У Середньовіччі для захисту від стріл, ударів алебард і мечів вояки одягали залізні шоломи, лати і прикривалися щитом. Але, не сподіваючись на міцність залізної броні, багато хто з них також носив на грудях обереги, що ним приписувалася чарівна сила охороняти на війні від ураження зброєю. Зазвичай як амулет використовували голівку дикої цибулі або часнику[1]. Думали, що щільна суха шкірка, як броня, що оберігає ніжні, свіжі листочки цибулі, здатна врятувати від усяких лих і життя людини. Один із видів цибулі навіть називається відтоді Алліум віктораліс (Allium victoralis) — цибуля переможна[1].
Стародавні римляни включали цибулю й часник у пайок своїх легіонерів, уважаючи, що харчування ними збільшує снагу та мужність солдатів. Збереглася приказка того часу: «Часник запалює серце героя, коли холод його зледеняє»[1].
Цибулю і часник знаходили в саркофагах із муміями в єгипетських пірамідах, побудованих шість тисяч років тому, що свідчить про широке їх поширення ще в ті далекі часи[1]. Цибуля була присвячена єгипетській богині Ізіді, і простому людові забороняли вживати її в їжу[1].
Довгий час цибулю забороняли їсти у свята, тому що вона викликає сльози, коли потрібно веселитися[1].
З давніх давен часник був лікувальним засобом. Його вживали в XVI столітті як запобіжний засіб проти чуми[1]. Часник в Середньовіччі вживали як протиотруту при всіх отруєннях, як попереджувальний засіб проти атеросклерозу та туберкульозу. Під час Першої світової війни сік часнику, розведений у воді, застосовували при лікуванні ран[1].
Лікувальні властивості цибулі та часнику визнавалися у всіх народів і в усі часи. На Сході існувала приказка: «Цибуле, у твоїх обіймах минає всяка хвороба»[1].
Професор Б. П. Токін і його співробітники встановили, що від летких, пахучих речовин (ефірних олій), що виділяються цибулею, часником, хріном та іншими рослинами, гинуть гнильні і хвороботворні бактерії, найпростіші тварини — амеби й інфузорії — і навіть жаби і щури[1].
Рослини виділяють захисні речовини, названі «фітонцидами», тобто «рослинними губителями» мікробів.
Як показали досліди професора Б. П. Токіна, кашка з натертої цибулі, часнику або хрону, покладена в закриту посудину з м'ясом або фруктами, оберігає їх від псування[1].
Достатньо протягом трьох хвилин пожувати цибулю або часник, щоб убити в роті всі бактерії[1].
Цікаво відзначити силу дії часнику на мікробів. Туберкульозна паличка в висохлої мокроті залишається життєздатною до восьми місяців; карболова кислота і сулема вбивають її через 1-2 години; сірчана кислота вбиває мікроб туберкульозу протягом 30 хвилин, а фітонциди часнику — за 5 хвилин[1].
Цибуля й часник сприяють кращому перетравленню жирної і м'ясної їжі. Вони є незамінною присмачкою до багатьох страв. Підсмажена на олії цибуля надає супу та каші приємний смак і аромат.
Різні види дикої цибулі іноді ростуть у великій кількості. У горах Тянь-Шаню так багато цибулі, що китайці назвали їх «Дзунґ-лінь», тобто «Цибульні гори»[1]. У Середній Азії в Ферганському хребті є «Цибулева гора» — «Сугано-таш»[1]. Близько Семипалатинська цілий район названо Калбінським, від слова «Калба» — «дикий часник», якого дуже багато на схилах гір[1]. Багато видів дикої цибулі є і на Кавказі[1]. Дика цибуля і дикий часник повсюдно трапляються серед лугових трав.
Цибулю використовують у їжу, в медицині (фармації та косметології)[2] та як декоративну рослину.
Як городні культури або лікарські рослини вирощують такі види цибулі:
В Україні також культивується сорт Цибуля Штутгартер Різен.
У Німеччині готують цибулевий пиріг.
