o difensive, quasi impenetrabili, per le numerose spine robuste che possiede lungo tutti rami.
È una pianta mellifera, i fiori sono molto bottinati dalle api, che ne raccolgono soprattutto il polline,[6] ma produrre del miele uniflorale è molto difficoltoso perché è solo sporadica.
Rosa canina L., 1753 è una pianta appartenente alla famiglia delle Rosaceae.
È la specie di rosa spontanea più comune in Italia, e molto frequente nelle siepi e ai margini dei boschi. Talvolta viene chiamata rosa di macchia, oppure rosa selvatica.
Rosa canina (binomen a Carolo Linnaeo statutum) est species plantarum generis Rosae reptans, spinis munita, floribus pulcherrimis et aromaticis, fructibus haud edulibus sed ad condiendum utilibus salutaribusque. Haec species naturá in Europa, Africa boreoccidentali et Asia occidentali crescit. In CFA introducta est necnon Novam Zelandiam: hic autem molestam esse recognoscitur.
Nomen Latinum, iam ante Linnaeum receptum, ex appellatione Graeca antiqua convertitur: Graeci enim κυνόρροδον nuncupaverunt, scilicet "rosa canum", idemque nomen cynorrhodon apud Plinium scriptoresque medicos reperitur.[1]
Rosa canina (binomen a Carolo Linnaeo statutum) est species plantarum generis Rosae reptans, spinis munita, floribus pulcherrimis et aromaticis, fructibus haud edulibus sed ad condiendum utilibus salutaribusque. Haec species naturá in Europa, Africa boreoccidentali et Asia occidentali crescit. In CFA introducta est necnon Novam Zelandiam: hic autem molestam esse recognoscitur.
Nomen Latinum, iam ante Linnaeum receptum, ex appellatione Graeca antiqua convertitur: Graeci enim κυνόρροδον nuncupaverunt, scilicet "rosa canum", idemque nomen cynorrhodon apud Plinium scriptoresque medicos reperitur.
Paprastasis erškėtis (lot. Rosa canina, angl. Dog Rose, vok. Hunds-Rose) – daugiametis erškėtinių (Rosaceae) šeimos, erškėčių (Rosa) genties 1,5 – 3 m krūmas, dygliuotomis šakelėmis; lapai plunksniški; žiedai dideli, rožiniai. Vaisiai – maži riešutėliai, apgaubti mėsingu ryškiaspalviu apvalkalu, kuris yra raudonai oranžinis, blizgantis, vidinėje pusėje apaugęs plaukeliais. Jie primena uogas. Auga laukymėse, miškuose, daubose, soduose kaip dekoratyvinis ar vaistinis augalas. Krūmai žydi birželio – liepos mėnesiais. Vaisiai prinoksta rugpjūčio – rugsėjo mėnesiais.
Erškėčių rūšys skiriasi ne tik savo išvaizda, juose yra ir skirtingas kiekis vitaminų bei kitų medžiagų, nors visos rūšys veikia panašiai. Vartojamos tik prinokusios uogos, kurios renkamos rudenį iki pirmųjų šalnų. Vartojama aliejinis ekstraktas, aliejus, nuovirai, sultys ar sirupas kaip vitaminus papildanti priemonė. Juose yra daug vitamino C (daugiausia miškiniame erškėtyje), B1, B2, PP, E, K, karotino, nesočiųjų ir sočiųjų riebalinių rūgščių. Vartojama kaip vitaminą C papildanti priemonė, svarbi medžiagų apykaitai, kraujo krešėjimui, kapiliarų pralaidumui, hormonų sintezei, gydant kepenų ligas ir aterosklerozę (nes mažina cholesterolio kiekį kraujyje), esant cukraligei, hipertonijai, inkstų uždegiminiams procesams, inkstų akmenligei, sergant kvėpavimo sistemos ligomis. Išoriškai – esant negyjančioms žaizdoms, trofinėms opoms, egzemoms ir kitoms odos ligoms, sutrūkusiems krūtų speneliams gydyti. Užpilas iš erškėčių žiedų vartojamas gydant akių ligas. Turi ribotą antimikrobinį poveikį. Vartojamas pažeidus ląsteles citostatikais (apsaugo chromosominį aparatą). Švieži vaisiai vartojami kulinarijoje, parfumerijoje, arbatoms ir kompotams, žiedai – arbatoms bei kitiems gėrimams. Aktyvina fizinę ir protinę veiklą, geriama pervargus, esant nuovargiui.
Dendrologija Botanika · Augalija · Flora · Augalai · Sumedėjęs augalas · Liana · Puskrūmis · Krūmokšnis · Krūmas · Krūmedis · Medis · VaismedisIliustruotas Lietuvos augalų genčių vardynas · Lietuvos vietinės medžių ir krūmų rūšys · Lietuvos išskirtiniai medžiai · Lietuvos svetimžemė dendroflora · Pasaulio išskirtiniai medžiai
Miškas · Miško skliautas · Lietuvos miškai · Pasaulio miškai (šalys pagal miškų plotą) · Miškų nykimas (neteisėtas miško kirtimas)
Miškininkystė (ekologinė miškininkystė) · Miško atkūrimas · Įveisimas · Miškų ūkis · Miškų urėdija · Girininkija · Eiguva · Lietuvos miškų institutas
Paprastasis erškėtis (lot. Rosa canina, angl. Dog Rose, vok. Hunds-Rose) – daugiametis erškėtinių (Rosaceae) šeimos, erškėčių (Rosa) genties 1,5 – 3 m krūmas, dygliuotomis šakelėmis; lapai plunksniški; žiedai dideli, rožiniai. Vaisiai – maži riešutėliai, apgaubti mėsingu ryškiaspalviu apvalkalu, kuris yra raudonai oranžinis, blizgantis, vidinėje pusėje apaugęs plaukeliais. Jie primena uogas. Auga laukymėse, miškuose, daubose, soduose kaip dekoratyvinis ar vaistinis augalas. Krūmai žydi birželio – liepos mėnesiais. Vaisiai prinoksta rugpjūčio – rugsėjo mėnesiais.
Suņu roze (Rosa canina), arī mežrozīte, ir rožu ģints suga. Tās dabiskais izplatības areāls ir Eiropa, Ziemeļāfrika un Āzijas rietumi. Tas ir vidēji augsts krūms (augstums no 1–5 m). Suņu rozes lapas ir nepāra plūksnaini saliktas no 5 vai 7 iegareni ovālām vai lancetiskām lapiņām.[1] Ziedi parasti ir sārtā krāsā. Tā auglis ir riekstiņu kopauglis ar sulīgu augļsedzi. Kad auglis nogatavojas, tas iegūst spilgti sarkanu krāsu. Suņu roze stilizētā veidolā plaši sastopama Eiropas heraldikā.
