Els enteropneusts (Enteropneusta) són una classe d'invertebrats hemicordats. Pertanyen a l'embrancament Hemichordata, que té una estreta relació amb els cordats. N'existeixen unes setanta espècies, de les quals la més important per la investigació és Saccoglossus kowalewski
Totes les espècies són bentos infaunals, i poden alimentar-se o bé de detritus o bé per filtratge. Alguns d'aquests cucs poden assolir grans mides; una determinada espècie pot arribar a 2,5 metres de longitud, tot i que la majoria són molt més petites.
El cos dels enteropneusts és cilíndric. El cos està format per tres parts: una probòscide en forma d'aglà, un curt collar carnós situat darrere la probòscide, i el llarg tronc, que forma la resta del cos. La boca de l'animal se situa al collar, darrere la probòscide. Una teoria és que aquest cos en tres parts origina d'un avantpassat comú primitiu de tots els deuteròstoms, i fins i tot potser d'un avantpassat comú bilateri de tant els deuteròstoms com els protòstoms.
La pell està coberta de cilis, així com de glàndules secretores de mucositats. Algunes produeixen un compost de bromur que dóna als animals una olor medicinal i que podria protegir-los de bacteris i predadors.
Els enteropneusts es mouen per mitjà de moviments ciliars i contraccions del cos.
Respiren absorbint aigua oxigenada per la boca. Després, l'aigua surt per les brànquies de l'animal, situades al tronc. Així doncs, els enteropneusts respiren d'una manera molt similar a la dels peixos.
Els enteropneusts són considerats més especialitzats i avançats que altres criatures vermiformes de forma similar. Tenen un sistema circulatori amb un cor que també fa la funció de ronyó. Els enteropneusts tenen estructures semblants a brànquies que utilitzen per a respirar, similars a les brànquies dels peixos primitius. Així doncs, de vegades es diu que els enteropneusts són un enllaç entre els invertebrats i vertebrats clàssics. Alguns també tenen una cua postanal que de vegades presenta febles senyals de segmentació. Un tret interessant és que aquesta configuració corporal en tres seccions ja no és present en els vertebrats, tret de l'anatomia del tub neural davanter, posteriorment desenvolupat en un cervell dividit en tres parts principals. Això significa que una part de l'anatomia original dels avantpassats primitius dels cordats encara és present malgrat que no sigui sempre visible.
Els enteropneusts són rarament vists pels humans a causa del seu estil de vida. Viuen en caus en forma d'U al fons marí, des de la superfície fins a una profunditat de 3.050 m. Solen jaure als caus amb la probòscide sobresortint d'una de les obertures del cau. Els enteropneusts són generalment excavadors lents.
Per a obtenir aliment, molts enteropneusts s'empassen sorra o fang que conté matèria orgànica i microorganismes, de manera semblant als cucs de terra (detritivorisme). Durant la marea baixa, treuen el seu extrem posterior per la superfície i excreten hèlixs de sediments processats.
Un altre mètode que utilitzen alguns enteropneusts per a alimentar-se és la recol·lecció de partícules en suspensió de matèria orgànica i microbis de l'aigua (alimentació per filtratge).
Els enteropneusts tenen gèneres diferents, que alliberen ous i esperma a l'aigua per dur a terme la fertilització externa. En alguns, els ous es desenvolupen en larves nedadores d'aspecte similar a les larves d'equinoderms (això suggereix que els vertebrats i els equinoderms tenen una estreta relació filogenètica). Les larves acaben assentant-se i es converteixen en minúsculs enteropneusts a la superfície, adoptant el mode de vida excavador. D'altres no tenen una etapa larvària, sinó que es desenvolupen directament en petits juvenils.
Els enteropneusts (Enteropneusta) són una classe d'invertebrats hemicordats. Pertanyen a l'embrancament Hemichordata, que té una estreta relació amb els cordats. N'existeixen unes setanta espècies, de les quals la més important per la investigació és Saccoglossus kowalewski
Totes les espècies són bentos infaunals, i poden alimentar-se o bé de detritus o bé per filtratge. Alguns d'aquests cucs poden assolir grans mides; una determinada espècie pot arribar a 2,5 metres de longitud, tot i que la majoria són molt més petites.
Žaludovci (Enteropneusta) je třída druhoústých živočichů patřící do kmene polostrunatců. Dosahují velikosti 20 cm až 2 metry.
Jde o velmi málo prozkoumané živočichy žijící v moři až do hloubky 3000 m.[1]
Jejich červovité tělo je rozděleno na žalud (hlava), límec a trup. Ústa se nacházejí mezi límcem a hlavou. Mezi žaberními štěrbinami jsou přepážky. Ve střední části jsou po stranách vchlípeny váčky plnící funkci jater.
Žaludovci mají uzavřenou cévní soustavu a nefridiální vylučovací soustavu. Jejich trávicí trubice prochází celou délkou těla. Nemají páteř, ale stomochord.[2]
Žaludovci mají oddělená pohlaví (jsou gonochoristé) a je pro ně typické vnější oplození. Při svém vývoji (ontogenezi) procházejí larválním stádiem.
Většina z nich žije na dně moře v písku, ve kterém si ryjí chodbičky a do kterého se zahrabávají.[3] Tímto způsobem obvykle také získávají potravu: polykají písek nebo bahno, ze kterého pak získávají organické látky a mikroorganismy.
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Acorn worm na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu žaludovci ve Wikimedia Commons
Žaludovci (Enteropneusta) je třída druhoústých živočichů patřící do kmene polostrunatců. Dosahují velikosti 20 cm až 2 metry.
Jde o velmi málo prozkoumané živočichy žijící v moři až do hloubky 3000 m.
Die Eichelwürmer (Enteropneusta) bilden gemeinsam mit den Flügelkiemern (Pterobranchia) die Kiemenlochtiere (Hemichordata) innerhalb der Neumünder (Deuterostomia). Beide Gruppen zeichnen sich durch eine funktionelle Dreigliedrigkeit aus, die sich auch auf den Körperhohlraum, das Coelom, ausdehnt. Ein weiteres gemeinsames Merkmal der beiden ansonsten sehr unterschiedlichen Gruppen ist die Ausbildung eines Skelettstabs, der häufig als Vorstufe der Chorda dorsalis bei den Chordaten angesehen wird. Ob es sich dabei wirklich um eine homologe Struktur handelt, ist allerdings zweifelhaft.
