Steppe polecats are a known reservoir or Yersinia pestis, the bacterium known to cause the plague (Duszynski, et al., 2000). Fortunately, interactions between steppe polecats and humans are very rare.
Negative Impacts: injures humans (carries human disease); causes or carries domestic animal disease
Steppe polecats use chemical cues to communicate with con- and heterospecifics. When threatened or excited, they secrete a foul odor from their anal gland, which they also use to mark territorial boundaries and colonies. Chemical cues are also used for identifying estrus females, territorial boundaries, and sensing danger. In addition to chemical cues, steppe polecats use visual and auditory cues. When threatened, their hair stands erect and they may stare, snap, bite, hiss, or scream to deter a potential threat. Steppe polecat males also use vocalizations to attract potential mates and to signal dominance. Finally, pups use a variety of vocalizations to communicate with mothers and siblings (Despard Estes, 1991).
Communication Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
Other Communication Modes: pheromones ; scent marks
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
According to the IUCN, steppe polecats are a species of "least concern". However, they are listed as vulnerable in the Red Data Book of Ukraine. The subspecies Mustela eversmanii amurensis is listed in the Red Data Book for Russia and China, due to over hunting and habitat loss, respectively (IUCN, 2010). They are protected under Appendix II of the Bern Convention (Mitchell-Jones et al., 1999).
US Federal List: no special status
CITES: no special status
State of Michigan List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
Steppe polecats play an important role in controlling rodent populations, which can be agricultural pests or vectors for disease. In addition, they are trapped for their meat and fur throughout eastern Europe and central Asia (Nowak, 2005).
Positive Impacts: food ; body parts are source of valuable material; controls pest population
Steppe polecats help control rodent populations, which can carry dangerous parasites or be important disease vectors (Nowak, 2005). They also host a number of different parasites, including Isospora eversmanni, Eimeria ictidea, Isospora pavlowskyi, and Yersinia pestis, the bacterium known to cause the plague.
Ecosystem Impact: keystone species
Commensal/Parasitic Species:
Steppe polecats are nocturnal and do most of their hunting at night (Nowak, 2005). Although they feed on birds, reptiles, insects, and fruit, their primary prey are rodents, which constitutes nearly 80% of their diet (Wang et al., 2006; Wolsan, 1993). Occasionally they store prey carcasses in their burrow for later consumption (Nowak, 2005).
Animal Foods: birds; mammals; reptiles; insects
Plant Foods: fruit
Foraging Behavior: stores or caches food
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates)
Steppe polecats are found throughout central and western Europe and throughout most of central Asia (southern Russia, northern Georgia, Kazakhstan, Turkmenistan, Uzbekistan, Tajikistan, Kyrgyzstan, Mongolia, and northern and western China; Wozencraft, 2005).
Biogeographic Regions: palearctic (Native )
The lifespan of steppe polecats has not been documented. Ferrets (Mustela putorius), a close relative of steppe polecats, live from 4 to 5 years in the wild and 8 to 10 years in captivity (Nowak, 1999).
Steppe polecats have long slender bodies, similar to other species in the Mustela genus, and exhibit a variety of color patterns. Generally, the body is straw yellow or pale brown. They have dark dorsal pelage that becomes progressively lighter toward the ventral pelage. The thorax, limbs, inguinal region, and about a third of the tail are dark brown to black, and coloration on the muzzle resembles a mask. As a result, they are sometimes referred to as the "masked polecat" (Nowak, 1999). They weigh between 1350 and 2050 g and are between 290 and 562 mm in length.
Range mass: 1,350 to 2,050 g.
Range length: 290 to 562 mm.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: sexes alike
Steppe polecats inhabit a variety of moderately dry habitats, including steppes, semi-deserts, pastures, and cultivated fields. They tend to avoid forested habitats (Mitchell-Jones et al., 1999; Smith and Xie, 2008). They are commonly found in the plains throughout Russia, Romania, Hungary, Czech Republic, Slovakia, Bosnia, Herzegovina, Croatia, Kosovo, Macedonia, Montenegro, Serbia, and eastern China (Mead et al., 1990). They have been found at elevations of 800 m in Europe and 2,600 m in central Asia. Steppe polecats shelter in burrows, hollow trees, dense vegetation, rock crevices, or abandoned buildings during the day, and some have been known to take shelter in the burrows of their prey (Nowak, 1999).
Range elevation: 2,600 (high) m.
Habitat Regions: temperate ; terrestrial
Terrestrial Biomes: desert or dune ; savanna or grassland
Humans hunt steppe polecats for food and fur and are their primary predator. They emit a foul odor when threatened, which is secreted from the anal scent glands (Van den Brink, 1977).
Known Predators:
Steppe polecats are polygynous, with males having more than one mate during breeding season (Webster, 2010).
Mating System: polygynous
Steppe polecats breed seasonally, between February and March. If a female loses her litter (predation, illness, etc.), she may attempt to produce another litter later in the year. Gestation last for 38 to 41 days, and parturition occurs during March and April. Average litter size is 8 to 10 pups, which weigh approximately 4 to 6 g at birth. Pups begin to open their eyes at 1 month old and are weaned and begin hunting with their mother at 1.5 months old. Young disperse at 3 months old and reach sexually maturity at approximately 9 months old (Nowak, 2005).
Breeding interval: Steppe polecats breed once per year
Breeding season: March to April
Range number of offspring: 8 to 10.
Range gestation period: 38 to 41 days.
Average weaning age: 1.5 months.
Average time to independence: 3 months.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 9 months.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 9 months.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; viviparous
Steppe polecats nurse for about 1 month after birth. After weaning, pups can open their eyes and begin hunting with their mother. By 3 months old, pups are independent and leave there mothers (Nowak, 2005). Little information exists on paternal investment in steppe polecats.
Parental Investment: precocial ; female parental care ; pre-fertilization (Protecting: Female); pre-hatching/birth (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-weaning/fledging (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-independence (Provisioning: Female, Protecting: Female)
Pudask ar stepennoù (Mustela eversmanii) zo ur c'higdebrer eus kerentiad ar Mustelidae. Bevañ a ra e stepennoù ha dam-dezerzhioù Europa ar Reter, Rusia ha Mongolia.
El turó de l'estepa (Mustela eversmanii) és un mamífer carnívor de la família dels mustèlids i una de les diverses espècie de turó que hi ha al gènere Mustela. Viu a les estepes i deserts de l'est d'Europa i repúbliques de l'antiga Unió Soviètica, a més de Mongòlia i la Xina.
Aquest tàxon fou anomenat en honor del metge i entomòleg rus Eduard Friedrich Eversmann.[1]
El turó de l'estepa (Mustela eversmanii) és un mamífer carnívor de la família dels mustèlids i una de les diverses espècie de turó que hi ha al gènere Mustela. Viu a les estepes i deserts de l'est d'Europa i repúbliques de l'antiga Unió Soviètica, a més de Mongòlia i la Xina.
Aquest tàxon fou anomenat en honor del metge i entomòleg rus Eduard Friedrich Eversmann.
Tchoř stepní (Mustela eversmanii, Putorius eversmanni), také zvaný tchoř světlý nebo tchoř plavý,[2] je šelma z čeledi lasicovití, velká 34-37 cm. Má světlé, převážně žlutavé zbarvení, které je patrné zejména na hřbetě a bocích. Oproti tomu jsou končetiny zahaleny do tmavého závoje kožichu. Asi dvanácticentimetrový ocas je napůl světlý a na konci přechází v tmavou barvu. Okraje boltců a oblast kolem čenichu jsou bělavé. Délka ocasu je 12-17 cm. Váží necelý jeden kilogram.
Vyskytuje se od oblasti Ruska, Mongolska a Číny, přes jihovýchodní Evropu až na území České republiky, kde je západní hranice jeho rozšíření. Výskyt tchoře stepního je v České republice evidován hlavně na jižní a střední Moravě, v Polabí, Českém středohoří a dokonce i poblíž hlavního města Prahy.[zdroj?] Pro své teritorium, které si značkuje, si vybírá hlavně teplé nížinaté oblasti.
V České republice byl tchoř stepní objeven jako nový druh teprve ke konci 20. století, sídlí zde však velice dlouho.[3] Nemá rád souvisle zalesněné pásy, a proto se jim raději vyhýbá. Vyskytuje se spíše na otevřených polích. Leckdy se také schovává mezi kamením nebo v roklích.
Dává přednost čerstvě ulovené kořisti před mršinou. Často loví sysla obecného, proto také kopíruje jeho výskyt v Česku. Osvojuje si i nory syslů v jejich vlastních koloniích. V norách loví také hraboše, křečky, králíky (vyšlechtěná fretka tuto jeho vlastnost převzala a byla dříve používána k lovu divokých králíků). Požírá ale i brouky, někdy vyplení i ptačí hnízdo. V blízkosti vody loví ryby a žáby. Loví hlavně za soumraku a v noci. Přes den odpočívá ve své noře.
Jeho rozmnožování je takřka stejné jako u tchoře tmavého. Spáří se během března a dubna a samice vyvede mladé po 40-43 dnech. Většinou mívá 3-8 mláďat jednou do roka. Ta jsou nejprve úplně slepá. Období dospívání trvá pět měsíců. Typickým tchořím znakem je značkování si teritoria. K tomu slouží podocasní pachové žlázy, které produkují výrazný sekret. Ten má kromě ochrany teritoria chránit tchoře stepního i před nepřáteli. Ti se po vyloučení této odporně páchnoucí tekutiny většinou dají na ústup.
Obrázky, zvuky či videa k tématu tchoř stepní ve Wikimedia Commons
Tchoř stepní (Mustela eversmanii, Putorius eversmanni), také zvaný tchoř světlý nebo tchoř plavý, je šelma z čeledi lasicovití, velká 34-37 cm. Má světlé, převážně žlutavé zbarvení, které je patrné zejména na hřbetě a bocích. Oproti tomu jsou končetiny zahaleny do tmavého závoje kožichu. Asi dvanácticentimetrový ocas je napůl světlý a na konci přechází v tmavou barvu. Okraje boltců a oblast kolem čenichu jsou bělavé. Délka ocasu je 12-17 cm. Váží necelý jeden kilogram.
Steppeilderen (Mustela eversmanii) er et dyr i mårfamilien under rovdyrene.
Der Steppeniltis (Mustela eversmanii) ist eine Raubtierart aus der Untergattung der Iltisse innerhalb der Familie der Marder (Mustelidae). Er lebt in Osteuropa und Asien.
Der Steppeniltis sieht insgesamt dem Europäischen oder Waldiltis sehr ähnlich, hat aber ein helleres Fell und wird etwas größer. Wie alle Iltisse weist er einen langgestreckten, schlanken Körper mit kurzen Gliedmaßen auf. Das Fell hat eine niedrige, gelbe Unterwolle und einige schwarze Grannenhaare. Der Bauch und die Beine sind schwarz, er weist auch eine schwarze Gesichtsmaske auf. Hinsichtlich Gewicht und Körpergröße weist er einen starken Geschlechtsdimorphismus auf: während Männchen eine Kopfrumpflänge von 37 bis 56 Zentimeter und ein Gewicht von bis zu 2 Kilogramm erreichen, sind Weibchen mit 29 bis 52 Zentimetern Kopfrumpflänge und maximal 1,3 Kilogramm Gewicht deutlich leichter.
Der Steppeniltis kommt schwerpunktmäßig in Osteuropa und Teilen Asiens vor. Seine westliche Verbreitungsgrenze verläuft jeweils in den östlichen Landesteilen Polens, Tschechiens und Österreichs. Nach Osten erstreckt sich sein Verbreitungsgebiet über Zentralasien bis in die Mandschurei. Er besiedelt offenes Gelände wie Steppen und Halbwüsten, lebt aber auch auf Feldern und in Brachland. In Wäldern und Ortschaften kommt er gar nicht vor.