Nav plaši izplatīta Latvijas teritorijā, sastopama galvenokārt valsts rietumdaļā.[1]
Suņu roze (Rosa canina), arī mežrozīte, ir rožu ģints suga. Tās dabiskais izplatības areāls ir Eiropa, Ziemeļāfrika un Āzijas rietumi. Tas ir vidēji augsts krūms (augstums no 1–5 m). Suņu rozes lapas ir nepāra plūksnaini saliktas no 5 vai 7 iegareni ovālām vai lancetiskām lapiņām. Ziedi parasti ir sārtā krāsā. Tā auglis ir riekstiņu kopauglis ar sulīgu augļsedzi. Kad auglis nogatavojas, tas iegūst spilgti sarkanu krāsu. Suņu roze stilizētā veidolā plaši sastopama Eiropas heraldikā.
Nav plaši izplatīta Latvijas teritorijā, sastopama galvenokārt valsts rietumdaļā.
De hondsroos (Rosa canina) is een in de Benelux van nature voorkomende roos. De struik komt van nature voor in Europa, Noordwest-Afrika en West-Azië. In Noord-Amerika is de plant geïntroduceerd. De soort staat op de Nederlandse Rode lijst van planten als een soort die in Nederland algemeen voorkomt en stabiel of toegenomen is. Het aantal chromosomen is 2n = 35.
De grote losse rechtopgaande struik wordt 1 - 4 meter hoog en heeft lange boogvormig overhangende takken. De bladeren en niet met klieren bezette takken zijn groen of soms roodachtig aangelopen. De stekels zijn grotendeels haakvormig gebogen en hebben een brede basis. Rosa canina 'Assisiensis' is een cultivar zonder stekels. De frisgroene, geurloze bladeren zijn oneven geveerd met 5 of 7, stevige en stijve blaadjes. De 1,8 – 4 cm lange en 1 – 2 cm brede, onbehaarde blaadjes zijn elliptisch met een afgeronde, soms wigvormige voet en een spitse top. De bladrand is enkelvoudig tot dubbel gezaagd. Op de tanden van de bladrand zitten vaak ongesteelde klieren en soms zitten op de hoofdnerf ook enkele klieren. De bladsteel en bladspil zijn meestal onbehaard, maar soms hebben ze enkele haartjes. Ze zijn vaak voorzien van kleine stekels en enkele klieren, maar soms zijn ze bezet met veel klieren. De meestal smalle steunblaadjes hebben aan de rand meestal beklierde wimpers.
De hondsroos bloeit in juni en juli met 3,5 tot 4,5 centimeter grote, meestal lichtroze of soms witte bloemen, die met 1 - 10 bij elkaar staan. De bloemsteel is 1 – 2 cm lang en meestal niet met klieren bezet. De kroonbladen zijn veel langer dan de kelkbladen. De kelkbladen zijn na de bloei teruggeslagen en vallen voordat de rozenbottel rijp is af. De stijlen staan vrij.
De rozenbottel is een vlezige bloembodem met daarin de nootjesachtige vruchten. De rozenbottel is ovaal of eirond, rood-oranje, en 1 - 2,5 cm lang en 1 - 1,8 cm breed. De meestal niet met klieren bezette bottelsteel is 1,5 – 2,5 cm lang. Het stijlkanaal is 0,4 – 0,9 mm groot. De zaden kunnen zich zonder bevruchting ontwikkelen.
Op de hondsroos komt de bedeguaargal voor, een woekering veroorzaakt door de galwesp Diplolepis rosae.
Voorkant blad
Achterkant blad
Ongesteelde klieren op bladrandtanden
Bloem
Kelk
Discus
Lengtedoorsnede bloem
Stijlkanaal
Vruchten
Deze roos komt voor op voedselrijke, niet te zure, niet te donkere plaatsen. Met zijn stekels beschermt hij zichzelf tegen vraat. De hondsroos komt met name langs bosranden, in heggen en in struikgewas voor. De bloemen worden door bijen bestoven, de bottels worden graag gegeten door allerlei vogels, zoals de koperwiek en de kramsvogel in de maanden december, januari en februari.
Van de rozenbottels wordt onder andere jam bereid. Deze jam is rijk aan vitamine C. Verder bevat een rozenbottel caroteen, vitamine B1 en vitamine B2.
Er zijn aanwijzingen dat rozebottelpoeder pijn vermindert bij mensen met artrose.[1]
De hondsroos is een kensoort voor de klasse van de doornstruwelen (Rhamno-Prunetea).
Het element 'honds-' dat in veel talen aan de naam van deze roos kleeft, stamt uit de antieke geneeskunde: de plant werd gebruikt tegen hondsdolheid (rabiës).
De hondsroos is de nationale bloem van Roemenië.[2]
(Nederlandstalige) Wikisource.De hondsroos (Rosa canina) is een in de Benelux van nature voorkomende roos. De struik komt van nature voor in Europa, Noordwest-Afrika en West-Azië. In Noord-Amerika is de plant geïntroduceerd. De soort staat op de Nederlandse Rode lijst van planten als een soort die in Nederland algemeen voorkomt en stabiel of toegenomen is. Het aantal chromosomen is 2n = 35.
De grote losse rechtopgaande struik wordt 1 - 4 meter hoog en heeft lange boogvormig overhangende takken. De bladeren en niet met klieren bezette takken zijn groen of soms roodachtig aangelopen. De stekels zijn grotendeels haakvormig gebogen en hebben een brede basis. Rosa canina 'Assisiensis' is een cultivar zonder stekels. De frisgroene, geurloze bladeren zijn oneven geveerd met 5 of 7, stevige en stijve blaadjes. De 1,8 – 4 cm lange en 1 – 2 cm brede, onbehaarde blaadjes zijn elliptisch met een afgeronde, soms wigvormige voet en een spitse top. De bladrand is enkelvoudig tot dubbel gezaagd. Op de tanden van de bladrand zitten vaak ongesteelde klieren en soms zitten op de hoofdnerf ook enkele klieren. De bladsteel en bladspil zijn meestal onbehaard, maar soms hebben ze enkele haartjes. Ze zijn vaak voorzien van kleine stekels en enkele klieren, maar soms zijn ze bezet met veel klieren. De meestal smalle steunblaadjes hebben aan de rand meestal beklierde wimpers.
De hondsroos bloeit in juni en juli met 3,5 tot 4,5 centimeter grote, meestal lichtroze of soms witte bloemen, die met 1 - 10 bij elkaar staan. De bloemsteel is 1 – 2 cm lang en meestal niet met klieren bezet. De kroonbladen zijn veel langer dan de kelkbladen. De kelkbladen zijn na de bloei teruggeslagen en vallen voordat de rozenbottel rijp is af. De stijlen staan vrij.
De rozenbottel is een vlezige bloembodem met daarin de nootjesachtige vruchten. De rozenbottel is ovaal of eirond, rood-oranje, en 1 - 2,5 cm lang en 1 - 1,8 cm breed. De meestal niet met klieren bezette bottelsteel is 1,5 – 2,5 cm lang. Het stijlkanaal is 0,4 – 0,9 mm groot. De zaden kunnen zich zonder bevruchting ontwikkelen.