Bislang sind etwa 70 Arten der Eichelwürmer bekannt, die eine Körperlänge von wenigen Zentimetern bis hin zu Arten mit über 2 Metern erreichen können. Die längste Art ist der an der brasilianischen Küste vorkommende Eichelwurm Balanoglossus gigas mit einer Körperlänge bis zu 2,50 Metern. Eichelwürmer kommen weltweit an den Küsten und in den Meeren vor. So ist die etwa 3 cm lange Saccoglossus pygmaeus auch vor der Küste von Helgoland zu finden.
Die Eichelwürmer selbst zeichnen sich durch einen wurmförmigen Körper aus. Dieser besteht aus einem langgestreckten Hinterleib oder Rumpf (Metasoma), einer Kragenregion (Mesosoma) und einem eichelförmigen Vorderteil (Prosoma), das als muskulöser Bohrer im Boden dient und ihnen zu ihrem deutschen Namen verholfen hat. Hinter dem Kragen befinden sich Kiemenporen, ein äußeres Zeichen für den bei ihnen entwickelten Kiemendarm.
Die Mundöffnung der Eichelwürmer liegt im oberen Bereich des meist orangefarbenen Kragens und wird von der Eichel überragt. Diese besteht neben der äußeren Muskulatur und dem vorderen Coelomraum (Protocoel), auch aus einem herzähnlichen Blutraum. Stabilisiert wird die Eichel durch einen Skelettstab, der entsprechend als Eichelskelett bezeichnet wird. Der Kragen enthält den mittleren Coelomraum (Mesocoel), während im Rumpf neben dem letzten Abschnitt des Coelom (Metacoel) vor allem der Darm und die Geschlechtsorgane liegen. Der Darm endet am Hinterende des Wurmes, wobei der After als Atmungsorgan ausgebildet ist (Enteropneusta = „Darm-Atmer“).
Fast alle Arten der Eichelwürmer graben Gänge in den Meeresboden und bewegen sich in diesem durch wellenförmige Muskelkontraktionen vorwärts. Unterstützt wird diese Bewegung durch die Hautoberfläche, die mit zahlreichen Zilien besetzt ist. Die Gänge sind U-förmig angelegt und haben am Hinterende des Tieres einen Ausgang für die Exkremente, die besonders im Watt neben den Kothaufen des Wattwurmes Arenicola marina sehr typische Strukturen darstellen. Am Vorderende wird ein Nahrungstrichter gebildet, die Tiere ernähren sich von organischen Partikeln, die im Schlamm enthalten sind. Dabei werden die Wohnbauten ständig umgebaut, um neue Nahrungsräume zu nutzen.
Eichelwürmer sind getrenntgeschlechtlich, wobei die Männchen und Weibchen bereits äußerlich an der Farbe der Geschlechtsorgane erkennbar sind. Diese liegen bei vielen Arten in speziell ausgebildeten Genitalflügeln am Rumpf der Tiere. Die Befruchtung geschieht außerhalb des Körpers. Dazu geben die Weibchen der im Gezeitenbereich lebenden Tiere kurz nach dem Ebbetiefstand einen Schleimstrom ab, der die Eier enthält, etwa 20 Minuten später geben die Männchen ihre Spermien auf die gleiche Weise hinzu.
Aus den Eiern schlüpfen typische Larven, die als Tornarien bezeichnet werden. Diese sind tonnen- bis eiförmig und müssen bis zum erwachsenen Tier eine umfangreiche Metamorphose durchlaufen, die der der Stachelhäuter ähnelt.
Innerhalb der Eichelwürmer werden vier Familien unterschieden, wobei vor allem die Struktur und der Bau der Eichel (Eichelskelett, Eicheldarm) sowie einige weitere Charakteristika, wie z. B. das Vorhandensein von Leberblindsäcken und Synaptikeln, eine Rolle spielen. Nach phylogenomischen Daten ist die Monophylie der Familien Ptychoderidae und Torquaratoridae gegeneinander fraglich, die zweite Familie könnte in die erstgenannte eingeschachtelt sein.[1]
Die Verwandtschaftsverhältnisse können, diesen Daten folgend, so aussehen:
EnteropneustaHarrimaniidae
Spengelidae
Ptychoderidae + Torquaratoridae
Eine 2012 neu beschriebene Eichelwurmart wurde von dem auf diese Tiere spezialisierten Forscher Nick Holland Yoda purpurata genannt, da ihn die ohrförmigen Lippen dieses Tiefseebewohners an die Ohren des Yedi-Ritters Meister Yoda erinnerten.[2]
Die Eichelwürmer (Enteropneusta) bilden gemeinsam mit den Flügelkiemern (Pterobranchia) die Kiemenlochtiere (Hemichordata) innerhalb der Neumünder (Deuterostomia). Beide Gruppen zeichnen sich durch eine funktionelle Dreigliedrigkeit aus, die sich auch auf den Körperhohlraum, das Coelom, ausdehnt. Ein weiteres gemeinsames Merkmal der beiden ansonsten sehr unterschiedlichen Gruppen ist die Ausbildung eines Skelettstabs, der häufig als Vorstufe der Chorda dorsalis bei den Chordaten angesehen wird. Ob es sich dabei wirklich um eine homologe Struktur handelt, ist allerdings zweifelhaft.
Bislang sind etwa 70 Arten der Eichelwürmer bekannt, die eine Körperlänge von wenigen Zentimetern bis hin zu Arten mit über 2 Metern erreichen können. Die längste Art ist der an der brasilianischen Küste vorkommende Eichelwurm Balanoglossus gigas mit einer Körperlänge bis zu 2,50 Metern. Eichelwürmer kommen weltweit an den Küsten und in den Meeren vor. So ist die etwa 3 cm lange Saccoglossus pygmaeus auch vor der Küste von Helgoland zu finden.
La classa dels enteropneustes (Enteropneusta) sembla la dels anelids (vèrms). Còmpta d'individús que pòdon aténher fins a 2,50 m de long. Se pòdon desplaçar sus de longas distàncias; çaquelà, son capables de s'amagar dins los sediments per escapar als predators. La reproduccion se fa sus las plajas e la ponta se fa en mar. S'obten alara de larvas planctonicas pelagicas. La proboscis secreta un mucus que blòca las predas, çò que permet apuèi de las engolir.
Enteropneusta es un classe de Hemichordata.
La classa dels enteropneustes (Enteropneusta) sembla la dels anelids (vèrms). Còmpta d'individús que pòdon aténher fins a 2,50 m de long. Se pòdon desplaçar sus de longas distàncias; çaquelà, son capables de s'amagar dins los sediments per escapar als predators. La reproduccion se fa sus las plajas e la ponta se fa en mar. S'obten alara de larvas planctonicas pelagicas. La proboscis secreta un mucus que blòca las predas, çò que permet apuèi de las engolir.