Steppeniltisse halten sich meist in der Nähe von Ziesel-Bauten auf, diese Tiere stellen seine Hauptnahrung dar. Er erbeutet jedoch auch Hamster und Pfeifhasen. Dazu gräbt er die Tiere aus ihren Bauen. Selten frisst er Insekten, pflanzliche Nahrung meidet er vollkommen. Wenn das Nahrungsgebot knapp wird, zieht der Steppeniltis in eine andere Gegend. Die Tiere bewohnen Baue fremder Tierarten, wie Hamster, Kaninchen oder Ziesel. Ihre Notdurft verrichten sie am Ausgang ihres Baues. Sie können eine Reihe verschiedener Laute von sich geben, darunter winseln, zischen und kläffen. Der Steppeniltis verfügt über die Eigenschaft, eine Flüssigkeit aus den Analdrüsen zu verspritzen.
Die Paarungszeit liegt in den Monaten Februar und März, nach rund 40-tägiger Tragzeit bringt das Weibchen im April oder Mai ihren Nachwuchs zur Welt. Die Wurfgröße ist deutlich höher als die des Europäischen Iltis und liegt bei vier bis 18 (durchschnittlich acht bis zehn). Mit rund einem Monat öffnen sich ihre Augen, mit eineinhalb Monaten werden sie entwöhnt und begleiten die Mutter auf Jagdausflüge. Mit drei Monaten sind sie selbständig und mit rund neun Monaten geschlechtsreif.
Weil er als Schädlinge angesehene Nagetiere frisst, wird dem Steppeniltis im Allgemeinen mit Wohlwollen begegnet. Ob die domestizierte Iltisform des Frettchens letztlich auf den Europäischen oder den Steppeniltis zurückgeht, ist nicht genau geklärt. Manchmal wird er des Iltisfells wegen gejagt, allerdings nicht im Ausmaß wie verwandte Arten.
Weltweit wird die Art als nicht bedroht angesehen, was jedoch nicht für das Gebiet der Europäischen Union gilt: Hier (EU-25) wird der Steppeniltis als „stark gefährdet“ (EN) in der Roten Liste geführt.[1]
Die Fauna-Flora-Habitat-Richtlinie führt den Steppeniltis seit 2004 in Anhang II und IV. Hieraus ergibt sich für die EU-Staaten die Verpflichtung, im natürlichen Verbreitungsgebiet der Art Schutzgebiete auszuweisen und innerhalb und außerhalb der Schutzgebiete ein strenges Schutzsystem für die Art einzuführen, das unter anderem die Jagd und jede Beschädigung oder Vernichtung der Fortpflanzungs- oder Ruhestätten verbieten muss. Bulgarien, Österreich, Polen, Rumänien, die Slowakei, Tschechien und Ungarn haben Anteil am natürlichen Verbreitungsgebiet der Art innerhalb der EU.
In den EU-Staaten wird der Erhaltungszustand der Art in der Schwarzmeer-Region als unzureichend und in allen anderen Vorkommensgebieten als schlecht eingestuft (Stand: Februar 2014).[2]
Der Steppeniltis (Mustela eversmanii) ist eine Raubtierart aus der Untergattung der Iltisse innerhalb der Familie der Marder (Mustelidae). Er lebt in Osteuropa und Asien.
O Mustela eversmannii (conoixito con o nombre popular de «furón d'Eversmann» en buena cosa d'a bibliografía en as luengas latinas) ye una especie de furón propia d'as estepas eurasiaticas. [1]
Se troba en as estepas y semidesiertos dende Austria y Hongría dica Mongolia, Tíbet y este de China. En o Pleistoceno colonizó Europa Occidental, talment diferents vegadas, y tamién plegó ta Berinchia y Alaska orichinando a subespecie M. e. beringiae. En os Pireneus ye conoixiu por tres cranios d'o chacimiento de Trois Frères en Arièja d'edat Würm. Ye conoixiu en chacimientos d'edat Riss en as provincias de Segovia y Madrit.
O Mustela eversmannii (conoixito con o nombre popular de «furón d'Eversmann» en buena cosa d'a bibliografía en as luengas latinas) ye una especie de furón propia d'as estepas eurasiaticas.
De steppemurd (Latynske namme: Mustela eversmannii) is in sûchdier út it skift fan 'e rôfdieren (Carnivora), de famylje fan 'e martereftigen (Mustelidae) en it skaai fan 'e lytse marters (Mustela), dat lânseigen is yn in grut part fan Aazje en dielen fan East-Jeropa. Dizze soarte is nau besibbe oan 'e (gewoane) murd (Mustela putorius), mar is wat grutter fan stal mei in robústere kop. Fierders bestiet der ek in nauwe besibskip mei de swartpoatmurd (Mustela nigripes), út Noard-Amearika. It tinken is dat alle trije soarten ôfstamje fan Mustela stromeri, de earste echte murdesoarte. De steppemurd soe him tusken oardel miljoen en 430.000 jier lyn ûntjûn hawwe ta in selsstannige bistesoarte, al kin er noch altyd fruchtbere neikommelingen produsearje mei murden en swartpoatmurden.
De steppemurd komt fral yn Aazje foar, dêr't er in diskontinuë fersprieding hat yn súdwestlik en súdlik sintraal Sibearje, dielen fan it Russyske Fiere Easten, it grutste part fan Mongoalje, hast hiel Mantsjoerije, Kazachstan, Kirgyzje en Tadzjikistan, noardeastlik en sintraal Sina, en dielen fan Sinkiang-Oeigoerje, Tibet, Oezbekistan en Turkmenistan. Yn Jeropa libbet er fral op 'e steppen fan súdlik en sintraal Ruslân, ynkl. de Koeban en alhiel oan 'e Kaukasus ta. Fierders yn it grutste part fan 'e Oekraïne (ynkl. de Krim), hast hiel Moldaavje, Slowakije en Hongarije en lytsere dielen fan Wyt-Ruslân, Poalen, Roemeenje, Servje en Bulgarije. De steppemurd wreidet him fierder út nei it westen ta en komt mooglik ek al yn Eastenryk en Tsjechje foar.
De steppemurd hat trochinoar in kop-romplingte fan 32-56 sm, mei in sturtlingte fan 8-18 sm en in gewicht fan 0,8-1,1 kg (♂) of 480-630 g (♀). Yn Sibearje komme gruttere manlike eksimplaren foar fan om 'e 2 kg hinne en wyfkes fan tusken de 1,3 en 1,4 kg. Sokke reuze-eksimplaren binne nei alle gedachten te ferklearjen út (natuerlik foarkommende) krusings mei de Sibearyske wezeling (Mustela sibirica).
Kwa uterlik lykje normale steppemurden tige sterk op 'e murd (Mustela putorius), mar se binne langer en ranker en justjes grutter fan postuer, mei in robústere plasse (skedel). It hier is lykwols folle ljochter, mei op 'e rêch en de fangen in gielige kleur, wat dúdlik te sjen is tusken de dûnkerder dekhierren hinne. De bealchkant, de sturtpunt en de poaten sitte tsjin it swarte oan. Troch de ljochtere pels falt de "maskere" koptekening minder op as by de murd. Mear noch as op 'e murd liket de steppemurd op 'e swartpoatmurd (Mustela nigripes), mei as iennichste yn it each springende ferskillen de langere en folle sêfter oanfielende pels fan 'e steppemurd, en syn koartere earen. By de steppemurd binne wol alve ûnderskate flieësoarten fêststeld, wêrfan't er guon oppikt fan syn proaidieren.
De steppemurd libbet, sa't syn namme al oanjout, op steppen en yn oare iepen lânskippen, lykas greiden en fjilden, healwoastinen en rivierdellings. Hy jout de foarkar oan drûch terrein sûnder beammen of strewelleguod, en sadwaande oerlapet syn biotoop dat fan 'e murd (Mustela putorius) net.
De steppemurd is in nomadysk bist wêrfan't âldere eksimplaren in fêst territoarium hawwe, benammen yn 'e waarmere jiertiden, oant harren proai dêr krap wurdt. Dan tsjogge se fierder en sette har foar in hoartsje op in oar plak nei wenjen. Jongere bisten hawwe hielendal gjin fêste wengebieten. Winterdeis, as se aktiver binne, kinne steppemurden wol 12-18 km deis ôflizze. Se binne sawol nachts as oerdeis yn 't spier, mar grave mar komselden har eigen hoalen. Ynstee meitsje se gebrûk fan 'e hoalen fan proaidieren dy't se opfretten hawwe (almeast sisels). Wyfkes fergrutsje sokke hoalen mei faak min oanleine nije gongen, in foarrieromte en in ûndergrûnske latrine. Om't se der mar sa koart tahâlde, leannet it de muoite net om in protte oandacht oan 'e konstruksje fan 'e hoalen te besteegjen.
De peartiid is by steppemurden nochal fariabel, en hinget ôf fan 'e klimatologyske omstannichheden. Yn Jeropa en westlik Sibearje falt dizze perioade yn maart, mar yn it Transbaikalske Fiere Easten yn maaie. Yn it wyld duorret de peartiid mar in wike as trije, mar yn finzenskip binne der sân gefallen bekend út 'e Dieretún fan Moskou wêrby't in pear steppemurden fan 9 april oant 9 juny oanhâldend oan it pearjen wiene. Hoe dan ek, de kopulaasje duorret by steppemurden sa'n 20 minuten, wêrnei't in draachtiid folget fan 36-43 dagen. Dan smyt it wyfke in nêst fan 3-6 jongen, al binne der yn útsûnderlike gefallen 18 jongen yn ien nêst teld. Dy jongen komme blyn en neaken te wrâld, mei in gewicht fan yn trochsneed 4½ g, in ljochtrôzige hûd en in membraan oer de eagen hinne. Nei 28-34 dagen geane de eagen iepen; om dyseldichste tiid hinne wurde de jongen aktiver en begjinne se fêst fretten ta har te nimmen. As se 45 dagen âld binne, sette se útein mei te jeien, al kinne se dan allinnich jonge proaidieren noch mar oan. Tsjin 60 dagen snippe se ek folwoeksen proaien. Nei 2-2½ moanne, ornaris tsjin begjin july, binne de jonge steppemurden selsstannich en jouwe se har ôf. Fan 10 moanne ôf binne se geslachtsryp en kinne se har fuortplantsje. Folgroeid binne se lykwols pas mei 2 jier.
De steppemurd is in mear spesjalisearre jager as de murd (Mustela putorius), mar folle minder spesjalisearre as de swartpoatmurd (Mustela nigripes). Hy libbet fierhinne fan kjifdieren as sisels, hamsters en jonge of sike bargemotten, en ek fan fluithazzen of pika's. Hy fangt syn proaien yn 'e regel troch se út te graven. Yn mear wetterrike gebieten fret de steppemurd ek wol wetterrotten, fisk, hinnen en oare fûgelt as patrizen, en hiel inkeld ek wol ambibyen en reptilen. Op syn menu stiet mar komselden wat oars wringedieren, en alhiel nea plantaardige kost.
De steppemurd hat de IUCN-status fan "net bedrige", fanwegen syn grutte fersprieding, syn foarkommen yn in ferskaat oan beskerme natoergebieten en syn oanpassingsfermogen oan feroarings yn syn habitat. Yn 'e perioaden 1926-1929 en 1956-1959 gie de populaasje steppemurden lykwols sjendereagen efterút, wat feroarsake waard troch it minsklik yngripen yn syn natuerlike biotoop, it steppelânskip, en troch in ôfname fan syn proaidieren om't der gemyske bestridingsmiddels ynset wiene.