Op de hondsroos komt de bedeguaargal voor, een woekering veroorzaakt door de galwesp Diplolepis rosae.
Voorkant blad
Achterkant blad
Ongesteelde klieren op bladrandtanden
Bloem
Kelk
Discus
Lengtedoorsnede bloem
Stijlkanaal
Vruchten
Deze roos komt voor op voedselrijke, niet te zure, niet te donkere plaatsen. Met zijn stekels beschermt hij zichzelf tegen vraat. De hondsroos komt met name langs bosranden, in heggen en in struikgewas voor. De bloemen worden door bijen bestoven, de bottels worden graag gegeten door allerlei vogels, zoals de koperwiek en de kramsvogel in de maanden december, januari en februari.
Van de rozenbottels wordt onder andere jam bereid. Deze jam is rijk aan vitamine C. Verder bevat een rozenbottel caroteen, vitamine B1 en vitamine B2.
Er zijn aanwijzingen dat rozebottelpoeder pijn vermindert bij mensen met artrose.
Steinnype eller klunger (Rosa canina) er ei plante i rosefamilien. Den er ein 1,5-5 m høg klatrande busk med kraftige seglkrumma tornar og 1-2 cm lange nyper. Det veks ofte fleire planter saman, som rosekratt, kjerr eller klunger. Blomsten er kvitaktig eller rosafarga, og blir til vanleg kalla nyperose.
Steinnypa er lyskrevande, men toler vind og er eigna til mellomtørr, leirete jord, såvel som kalkrik sandjord, medan ho er ueigna til fattig sur jord. Planta dannar rotutløparar og veks raskt. Greinene dannar lange ranker som kan klatre høgt i nabotrea. Rosa toler beskjering. Ho blomstrar i juni-juli. Dei modne nypene er fuglemat om hausten. Steinnypa er veleigna til kantplanting i vilt- og leplantingar og skogbryn.
Planta kan finnast over store delar av verda, men veks helst på tørre stader. I Noreg er ho funnen langs kysten frå Akershus i sør til Trøndelag i nord.
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Steinnype Steinnype eller klunger (Rosa canina) er ei plante i rosefamilien. Den er ein 1,5-5 m høg klatrande busk med kraftige seglkrumma tornar og 1-2 cm lange nyper. Det veks ofte fleire planter saman, som rosekratt, kjerr eller klunger. Blomsten er kvitaktig eller rosafarga, og blir til vanleg kalla nyperose.
Steinnypa er lyskrevande, men toler vind og er eigna til mellomtørr, leirete jord, såvel som kalkrik sandjord, medan ho er ueigna til fattig sur jord. Planta dannar rotutløparar og veks raskt. Greinene dannar lange ranker som kan klatre høgt i nabotrea. Rosa toler beskjering. Ho blomstrar i juni-juli. Dei modne nypene er fuglemat om hausten. Steinnypa er veleigna til kantplanting i vilt- og leplantingar og skogbryn.
Planta kan finnast over store delar av verda, men veks helst på tørre stader. I Noreg er ho funnen langs kysten frå Akershus i sør til Trøndelag i nord.
Steinnype eller klunger (Rosa canina) er en plante som tilhører rosefamilien. Den kan bli opp til fire meter høy og vokser ofte flere sammen, som rosekratt eller kjerr. Blomsten er hvitaktig eller rosafarget, og den kalles vanligvis nyperose. Planten kan finnes over store deler av verden, men vokser helst på tørre steder. I Norge er den funnet langs kysten helt fra Akershus i sør til Trøndelag i nord.
Steinnype eller klunger (Rosa canina) er en plante som tilhører rosefamilien. Den kan bli opp til fire meter høy og vokser ofte flere sammen, som rosekratt eller kjerr. Blomsten er hvitaktig eller rosafarget, og den kalles vanligvis nyperose. Planten kan finnes over store deler av verden, men vokser helst på tørre steder. I Norge er den funnet langs kysten helt fra Akershus i sør til Trøndelag i nord.
Busson, àut fin a doi o tre méter, con le rame prima drite, peui sirà e a la fin ricadente, tute con motobin dë spin-e. Le feuje a l'han da 5, a 7 a 9 fojëtte. Le fior a l'han 5 pétaj, da bianch a reusa anvisch. Ël frut (un frut fàuss) a l'é ciamà gratacul.
A-i é tante varietà, e an realtà as parla dël "Rosa grup canina".
A chërs ant ij pòst pa coltivà, an bordura dij bòsch.
A l'ha ëd proprietà diuretiche e anti-infiamatòrie.
As dòvra dzortut ëd fàuss frut, ël gratacul. As në fà conserve e marmlade, a l'é rich ëd vitamin-a C.
Busson, àut fin a doi o tre méter, con le rame prima drite, peui sirà e a la fin ricadente, tute con motobin dë spin-e. Le feuje a l'han da 5, a 7 a 9 fojëtte. Le fior a l'han 5 pétaj, da bianch a reusa anvisch. Ël frut (un frut fàuss) a l'é ciamà gratacul.
A-i é tante varietà, e an realtà as parla dël "Rosa grup canina".
AmbientA chërs ant ij pòst pa coltivà, an bordura dij bòsch.
ProprietàA l'ha ëd proprietà diuretiche e anti-infiamatòrie.
Cusin-aAs dòvra dzortut ëd fàuss frut, ël gratacul. As në fà conserve e marmlade, a l'é rich ëd vitamin-a C.
Róża dzika (Rosa canina L.) – gatunek krzewu z rodziny różowatych, z rodzaju róża. Ludowe nazwy: psia róża, która jest tłumaczeniem nazwy łacińskiej, oraz szypszyna (stąd szypszyniec różany), nazwa o pochodzeniu słowiańskim. Występuje na obszarach umiarkowanych i ciepłych półkuli północnej. Można ją spotkać prawie w całej Europie, na terenach do 1500 m n.p.m., w Afryce Północnej, na Wyspach Kanaryjskich, na Maderze, w Azji, rozprzestrzeniła się także w Australii i Nowej Zelandii[3]. W Polsce jest gatunkiem pospolitym[4].
Róża dzika (Rosa canina L.) – gatunek krzewu z rodziny różowatych, z rodzaju róża. Ludowe nazwy: psia róża, która jest tłumaczeniem nazwy łacińskiej, oraz szypszyna (stąd szypszyniec różany), nazwa o pochodzeniu słowiańskim. Występuje na obszarach umiarkowanych i ciepłych półkuli północnej. Można ją spotkać prawie w całej Europie, na terenach do 1500 m n.p.m., w Afryce Północnej, na Wyspach Kanaryjskich, na Maderze, w Azji, rozprzestrzeniła się także w Australii i Nowej Zelandii. W Polsce jest gatunkiem pospolitym.