Ichakdan nafas oluvchilar (Enteropneusta) — chalaxordalilar sinfi, tuban ikkilamchi ogʻizlilar-dan. Bir qancha belgilari ularni ignaterililar va pagonoforalarga yaqinlashtiradi. Uz. bir necha sm dan 2,5 m gacha. Tanasi chuvalchangsimon, har-tum, yoqacha va boʻlimlardan iborat. Hartumida toq, boshqa tana boʻlimlarida bir juftdan selomik boʻshliqlari bor. Qiziloʻngach devorida 2 qator jabra yoriqlari boʻladi (nomi ana shundan olingan). Ogʻzi hartumi asosida (qorin tomonida) joylashgan. Ayirish organlari selomodukt tipida tuzilgan. Gavdasining juft organlari (jabra yoriklari, jigar oʻsimtalari, jinsiy bezlari) metamer joylashgan. Qon aylanish sistemasi yaxshi rivojlangan. Orqa nerv stvoli yokacha ichida joylashgan, koʻpincha nerv nayini hosil qiladi. Sezgi organlari fa-sat epiteliydagi yorugʻlikka sezgir hujayralardan iborat. ayrim jinsli, jinsiy dimorfizm rivojlanmagan. Tuxumlari suvda urugʻlanadi. Koʻpchilik I.n.o. lichinkasi — tornariya Ignate rililarnikiga oʻxshash. 80 ga yaqin turi, asosan, iliq dengizlarda tarqalgan. Bering , Barens, Oq, Oxota va yapon dengizlarida uchraydi. Tipik vakili — balanogloss.[1]
Ichakdan nafas oluvchilar (Enteropneusta) — chalaxordalilar sinfi, tuban ikkilamchi ogʻizlilar-dan. Bir qancha belgilari ularni ignaterililar va pagonoforalarga yaqinlashtiradi. Uz. bir necha sm dan 2,5 m gacha. Tanasi chuvalchangsimon, har-tum, yoqacha va boʻlimlardan iborat. Hartumida toq, boshqa tana boʻlimlarida bir juftdan selomik boʻshliqlari bor. Qiziloʻngach devorida 2 qator jabra yoriqlari boʻladi (nomi ana shundan olingan). Ogʻzi hartumi asosida (qorin tomonida) joylashgan. Ayirish organlari selomodukt tipida tuzilgan. Gavdasining juft organlari (jabra yoriklari, jigar oʻsimtalari, jinsiy bezlari) metamer joylashgan. Qon aylanish sistemasi yaxshi rivojlangan. Orqa nerv stvoli yokacha ichida joylashgan, koʻpincha nerv nayini hosil qiladi. Sezgi organlari fa-sat epiteliydagi yorugʻlikka sezgir hujayralardan iborat. ayrim jinsli, jinsiy dimorfizm rivojlanmagan. Tuxumlari suvda urugʻlanadi. Koʻpchilik I.n.o. lichinkasi — tornariya Ignate rililarnikiga oʻxshash. 80 ga yaqin turi, asosan, iliq dengizlarda tarqalgan. Bering , Barens, Oq, Oxota va yapon dengizlarida uchraydi. Tipik vakili — balanogloss.
Ичегиден дем алуучулар (лат. Enteropneusta) — погонофора тибиндеги жандыктардын бир классы.
Рӯданафасҳо (лот. Enteropneusta аз юн.-қад. ἔντερον — рӯда, πνεῦμα — нафас) — синфи ҳайвоноти обии типи нимхордадорон. Дар ҷаҳон қариб 80 намудашон маъмул аст[2].
Рӯданафасҳо (лот. Enteropneusta аз юн.-қад. ἔντερον — рӯда, πνεῦμα — нафас) — синфи ҳайвоноти обии типи нимхордадорон. Дар ҷаҳон қариб 80 намудашон маъмул аст.
The acorn worms or Enteropneusta are a hemichordate class of invertebrates consisting of one order of the same name.[1] The closest non-hemichordate relatives of the Enteropneusta are the echinoderms.[2] There are 111 known species of acorn worm in the world,[3] the main species for research being Saccoglossus kowalevskii. Two families—Harrimaniidae and Ptychoderidae—separated at least 370 million years ago.[4]
Until recently, it was thought that all species lived in the sediment on the seabed, subsisting as deposit feeders or suspension feeders. However, the early 21st century has seen the description of a new family, the Torquaratoridae, evidently limited to the deep sea, in which most of the species crawl on the surface of the ocean bottom and alternatively rise into the water column, evidently to drift to new foraging sites.[5][6][7][8][9] It is assumed that the ancestors of acorn worms used to live in tubes like their relatives Pterobranchia, but that they eventually started to live a safer and more sheltered existence in sediment burrows instead.[10] The body length normally range from 2 centimetres (0.79 in) to 2.5 metres (8 ft 2 in) (Balanoglossus gigas),[11] but one species, Meioglossus psammophilus, only reach 0.6 millimetres (0.024 in).[12] Due to secretions containing elements like iodine, the animals have an iodoform-like smell.[13]
Most acorn worms range from 9 to 45 centimetres (3.5 to 17.7 in) in length, with the largest species, Balanoglossus gigas, reaching 1.5 metres (5 ft) or more. The body is made up of three main parts: an acorn-shaped proboscis, a short fleshy collar that lies behind it, and a long, worm-like trunk. The creature's mouth is located at the collar behind the proboscis.[15]
The skin is covered with cilia as well as glands that secrete mucus. Some produce a bromide compound that gives them a medicinal smell and might protect them from bacteria and predators. Acorn worms move only sluggishly, using ciliary action and peristalsis of the proboscis.[15]
Many acorn worms are detritus feeders, eating sand or mud and extracting organic detritus. Others feed on organic material suspended in the water, which they can draw into the mouth using the cilia on the gill bars.[16] Research indicates that the rate of feeding of acorn worms that are detritus feeders is dependent on food availability and flow rate.[17] A groove lined with cilia lies just in front of the mouth and directs suspended food into the mouth and may allow the animal to taste.[15]
The mouth cavity is tubular, with a narrow diverticulum or stomochord extending up into the proboscis. This diverticulum was once thought to be homologous with the notochord of chordates, hence the name "hemichordate" for the phylum. The mouth opens posteriorly into a pharynx with a row of gill slits along either side. The remainder of the digestive system consists of an oesophagus and intestine; there is no stomach.[15]
In some families there are openings in the dorsal surface of the oesophagus connecting to the external surface, through which water from the food can be squeezed, helping to concentrate it. Digestion occurs in the intestine, with food material being pulled through by cilia, rather than by muscular action.[15]
Acorn worms breathe by drawing in oxygenated water through their mouth. The water then flows out the animal's gills which are on its trunk. Thus, the acorn worm breathes about the same way as fish.