Yn Ruslân, de Oekraïne, Kazachstan, Kirgyzje en oare eardere Sovjetrepubliken is de steppemurd fan grutte ekonomyske wearde, net inkeld fanwegen de jacht, omreden fan syn pels, dy't djoer ferkocht wurdt, mar ek fral om't er in grut tal skealike kjifdieren lytsman makket dy't oars de rispingen fan nôt en oare kultuergewaaksen slimme skea tabringe soene en dy't boppedat alderhanne sykten ferspriede kinne. Ien inkele steppemurd fret jiers op syn minsten 200 sisels of winterdeis allinnich al 1.500 mûseftige kjifdieren.
Neffens de stân fan saken yn 2005 wiene der acht erkende ûndersoarten fan 'e steppemurd, wêrûnder ien útstoarnen, de beringmurd, dy't folle grutter wie as de Baikalmurd, de grutste noch libbene ûndersoarte.
De steppemurd (Latynske namme: Mustela eversmannii) is in sûchdier út it skift fan 'e rôfdieren (Carnivora), de famylje fan 'e martereftigen (Mustelidae) en it skaai fan 'e lytse marters (Mustela), dat lânseigen is yn in grut part fan Aazje en dielen fan East-Jeropa. Dizze soarte is nau besibbe oan 'e (gewoane) murd (Mustela putorius), mar is wat grutter fan stal mei in robústere kop. Fierders bestiet der ek in nauwe besibskip mei de swartpoatmurd (Mustela nigripes), út Noard-Amearika. It tinken is dat alle trije soarten ôfstamje fan Mustela stromeri, de earste echte murdesoarte. De steppemurd soe him tusken oardel miljoen en 430.000 jier lyn ûntjûn hawwe ta in selsstannige bistesoarte, al kin er noch altyd fruchtbere neikommelingen produsearje mei murden en swartpoatmurden.
Tadɣaɣat n izawaɣen (isem usnan: Mustela eversmanii) d yiwen n uɣersiw yeṭṭafaren tawsit n tedɣaɣayin yettekkin deg twacult n tedɣaɣatin
Хир пăсари — сăсар йышшисем шутне кĕрекен чĕрчун. Хир пăсари тесе ăна ахальтен каламан, вăл ытларах уй-хирте, çаранлă вырăнсенче пурăнать. Вăрман хĕррисене, вĕтлĕхе хир пăсарисем апат шырама çеç каяççĕ. Çын пурăнакан вырăна тиркеççĕ. Хир пăсари - чăн-чăн çăткăн чĕрчун. Вăл кăшлакан чĕрчунсемпе кăна тăранса пурăнать. Хăйĕн валли ятарласа йăва туса аппаланмасть çак пăсара - сăвăр, тыркас, арлан йăвисене пысăклатса йышăнать. Пĕр вырăнта нумай пурăнмасть - апат пĕтсе çитсен урăх вырăна пурăнма куçать. Çу уйăхĕнче ами 8-10 çура тăвать. Çурисем икĕ уйăхран-икĕ уйăх çурăран уйрăм пурăнма пуçлаççĕ. Пирĕн тăрăхра хир пăсари йышĕ 100 пуçран иртмест.
Хир пăсари — сăсар йышшисем шутне кĕрекен чĕрчун. Хир пăсари тесе ăна ахальтен каламан, вăл ытларах уй-хирте, çаранлă вырăнсенче пурăнать. Вăрман хĕррисене, вĕтлĕхе хир пăсарисем апат шырама çеç каяççĕ. Çын пурăнакан вырăна тиркеççĕ. Хир пăсари - чăн-чăн çăткăн чĕрчун. Вăл кăшлакан чĕрчунсемпе кăна тăранса пурăнать. Хăйĕн валли ятарласа йăва туса аппаланмасть çак пăсара - сăвăр, тыркас, арлан йăвисене пысăклатса йышăнать. Пĕр вырăнта нумай пурăнмасть - апат пĕтсе çитсен урăх вырăна пурăнма куçать. Çу уйăхĕнче ами 8-10 çура тăвать. Çурисем икĕ уйăхран-икĕ уйăх çурăран уйрăм пурăнма пуçлаççĕ. Пирĕн тăрăхра хир пăсари йышĕ 100 пуçран иртмест.
The steppe polecat (Mustela eversmanii), also known as the white or masked polecat, is a species of mustelid native to Central and Eastern Europe and Central Asia. It is listed as Least Concern on the IUCN Red List because of its wide distribution, occurrence in a number of protected areas, and tolerance to some degree of habitat modification.[1] It is generally of a very light yellowish colour, with dark limbs and a dark mask across the face.[2] Compared to its relative, the European polecat, the steppe polecat is larger in size and has a more powerfully built skull.[3]
The steppe polecat is a nomadic animal which typically only settles in one area until its prey, mainly ground squirrels, are extirpated.[4] It mates from March to May, and generally gives birth to litters of three to six kits, which attain their full growth at the age of two years.[5] It hunts for larger prey than the European polecat, including pikas and marmots.[6]
The earliest true polecat was Mustela stromeri, which appeared during the late Villafranchian. It was considerably smaller than the present form, thus indicating polecats evolved at a relatively late period. The steppe polecat's closest relatives are the European polecat and black-footed ferret, with which it is thought to have shared Mustela stromeri as a common ancestor.[7] The steppe polecat likely diverged from the European polecat 1.5 million years ago based on IRBP, though cytochrome b transversions indicate a younger date of 430,000 years.[8] As a species, the steppe polecat represents a more specialised form than the European polecat in the direction of carnivory, being more adapted to preying on larger rodent species; its skull has a stronger dentition, its projections are more strongly developed and its muscles of mastication are more powerful. The steppe polecat's growth rate is also much slower than the European polecat's, as its skull undergoes further development at an age when the European polecat attains full growth.[3] The species may have once been present in Pleistocene central Alaska.[9]
As of 2005, seven living subspecies are recognized.[10]
The steppe polecat is very close to the European polecat in general appearance, proportions and habits, though its body seems somewhat more elongated, due to its shorter guard hairs. The tail is short, constituting a third of its body length.[15] The skull is heavier and more massive than that of the European polecat, having more widely spaced zygomatic arches and more strongly developed projections, particularly the sagittal crest.[16] It greatly resembles the black-footed ferret of North America, with the only noticeable differences between them being the steppe polecat's much longer and softer fur, shorter ears, and shorter postmolar extension of the palate.[17] It has four pairs of teats and well-developed anal glands, which can produce a sharp-smelling liquid which is sprayed in self-defence.[2] Males measure 320–562 mm in body length, while females measure 290–520 mm. Tail length of males is 80–183 mm and 290–520 mm for females. Males in Siberia may weigh up to 2.0 kg (4.5 lbs.), while females weigh 1.4 kg (3.0 lbs.). One giant polecat from Semirechye had a body length of about 775 mm.[18] Overall, specimens exhibiting gigantism are more common than in the European polecat, and occur primarily in western Siberia, where they likely hybridise with Siberian weasels.[19]
The winter fur is soft and tall, with short, dense underfur and long, sparse guard hairs. The fur is generally shorter and not as thick as that of the European polecat. The guard hairs are especially well developed on the lower back, though still sparser than those of the European polecat. Contrary to the former, the steppe polecat's guard hairs never completely cover the underfur. The base colour of the winter fur is very light yellowish or whitish-yellowish. The tips of the guard hairs are blackish-brown or brown, forming a frosting effect over the yellow underfur. This frosting is stronger in the middle and lower back, where the guard hairs are denser and longer. The guard hairs on the upper back, the flanks, between the shoulders and along the upper neck are extremely short, thus being lighter in colour than the posterior region. The head is piebald, with the eye region and the upper side of the nose being covered by a brownish mask. Behind the mask, a white band crosses the head from cheek to cheek. A small brownish area is usually located in front of each ear. The ears are completely white, while the throat is yellowish-white or almost white. Sometimes, the head is entirely white. The lower surface of the neck is dark blackish-brown or brown, while the chest and forelegs are black or blackish-brown. The abdomen is light, yellowish-straw in colour. The groin is the same colour of the forelimbs. The base of the tail is light in colour, while the tip is dark brown. The summer coat is shorter and coarser than the winter fur, and is not as dense and close-fitting, with a more strongly developed ochreous or reddish tone. The head is, overall, darker than in winter, with greater contrast between the dark and white tones.[2]
The steppe polecat occurs from Central and Eastern Europe in the west through southern Russia, northern Georgia, Kazakhstan, Turkmenistan, Uzbekistan, Tajikistan, and Kyrgyzstan to Mongolia and northern and western China.[1] In 2014, it has been recorded at an elevation of 5,050 m (16,570 ft) in Upper Mustang, Annapurna Conservation Area, Nepal.[20]
The steppe polecat does not hold sharply defined home ranges. During warm seasons, especially in areas rich in ground squirrels, aged polecats hold relatively stable territories until they have extirpated their prey. Younger polecats are less sedentary, and will sleep overnight in the burrows of ground squirrels they have killed. Females nursing their litters are the most settled, but will begin roaming once the kits are old enough to accompany them. Generally, the steppe polecat only occupies one home range for a few days or up to a few months. In winter, the steppe polecat is more active and moves 12–18 km (7.5–11.2 mi) a day. During heavy snowfall, the steppe polecat migrates to more favourable areas, such as along the slopes of steppe ravines, near settlements and winter encampments.[4]
The species does not usually dig its own burrow, instead using those of marmots, ground squirrels, hamsters, moles, voles, jerboas and others, after slightly widening them. Its burrow is often poorly constructed, as it does not inhabit one long enough to warrant restructuring. Nesting burrows are not lined, and have many outlets, ranging from three to 20. Alongside the nest chamber is a food store. Independently dug burrows are typically shallow and simple in construction.[4]
In captivity, mating was observed in early March till the end of the month. In the Moscow Zoo, seven cases were observed of polecats mating from 9 April till 9 June. Symptoms of estrus were noted on 12–13 March, and continued to develop for two to three weeks. After mating, these symptoms disappeared within three to four weeks. The mating season in western Siberia occurs in March, while in Transbaikalia it occurs to the end of May. Copulation lasts from 20 minutes to three hours. Estrus may last longer or be repeated should a female fail to produce a litter or if the litter dies prematurely. Typically, the steppe polecat mates once a year and produces one litter. The gestation period lasts from 36–43 days. Placentation occurs two weeks after mating, with the blastocyst stage lasting seven to eight days. Litters usually consist of three to six kits, though litters of 18 are known.[5]
Kits are born blind and naked, with pale rose skin and a membrane over the ears. At birth, they measure 6.5–7.0 cm in length and weigh 4.5 grams, though polecats born in the Moscow Zoo weighed 10 grams. Usually, the weight of newborn kits depends on litter size. A thin, white underfur appears on the body after three days, and the body length doubles, while the weight increases six-fold at up to 33 grams. Milk teeth erupt around the same time, and the feet begin to darken. On the 20th day, the kits darken in colour and weigh 70–72 grams. The eyes open after 28–34 days, and the kits become more active, to the point of attempting to tear apart prey whilst still relying on the mother's milk. At the age of one month, kits measure 190 mm (7.5 in) in length and weigh 138 g (4.9 oz). By the age of 45 days, they are able to hunt young ground squirrels, and begin to target adults at the age of 60 days. The kits remain in the family burrow for 2.0–2.5 months. The kits begin to disperse from July or later, and attain sexual maturity at the age of 10 months. They reach adulthood at the age of two years.[5]
Unlike the European polecat, which feeds mostly on mouse-like rodents, the steppe polecat preys on larger, steppe-dwelling mammals such as ground squirrels, hamsters, pikas and young or injured adult marmots. Ground squirrels are its most frequent prey throughout the year; in warm periods, they are hunted on the surface, while in autumn they are excavated from their burrows. Male polecats often have to widen squirrel burrows to enter them, while young or female polecats can usually enter them easily. In areas where ground squirrels are absent, the steppe polecat feeds primarily on hamsters and pikas, or water voles on the banks of water bodies. Along the shores of rivers and lakes, fish, chickens and carrion may be prey. Birds occasionally killed by the steppe polecat include grey partridges and willow grouse. Amphibians and reptiles are rarely eaten.[6]
The steppe polecat is weakly susceptible to sylvatic plague, tularemia and canine distemper. Weakened individuals are susceptible to pasteurellosis. Helminth infections, as well as tick infestations are widespread in the species. Up to 11 flea species are known to infest the steppe polecat, some of which are picked up from its prey.[21]
The steppe polecat is of great economic value to nations of the former Soviet Union. It kills large numbers of rodents harmful to agriculture and which spread disease; a single steppe polecat can destroy at least 200 ground squirrels a year or 1,500 mouse-like rodents in winter alone. It is also very important to the fur trade of the former Soviet Union. It holds first place among harvested furbearers in Kazakhstan and other regions. However, steppe polecat numbers dropped noticeably during 1926–1929 and 1956–1959. This decline was attributed to changes in steppe landscapes and a decrease in the species' natural prey in connection with the application of chemical methods in controlling rodent populations, the plowing of Virgin Lands and changes in agrochemical methods. The steppe polecat is fairly easy to harvest. It is primarily caught with jaw traps located near inhabited burrows.[22]
The steppe polecat (Mustela eversmanii), also known as the white or masked polecat, is a species of mustelid native to Central and Eastern Europe and Central Asia. It is listed as Least Concern on the IUCN Red List because of its wide distribution, occurrence in a number of protected areas, and tolerance to some degree of habitat modification. It is generally of a very light yellowish colour, with dark limbs and a dark mask across the face. Compared to its relative, the European polecat, the steppe polecat is larger in size and has a more powerfully built skull.