A Roseira-brava (Rosa mandonii) é uma planta do género Rosa, da família Rosaceae, espécie endémica da ilha da Madeira, onde ocorre, normalmente, entre os 600 e 1.600 metros de altitude [1] principalmente em comunidades nas orlas da floresta Laurissilva.
Apresenta-se como um arbusto trepador, perene e caducifólio com ramos até 4 metros ou mais de comprimento, com ou sem acúleos. Esta planta apresenta folhas compostas, geralmente com 5 a 7 folíolos, elípticos a orbiculares, serrados, glabros; pecíolos e nervuras principais glabros, com acúleos pequenos e glândulas.
As flores são brancas reunidas em conjuntos de 3, formando corimbos terminais com 9 a 12 flores.
Esta planta apresenta floração de Abril a Agosto.
A Roseira-brava (Rosa mandonii) é uma planta do género Rosa, da família Rosaceae, espécie endémica da ilha da Madeira, onde ocorre, normalmente, entre os 600 e 1.600 metros de altitude principalmente em comunidades nas orlas da floresta Laurissilva.
Apresenta-se como um arbusto trepador, perene e caducifólio com ramos até 4 metros ou mais de comprimento, com ou sem acúleos. Esta planta apresenta folhas compostas, geralmente com 5 a 7 folíolos, elípticos a orbiculares, serrados, glabros; pecíolos e nervuras principais glabros, com acúleos pequenos e glândulas.
As flores são brancas reunidas em conjuntos de 3, formando corimbos terminais com 9 a 12 flores.
Esta planta apresenta floração de Abril a Agosto.
Măceșul (Rosa canina) este o specie de plantă nativă în Europa, nord-vestul Africii și în vestul Asiei.
Este un arbust cu frunze căzătoare, cu o înălțime care variază între 1 și 5 metri. Tulpina este acoperită de țepi mici, ascuțiți, sub formă de cârlig. Frunzele sunt penate, cu 5-7 frunzulițe. Florile sunt de obicei roz pal, dar există și plante cu flori albe sau roz închis. Au un diametru de 4–6 cm și sunt formate din cinci petale. Fructul, numit măceașă, are o formă elipsoidă și este roșu sau portocaliu închis.
Înmulțirea măceșului se poate face prin semințe, prin ramuri înrădăcinate obținute prin despărțirea tufelor existente în flora spontană sau în cultură și prin marcotaj. Pentru obținerea unei semințe apte de reproducere, se vor recolta fructele de măceș numai în stadiul de galben-portocaliu, deci la început de maturizare. Fructul este foarte bogat în vitamina C, conținând peste 2000 mg din această substanță la 100 de grame de fruct. De aceea, este utilizat la producerea de siropuri, ceaiuri, dulcețuri, gemuri.
Varietatea Rosa canina 'Assisiensis' este singura care nu are spini pe tulpină.
Măceșul (Rosa canina) este foarte apreciat în medicina naturistă, în special datorită complexului de vitamine pe care îl conține: vitamina A, B1, B2, C, K, P, E.
Măceșul este un rezervor de vitamine pentru organismul uman. Ceaiul de măceșe tratează intoxicațiile, diarea, afecțiunile hepatice, febra, viermii intestinali (în acest caz, și pulberea de măceșe este foarte eficientă), palpitațiile. Afecțiunile rinichilor și ale vezicii urinare pot fi tratate cu ajutorul ceaiului de semințe de măceș.
Elixirul de măceș este recomandat în tratarea bronșitei cronice și a tusei de bătrânețe.[necesită citare]
Frunză cu stipele
Flori
Fructe, măceşe
Fructe, măceşe
Măceş (flori)
Carte · 
Categorie · 
Portal · 
WikiProiect Măceșul (Rosa canina) este o specie de plantă nativă în Europa, nord-vestul Africii și în vestul Asiei.
Este un arbust cu frunze căzătoare, cu o înălțime care variază între 1 și 5 metri. Tulpina este acoperită de țepi mici, ascuțiți, sub formă de cârlig. Frunzele sunt penate, cu 5-7 frunzulițe. Florile sunt de obicei roz pal, dar există și plante cu flori albe sau roz închis. Au un diametru de 4–6 cm și sunt formate din cinci petale. Fructul, numit măceașă, are o formă elipsoidă și este roșu sau portocaliu închis.
Rosa canina var. malmundariensis
Rosa dumalis var. malmundariensis
Ruža šípová (lat. Rosa canina) je ker, ktorý dosahuje výšku 1-3 metre. Hovorí sa mu tiež psia ruža, čo údajne súvisí s tým, že ju starí Rimania používali proti besnote.[1] Pod označenie ruža šípková patrí vyše 60 variet.
Ruža je takmer v celej Európe. Rastie na slnečných stráňach, medziach, v priekopách a na okrajoch lesov. Vyskytuje sa od nížin až do hôr do výšky 1 200 m.n.m. Má rada vápenatú, hlbokú pôdu, jej korene siahajú až meter hlboko.
Šípková ruža má vzpriamené, alebo previsnuté tŕnisté vetvy. Dlhé výhony niekedy šplhajú po blízkych stromoch. Tŕne bývajú hákovito zahnuté. Listy sú tenké, päť- až sedempočetné, s relatívne úzkymi prílistkami a s elipsovitými, tupo končistými, ostro dvojito pílkovitými lístkami. Lístky sú eliptické až vajcovité, zašpicatené, s pílovitým okrajom, 2-4 cm dlhé a 1 až 2,5 cm široké.
Kvitne v máji a v júni. Voňavé kvety bohaté na nektár majú ružovú alebo bielu farbu, merajú asi 5 až 6 cm v priemere a vyrastajú po 1-3 na 0,5 až 2 cm dlhých stopkách. Korunné plátky sú 2 až 2,5 cm dlhé.
Lesklé červené šípky, ktoré dozrievajú v auguste a septembri, sú 2-3 cm dlhé a ich tvar býva rôzny, od vajcovitého až po guľatý. Semená uložené vo vnútri šípok sú chránené ostrými chĺpkami. Šípky sú odolné proti mrazu.
Ker má hnedú kôru. Na vetvách tohto kríka sa objavujú výrastky, ktoré svojím vzhľadom pripomínajú jablko.
Predtým sa v ružovej vode zo šípok umývali ruky. Bežné je dnes využitie v gastronómii. Je známy pokrm staršieho dáta rosée, čo bol ochutený kapún plnený okvetnými plátkami šípovej ruže. Do mnohých pokrmov sa používa ako voňavá prísada.[2]
Šípky sú jedlé a bohaté na vitamíny, najmä na vitamín C. Varí sa z nich čaj na posilnenie organizmu a vzhľadom na to, že šípky pôsobia aj mierne močopudne, dá sa použiť aj pri ochoreniach močového ústrojenstva, alebo obličiek. Zo šípok je možné vyrábať tiež sirupy, zaváraniny, kompóty, domáce víno, alebo šípkový likér. Šípkový čaj pôsobí preventívne proti nachladnutiu a infekciám, spevňuje cievne steny a priaznivo pôsobí pri kŕčových žilách. Upokojuje a zlepšuje schopnosť sústredenia a pomáha proti jarnej únave.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Ruža šípová
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Ruža šípová
Ruža šípová (lat. Rosa canina) je ker, ktorý dosahuje výšku 1-3 metre. Hovorí sa mu tiež psia ruža, čo údajne súvisí s tým, že ju starí Rimania používali proti besnote. Pod označenie ruža šípková patrí vyše 60 variet.