Acorn worms have an open circulatory system, in which the blood flows through the tissues sinuses. A dorsal blood vessel in the mesentery above the gut delivers blood to a sinus in the proboscis that contains a muscular sac acting as a heart. Unlike the hearts of most other animals, however, this structure is a closed fluid-filled vesicle whose interior does not connect directly to the blood system. Nonetheless, it does regularly pulsate, helping to push blood through the surrounding sinuses.[15]
From the central sinus in the collar, blood flows to a complex series of sinuses and peritoneal folds in the proboscis. This set of structures is referred to as a glomerulus and may have an excretory function, since acorn worms otherwise have no defined excretory system. From the proboscis, blood flows into a single blood vessel running underneath the digestive tract, from which smaller sinuses supply blood to the trunk, and back into the dorsal vessel.[15]
The blood of acorn worms is colourless and acellular.[15]
Acorn worms continually form new gill slits as they grow in size, with some older individuals of species like Balanoglossus aurantiacus having more than a hundred on each side. The microscopic species Meioglossus psammophilus has just a single gill slit. The gills in some acorn worms have cartilaginous support structures.[18] Each slit consists of a branchial chamber opening to the pharynx through a U-shaped cleft and to the exterior through a dorso-lateral pore (see diagram below). Cilia push water through the slits, maintaining a constant flow. The tissues surrounding the slits are well supplied with blood sinuses.[15]
A plexus of nerves lies underneath the skin, and is concentrated into both dorsal and ventral nerve cords. While the ventral cord runs only as far as the collar, the dorsal cord reaches into the proboscis, and is partially separated from the epidermis in that region. This part of the dorsal nerve cord is often hollow, and may well be homologous with the brain of vertebrates. In acorn worms, it seems to be primarily involved with coordinating muscular action of the body during burrowing and crawling.[15]
Acorn worms have no eyes, ears or other special sense organs, except for the ciliary organ in front of the mouth, which appears to be involved in filter feeding and perhaps taste (3). There are, however, numerous nerve endings throughout the skin.[15]
Acorn worms have a Y-shaped nuchal skeleton that starts their proboscis and collar on their ventral side. The length of the horns of the nuchal skeleton varies between species.[19]
Acorn worms have a circulatory system with a heart that also functions as a kidney. Acorn worms have gill-like structures that they use for breathing, similar to the gills of primitive fish. Therefore, acorn worms are sometimes said to be a link between classical invertebrates and vertebrates. Some also have a postanal tail which may be homologous to the post-anal tail of vertebrates. An interesting trait is that its three-section body plan is no longer present in the vertebrates, except for the anatomy of the frontal neural tube, later developed into a brain which is divided into three main parts. This means some of the original anatomy of the early chordate ancestors is still present even if it is not always visible.
One theory is that the three-part body originates from an early common ancestor of all the deuterostomes, and maybe even from a common bilateral ancestor of both the deuterostomes and protostomes. Studies have shown that the gene expression in the embryo share three of the same signaling centers that shape the brains of all vertebrates, but instead of taking part in the formation of their neural system,[20] they are controlling the development of the different body regions.[21]
The internal relationships within the Enteropneusta are shown below. The tree is based on 16S +18S rRNA sequence data and phylogenomic studies from multiple sources.[22][23]
Hemichordata EnteropneustaAcorn worms are rarely seen by humans because of their lifestyle. They live in U-shaped burrows on the sea-bed, from the shoreline down to a depth of 10,000 ft. (3,050 m). The worms lie there with the proboscis sticking out of one opening in the burrow. Acorn worms are generally slow burrowers.
To obtain food, many acorn worms swallow sand or mud that contains organic matter and microorganisms in the manner of earthworms (this is known as deposit feeding). At low tide, they stick out their rear ends at the surface and excrete coils of processed sediments (casts).
Another method that some acorn worms use to obtain food is to collect suspended particles of organic matter and microbes from the water. This is known as suspension feeding.[16]
Acorn worms are dioecious, having separate biological sexes, although at least some species are also capable of asexual reproduction in the form of fragmentation.[24] They have paired gonads, which lie close to the pharynx and release the gametes through a small pore near to the gill slits. The female lays a large number of eggs embedded in a gelatinous mass of mucus, which are then externally fertilized by the male before water currents break up the mass and disperse the individual eggs.[15]
In most species, the eggs hatch into planktonic larvae with elongated bodies covered in cilia. In some species, these develop directly into adults, but in others, there is a free-swimming intermediate stage referred to as a tornaria larva. These are very similar in appearance to the bipinnaria larvae of starfishes, with convoluted bands of cilia running around the body. Since the embryonic development of the blastula within the egg is also very similar to that of echinoderms, this suggests a close phylogenetic link between the two groups.[15]
After a number of days or weeks, a groove begins to form around the larval midsection, with the anterior portion eventually destined to become the proboscis, while the remainder forms the collar and trunk. The larvae eventually settle down and change into tiny adults to take on the burrowing lifestyle. A few species, such as Saccoglossus kowalevskii, lack even the planktonic larval stage, hatching directly as miniature adults.[15]
The acorn worms or Enteropneusta are a hemichordate class of invertebrates consisting of one order of the same name. The closest non-hemichordate relatives of the Enteropneusta are the echinoderms. There are 111 known species of acorn worm in the world, the main species for research being Saccoglossus kowalevskii. Two families—Harrimaniidae and Ptychoderidae—separated at least 370 million years ago.
Until recently, it was thought that all species lived in the sediment on the seabed, subsisting as deposit feeders or suspension feeders. However, the early 21st century has seen the description of a new family, the Torquaratoridae, evidently limited to the deep sea, in which most of the species crawl on the surface of the ocean bottom and alternatively rise into the water column, evidently to drift to new foraging sites. It is assumed that the ancestors of acorn worms used to live in tubes like their relatives Pterobranchia, but that they eventually started to live a safer and more sheltered existence in sediment burrows instead. The body length normally range from 2 centimetres (0.79 in) to 2.5 metres (8 ft 2 in) (Balanoglossus gigas), but one species, Meioglossus psammophilus, only reach 0.6 millimetres (0.024 in). Due to secretions containing elements like iodine, the animals have an iodoform-like smell.