The steppe polecat is a nomadic animal which typically only settles in one area until its prey, mainly ground squirrels, are extirpated. It mates from March to May, and generally gives birth to litters of three to six kits, which attain their full growth at the age of two years. It hunts for larger prey than the European polecat, including pikas and marmots.
El turón de la estepa (Mustela eversmanii) es un mamífero carnívoro de la familia Mustelidae, y una de las varias especies de turón del género Mustela.
Se le encuentra en las estepas y desiertos del este de Europa y repúblicas de la antigua Unión Soviética, Mongolia y China.[2]
El turón de la estepa (Mustela eversmanii) es un mamífero carnívoro de la familia Mustelidae, y una de las varias especies de turón del género Mustela.
Mustela eversmanii Mustela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Mustela eversmanii Mustela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Arohilleri (Mustela eversmanii[1]) on kärppien sukuun kuuluva näätäeläin.
Levinneisyysalue käsittää suurimman osan Sisä-Aasian aro- ja puoliaavikkoseuduista. Itä-Euroopassa arohilleriä esiintyy Unkarissa, Puolassa, Slovakiassa ja Saksassa.
Arohilleri on tavallista hilleriä suurempi. Koiras saattaa painaa jopa 2 kg keskipainon ollessa 1,4 kg. Täysikasvuinen arohilleri on 38–56 cm pitkä. Kuten monella muullakin näätäeläimellä, myös arohillerillä naarat ovat koiraita hivenen pienempiä.
Arohillerin turkki on punertavan ruskea. Vatsa, jalat ja naamari ovat väriltään tummempia. Lisäksi korvat ja huulet ovat valkoiset ja selkä ja kupeet ovat vaaleita, melkein keltaisia. Hännänpää on musta.
Joidenkin tutkimuksien mukaan, jopa 75 % arohillerin ravinnosta on jyrsijöitä. Etenkin siiseli ja hamsteri päätyvät usein sen ravinnoksi.
Arohillerin kanto-aika on 36-46 vuorokautta ja se saattaa kerrallaan synnyttää jopa 18 poikasta. Tavallisesti poikasia on kuitenkin alle 10.
Arohilleri (Mustela eversmanii) on kärppien sukuun kuuluva näätäeläin.
Mustela eversmanni
Le putois des steppes (Mustela eversmanii) ou putois d'Evermann, est une petite espèce de mammifère carnivore de la famille des Mustelidae et l'un des nombreux putois du genre Mustela.
L'apparence extérieure du putois des steppes est dans l'ensemble typique des mustélidés. La longueur de son corps varie entre 52 et 56 cm, sa queue est longue de 18 cm, est son le poids est autour de 2 kg, ce qui en fait le plus massif des putois. Les putois des steppes peuvent varier en taille, mais rarement en ce qui concerne le pelage doublé d'un duvet clair. La coloration sombre des pattes et de la queue (ou du bout de la queue) est également caractéristique, ainsi que la teinte du museau, qui rappelle un masque. Il se déplace en sautant, et est capable de nager.
Le putois des steppes n'a pas de territoire précisément défini. Pendant les saisons chaudes, les spécimens les plus âgés peuvent garder un territoire relativement stable jusqu'au moment où ils en ont extrait leur proie. Les putois plus jeunes sont moins sédentaires et peuvent dormir dans les terriers des proies qu'ils viennent de tuer. Les femelles qui viennent de mettre bas présentent le territoire le plus stable, mais recommencent à vagabonder une fois que leurs petits sont capables de les accompagner. Généralement, le putois des steppes reste sur le même territoire pour une période allant de quelques jours à quelques mois. En hiver, il est plus actif, et peur se déplacer de 12 à 18 km par jour. En cas de fort enneigement, il migre vers des zones plus favorables et se rapproche des agglomérations[1].
Habituellement, le putois des steppes ne creuse pas son propre terrier, préférant utiliser ceux de marmottes, écureuils de prairie, hamsters, taupes, campagnols, gerboises et autres, après les avoir légèrement agrandis. Son terrier est souvent rudimentaire, car il ne passe généralement pas assez de temps dedans pour le refaçonner. Les terriers de nidification ne sont pas linéaires et présentent plusieurs sorties (entre trois et vingt) ; un garde-manger est placé près de la cavité du nid. Les terriers creusés par le putois lui-même sont très simples et peu profonds[1].
En captivité, l'appariement a été observé de début à fin mars. Au parc zoologique de Moscou, sept cas de putois se reproduisant entre le 9 avril et le 9 juin ont pu être observés. Les symptômes des chaleurs ont été notés du 12 au 13 mars et ont continué de se développer pendant deux à trois semaines. Après l'appariement, les symptômes ont disparu au bout de trois à quatre semaines. La saison de reproduction a lieu en mars en Sibérie occidentale alors qu'elle se présente fin mai en Transbaïkalie. Le coït dure entre 20 minutes et trois heures. Les chaleurs peuvent durer plus longtemps ou réapparaître si la femelle ne parvient pas à produire une portée, ou si sa progéniture meurt prématurément. En général, le putois des steppes se reproduit une fois par an et produit une seule portée. La période de gestation dure entre 36 et 43 jours. La placentation a lieu deux semaines après l'appariement, le blastocyste dure entre sept et huit jours. Les portées comportent entre trois et six petits, bien que des portées allant jusqu'à 18 petits aient pu être notées[2].
Les croisements entre différentes espèces de putois eurasiatiques sont courants, ce qui explique que suivant les régions, on trouve des spécimens ressemblant au putois noir comme au putois des steppes dans les endroits où les espèces cohabitent. Le putois des steppes se rencontre de la Yougoslavie ou de la République tchèque aux steppes boisées, steppes et semi-steppes de Russie (jusqu'à la Transbaïkalie et au cours moyen de l'Amour), en passant par l' Asie centrale et la Chine. Il évite les forêts et les foyers de peuplement. En Europe, il peut se rencontrer jusqu'à une altitude de 800 m, en Asie centrale, jusqu'à 2 600 m.
Mustela eversmanni
Le putois des steppes (Mustela eversmanii) ou putois d'Evermann, est une petite espèce de mammifère carnivore de la famille des Mustelidae et l'un des nombreux putois du genre Mustela.
Stepski tvor (lat. Mustela eversmanii) je životinjska vrsta iz roda Mustela, podrijetlom iz srednje i istočne Europe i Srednje Azije.
Glavno mu je obilježje znatno svjetlije krzno, a dužina tijela im varira od 30 do 80 cm. Trudnoća traje 39 do 43 dana, a rađa se obično šest do osam mladih. Živi u otvorenim prostorima u Europi i Aziji. Staništa su joj jazbine koje kopaju sami. Stepski tvor jede uglavnom meso; glodavaca, ptica, gmazova i vodozemaca. Hranu lovi u sumrak i noću.
Stepski tvor (lat. Mustela eversmanii) je životinjska vrsta iz roda Mustela, podrijetlom iz srednje i istočne Europe i Srednje Azije.
La puzzola delle steppe (Mustela eversmanii Lesson, 1827) è una specie di mustelide originaria dell'Europa centrale e orientale e dell'Asia centrale. Viene classificata come specie a rischio minimo dalla IUCN grazie alla vasta area di distribuzione, alla presenza in un gran numero di aree protette e alla capacità di tollerare cambiamenti non troppo radicali dell'habitat[1]. È generalmente di un colore giallastro molto chiaro, con arti scuri e una maschera scura sulla faccia[2]. Rispetto alla puzzola europea, sua stretta parente, la puzzola delle steppe ha dimensioni maggiori e un cranio dalla struttura più possente[3].
La puzzola delle steppe è una creatura nomade che di solito si stabilisce in una determinata area solamente fino a quando la disponibilità di prede, specialmente citelli, non viene meno[4]. Si accoppia tra marzo e maggio, e generalmente dà alla luce dai tre ai sei piccoli, che raggiungono il completo sviluppo all'età di due anni[5]. Dà la caccia a prede più grandi rispetto a quelle catturate dalla puzzola europea, tra cui pika e marmotte[6].
La prima puzzola vera e propria fu Mustela stromeri, che fece la sua comparsa nel Villafranchiano superiore. Era considerevolmente più piccola della forma attuale, quindi è molto probabile che l'evoluzione delle puzzole sia avvenuta in un periodo di tempo relativamente recente. I parenti più stretti della puzzola delle steppe sono la puzzola europea e il furetto dai piedi neri: si ritiene che tutte queste specie abbiano Mustela stromeri come antenato comune[7]. Probabilmente la puzzola delle steppe si separò dalla puzzola europea 1,5 milioni di anni fa, stando a quanto indica la proteina legante il retinolo (IRBP), mentre le transversioni del citocromo-b indicano una data più recente, 430.000 anni fa[8]. Come specie, la puzzola delle steppe rappresenta una forma più specializzata della puzzola europea verso una dieta prettamente carnivora, in quanto è maggiormente adattata alla predazione di specie più grandi di roditori; il cranio è dotato di una dentatura potente, le proiezioni sono notevolmente più sviluppate e i muscoli masticatori sono più forti. Inoltre, il tasso di crescita della puzzola delle steppe è molto più lento di quello della puzzola europea, e il suo cranio continua a svilupparsi in un'età nella quale la puzzola europea raggiunge l'età adulta[3]. Forse, nel corso del Pleistocene, la specie era presente anche nell'Alaska centrale[9].