Ruža je takmer v celej Európe. Rastie na slnečných stráňach, medziach, v priekopách a na okrajoch lesov. Vyskytuje sa od nížin až do hôr do výšky 1 200 m.n.m. Má rada vápenatú, hlbokú pôdu, jej korene siahajú až meter hlboko.
Navadni šípek (znanstveno ime Rosa canina) je grmovnica iz družine rožnic (Rosaceae), ki zraste do višine 3 m.
Od celotne rastline se uporabljajo le plodovi, ki vsebujejo veliko vitamina C ter jabolčne, citronske, jantarjeve in fosforne kisline. Zori od septembra, medtem ko plodove nabiramo oktobra in novembra.
Ostala ljudska imena za to rastlino so: babji zob, bavec, divja roža, goščavka, pasja gartroža, pasja roža,...
Wikimedijina zbirka ponuja več predstavnostnega gradiva o temi: Navadni šipekStenros, törnros eller hundros (Rosa canina), en klättrande vildrosart som växer naturligt i norra Afrika, västra Asien, Nordamerika och europeiska kontinenten.
Kronbladen är rosa, men vissa hybrider har ljusare färger, sitter i klasar med omkring fem blommor i varje, och blommar under högsommaren. Nyponen innehåller mycket C-vitamin och används ofta till teer och marmelader. De kan också användas till nyponsherry.[1] Under andra världskriget planterades ofta stenrosen i så kallade Victory gardens i USA.
Stenrosen förväxlas lätt med nyponros.
Det vetenskapliga namnet canina betyder hund och arten heter motsvarande hundros på flera språk.
Hårig stenros (R. ×dumetorum) är en hybrid mellan stenros och Rosa obtusifolia. Den räknades tidigare som en underart till stenrosen. Till skillnad från stenrosen är bladundersidorna håriga.
Wikimedia Commons har media som rör Stenros.
Stenros, törnros eller hundros (Rosa canina), en klättrande vildrosart som växer naturligt i norra Afrika, västra Asien, Nordamerika och europeiska kontinenten.
Kuşburnu (Rosa canina) Avrupa, kuzeybatı Afrika ve Batı Asya'da yetişen bir tür bitki. İçi tüylüdür ve çok sayıda tohumu vardır. Sonbaharda olgunlaşır. C vitamini açısından dünyanın en zengin meyvesidir. Taze olarak tüketildiği gibi kurutularak da kullanılır. Çayı ve marmelatı yapılır. Yabangülü, itburnu, itgülü, gülelması, yiric gibi adlarla da bilinir. İnsanların geçimini sağlamak için kullandıkları bir ticaret metasıdır.
Gülgiller familyasından 1-3,5 m. kadar boylanabilen, gövdesi ve dalları dikenli olan bir ağaççıktır. Kenarları dişli oval biçimli 5-7 yaprakcıktan oluşan yaprakları ilkbahardan başlayıp yaz boyunca açan, açık ya da koyu pembe, bazen beyaz renkli küçük ve yalın kat, güzel kokulu çiçekleri vardır. Bu çiçeklerin tabanı olgunlaşınca taç yaprakları dökülür ve “kuşburnu” denilen, 1,5–2 cm. uzunlukta parlak kırmızı meyvelere dönüşür. Gerçekte yabani gül bitkisinin meyvesi, kuşburnunun içindeki beyaz renkli tüylü çekirdeklerdir.
Tuva Türkleri tarafından ıtkadı yani it-yemişi adı verilmektedir.
Meyveler ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Kuşburnu (Rosa canina) Avrupa, kuzeybatı Afrika ve Batı Asya'da yetişen bir tür bitki. İçi tüylüdür ve çok sayıda tohumu vardır. Sonbaharda olgunlaşır. C vitamini açısından dünyanın en zengin meyvesidir. Taze olarak tüketildiği gibi kurutularak da kullanılır. Çayı ve marmelatı yapılır. Yabangülü, itburnu, itgülü, gülelması, yiric gibi adlarla da bilinir. İnsanların geçimini sağlamak için kullandıkları bir ticaret metasıdır.
Листопадний кущ 1,5 — 2,5 м заввишки з дугоподібно звисаючими гілками. Молоді пагони зеленувато-червоні з шилоподібними шипиками і щетинками. Листки 10 — 16 см завдовжки, 6 — 12 см завширшки, чергові, непарнопірчасті з сімома, рідше дев'ятьма, листочками. Листочки з обох боків голі, овально-видовжені, пильчасті, прилистки довгі, зрослися з черешком.
Квітки поодинокі, рідше зібрані по три — п'ять у щиткоподібних суцвіттях, оточених приквітками. Чашолистків п'ять, вони пірчасторозсічені, після цвітіння спрямовані вниз, а незадовго до достигання плодів частково відпадають. Віночок до 5 см завширшки, рожевий або біло-рожевий з п'ятьма вільними пелюстками. Квітколоже увігнуте, тичинок і маточок багато. Плоди ягодоподібні, 18 — 20 мм завдовжки, червоно-оранжеві, різні за формою, з численними волосистими сім'янками.
Шипшина собача росте на схилах, узліссях, рідше під пологом мішаних і листяних лісів, уздовж доріг, на пустищах.
Світлолюбна, морозостійка рослина. Цвіте у травні — червні, плоди достигають у серпні — вересні. Поширена шипшина собача на Поліссі, в лісостепу, степу.
Плоди шипшини собачої містять аскорбінову кислоту (зрідка до 1 %, частіше 0,2 % або й менше), шипшини коричної — до 5 — 6 %, рідко більше (іноді до 14 %), у середньому 2 — 3 %. Вміст інших речовин практично не відрізняється: флавоноїди — похідні кверцетину, кемпферолу та антоціани, катехіни, каротиноїди — до 8 мг%, пантотенова, нікотинова кислота та її амід, вітамін В1, В2, К, Е, пектинові речовини,тритерпени, лимонна і яблучна кислоти, цукри, фітонциди, ефірні олії, дубильні речовини, мікроелементи калій, марганець, залізо, фосфор, кобальт, магній, кальцій тощо.
Завдяки багатому вмісту вітамінів і флавоноїдів плоди шипшини мають різнобічну дію. Виявляють діуретичну, кровоспинну і в'яжучу дію. Плоди шипшини знижують вміст холестеролу в крові, уповільнюють відкладання атеросклеротичних бляшок у кровоносних судинах. Вітаміни і каротин активізують ензимну систему, посилюють регенерацію тканин, синтез гормонів і впливають сприятливо на вуглеводний обмін та проникність судин. Вміст вітаміну Р сприяє зменшенню крихкості капілярів, допомагає використанню аскорбінової кислоти організмом.