Los enteropneustos o gusanos bellota (Enteropneusta) son una clase del filo de los hemicordados o faringotremados. Se conocen fósiles desde mediados del Cámbrico; Spartobranchus tenuis se ha encontrado en depósitos de esa edad en el yacimiento de Burgess Shale (Canadá).[1]
Los enteropneustos tienen el cuerpo dividido en tres regiones corporales, probóscide (prosoma), collar (mesosoma) y tronco (metasoma).
Plexo nervioso subepidérmico muy similar a equinodermos, con engrosamientos que forman dos cordones nerviosos, uno dorsal y otro ventral, con un anillo que los conecta en el collar. El cordón dorsal en algunas especies es hueco en el collar y contiene neurona gigantes. Poseen receptores sensoriales constituidos por células neurosensoriales en la epidermis y células fotorreceptoras.
En 2012 se confirmó que las células nerviosas que conforman una «piel neural» que motea la probóscide y el collar son expresadas por los mismos genes empleados en la conformación del mesencéfalo y el rombencéfalo de los vertebrados.[2][3] Esto ha dado idea de la evolución del neuroectodermo en otros deuterostomos ocurrido antes de la existencia del fenómeno de neurulación en cefalocordados y vertebrados.[4]
La alimentación se realiza por corrientes ciliares y mucus que cubren la superficie de la probóscide y que conducen las partículas hacia la boca; de ésta pasan a la faringe donde se encuentran las hendiduras branquiales, que más que función respiratoria se encargan de recolectar estas partículas conduciéndolas al esófago y finalmente al intestino, donde serán digeridas y reabsorbidas. A través de las hendiduras branquiales sale al exterior el agua que se ha introducido.
El aparato circulatorio es abierto y consta de un vaso dorsal, por el que circula la sangre en sentido postero-anterior, un vaso ventral, por el que circula en sentido antero-posterior y un corazón dorsal sobre la estomocorda. El vaso dorsal origina en su parte anterior un seno y una vesícula cardíaca o corazón . Estas estructuras están rodeadas por una red de senos sanguíneos, el glomélulo, de probable función excretora.
El aparato respiratorio consta de hendiduras branquiales que comunican la faringe con el exterior, igual que en los cordados. Las hendiduras branquiales, internas y situadas a ambos lados de la faringe, se abren a cámaras branquiales y éstas al exterior a través de poros branquiales que se disponen en filas dorsolaterales a ambos lados del tronco. El agua sale de la faringe por las hendiduras branquiales, pasando por las cámaras y a través de los poros es eliminada al exterior. La circulación es unidireccional.
Los sexos están separados y las gónadas están dispuestas en hileras dorsolaterales en la parte anterior del tronco. La fecundación externa, y en algunos el desarrollo es indirecto con una larva de vida libre llamada tornaria muy parecida a la larva bipinnaria de los equinodermos (asteroideos). La segmentación del huevo es radial, y el celoma se forma por enterocelia.
Los gusanos bellota pueden regenerar cada parte importante del cuerpo -incluyendo la cabeza, el sistema nervioso y los órganos internos- cuando esas partes son cortadas por la mitad.[5]
Los enteropneustos o gusanos bellota (Enteropneusta) son una clase del filo de los hemicordados o faringotremados. Se conocen fósiles desde mediados del Cámbrico; Spartobranchus tenuis se ha encontrado en depósitos de esa edad en el yacimiento de Burgess Shale (Canadá).
Les Entéropneustes (Enteropneusta) sont une classe de vers marins hémichordés.
Leur nom est formé des mots grecs "entero" ("intestin") et "pneu-" (préfixe pour "respirer")[1].
Leur corps est divisé en trois parties : le probiscis, le col et le tronc. Leur système circulatoire est ouvert (comme les échinodermes), et leur système digestif est assez avancé, quoique équipé de muscles très peu développés (la nourriture est essentiellement poussée par l'épiderme cilié). La respiration est assurée par des fentes branchiales ouvertes dans le pharynx (d'où le nom d'entéropneuste : les poumons dans l'intestin). Les entéropneustes sont essentiellement visibles par les imposants tas de déjections que les gros individus expulsent du sable, formant des boudins de sable fin aggloméré[2].
La phylogénie des torquaratoridae indique que ce groupe a commencé par évoluer à partir d'ancêtres vivant dans des eaux marines peu profondes, pour ensuite rayonner abondamment dans les eaux profondes[3]. Certaines espèces peuvent atteindre jusqu'à 2,50 m de long[2]. D'autres peuvent se déplacer sur de longues distances, tout en étant capables de s'enfouir dans les sédiments pour se cacher des prédateurs. Certains utilisent leur intestin comme ballast, le remplissant de sédiments ou le vidant selon qu'ils veulent se poser sur le fond marin ou flotter dans l'eau et dériver avec les courants. L'un d'eux a été vu à 20 mètres au-dessus du fond marin (équipe de Karen Osborn, Institut de recherche de l'aquarium de Monterey, Californie, U.S.A.)[4].
Le proboscis sécrète un mucus qui bloque les proies ce qui permet par la suite de les avaler.
La reproduction se fait sur les plages et la ponte se fait en mer. On obtient alors des larves planctoniques pélagiques.
Bien qu'étudiés de façon extensive à cause de leur relation proche aux Chordata (voir les Hémichordatas), on a longtemps cru qu'ils ne vivaient que dans l'estran et les eaux peu profondes (zones accessibles aux humains), et enterrés. Une étude publiée en 2011 montre qu'il en existe de nombreuses espèces dans les bas-fonds marins, et qu'ils sont des membres importants des communautés épibenthiques des eaux profondes[3].
On a longtemps placé dans la classification du vivant les hémichordés à la base des chordés, mais on les pense désormais plus proches des échinodermes, les ares étant particulièrement ressemblantes[2].
Malgré leur grande diversité morphologique, la plupart des entéropneustes des eaux profondes forment un clade unique (la famille remaniée des Torquaratoridae) sur la base de leur séquences d'ARNr et la morphologie du squelette de leur proboscis et de leur stomochorde[3]. La classe des entéropneustes n'est pas monophylétique, mais les familles de cette classe le sont[1].
Balanoglossus sp., un Ptychoderidae
Le genre Oesia, fossile datant du Cambrien des schistes de Burgess, est interprété par certains auteurs comme un entéropneuste.
Les Entéropneustes (Enteropneusta) sont une classe de vers marins hémichordés.