Attualmente[10] vengono riconosciute sette sottospecie. Nell'elenco seguente non è compresa una sottospecie estinta, M. e. beringiae, che era originaria della Beringia e molto più grande di M. e. michnoi, la sottospecie di maggiori dimensioni tra quelle oggi esistenti[11].
La specie ricorda moltissimo la puzzola europea per aspetto generale, dimensioni e abitudini, ma il suo corpo sembra un po' più allungato, a causa dei peli di guardia più corti. La coda è corta, ed è di lunghezza pari a un terzo di quella del corpo[16]. Il cranio è più pesante e più massiccio di quello della puzzola europea, in quanto presenta arcate zigomatiche e proiezioni molto più sviluppate, in particolare la cresta sagittale[17]. Somiglia molto al furetto dai piedi neri del Nordamerica, dal quale si differenzia per la pelliccia più lunga e più soffice, le orecchie più corte e la più breve estensione post-molare del palato[18]. Possiede quattro paia di mammelle e ghiandole anali ben sviluppate che possono produrre un liquido dall'odore pungente che viene spruzzato per autodifesa[2]. I maschi hanno una lunghezza testa-corpo di 320–562 mm, le femmine di 290–520 mm. La coda misura 80–183 mm nei maschi e 70–180 mm nelle femmine. Presso gli esemplari che vivono in Siberia i maschi possono pesare fino a 2.050 g e le femmine fino a 1.350 g. Un esemplare dalle dimensioni straordinarie catturato nel Semireč'e presentava una lunghezza testa-corpo di circa 775 mm[19]. Complessivamente, possiamo affermare che gli esemplari che manifestano forme di gigantismo sono più comuni che nella puzzola europea, e si incontrano soprattutto nella Siberia occidentale, dove si ibridano probabilmente con la donnola siberiana[20].
Il manto invernale è soffice e spesso, con sottopelo corto e fitto e peli di guardia lunghi e radi. La pelliccia è generalmente più breve e non così spessa come quella della puzzola europea. I peli di guardia sono particolarmente ben sviluppati sulla parte bassa del dorso, ma sono anch'essi più radi rispetto a quelli della puzzola europea. Diversamente da quelli di quest'ultima, i peli di guardia della puzzola delle steppe non ricoprono mai completamente il sottopelo. Il colore di base del manto invernale è giallastro molto chiaro o giallastro-biancastro. Le punte dei peli di guardia sono marroni-nerastre o marroni, e formano una sorta di riflesso lucente sul sottopelo giallo. Questo riflesso è maggiormente accentuato sulla parte mediana e bassa del dorso, dove i peli di guardia sono più fitti e più lunghi. I peli di guardia sulla parte alta del dorso, sui fianchi, tra le scapole e lungo la parte superiore del collo sono estremamente corti, quindi queste zone del corpo appaiono più chiare della regione posteriore. La testa è pezzata, con la regione oculare e il lato superiore del naso ricoperti da una sorta di maschera marroncina. Alle spalle della maschera, una banda bianca attraversa la testa da guancia a guancia. Di solito davanti ad ogni orecchio si trova una piccola area brunastra. Le orecchie sono completamente bianche, mentre la gola è bianco-giallastra o quasi bianca. Talvolta, la testa è interamente bianca. La superficie inferiore del collo è marrone-nerastra scura o marrone, mentre il petto e le zampe anteriori sono neri o marrone-nerastri. L'addome è chiaro, di colore paglia-giallastro. La regione inguinale è dello stesso colore delle zampe anteriori. La base della coda è di colore chiaro, mentre l'estremità è marrone scura. Il manto estivo è più corto e setoloso di quello invernale, non è così fitto e aderente, e presenta tonalità ocra o rossastre nettamente sviluppate. La testa è, nel complesso, più scura che nel periodo invernale, con un maggiore contrasto tra le zone scure e bianche[2].
La puzzola delle steppe non si insedia in territori ben definiti. Durante le stagioni calde, specialmente nelle aree ricche di citelli, le puzzole più anziane occupano territori relativamente stabili fino a quando non hanno esaurito la disponibilità di prede. Le puzzole più giovani sono meno sedentarie e trascorrono la notte nelle gallerie dei citelli che hanno ucciso. Le femmine che allattano sono le più sedentarie, ma iniziano nuovamente a condurre un'esistenza nomade non appena i piccoli sono grandi abbastanza da accompagnarle. Generalmente, la puzzola delle steppe occupa solamente un territorio per pochi giorni o pochi mesi. In inverno, la puzzola delle steppe è più attiva, e in un solo giorno può coprire distanze pari a 12–18 km. Durante le forti nevicate, la puzzola delle steppe migra verso aree più favorevoli, come le pendici delle gole che attraversano la steppa o le aree limitrofe agli insediamenti umani e agli accampamenti invernali[4].
Di solito questa specie non scava da sé la sua galleria, ma utilizza quelle costruite da marmotte, citelli, criceti, talpe, arvicole, gerboa e altre creature simili, dopo averle leggermente allargate. Il cunicolo è spesso mal costruito, in quanto essa non vi risiede abbastanza a lungo da giustificare una sua ristrutturazione. Le gallerie di nidificazione non sono rivestite e presentano numerose uscite, da tre a venti. Accanto alla camera del nido vi è una camera in cui viene immagazzinato il cibo. Le gallerie scavate dalla puzzola sono generalmente strutture poco profonde e semplici[4].
In cattività, gli accoppiamenti sono stati osservati dai primi di marzo fino alla fine di questo mese. Allo zoo di Mosca, sono stati osservati sette casi in cui delle puzzole si accoppiarono tra il 9 di aprile e il 9 di giugno. I segnali dell'estro furono notati il 12-13 marzo e continuarono a manifestarsi per due o tre settimane. Dopo l'accoppiamento, questi segnali scomparvero nel giro di tre o quattro settimane. In Siberia occidentale la riproduzione ha luogo in marzo, mentre in Transbaikalia ha luogo alla fine di maggio. La copula può durare da 20 minuti fino a tre ore. L'estro può durare più a lungo o ripresentarsi nuovamente nel caso una femmina non riesca a dare alla luce i piccoli o se questi ultimi muoiono prematuramente. Generalmente, la puzzola delle steppe si accoppia una volta all'anno e produce una sola nidiata. La gestazione dura 36-43 giorni. La placentazione ha luogo due settimane dopo l'accoppiamento, e lo stadio di blastocisti dura sette-otto giorni. Di solito ogni nidiata è composta da tre a sei piccoli, ma sono note anche nidiate di 18 piccoli[5].
I piccoli nascono ciechi e glabri, con la pelle color rosa pallido e una membrana sopra le orecchie. Alla nascita, misurano 6,5–7 cm di lunghezza e pesano 4,5 g, anche se le puzzole nate allo zoo di Mosca pesavano 10 g. Solitamente, il peso dei neonati dipende dalle dimensioni della nidiata. Dopo tre giorni, sul corpo compare un sottile strato di sottopelo e la lunghezza del corpo raddoppia, mentre il peso aumenta di sei volte, raggiungendo anche i 33 g. Intorno allo stesso periodo spuntano i denti da latte, e i piedi iniziano a scurirsi. A partire dal ventesimo giorno, i piccoli assumono una colorazione più scura e pesano 70-72 g. Gli occhi si aprono dopo 28-34 giorni, e i piccoli diventano più attivi, al punto da tentare di lacerare le prede mentre si nutrono ancora del latte della madre. All'età di un mese, i piccoli misurano 190 mm di lunghezza e pesano 138 g. A partire dai 45 giorni di età, sono in grado di cacciare giovani citelli e iniziano a focalizzarsi sugli adulti all'età di 60 giorni. I piccoli rimangono nella galleria familiare per 2-2,5 mesi. Iniziano a disperdersi a partire da luglio o dopo ancora, e raggiungono la maturità sessuale all'età di 10 mesi. Raggiungono l'età adulta a due anni[5].
Diversamente dalla puzzola europea, che si nutre soprattutto di roditori miomorfi, la puzzola delle steppe dà la caccia a mammiferi della steppa di dimensioni maggiori, quali citelli, criceti, pika ed esemplari giovani o feriti di marmotta. I citelli costituiscono la sua preda più frequente per gran parte dell'anno; nei periodi caldi, essi vengono catturati in superficie, mentre in autunno vengono snidati nelle loro gallerie. I maschi di puzzola spesso devono allargare i cunicoli dei citelli per potervi entrare, mentre di solito i giovani o le femmine possono entrarvi facilmente. Nelle zone dove i citelli sono assenti, la puzzola delle steppe si nutre principalmente di criceti e pika, o di arvicole acquatiche sugli argini dei corsi d'acqua. Lungo le sponde di fiumi e laghi, può nutrirsi anche di pesci, polli e carogne. Tra gli uccelli che ogni tanto diventano preda della puzzola delle steppe figurano starne e pernici bianche nordiche. Anfibi e rettili vengono mangiati raramente[6].
La specie occupa un areale che si estende dall'Europa centrale e orientale a ovest, attraverso Russia meridionale, Georgia settentrionale, Kazakistan, Turkmenistan, Uzbekistan, Tagikistan e Kirghizistan, fino alla Mongolia e alla Cina settentrionale e occidentale[1].
La puzzola delle steppe è particolarmente suscettibile alla peste silvestre, alla tularemia e al cimurro canino. Gli esemplari più deboli possono essere suscettibili alla pasteurellosi. Le infezioni elmintiche, così come quelle provocate dalle zecche, sono particolarmente diffuse. La puzzola europea è infestata da almeno 11 specie note di pulci, alcune delle quali trasmesse dalle sue prede[21].
La puzzola delle steppe è una specie di grande valore economico per le nazioni della ex Unione Sovietica. Essa uccide un gran numero di roditori nocivi per l'agricoltura e che possono diffondere malattie; una singola puzzola delle steppe può uccidere almeno 200 citelli all'anno o 1.500 roditori miomorfi in un unico inverno. Nella ex Unione Sovietica essa è inoltre molto ricercata per la sua pelliccia. La specie detiene il primo posto tra quelle catturate dai cacciatori di pellicce del Kazakistan e di altre regioni. Tuttavia, il numero di puzzole delle steppe è sceso notevolmente nei periodi 1926-29 e 1956-59. Questo declino è stato attribuito ai cambiamenti avvenuti nel paesaggio della steppa e alla diminuzione delle sue prede naturali correlata all'applicazione di metodi chimici per il controllo delle popolazioni di roditori, al dissodamento delle Terre Vergini e ai cambiamenti nei metodi agro-chimici. La puzzola delle steppe è abbastanza facile da catturare. Viene principalmente catturata con tagliole posizionate nei pressi delle gallerie abitate[22].
La puzzola delle steppe (Mustela eversmanii Lesson, 1827) è una specie di mustelide originaria dell'Europa centrale e orientale e dell'Asia centrale. Viene classificata come specie a rischio minimo dalla IUCN grazie alla vasta area di distribuzione, alla presenza in un gran numero di aree protette e alla capacità di tollerare cambiamenti non troppo radicali dell'habitat. È generalmente di un colore giallastro molto chiaro, con arti scuri e una maschera scura sulla faccia. Rispetto alla puzzola europea, sua stretta parente, la puzzola delle steppe ha dimensioni maggiori e un cranio dalla struttura più possente.
La puzzola delle steppe è una creatura nomade che di solito si stabilisce in una determinata area solamente fino a quando la disponibilità di prede, specialmente citelli, non viene meno. Si accoppia tra marzo e maggio, e generalmente dà alla luce dai tre ai sei piccoli, che raggiungono il completo sviluppo all'età di due anni. Dà la caccia a prede più grandi rispetto a quelle catturate dalla puzzola europea, tra cui pika e marmotte.