Вітамін К бере участь в творенні протромбіну і впливає на нормальне зсідання крові. Інші вітаміни мають важливі фізіологічні функції. Плоди шипшини діють сприятливо при авітамінозі та як зміцнювальний засіб у реконвалесцентний період. Плоди шипшини у лікарських формах приймають з метою профілактики цинги та гіповітамінозів С і Р, при геморагічних діатезах, різних кровотечах, включаючи спричинені променевою хворобою, при хворобах печінки (хронічний гепатит, холецистит, холангит), при нефропатії вагітних (хвороби нирок і сечового міхура), ранах, які мляво гояться, переломах кісток, дистрофіях, при посиленні фізичних навантажень, розумовому напруженні, у періоди вагітності та лактації, позитивний вплив вітаміну С при атеросклерозі. Як загальнозміцнюючий засіб (при гострих і хронічних інфекціях, дистрофії, фізичних навантаженнях тощо)
Вітамінозна, лікарська, харчова, медоносна, ефіроолійна, танідоносна, фарбувальна, декоративна рослина. Промислова заготівля можлива в усіх областях України. Запаси сировини значні, в середньому щорічно збирають понад 1 000 т плодів.
Шипшини відіграють важливу роль у харчуванні людини як найбагатші і неперевершені джерела життєво необхідних вітамінів. У рослинному світі плоди шипшини мають найвищу вітамінну активність. Вони містять вітамін С (від 1 000 до 4 800 мг%), каротин, вітаміни В2, Р, К, Е. У вітамінній промисловості плоди шипшини застосовують для одержання препаратів і продуктів переробки, багатих на вітамін С, а також як джерело полівітамінів та інших поживних і смакових речовин. З них виготовляють кристалічну аскорбінову кислоту, сухі препарати з плодів шипшини у вигляді таблеток, таблетки «вітамін С з глюкозою» тощо. Крім того, з плодів одержують рідкий концентрований сік і джем.
Плоди шипшини використовують свіжими; у вигляді чаю (відвару) з сушених плодів, сиропу, соку.
Плоди шипшини використовують також і в харчовій промисловості. З них готують варення, джем, пастилу, пюре, повидло, компоти, киселі, причому в процесі переробки втрачається не більше 35 % вітамінів.
Для отримання з плодів шипшини повидла протягом 10 хвилин кип'ятять один кілограм плодів у літрі води, потім протирають через решето. До отриманої маси додають цукор і трохи лимонної кислоти для смаку і варять на водяній бані до густоти.[2].
Вітамінний відвар, або чай, роблять наступним чином: кип'ятять столову ложку м'якоті плодів шипшини в трьох чвертях склянки води 8 хвилин і потім настоюють 2 години[2]. Сухі плоди (10 грамів на одну склянку води) кип'ятять також 8 хвилин і настоюють 10 годин[2].
З сухих плодів роблять і порошок. Одну столову ложку порошку кип'ятять у трьох чвертях склянки води 8 хвилин; вживають відвар, не настоюючи його[2]. П'ють цей вітамінний напій по півсклянки або склянці на день[2].
Плоди шипшини придатні для виробництва цукерок, мармеладу, драже, а концентровані препарати з них додають до кондитерських виробів для їх вітамінізації. З них готують наливки, безалкогольні напої, вина, чайно-кавові сурогати, які відзначаються ароматичністю, що зумовлена наявністю ефірних олій. Підсмажені на легкому вогні плоди використовують для приготування «кави», яка має запах ванілі[2].
В Словаччині шипшину використовують при виготовленні безалкогольного напою Cockta.
У науковій медицині застосовують плоди шипшини, які рекомендують при хворобах печінки і жовчного міхура, а також як полівітамінний засіб. З них готують препарат холосас.
У народній медицині плоди застосовують при хворобах печінки, нирок, сечового міхура, серця, при підвищеній кислотності шлункового соку, туберкульозі легень, гіпертонії. Пелюстки, уварені з медом, застосовують при рожистих запаленнях шкіри, відвар коренів — при каменях у нирках і гіпертонії; гілки — при дизентеріях і розладах кишково-шлункового тракту. Маслянистий екстракт та олійка шипшини використовують зовнішньо при трофічних виразках, деяких захворюваннях шкіри і слизових оболонок.
Деякі препарати:
У гомеопатії для виготовлення ліків застосовують свіжі плоди.
Завдяки посухостійкості і здатності до паросткового поновлення, добре розвиненій кореневій системі шипшина ціняться в протиерозійних і захисних насадженнях. Інші види шипшини мають аналогічне застосування.
Шипшини мають важливе значення в декоративному садівництві як підщепи для вирощування садівного матеріалу культивованих сортів троянд.
Шипшина не виділяє багато нектару, але її охоче відвідують бджоли і збирають з неї велику кількість пилку. На шипшині іноді виділяється падь. Рекомендують висаджувати її у місцях, де наприкінці травня — першій половині червня мало пилконосів.
Пелюстки шипшини — чудова сировина для ефіроолійної промисловості, парфумерії, лікеро-горілчаного виробництва. З насіння добувають жирну олію, багату каротином (до 40 %). Використовують при пролежнях, трофічних виразках, дерматозах, як жовчогінний, сечогінний протизапальний засіб.
У коренях і галах шипшини містяться таніди. Їх можна використовувати для фарбування тканин у коричневий колір.
Збирають плоди у стадії повної стиглості, але не перестиглими. Збирають їх вручну, одягаючи фартухи і брезентові рукавиці. Зібрані плоди сортують, укладають у невеликі плетені кошики і відправляють для переробки.
Сушать плоди цілими або подрібненими у печах чи сушарках, при температурі 80—90°C, розстилаючи тонким шаром. Висушені плоди відділяють від чашолистків на спеціальних віялках або решетах і пакують у паперові мішки чи тюки вагою по 40—50 кг. Зберігають у сухих прохолодних приміщеннях. Строк зберігання — два роки.
Плоди шипшини володіють широкою біологічною активністю. Шипшину можна використати як ефективний лікарський засіб при захворюваннях, що супроводжуються запаленням слизової оболонки шлунково-кишкового тракту, при порушенні кровотворення та згортання крові, для нормалізації життєвих сил та прискорення загоювання ран, жовчно-кам'яній хворобі та станах, що супроводжуються затримкою рідини в організмі, піску і каменях в сечових шляхах. Застосовують для нормального зростання кісток при переломах, при зниженні секреторної діяльності шлунка. Лікувальний ефект забезпечують пектинові речовини. Вони захищають слизову оболонку шлунково-кишкового тракту від шкідливих продуктів, що утворюються при гнильних процесах, знижують запальний процес та зменьшують перистальтику. Для поліпшення кровотворної функції кісткового мозку та обміну речовин в організмі. Враховуючи, що вітаміни відіграють роль коферментів і ферментів, виправдане призначення плодів шипшини при різних ферментопатіях, які провокують або супроводжують різні хронічні недуги, зокрема захворювання органів травлення і особливо — гепатобіліарної системи.