Appartenenti al phylum degli Hemichordata, la classe dei Enteropneusta raccoglie un gruppo di animali mobili simili a vermi con corpo più o meno cilindrico distinto in una parte anteriore detta proboscide, una parte intermedia detta collare, e una parte finale detta tronco. Gli enteropneusta hanno un'epidermide ciliato che è ricco di cellule mucipare, il tubo digerente con la bocca aprentesi ventralmente tra proboscide e collare ed ano terminale; posteriormente alla bocca la parete dorsale della faringe forma un diverticolo che si estende anteriormente nella proboscide. Vivono nei fondali sabbiosi e, servendosi della proboscide posta vicino alla bocca, scavano dei cunicoli. Il flusso d'acqua entra per la bocca attraversando le camere branchiali e fuoriesce attraverso le fessure branchiali; il restante finisce nel tubo digerente. Il flusso è a senso unico.
L'organo escretore viene considerato il glomerulo, complesso d'invaginazioni tubulari. L'apparato circolatorio è formato da una vescicola cardio-pericardica, un vaso dorsale, uno ventrale ed una rete anastomatica vascolare particolarmente sviluppata nella regione branchiale. Il sistema nervoso è subepidermico, con cordoni nervosi dorsale e ventrale connessi da un cingolo periesofageo. Gli enteropneusta sono a sessi separati con gonadi nella parete celomatica del tronco; essi hanno uno sviluppo con fase larvale che ricorda la larva degli Echinodermi Asteroidei o, talvolta, diretto.
Žarnakvapiai (lot. Enteropneusta) - pusiauchordinių tipo klasė. Tai antriniaburniai bestuburiai gyvūnai. Žinoma apie 70 rūšių. Visos rūšys jūrinės, bentosinės, gyvena įsirausę į dugną, filtruotojai arba minta nuosėdomis. Vienos rūšies individai išauga iki 2,5 m. ilgio, bet dauguma žarnakvapių žymiai mažesni.
Žarnakvapių kūnas cilindriškas, sudarytas iš trijų dalių: straublio, apykaklės ir liemens. Burna yra apykaklėje prieš straublį. Oda padengta blakstienėlėmis ir gleivių liaukomis. Gyvūnai juda blakstienėlių ir kūno susitraukimų pagalba. Kvėpuojant vanduo įtraukiamas pro burną ir išeina per žiaunas. Širdis atlieka ir inkstų funkcijas. Kaip ir chordiniai, žarnakvapiai turi žiauninius plyšius ryklėje ir dažnai tuščiavidurį nervinį vamzdelį. Anksčiau manyta, kad žarnakvapių struktūra stomochordas yra homologiškas chordai, tačiau panašu, kad taip nėra.
Žarnakvapiai gyvena U formos urveliuse įvairiame gylyje. Dalis minta panašiai kaip sliekai - ryja dumblą ar smėlį, turintį organinių medžiagų. Kiti filtruoja mikroorganizmus ir kitas organikos daleles iš vandens.
Šis straipsnis apie zoologiją yra nebaigtas. Jūs galite prisidėti prie Vikipedijos papildydami šį straipsnį. Žarnakvapiai (lot. Enteropneusta) - pusiauchordinių tipo klasė. Tai antriniaburniai bestuburiai gyvūnai. Žinoma apie 70 rūšių. Visos rūšys jūrinės, bentosinės, gyvena įsirausę į dugną, filtruotojai arba minta nuosėdomis. Vienos rūšies individai išauga iki 2,5 m. ilgio, bet dauguma žarnakvapių žymiai mažesni.
Eikelwormen (Enteropneusta) zijn wormen die in een marien milieu leven[1], de klasse behoort tot de kraagdragers (Hemichordata).[2]
Het lichaam van eikelwormen is ongesegmenteerd, buisvormig en telt enkele tientallen kieuwspleten. Aan de kopzijde zit een eikelvormige 'slurf' (proboscis) en 'kraag'. De lichaamslengte van eikelwormen schommelt tussen 5 cm en 2,5 m.[1]
Eikelwormen leven in U-vormige buizen in zand of modder op de zeebodem. Men kan soorten op de kust waarnemen, maar andere vindt men ook in de diepzee weer.[1]
Eikelwormen eten allerlei organisch afval. Sommige foerageren op bodemmateriaal, andere soorten gebruiken slijm rond hun proboscis om voedseldeeltjes uit het water halen en naar hun mond te transporteren.[1]
Bij eikelwormsoorten zijn de geslachten gescheiden, maar sommige soorten kunnen zich ongeslachtelijk voortplanten. Het vrouwtje zet eieren af op de bodem in een gelatineuze massa waarna ze, buiten het lichaam, worden bevrucht door de zaadcellen. De larve ontwikkelt zich tot volwassen organisme, settelt zich op de bodem en graaft een holletje in de grond. Enkele soorten hebben geen larvale stadia en komen als een kleine worm uit het ei (directe ontwikkeling). Bij de meeste soorten zijn de larven planktonisch (tornaria) en kunnen ze zwemmen met behulp van trilharen.[1]
In de eikelworm Saccoglossus kowalevskii zijn er, ondanks hun primitief zenuwstelsel, toch gespecialiseerde cellengroepen gevonden die bij hogere dieren de ontwikkeling van de hersenen reguleren. Dit wil niet zeggen dat eikelwormen ook daadwerkelijk hersenen hebben, enkel de signaalcentra die de genetische processen regelt. Door deze vondst wordt er vermoed dat de voorouders van de wormen meer ontwikkelde hersenen hadden, maar dat die in de evolutie weer verloren zijn gegaan.[3][4]
Wereldwijd zijn er 90 soorten beschreven.[1]
Bronnen, noten en/of referentiesEikelwormen (Enteropneusta) zijn wormen die in een marien milieu leven, de klasse behoort tot de kraagdragers (Hemichordata).
Enteropneuster er noen marine, ormelignende dyr som hører til gruppen hemikordater.
Enteropneuster har en tredelt kropp som består av en hodelapp eller «snabel», et kort midtstykke og en lang bakkropp.
Larvene deres minner om pigghudenes larveform.
Fire arter er funnet i Norge, men Artsdatabanken antar at det egentlig er 11 arter.
Enteropneuster er noen marine, ormelignende dyr som hører til gruppen hemikordater.
Enteropneuster har en tredelt kropp som består av en hodelapp eller «snabel», et kort midtstykke og en lang bakkropp.
Larvene deres minner om pigghudenes larveform.