Stepes sesks (Mustela eversmanii) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs. Stepes sesku mēdz saukt arī par Sibīrijas sesku,[1] bet šo nosaukumu var viegli sajaukt ar Sibīrijas kolonoku (Mustela sibirica). Stepes seska tuvākie radinieki ir gan meža sesks,[2] gan Sibīrijas kolonoks, gan melnkāju sesks. Uzskata, ka mājas sesks ir cēlies no meža seska vai, iespējams, no Eiropas meža seska hibrīda ar stepes sesku.[3]
Stepes sesks dzīvo stepēs un pustuksnešos Austrumeiropas, Centrālās Eiropas un Āzijas teritorijās, kā Austrija, Bulgārija, Čehija, Ungārija, Moldova, Polija, Rumānija, Serbija, Melnkalne, Slovākija, Ukraina, Krievijas rietumu daļa, Gruzija, Kazahstāna, Turkmenistāna, Kirgizstāna, Uzbekistāna, Mongolija un Ķīnas ziemeļu un rietumu daļa. Eiropā tas apmetas līdz 800 metriem virs jūras līmeņa, bet Āzijā līdz 2600 metriem virs jūras līmeņa.[4] Stepes sesks izvairās no bieziem mežiem un cilvēku mājvietām.[1]
Ārēji stepes sesks ir ļoti līdzīgs tumšam Eiropas seskam. Tos pamatā var atšķirt tikai pēc galvas krāsas. Stepes seska galva ir baltāka, tā tumšās brilles ap acīm ir nedaudz mazākas kā meža seskam. Arī galvaskausa forma abām sugām ir atšķirīga. Stepes seskam tas ir masīvāks un vairāk saplacināts.[1]
Stepes seska ķermenis kā visiem sermuļu dzimtas dzīvniekiem ir garš, slaids un lokans ar īsām kājām. Tēviņi ir nedaudz lielāki par mātītēm. Aste vidēji gara, apmēram 1/3 no ķermeņa. Ķermeņa garums tēviņiem ir 37—56 cm, astes garums 8—18 cm, svars līdz 2 kg, mātītes ķermeņa garums ir 29—52 cm, astes garums 7—18 cm, svars līdz 1,3 kg. Ausis nelielas un noapaļotas. Priekšķepām nagi ir ļoti spēcīgi. Kažoka matojums garš un pūkains. Mugurdaļa ir gaišāka par pavēderi un kājām, kas ir tumši brūnas, gandrīz melnas. Muguras matojums var būt brūns vai dzeltenbrūns. Vecākie dzīvnieki ir gaišāki par jaunajiem, kā arī mātītes ir gaišākas par tēviņiem.[1]
Stepes sesks ir nakts dzīvnieks, iziedams medībās pēc saulrieta. Reizēm tas medī arī dienas laikā. Migu tas iekārto sausos, apaugušos pacēlumos, izmantojot grauzēju alas. Pats alas rok tikai tad, ja tā ir aktuāla nepeiciešamība, tās parasti ir īslaicīgas uzturēšanās alas. Alas ieeja parasti slēpjas garā zālē vai zem koku saknēm, vai akmeņu kaudzē.[1]
Pa zemi tas pārvietojas kūkumainiem lēcieniem 50—70 cm tāliem, kokos kāpj reti, ļoti labi peld, māk arī nirt, veikli ložņā pa zemes reljefu un lec lejup no diezgan liela augstuma. Briesmu gadījumā stepes sesks ienaidnieku cenšas aizbaidīt ar ļoti nepatīkamu smaku, kas izdalās ar sekrētu no dziedzeriem zem astes. Ziemas laikā grauzējus medī arī lienot zem sniega.[1]
Stepes seski ir vientuļnieki un satiekas tikai riesta laikā, tomēr tie nav agresīvi un teritorijas robežas netiek apsargātas, kā arī diviem indivīdiem satiekoties kautiņš neizceļas.[1]
Stepes seska dabīgie ienaidnieki ir plēsīgie putni un lapsas.
Stepes sesks ir izteikts plēsējs, tas medī dažādus grauzējus, kā susļikus, kāmjus, pīkstules, peles, lēcējpeles, smilšu peles, murkšķus, ondatras, žurkas, kurmjus un cirslīšus. Stepes sesks medī arī rāpuļus, vardes, kukaiņus, zivis, gliemjus un putnus, izēd no ligzdām olas.[1] Savus upurus stepes sesks, pateicoties savam slaidajam un lokanajam ķermenim, medī grauzēju alās zem zemes.[2]
Riests sākas martā, aprīlī, tad tēviņi kļūst agresīvi un kaujas viens ar otru, skaļi kliedzot un kožot viens otram. Grūsnības periodā mātīte uzbūvē bērnu migu, kas tiek iekārtota siena kaudzē vai koka dobumā. Miga tiek vīta no sausas zāles un izklāta ar putnu spalvām un pūkām. Mazuļus audzina abi vecāki, pēc tam, kad bērni ir izauguši, šķiras arī pieaugušie seski. Ja pirmais metiens aiziet bojā, mātīte pēc 6—26 dienām sapārojas otro reizi. Grūsnības periods ilgst 39—43 dienas. Piedzimst 4—10 kaili, akli un nevarīgi mazuļi. Acis atveras pēc 28—39 dienām. Kamēr mazuļiem nav uzaudzis matojums, mātīte tos tikpat kā nepamet. Ar pienu māte tos zīda 2,5 mēnešus. Jau 7—8 nedēļu vecumā tie sāk baroties ar gaļu. Mātīte var būt ļoti agresīva, lai aizsargātu bērnus. Ģimene turas kopā apmēram 2,5 mēnešus. Rudenī mazuļi dodas meklēt savu teritoriju. Dzimumbriedumu stepes seski sasniedz 11—12 mēnešu vecumā.[1]
Stepes sesks (Mustela eversmanii) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs. Stepes sesku mēdz saukt arī par Sibīrijas sesku, bet šo nosaukumu var viegli sajaukt ar Sibīrijas kolonoku (Mustela sibirica). Stepes seska tuvākie radinieki ir gan meža sesks, gan Sibīrijas kolonoks, gan melnkāju sesks. Uzskata, ka mājas sesks ir cēlies no meža seska vai, iespējams, no Eiropas meža seska hibrīda ar stepes sesku.
Stepes sesks dzīvo stepēs un pustuksnešos Austrumeiropas, Centrālās Eiropas un Āzijas teritorijās, kā Austrija, Bulgārija, Čehija, Ungārija, Moldova, Polija, Rumānija, Serbija, Melnkalne, Slovākija, Ukraina, Krievijas rietumu daļa, Gruzija, Kazahstāna, Turkmenistāna, Kirgizstāna, Uzbekistāna, Mongolija un Ķīnas ziemeļu un rietumu daļa. Eiropā tas apmetas līdz 800 metriem virs jūras līmeņa, bet Āzijā līdz 2600 metriem virs jūras līmeņa. Stepes sesks izvairās no bieziem mežiem un cilvēku mājvietām.
De steppebunzing (Mustela eversmanii) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae). Steppebunzingen lijken veel op de nauw verwante en ook in Nederland voorkomende bunzing (Mustela putorius). De wetenschappelijke naam van de soort werd voor het eerst geldig gepubliceerd door René Primevère Lesson in 1827.
Een volwassen dier is tussen de 30 en 45 centimeter lang. De staart van het dier is 10,5 tot 17,5 centimeter lang. Mannetjes zijn groter dan vrouwtjes. Mannetjes hebben een kop-romplengte van 32 tot 56 centimeter en een lichaamsgewicht van maximaal 2.050 gram, vrouwtjes een kop-romplengte van 29 tot 52 centimeter en een lichaamsgewicht van maximaal 1.350 gram.
Steppebunzingen verschillen van de gewone bunzing door de veel blekere vacht op de bovenzijde. De flanken van de steppebunzing zijn zeer licht van kleur. De poten, staartpunt en een gedeelte van de buik zijn echter donker van kleur. De kop is zeer licht van kleur, bijna wit.
De steppebunzing leeft vooral van siesels, gevlekte soesliks en hamsters, maar ook andere knaagdieren als woelmuizen en marmotten worden gegrepen. Soms legt hij voedselvoorraden aan.
Hij is meer overdag actief dan de West-Europese marterachtigen. Steppebunzingen graven zelf een ondergronds hol. Soms maakt hij gebruik van de verlaten holen van zijn prooidieren.
De paartijd valt in februari en maart, waarna er in april en mei drie tot zes jongen worden geboren. De draagtijd duurt 36 tot 42 dagen. De jongen wegen bij de geboorte 4 à 6 gram. De jongen worden anderhalve maand lang gezoogd. Ze verlaten hun moeder na drie maanden, en na negen maanden zijn de dieren geslachtsrijp.
In tegenstelling tot de (gewone) bunzing komt de steppebunzing niet in de westelijke helft van Europa voor. Het verspreidingsgebied van de steppebunzing reikt van Oostenrijk, Hongarije en Bulgarije, oostwaarts via Oekraïne en het zuiden van Rusland richting Kazachstan, Kirgizië, Mongolië en het noorden en westen van China.[1] In Oost-Europa overlapt het leefgebied van de steppebunzing met die van de (gewone) bunzing. Steppebunzingen leven voornamelijk in open gebieden als grasland, struikgewas en op bebouwde grond.
Bronnen, noten en/of referentiesDe steppebunzing (Mustela eversmanii) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae). Steppebunzingen lijken veel op de nauw verwante en ook in Nederland voorkomende bunzing (Mustela putorius). De wetenschappelijke naam van de soort werd voor het eerst geldig gepubliceerd door René Primevère Lesson in 1827.
Steppeilder (Mustela eversmannii) er et rovpattedyr i mårfamilien.
Den er svært lik ilder (Mustela putorius) og er ofte blitt regnet som en underart av den. De to artene har samme størrelse, men steppeilderen har lysere pels, spesielt på ryggen og sidene. Steppeilderen har 38 kromosomer, ikke 40 som ilder, og skallen er kraftigere.[2][3][4]
Steppeilder foretrekker tørrere habitater enn ilder og forekommer på steppe, halvørken, beiteland og åkre. Føden er for det meste gnagere, som siseler, murmeldyr, hamstere, ørkenrotter, markmus og pipeharer. Den unngår skog og er nattaktiv. Arten er utbredt fra Polen, Tsjekkia og Østerrike i vest gjennom Ungarn, Slovakia, Serbia, Romania, Bulgaria, Moldova, Ukraina, sørlige Russland, nordlige Georgia, Kasakhstan, Turkmenistan, Usbekistan, Tadsjikistan og Kirgisistan til Mongolia og nordlige og vestlige Kina.[1]
Steppeilder (Mustela eversmannii) er et rovpattedyr i mårfamilien.
Den er svært lik ilder (Mustela putorius) og er ofte blitt regnet som en underart av den. De to artene har samme størrelse, men steppeilderen har lysere pels, spesielt på ryggen og sidene. Steppeilderen har 38 kromosomer, ikke 40 som ilder, og skallen er kraftigere.
Steppeilder foretrekker tørrere habitater enn ilder og forekommer på steppe, halvørken, beiteland og åkre. Føden er for det meste gnagere, som siseler, murmeldyr, hamstere, ørkenrotter, markmus og pipeharer. Den unngår skog og er nattaktiv. Arten er utbredt fra Polen, Tsjekkia og Østerrike i vest gjennom Ungarn, Slovakia, Serbia, Romania, Bulgaria, Moldova, Ukraina, sørlige Russland, nordlige Georgia, Kasakhstan, Turkmenistan, Usbekistan, Tadsjikistan og Kirgisistan til Mongolia og nordlige og vestlige Kina.