Знайшов широке застосування як в офіцинальній медицині як засіб з протизапальною активністю, для підвищення опірних сил організму в боротьбі проти місцевої чи загальної інфекції та інтоксикаціях (скарлатина, дифтерія, пневмонія, кашлюк тощо), при повільнозагоюваних ранах та як потужний антиоксидант. Як антиоксидант шипшина не завадить при будь-якому запальному процесі, як джерело аскорбінової кислоти вона також необхідна при всіх патологіях, оскільки процеси детоксикації в печінці потребують постійного надходження вітаміну С з їжею (запасів його організм, як відомо, створити не взмозі). Особливо цінне поєднання похідних кверцетину та інших флавоноїдів з аскорбіновою кислотою, які разом беруть участь в окисно-відновних процесах та метаболізмі арахідонової кислоти, запобігаючи синтезу лейкотрієнів, гістаміну тощо, тобто здійснюють загальний неспецифічний протизапальний та протиалергічний вплив на організм (штучний аналог такого природного симбіозу — препарат аскорутин). Показані плоди шипшини при гіпертонії, анемії, атеросклерозі, астенії, легеневих і маточних кровотечах. Плоди шипшини використовують і для лікування бронхіальної астми завдяки зменшенню фібриногену і глобулінів, кількість яких збільшується при надходженні в організм сухих білків. При катаракті зменшений вміст вітаміну С у склері, отже, застосування чаю з шипшини корисне. Істотний ефект спостерігається і при деяких інших очних захворюваннях — геморагічний атеніт, крововиливи в скловидне тіло тощо. Застосовують при алергічних реакціях повільного типу завдяки здатності шипшини інгібувати синтез лейкотрієнів, гістаміну, та інших медіаторів запалення. Ефективним засобом шипшина є і в антидіабетичний терапії. Основними препаратами плодів шипшини є «Холосас» — сироп зі згущеного водного екстракту плодів, — застосовують аналогічно відварам, але у фітотерапії перевагу віддають останнім; в сиропі відсутня значна кількість біологічно-активних речовин плодів шипшини, які є гідрофобними і жиророзчинними. «Каротолін» — масляний екстракт з м'якоті плодів — містить каротиноїди, вітаміни К, Е, та застосовується як репаративний засіб при будь-яких ранах та виразках ззовні, у мікроклізмах, перорально. Шипшинова олія застосовується як ранозагоювальний засіб.
ДНЦЛЗ розробив групу препаратів з відходів виробництва холосасу під загальною назвою «Ліпохромін», який вважають засобом для профілактики та лікування променевої хвороби. Він використовується також при хіміотрепапії злоякісних новоутворень різною локалізації, пострадіаційних розладах шлунково-кишкового тракту, системи гомопоезу та імунного статусу. Цей засіб рекомендовано вживати для адаптації організму до небезпечних умов середовища.
Шипшина потребує бережливого використання.
Tầm xuân, danh pháp khoa học Rosa canina, là một loài hoa hồng leo có nguồn gốc châu Âu, Tây Bắc Phi và Tây Á.
Tầm xuân là loài cây bụi sớm rụng lá có chiều cao từ 1–5 m, mặc dù đôi khi chúng cũng có thể leo cao hơn tới ngọn của các loài cây khác. Thân tầm xuân có nhiều gai sắc, nhọn, có móc giúp chúng leo dễ dàng. Lá kép lông chim, với 5-7 lá chét. Hoa thường có màu hồng nhạt, biến đổi từ hồng đậm tới trắng, với đường kính 4–6 cm và có nhiều cánh, lúc chính thành quả màu cam đỏ cỡ 1.5–2 cm.
Tầm xuân có hoa đẹp nên được trồng ở nhiều nơi để làm cảnh.
Tầm xuân có một số hoạt chất chống ôxi hóa. Quả tầm xuân có lượng vitamin C cao và dùng để làm xi rô, trà...
Trong Ðông y, tầm xuân là một vị thuốc. Người ta thường thu hái hoa, quả, cành và rễ để làm thuốc. Theo quan niệm của Đông y, tầm xuân có công dụng thanh nhiệt, lợi thấp, trừ phong, hoạt huyết, chỉ huyết, giải độc, giảm đau, thường dùng để chữa các bệnh như hoàng đản, thủy thũng, lỵ, tiêu khát, ỉa chảy, đái dầm ở trẻ em...
Ca dao Việt Nam nói về tầm xuân:
Hoa
Quả
Quả
Tầm xuân, danh pháp khoa học Rosa canina, là một loài hoa hồng leo có nguồn gốc châu Âu, Tây Bắc Phi và Tây Á.
Rosa canina L., 1753
Синонимы
Шипо́вник соба́чий, или Ро́за соба́чья, или Роза кани́на[2] (лат. Rósa canína) — вид растений, относящихся к роду Шиповник (Rosa) семейства Розовые (Rosaceae).
Название «роза собачья» появилось в контексте сопоставления ценности данного кустарника с садовыми розами. Согласно второй версии (Ховард, 1987), шиповник использовался в XVIII и XIX веках для лечения собачьих укусов, отсюда и возникло название[источник не указан 376 дней].
Шиповник собачий — листопадный кустарник, достигающий в высоту от 1,5 до 2,5 м[3].
Побеги толстые, дуговидно изогнутые, реже почти прямые[3]. Кора зелёная, с солнечной стороны краснеющая.
Шипы редкие, серповидные, с очень коротким основанием, с боков сжатые, на главных стеблях почти прямые, на цветоносных побегах обильные, всегда крючковидно-изогнутые[3].
Средние листья цветоносных побегов 7—9 см длины, голые, только по главной жилке усеянные короткими волосками, непарноперистые, с семью, реже пятью или девятью просто-остропильчатыми по краю (нередко зубцы заканчиваются желёзкой), яйцевидно-эллиптическими, на верхушке коротко заострёнными листочками, 2—2,5 см длиной и 1—1,5 см шириной. У основания листа имеется узкий, по краю железисто-реснитчатый прилистник, с острыми ушками[3].
Цветки — без запаха, одиночные или собранные по три — пять в верхушечное щитковидное соцветие, от белого до ярко-розового цвета, достигают в диаметре 5—8 см. Чашелистики снизу усеяны короткими волосками, сверху в большинстве случаев голые, до 20—25 мм длины, широколанцетные, с обильными перистыми придатками, после цветения отгибаются назад и задолго до созревания плодов отваливаются. Лепестки короче чашелистиков; диск широкий, до 4—5 мм в диаметре, плоский или конусовидный, с зевом 1—1,6 мм в диаметре; столбики длинные, покрыты белыми волосками; головка рылец шаровидная, коническая, реже почти шаровидная. Цветоножки длиной 12—18 мм, чаще равны величине зрелого плода, реже короче или длиннее его, обычно лишены волосков и желёзок. Цветёт в мае — июне(июле)[3].