Fire arter er funnet i Norge, men Artsdatabanken antar at det egentlig er 11 arter.
Jelitodyszne, jelitodyszce (Enteropneusta), żołędziogłowe, żołędziogłowce (Helminthomorpha) – współcześnie żyjąca gromada około 80 gatunków zwierząt zaliczanych do półstrunowców (Hemichordata). Są organizmami morskimi żyjącymi w rytych przez siebie kanałach dennych. Osiągają wielkość od 9 cm do 2,5 m, jednak ich średnia wielkość to ok. 20 cm.
Ich wydłużone, cylindryczne ciało dzieli się na trzy części: ryjek (prosoma), kołnierz (mezosoma) i tułów (metasoma). Jest pokryte worem skórno-mięśniowym i jednowarstwowym nabłonkiem orzęsionym. W obrębie kołnierza znajduje się gębostruna, podobna do struny grzbietowej strunowców, jednak nie homologiczna.
Jelitodyszne są filtratorami. Odżywiają się planktonem, który odcedzają z pobieranej do otworu gębowego wody na endostylu (lepkiej rynience wewnątrz jamy gębowej). Układ pokarmowy jest zredukowany do prostej rury.
Wymiana gazowa zachodzi poprzez powierzchnię ciała, a także dzięki szparom skrzelowym znajdującym się w obrębie gardzieli.
Układ krwionośny jest otwarty.
Rozmnażają się na dwa sposoby:
Podobieństwa do strunowców:
W obrębie jelitodysznych wyróżnia się cztery rodziny[2]:
Jelitodyszne, jelitodyszce (Enteropneusta), żołędziogłowe, żołędziogłowce (Helminthomorpha) – współcześnie żyjąca gromada około 80 gatunków zwierząt zaliczanych do półstrunowców (Hemichordata). Są organizmami morskimi żyjącymi w rytych przez siebie kanałach dennych. Osiągają wielkość od 9 cm do 2,5 m, jednak ich średnia wielkość to ok. 20 cm.
Ich wydłużone, cylindryczne ciało dzieli się na trzy części: ryjek (prosoma), kołnierz (mezosoma) i tułów (metasoma). Jest pokryte worem skórno-mięśniowym i jednowarstwowym nabłonkiem orzęsionym. W obrębie kołnierza znajduje się gębostruna, podobna do struny grzbietowej strunowców, jednak nie homologiczna.
Jelitodyszne są filtratorami. Odżywiają się planktonem, który odcedzają z pobieranej do otworu gębowego wody na endostylu (lepkiej rynience wewnątrz jamy gębowej). Układ pokarmowy jest zredukowany do prostej rury.
Wymiana gazowa zachodzi poprzez powierzchnię ciała, a także dzięki szparom skrzelowym znajdującym się w obrębie gardzieli.
Układ krwionośny jest otwarty.
Rozmnażają się na dwa sposoby:
bezpłciowo – podział na pół, z jednej z nich rozwinie się nowy organizm przez regenerację, płciowo – zygota przekształca się w wolno pływającą larwę typu dipleuruli (tornaria), podobną do bipinnarii – larwy szkarłupni.Podobieństwa do strunowców:
sposób ułożenia narządów wewnętrznych, obecność cewy nerwowej, szpary skrzelowe, dwuboczna symetria ciała.W obrębie jelitodysznych wyróżnia się cztery rodziny:
Harrimaniidae Spengel, 1901 Ptychoderidae Spengel, 1893 Spengelidae Willey, 1899 Torquaratoridae Holland, Clague, Gordon, Gebruk, Pawson, Vecchione, 2005Enteropneusta é uma classe de animais hemicordados, que inclui cerca de 80 espécies. São animais marinhos, de vida livre, que vivem enterrados no lodo ou na areia normalmente próximos a maré. Medem poucos centímetros de comprimento (~ 10 cm) mas podem atingir tamanhos maiores até 2 metros de comprimento.
Algumas características anatómicas são:
O gênero Balanoglossus é o mais conhecido e habita as costas dos oceanos Atlântico e Pacífico, enquanto o Ptychodera ocupa as costas do Indo-Pacífico.
Seleção alimentícia pelo órgão ciliar pré-oral (separação de detritos e alimentos pelo tamanho); captura de alimento em suspensão, em depósito ou ambos.
Respiração através de fendas faríngicas, que podem ir de poucas até mais de 200 pares; em forma de U; barra branquial ou trabécula branquial; barra língua ou trabécula linguiforme; sinápticulos; cílios; vasos com podócitos voltados para o celoma; átrio e poro branquial.
Gônadas independentes, com próprio poro, nas asas de crista genitais.
Classe Enteropneusta
Rupert, Fox, Barnes. Zoologia dos Invertebrados, Editora Rocca.
Enteropneusta é uma classe de animais hemicordados, que inclui cerca de 80 espécies. São animais marinhos, de vida livre, que vivem enterrados no lodo ou na areia normalmente próximos a maré. Medem poucos centímetros de comprimento (~ 10 cm) mas podem atingir tamanhos maiores até 2 metros de comprimento.
Algumas características anatómicas são:
Ânus terminal. probóscide e colar coberto por epitélio ciliado que conduz a água e os nutrientes para a boca Estomocorda projeção fibrosa da faringe, direcionada para a região anterior, que inicialmente foi considerada homóloga a notocorda, mas se trata de uma estrutura diferente por ter origem endodérmica (a origem da notocorda é mesodérmica)O gênero Balanoglossus é o mais conhecido e habita as costas dos oceanos Atlântico e Pacífico, enquanto o Ptychodera ocupa as costas do Indo-Pacífico.
Vnútrožiabrovce (Enteropneusta) alebo zast. žaluďovce (Balanoglossa) sú trieda polochordátov.
Vnútrožiabrovce sú morské solitérne červovité živočíchy, dlhé od 2 cm do 2,5 m. Telo je vždy bez ramien s terminálnym anusom. Epistóm má podobu žaluďa alebo krátkeho chobôtika, slúži na hrabanie v piesku. Dýchajú štrbinami hltanožiabrového vaku, ktorých počet sa pohybuje od 10 do 250 párov. Notochord je doplnený aj chrupavčitým ligamentom. Obehová sústava je uzavretá, krv je bezfarebná. Vylučovacím orgánom je veľmi primitívna oblička – je to vlastne niekoľko glomerulov, napojených na dutinu perikardu. Žaluďovce sú gonogonochoristy (čiže rôznopohlavné organizmy), vývin prebieha cez larvu tornáriu, ktorá prehýbaným obrveným pruhom okolo úst veľmi pripomína dipleurulu. Larválne štádium u niektorých druhov trvá veľmi krátko (iba asi 24 hodín), takže vývin je v podstate priamy.