Multimedia w Wikimedia Commons Tchórz stepowy (Mustela eversmanii) – gatunek drapieżnego ssaka lądowego z rodziny łasicowatych (Mustelidae).
Nieco mniejszy od tchórza zwyczajnego - długość ciała wynosi 30-80 cm. Futro żółte z czarno-brązowymi łapami i ogonem. Jest o wiele jaśniejszy niż tchórz zwyczajny, ponieważ włosy wełniste mają niemal białą barwę, ma również słabiej zaznaczoną maskę na głowie.
Ruja przypada na okres między marcem a kwietniem. Ciąża trwa od 39 do 43 dni, w miocie rodzi się zazwyczaj od sześciu do ośmiu młodych.
Żyje na terenach otwartych w Europie i Azji. W Polsce pojawił się w połowie lat 70. XX w. Pierwsze stanowiska tego zwierzęcia stwierdzono w południowo-wschodniej części kraju, w okolicach Hrubieszowa oraz w Zakręciu w ówczesnym woj. chełmskim.[3]
Zamieszkuje nory, samodzielnie wykopane lub przejęte po chomikach i susłach.
Tchórz stepowy żywi się mięsem, głównie gryzoniami, ptakami, gadami i płazami. Poluje o zmierzchu i nocą. Dobrze pływa i nurkuje.
Wyróżnia się siedem podgatunków tchórza stepowego[4][5]:
W Polsce jest objęty ścisłą ochroną gatunkową[6][7].
Tchórz stepowy (Mustela eversmanii) – gatunek drapieżnego ssaka lądowego z rodziny łasicowatych (Mustelidae).
Tchor svetlý[2] (iné názvy: tchor stepný[3][4], staršie: tchor plavý [5]; lat. Mustela eversmanii) je druh cicavca z čeľade lasicovité (Mustelidae). Obýva step a lesostep Palearktídy. Výskyt na Slovensku bol doložený na 12,3 % územia.[2] Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov tchor svetý patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci, Európska populácia klesá od 60-tich rokov 20. storočia. Jeho početnosť závisí od dostupnosti koristi, relatívne stabilný je vo východnej Európe a v Ázii.[1]
Celkovo svetlý, žltohnedý, tmavohnedé má len nohy, hruď, pozdĺžny pás na bruchu a koniec chvosta. Dôležitým rozlišovacím znakom je dvojfarebný chvost, ktorý je pri koreni svetlohnedý.[6]
Zo 429 mapovacích kvadrátov DFS sa celkovo vyskytol v 53 (12,3 % rozlohy Slovenska, do roku 1964 len v 30, 7 %) v nadmorských výškach 102 (Kráľovský Chlmec) – 1 020 m n. m. (Tatranská Javorina v Belianskych Tatrách).[2]
Dermoplastický preparát, pôvodom z Česka
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Tchor svetlý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Tchor svetlý
Tento článok týkajúci sa živočíchov je zatiaľ „výhonok“. Pomôž Wikipédii tým, že ho doplníš a rozšíriš. Tchor svetlý (iné názvy: tchor stepný, staršie: tchor plavý ; lat. Mustela eversmanii) je druh cicavca z čeľade lasicovité (Mustelidae). Obýva step a lesostep Palearktídy. Výskyt na Slovensku bol doložený na 12,3 % územia. Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov tchor svetý patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci, Európska populácia klesá od 60-tich rokov 20. storočia. Jeho početnosť závisí od dostupnosti koristi, relatívne stabilný je vo východnej Európe a v Ázii.
Stäppiller (Mustela eversmanii[2][3][4][5]) är en art i släktet Mustela som tillhör familjen mårddjur.[6][7] Den lever i Östeuropa och Asien.
Stäppillern liknar i stort sett den vanliga illern som förekommer i Centraleuropa men har ljusare päls och är lite större. Liksom sina släktingar har den en långsträckt kropp och korta extremiteter. Pälsen har ett gult underylle och svarta borstliknande hår. Vid buken, benen och ansiktet är djuret svart. Angående storlek och vikt finns en utpräglad könsdimorfism. Hanarnas kropp har en längd mellan 37 och 56 cm och vikten går upp till 2 kg. Honor är däremot 29 till 52 cm långa och högst 1,3 kg tunga.
Stäppillern förekommer i Östeuropa och delar av Asien. Dess utbredningsområde går österut över Centralasien till Manchuriet. Djurets habitat är öppna landskap som stäpper och halvöknar samt större odlingsmark eller vilande åker. Arten saknas i skogar och boplatser.
Stäppillrar vistas huvudsakligen i närheten av bon från sislar, som utgör deras huvudföda. De jagar även hamstrar och pipharar och använder deras bon efteråt själv. Stäppillrar gräver för att komma åt sitt byte. I undantagsfall äter de även insekter. De tar ingen vegetabilisk föda. När tillgången till födan minskar vandrar stäppillrar till andra regioner. Liksom skunkar har stäppillrar förmåga att spruta en vätska från körtlar som sitter vid anus.
Efter parningstiden som ligger i februari och mars och en ca 40 dagars lång dräktighet föder honan sina ungar i april eller maj. En kull omfattar tydlig mer ungar än hos den vanliga illern. Honan föder upp till 18 (i genomsnitt åtta till tio) ungdjur. Efter ungefär en månad öppnar ungarna ögonen och några veckor senare sluter honan att ge di. Först följer ungarna sin mor vid jakten. Efter tre månader är de självständiga och efter nio månader könsmogna.
Arten delas in i följande underarter:[6]
Människor har allmänt en positiv inställning till stäppillern på grund av dess vana att äta smådjur som betraktas som ohyra. Det är inte fullständig klarlagd om tamillern utvecklades ur stäppillrar eller vanliga illrar. Ibland förekommer jakt på stäppillrar för att komma åt deras päls men denna jakt hotar inte artens bestånd.
Wikimedia Commons har media som rör Stäppiller.
Wikispecies har information om Mustela eversmanii.
Stäppiller (Mustela eversmanii) är en art i släktet Mustela som tillhör familjen mårddjur. Den lever i Östeuropa och Asien.
Один з 13 видів роду; у фауні України представлений двома підвидами:
В літературі останньго часу (наприклад, у Види ссавців світу" і похідних від нього електронних джерелах — таксономічна довідкова система ITIS, база даних МСОП тощо) поширилася помилкова назва Mustela eversmanii (recte «eversmanni»). Ім'я дослідника, на честь якого названо вид — Едуард Еверсман (Alexander Eduard Friedrich Eversmann), родовий відмінок в латині для чоловічого роду має писатися з одним «і» (на відміну від двох «іі» для жіночого роду).
Зовнішній вигляд тхорів у загальному типовий для дрібних куницевих. Середня довжина тіла — 52-56 см, хвоста — до 18 см, вага тіла до 2 кг. Довжина тіла самців — 29,6-77, самиць — 26,1-51,5 см; вага, відповідно: 0,48-1,53 Кг та 0,35-0,76 Кг. Є найбільшим з тхорів. Відрізняються високим, але рідкісним волосяним покривом, завдяки чому крізь шерсть добре видно густе світле підшерстя. Хутро влітку набуває рудувато-жовтуватого, а взимку — білясто-вохряного забарвлення. Характерним є також темне забарвлення лап, хвоста (або його кінця), своєрідне розфарбування мордочки носа і очей, що нагадує чорно-буру маску.
Анальні залози, як і в його родича тхора лісового, або темного, виділяють секрет, що надає тхорам специфічного запаху.
Парування: березень-травень, вагітність триває 37-38 днів, а кількість малят у виплоді становить 7-9 (1-12). Виводкова нора має кілька виходів та камери для зберігання корму. У ній тхорята живуть до 2-2,5 місяців.
Малята народжуються голими, сліпими, але в перші ж дні покриваються коротким білим волоссям. Приблизно до 10 днів кінцівки, лоб та спина темніють. Хутро в молоді подібне до батьківського, але темніше. Статеві відміни в забарвленні відсутні. Малята починають бачити через 15-30 днів. Зуби прорізуються наприкінці другого тижня. За свідченням Г. В. Сележинського, малята після народження наступного дня здатні сплітатись в щільний клубок. Такий рефлекс не дає їм змоги виповзати з нори і допомагає зберігати цінне тепло. Мати захищає малечу своїм тілом від холоду, а коли стає тепло, може витягати на поверхню.
Коли звірята досягають приблизно місячного віку, вони набувають деяких рефлексів самозбереження — в разі небезпеки можуть швидко ховатися в норі.
Через кілька місяців тхорята, як дорослі, здатні вбивати свою жертву — кусати в потилицю. Статевозрілими стають в 8 міс.
Розмножується в неволі добре. Інколи вид утримують у лабораторіях, зоопарках і звірогосподарствах (для виведення гібридів з тхором темним і його альбіносною формою — фуро).
Селиться в норах хом'яків, ховрахів і сліпаків, може влаштовувати кубло в тріщинах, ущелинах скель, купах хмизу та розсипищах каміння, скирдах соломи або в дуплах дерев. Площа індивідуальної мисливської ділянки особини становить 18 — 32 км (у радіусі 3 — 5 км довкола гніздової нори). Цей вид зазвичай, не копає свою власну нору — замість цього, використовує домівки бабаків, ховрахів, хом'яків, кротів, полівок, тушканчиків та інших, трохи розширивши їх. Іноді риє й сам прості та дуже мілкі нори до 0,5 м глибиною і не турбується про їх благоустрій. Нори не вистеляє. Вхідний отвір жилої нори тхора завжди добре розчищений, має гладкі та блискучі стінки. Нора тхора з більш широким вхідним отвором та більшим діаметром купи наритої землі, свіжих екскрементів, ніж ховраха. Особливо характерне розміщення наритого ґрунту, який розкидається навколо вхідних отворів не рівномірно, а окремими купками, іноді в два чи три боки. Ознакою перебування тхора в норі є відсутність на свіжонакопаній землі, слідів звіра або вони спрямовані до нори.
Активний у сутінках або вночі. Вдень полюють переважно молоді звірі. Ведуть поодиноке життя. Тхори не належать до осілих тварин — подорожують услід за ховрахами. Тільки під час вигодовування малят довше живуть на одному місці. Постійне переміщення в пошуках їжі не виробило в них рефлексу на захист своєї ділянки. Пересувається великими стрибками, роблячи петлі, вміє плавати. Спритна та смілива тварина. Може перекочовувати, долаючи за ніч 3-18 км.
У разі небезпеки, для самозахисту, тхір розбризкує з анальних залоз, дуже смердючу рідину (нагадує запах з вигрібної ями або вуличного туалету, але більш ядучий), тож якщо наприклад, спіймати степового тхора і тримати на витягнутій руці у степу на свіжому повітрі, можуть мимовільно виділятися сльози.
Тхір степовий полює ховрахів, хом'яків, пискух, мишоподібних гризунів, нориць, тушканчиків, у деяких місцях — бабаків та пацюків, рідше птахів, змій та жаб, в літній час і безхребетних. Тхори, що живуть біля рік і озер, полюють також на водяних щурів. У деяких випадках тхори заподіюють певну шкоду домашньому птахівництву, але уявлення щодо цього зазвичай бувають сильно перебільшеними, і дуже часто звинувачують тхорів у злочинах ними не скоєними, можливими винуватцями яких є куниці, ласки і лисиці. Поза населених пунктів тхори, безумовно, корисні: винищують дрібних і середніх гризунів.