Формула цветка: 
∗ K ( 5 ) C 5 A ∞ G ∞ _ {displaystyle ast K_{(5)};C_{5};A_{infty };G_{underline {infty }}} 
Плоды — гладкие и лоснящиеся, оранжево-красного цвета, при созревании 15—26 мм длиной, широкоовальные, реже почти шаровидные, лишённые желёзок[3], внутри содержат семена — много волосистых орешков. Плоды созревают в августе.
Европа, Западная Азия, Северная Африка. В Европейской части России до Москвы, иногда и севернее, Крым, Кавказ, Средняя Азия[5].
Растет в разреженных лесах, на полянах, вырубках, безлесых кустарниковых и травянистых склонах, на берегах ручьёв и рек, вдоль дорог, на пустырях, как сорняк[3].
Плоды шиповника собачьего применяют в народной медицине. Чай из плодов используют при простудных заболеваниях. Семена — для лечения камней в мочевыводящих путях[6], при ревматизме и подагре.
Плоды содержат незначительное количество витамина C (0,24—0,85 % от сухого веса мякоти). Как витаминное растение шиповник собачий большого значения не имеет[7].
Плоды обладают жёлчегонным действием и служат сырьём для производства препарата «Холосас», назначаемого при холецистите, гепатите и других болезнях печени и жёлчного пузыря[8].
Шиповник собачий — самый распространённый подвой для садовых роз. Привитые на него розы приобретают его неприхотливость, зимостойкость и значительную устойчивость к болезням.
Общий вид
Лист
Цветок
Плоды
Шипо́вник соба́чий, или Ро́за соба́чья, или Роза кани́на (лат. Rósa canína) — вид растений, относящихся к роду Шиповник (Rosa) семейства Розовые (Rosaceae).
狗蔷薇（学名：Rosa canina）是蔷薇属植物，原产于欧洲、非洲西北部以及亚洲西部，是罗马尼亚的国花，也是英格兰漢普郡的郡花。英文Dog Rose。
狗蔷薇是落叶灌木，通常株高1－5米。茎干上遍布细小且锋利的钩状刺，以便于沿其它植物攀援。叶子呈羽状排列，通常为5－7片。花朵从粉红色到白色不等，通常是淡粉色。花朵直径4－6厘米，有5片花瓣。成熟的果实为蔷薇果，朱红色，大小约1.5－2厘米。
果实因富含维生素C，通常被用于制造糖浆、茶、果酱和甜酒等，叶外敷可治疗伤口。
狗蔷薇属於狗蔷薇组（Sect. Caninae，含20－30个物种和亚种，主要分布於欧洲北部和中部），这类蔷薇减数分裂的方式是很独特的。在不考虑染色體倍性时，细胞分裂时只会形成7个二价染色体，而余下的染色体都是单价体。单价体存在於卵细胞中，但不存在於花粉中[1]。狗蔷薇组通常是五倍体，但也可能是四倍体或六倍体。
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
分類（APG III） 界 : 植物界 Plantae 階級なし : 被子植物 angiosperms 階級なし : 真正双子葉類 eudicots 階級なし : バラ類 rosids 階級なし : マメ類 fabids 目 : バラ目 Rosales 科 : バラ科 Rosaceae 属 : バラ属 Rosa 種 : イヌバラ R. canina 学名 Rosa caninaイヌバラ (Rosa canina) はバラの一種。学名からロサ・カニーナとも呼ばれる。ヨーロッパ・北アフリカ・西アジアに自生する。
高さ1-5 mほどになる常緑低木だが、高木に絡み付いて樹冠まで伸びることもある。物によじ登るため、茎は細かく鋭い棘で覆われる。葉は羽状複葉で、5-7の小葉がある。花は直径4–6 cmで白からピンク色。花弁は5枚。秋に結実する。果実はローズヒップと呼ばれ、直径1.5–2 cmで橙赤色である。
バラの原種の一つ。接木の台木などに利用されることも多い。イギリスでは"Wild rose"といえば、この品種を指すのが一般的。夜間に匂いが強くなる性質がある[1]。土壌安定・被覆植物などの目的で用いられることもある。
多くの栽培品種がある。Rosa canina 'Assisiensis'は棘のない品種である。果実にはビタミンCなどの抗酸化物質が多く含まれ、シロップ・ジャムなどに用いられる。詳細はローズヒップを参照。
本種はバラ属の中でもイヌバラ節 (Caninae) という節に属する。この節には北-中央ヨーロッパ産の20-30種が含まれ、”永久奇数倍数性” (permanent odd polyploidy) と呼ばれる特殊な減数分裂を行うことが特徴である。
イヌバラは5倍体 (2n=5x=35) であるが、減数分裂の際には7対（14本）の染色体のみが2価となり、残りの染色体は1価のままである。この1価の染色体は卵細胞には移行するが、花粉には移行しない。イヌバラ節には4倍体 (2n=4x=28)、6倍体 (2n=6x=42) の種も存在するが、これらの種でもこのタイプの減数分裂が起こる[2][3]。
学名・英名ともに”犬のバラ”を意味する。この”犬”はおそらく、「栽培種のバラと比べて無価値」という意味合いが込められていると考えられる[4]。だが、18-19世紀に狂犬病の治療に用いられたことに由来している可能性もある[5]。中国でも狗蔷薇とよばれる。
1895年頃から、ニュージーランドの高原に外来種として侵入している[6]。だが、ニュージーランド自然保護局は大きな脅威とはみなしていない[7]。
イヌバラ (Rosa canina) はバラの一種。学名からロサ・カニーナとも呼ばれる。ヨーロッパ・北アフリカ・西アジアに自生する。
高さ1-5 mほどになる常緑低木だが、高木に絡み付いて樹冠まで伸びることもある。物によじ登るため、茎は細かく鋭い棘で覆われる。葉は羽状複葉で、5-7の小葉がある。花は直径4–6 cmで白からピンク色。花弁は5枚。秋に結実する。果実はローズヒップと呼ばれ、直径1.5–2 cmで橙赤色である。
개장미(Rosa canina, dog rose)[1]는 유럽, 아프리카 북서부, 아시아 서부에 자생하는 야생장미종이다.
통상 1~5미터 높이의 낙엽성 관목이지만 더 큰 높이로 성장하는 경우도 있다. 줄기는 작고 날카로운 가시로 덮여있어서 올라가는 일에 도움이 된다. 잎은 날개 모양이다. 꽃은 보통 창백한 분홍색이지만 어두운 분홍색에서 흰색에 이르기까지 다양하다. 지름은 4~6센티미터이다.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.JPG)
_(11)_Dog_rose,_Hagebutte,_Rosa_canina.JPG)