Полюбляє ягоди винограду, шовковиці, терну, пасльону, шипшини, різні фрукти; їсть жуків, коників, ящірок, змій, рибу, раків, амфібій, диких птахів та падло, робить запаси їжі.
Здобуває їжу подібно всім хижакам крадькома.
Спорідненість між євразійськими видами тхорів настільки велика, що вони вільно схрещуються, внаслідок чого в районах спільного проживання нерідко трапляються звірята, схожі і на чорного і особливо на степового тхора. Степовий тхір на заході зустрічається від Балканського півострову і Чехії, а далі на схід по лісостепу, степу і напівпустель Росії від Забайкалля і до Середнього Амура, а також в Середній і Центральнії Азії до Далекого Сходу і Східного Китаю. В останнє століття ареал степового тхора помітно розширюється на захід і частково на північ.
Відкриті ландшафти з низьким травостоєм та ущільненим ґрунтом (залишки степу, посіви багаторічних трав, балки, вигони, піщані коси). Іноді живе у степових лісах, лісосмугах, скелях; заходить на околиці населених пунктів.
Лісів і населених пунктів уникає.
Має цінне хутро. Раніше був мисливським видом.
В одній із книг давньогрецького вченого Страбона є дані про те, що римський імператор Август (близько 30 р. д. н. е.) надіслав загін легіонерів, щоб допомогти жителям Балеарських островів (в Середземному морі) знищити кролів, які сильно розмножувалися. Головною дійовою особою в цій боротьбі стали тхори, проте однозначно це були тхори іншого виду, оскільки степовий тхір ніколи не жив в тих місцях.
Вид в межах України має охоронний статус «Зникаючий» (Червона книга України, 2009). В інших країнах статус інший. Раніше вид було занесено до І і ІІ видань ЧКУ (1980, 1994), Червоного списку МСОП і Додатку ІІ до Бернської конвенції.
Чисельність. У 1970-х рр. в Україні мешкало близько 30 тис. особин. Найбільша щільність на цілині сягала 5, на вигонах — 3, на сіножатях — 1, на ланах — 0,05 особин на 1 тис. га. Раніше у Черкаській та Полтавській обл. — 12 особин на 1 тис. га, а зараз — 0,1. У Луганському заповіднику колись щільність сягала 80 особин на 1 тис. га, тепер <1; у Чорноморському заповіднику (1992-98 рр.) — 4-13 на 1 тис. га, зараз мешкає 12-15 тхорів, хоча у 1924 р. поряд — здобули ~ 1 тис.
Вірогідно, нині (дані на 1994 рік) популяція досягає кількох тисяч особин. У 80-х рр. 20 ст. ресурси виду скоротилися, порівняно з початком століття, у 20 — 25 разів. Зараз найбільше тварин мешкає у Криму, де збереглися ділянки степу.
Причини зміни чисельності: Розорювання цілинних ділянок, багаторазова обробка ґрунту протягом року, використання отрутохімікатів, зокрема для боротьби з ховрахами. Масове винищення ховрахів.
Заходи охорони. Охороняється тхір у природних (Кримський, Український степовий, Луганський) та біосферних («Асканія-Нова», Чорноморський, Дунайський) заповідниках, у багатьох заказниках, національних парках (Азово-Сиваський, «Меотида») та інших територіях і об'єктах ПЗФ.
Пропозиції щодо збереження. Доцільно збільшити площі вигонів, перелогів, зберегти цілинні ділянки, проводити реакліматизацію виду в місцях недавнього проживання, відмовитися від хімічних методів боротьби з ховрахами.
Джерела: Браунер, 1923; Фёдоров, 1924; Писарева, 1953; Сокур., 1960; Гептнер и др., 1967; Абелєнцев, 1968; Татаринов, 1973; Берестенников, 1977; Туманов, 1984; Сиренко, Мартынов, 1998; Жмуд, 1999; Роман, 2000; Тимошенков, 2002; Селюнина, 2002, 2003; Колесников, Кондратенко, 2004; Волох, 2004; Тараненко и др., 2008; Гептнер В. Г. (та ін.), 1967; Абелєнцев В. І., 1988; Терновский Д. В., 1977; Крыжановский В. И., Жежерин В. П., 1979; Турянин И. И., 1979; Туманов И. Л., 1984. Особисті повідомлення: В. Д. Сюхіна (1972—1979), С. Ю. Костіна (1977), О. І. Кошелєва(1978—1980), Р. М. Чернічко (1985), И. І. Чернічко (1986), О. І. Черемісова (1987), С. І. Кухленка (1988), С. В. Вінтера (1989), Ю. В. Кармишева (1989), В. В. Кинди (1990), І. Д. Бєлашкова (1992). Усні повідомлення: Андрющенка, Вєтрова, Дулицького, Селюніної, Кінди, Химина.
Chồn hôi thảo nguyên (danh pháp hai phần: Mustela eversmanii) là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Lesson mô tả năm 1827.
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Chồn hôi thảo nguyên (danh pháp hai phần: Mustela eversmanii) là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Lesson mô tả năm 1827.
Mustela eversmanni Lesson, 1827
Ареал
Степной, светлый или белый хорёк (хорь)[1] (лат. Mustela eversmanni) — вид ночных млекопитающих из рода ласок и хорьков семейства куньих. Латинский видовой эпитет дан в честь российского зоолога Э. А. Эверсмана (1794—1860).
Внешний вид хорьков в общем типичный для мелких куньих. Длина тела 51—56 см, хвоста — до 18 см, масса тела до 2 кг. Является самым крупным из хорьков. Отличаются высоким, но редким волосяным покровом, благодаря чему сквозь шерсть хорошо видна густая светлая подпушь. Характерна также тёмная окраска лап, хвоста (или его конца), своеобразная раскраска мордочки, напоминающая маску. Передвигается прыжками, умеет плавать.
Родство между евразийскими видами хорьков столь велико, что они свободно скрещиваются, вследствие чего в районах совместного обитания нередко попадаются зверьки, похожие и на чёрного, и особенно на степного хорька. Степной хорёк на западе встречается от Югославии и Чехии, а далее к востоку по лесостепи, степям и полупустыням России от Забайкалья и до Среднего Амура, а также в Средней и Центральной Азии до Дальнего Востока и Восточного Китая. Лесов и населённых пунктов избегает. В Европе встречается на высоте до 800 метров, в Центральной Азии — до 2600.
По Митчелл-Джонс, в Европе этот вид представлен двумя основными популяциями, разделенными Карпатскими горами. Западная популяция (подвид Mustela eversmanni hungarica) располагается в Чешской Республике, восточной Австрии, южной Словакии, Украине к югу от Карпат, Венгрии, Югославии, северной и западной Румынии. Восточная популяция (номинативный подвид) включает в свой ареал северную Болгарию, южную Румынию, Молдову, Украину восточнее и севернее Карпат, юго-восточную Польшу, юг европейской России и Казахстан.
Облигатный хищник. Растительные корма в рационе отсутствуют. Хорёк степной охотится за сусликами, хомяками, пищухами, мышевидными грызунами, реже за птицами, змеями и лягушками, в летнее время и за беспозвоночными.
Хорьки, живущие около рек и озёр, охотятся также и на водяных полёвок. В некоторых случаях хорьки причиняют известный вред домашнему птицеводству, но представления на этот счёт обычно бывают сильно преувеличенными, и очень часто имеет место обвинение хорьков в преступлениях, ими не совершённых, виновниками являются куницы, ласки и лисы. Вне населённых пунктов хорьки, безусловно, полезны истреблением мелких и средних грызунов.
Степной, светлый или белый хорёк (хорь) (лат. Mustela eversmanni) — вид ночных млекопитающих из рода ласок и хорьков семейства куньих. Латинский видовой эпитет дан в честь российского зоолога Э. А. Эверсмана (1794—1860).
艾鼬（学名：Mustela eversmanii）为鼬科鼬属的动物。分布于克什米尔地区、蒙古、前苏联以及中国大陆的江苏、陕西、青海、内蒙古、河北、山西、西藏、辽宁、吉林、新疆、四川等地，多生活于栖息于北部和西部的开阔山地、草原、森林草原、灌丛及村庄附近以及海拔一般约在3200米以下。该物种的模式产地在乌兹别克布哈拉至俄罗斯奥伦堡之间中亚地区。[2]
艾鼬包括以下亚种[3]
艾鼬（学名：Mustela eversmanii）为鼬科鼬属的动物。分布于克什米尔地区、蒙古、前苏联以及中国大陆的江苏、陕西、青海、内蒙古、河北、山西、西藏、辽宁、吉林、新疆、四川等地，多生活于栖息于北部和西部的开阔山地、草原、森林草原、灌丛及村庄附近以及海拔一般约在3200米以下。该物种的模式产地在乌兹别克布哈拉至俄罗斯奥伦堡之间中亚地区。
스텝긴털족제비(Mustela eversmanii)는 중부 유럽괴 동부 유럽 그리고 중앙아시아에서 발견되는 족제비과 동물의 일종이다.[2] 여러 보호 지역에서 서식하고 있고, 서식지 변동에 대해 어느 정도 내성을 갖고 있으며, 널리 분포하기때문에 국제 자연 보전 연맹(IUCN)이 관심대상종(LC, Least Concern Species)으로 지정하여 관리하고 있다.[1] 일반적으로 아주 연한 노란색을 띠고 다리쪽과 얼굴 부분은 어두운 색을 보인다.[3] 근연종 긴털족제비와 비교하여, 스텝긴털족제비가 더 크며, 더 튼튼한 두개골 골격을 갖고 있다.[4] 스텝긴털족제비는 먹이, 주로 땅다람쥐류가 절멸될 때까지는 일반적으로 한 지역에 정착하는 유목 동물의 일종이다.[5] 3월과 5월 사이에 짝짓기를 하고, 보통 한 번에 3~6 마리의 새끼를 낳아 기르고, 완전히 성장하는 데 2년 정도 걸린다.[6] 우는토끼류와 마멋류 등과 같은 큰 먹이를 사냥한다.[7]
7종의 아종이 알려져 있다.[8] 베링 육교 지역에서 서식했던 베링스텝긴털족제비(M. e. beringiae)와 현존하는 가장 큰 스텝긴털족제비인 바이칼스텝긴털족제비보다 더 컸던 M. e. michnoi 등 멸종한 아종은 제외했다.[9]
스텝긴털족제비(Mustela eversmanii)는 중부 유럽괴 동부 유럽 그리고 중앙아시아에서 발견되는 족제비과 동물의 일종이다. 여러 보호 지역에서 서식하고 있고, 서식지 변동에 대해 어느 정도 내성을 갖고 있으며, 널리 분포하기때문에 국제 자연 보전 연맹(IUCN)이 관심대상종(LC, Least Concern Species)으로 지정하여 관리하고 있다. 일반적으로 아주 연한 노란색을 띠고 다리쪽과 얼굴 부분은 어두운 색을 보인다. 근연종 긴털족제비와 비교하여, 스텝긴털족제비가 더 크며, 더 튼튼한 두개골 골격을 갖고 있다. 스텝긴털족제비는 먹이, 주로 땅다람쥐류가 절멸될 때까지는 일반적으로 한 지역에 정착하는 유목 동물의 일종이다. 3월과 5월 사이에 짝짓기를 하고, 보통 한 번에 3~6 마리의 새끼를 낳아 기르고, 완전히 성장하는 데 2년 정도 걸린다. 우는토끼류와 마멋류 등과 같은 큰 먹이를 사냥한다.
_fur_skins.jpg)
_fur_skins.jpg)
_fur_skins.jpg)