Na pobreží európskych morí je hojný Balanoglossus clavigerus, dlhý asi 20 cm. Pri brehoch Stredozemného mora žije pomerne veľký Glandiceps talaboti, dlhý asi 1 m.
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Vnútrožiabrovce (trieda)
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Vnútrožiabrovce (trieda)
Vnútrožiabrovce (Enteropneusta) alebo zast. žaluďovce (Balanoglossa) sú trieda polochordátov.
Ollonmaskar (Enteropneusta[1]) är en klass svalgsträngsdjur som innehåller cirka 70 arter. De har en tredelad cylindrisk kropp, och kan vara alltifrån cirka 2,5 cm till upp till 2,5 meter långa. Ollonmaskarna lever huvudsakligen på havsbotten.[1]
Denna djurrelaterade artikel saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att tillföra sådan.
Ollonmaskar (Enteropneusta) är en klass svalgsträngsdjur som innehåller cirka 70 arter. De har en tredelad cylindrisk kropp, och kan vara alltifrån cirka 2,5 cm till upp till 2,5 meter långa. Ollonmaskarna lever huvudsakligen på havsbotten.
Кишководишні (лат. Enteropneusta з давньогр. ἔντερον — кишка і πνεῦμα — дихання) — клас морських тварин типу напівхордових. У світі відомо близько 80 видів[1].
Це морські тварини завдовжки від декількох сантиметрів до 2 — 2,5 м. Бічні стінки стравоходу у кишководишних пронизані зябровими щілинами (звідси назва), число яких досягає 200. Ротовий отвір розташований на черевній стороні між хоботком і комірцем. Живлення пасивне: харчові частки, потрапляючи в стравохід з водою, склеюються слизом в грудочки, які потім спрямовуються віями в кишечник. Кишечник закінчується анальним отвором на задньому кінці тіла. Орган виділення — особлива ділянка в стінці хоботка.
Дихають як усією поверхнею тіла, так і за допомогою глотки і зябер (кишковий тип дихання). Кровоносна система незамкнена, складається з черевної і спинної судин, сполученими поперечними судинами; «серце» у вигляді бульбашки. Нервова система складається зі спинного і черевного стовбурів, сполучених одним-двома навкологлотковими нервовими кільцями. На вершині хоботка розташовуються світлочутливі клітини; покриви тіла також містять чутливі клітини.
Двостатеві, запліднення зовнішнє; один вид здатний до нестатевого розмноження шляхом поперечного ділення тіла. Протоки статевих залоз (понад 30 пар) відкриваються з боків тіла. Личинка торнарія, нагадує біпіннарію голкошкірих.
Кишководишні — рухливі донні тварини, ведучі строго поодинокий спосіб життя. Зустрічаються переважно на морських мілководдях, де риються хоботком у донних відкладеннях. Живляться залишками тварин і рослин, що розкладаються.
Кишководишні часто розглядаються як сильно спеціалізовані і більше просунуті, ніж інші представники типу напівхордових. Серце кишководишних також виконує роль примітивної бруньки, їх внутрішні зябра мають деякі загальні ознаки із зябрами примітивних риб. Тому кишководишних можна розглядати як тип, що має ознаки, близькі до гіпотетичної бракуючої ланки між хребетними і безхребетними. Деякі види в дорослому стані мають хвіст, що має слабкі ознаки сегментації. Особливістю кишководишних є трьохсегментний план будови тіла, який нині не спостерігається у хребетних, за винятком будови передньої нервової трубки, що розвивається в головному мозку, розділений на три основні частини. Це говорить про те, що ознаки будови ранніх предків хордових продовжують бути присутнім навіть у тому випадку, коли не є видимими безпосередньо.
Кишководишні (лат. Enteropneusta з давньогр. ἔντερον — кишка і πνεῦμα — дихання) — клас морських тварин типу напівхордових. У світі відомо близько 80 видів.
Кишечноды́шащие, или кишечножа́берные (лат. Enteropneusta от др.-греч. ἔντερον — кишка, πνεῦμα — дыхание) — класс морских животных типа полухордовых. В мире известно около 80 видов, в России — 3 вида[1].
Это морские животные длиной от нескольких сантиметров до 2—2,5 м. Боковые стенки пищевода у кишечнодышащих пронизаны жаберными щелями (отсюда название), число которых достигает 200. Ротовое отверстие расположено на брюшной стороне между хоботком и воротничком. Питание пассивное: пищевые частицы, попадая в пищевод с водой, склеиваются слизью в комочки, которые затем направляются ресничками в кишечник. Кишечник заканчивается анальным отверстием на заднем конце тела. Орган выделения — особый участок в стенке хоботка.
Дышат как всей поверхностью тела, так и с помощью глотки и жабр (кишечный тип дыхания). Кровеносная система незамкнута, состоит из брюшного и спинного сосудов, соединенными поперечными сосудами; «сердце» в виде пузырька. Нервная система состоит из спинного и брюшного стволов, соединенных одним—двумя окологлоточными нервными кольцами. На вершине хоботка располагаются светочувствительные клетки; покровы тела также содержат чувствительные клетки.
Раздельнополы, оплодотворение наружное; один вид способен к неполовому размножению путём поперечного деления тела. Протоки половых желез (свыше 30 пар) открываются по бокам тела. Личинка, торнария, напоминает бипиннарию иглокожих.
Кишечнодышащие — подвижные донные животные, ведущие строго одиночный образ жизни. Встречаются преимущественно на морских мелководьях, где роются хоботком в донных отложениях. Питаются разлагающимися остатками животных и растений. В России несколько видов (в Белом, Баренцевом, Беринговом, Охотском и Японском морях).
Типичный представитель класса — баланоглосс (Balanoglossus).
Кишечнодышащие являются сильно специализированными и во многих отношениях более продвинутыми, чем остальные представители типа полухордовых. Сердце кишечнодышащих также выполняет роль примитивной почки, их внутренние жабры имеют некоторые общие признаки с жабрами примитивных рыб. Кроме того, в передней части тела имеет место опорный вырост кишечника (стомохорд), который сравним с хордой.
Всё это позволило некоторым учёным предположить происхождение хордовых от кишечнодышащих, рассматривая последних, таким образом, как тип, близкий к гипотетическому «недостающему звену» между позвоночными и беспозвоночными.
Некоторые виды во взрослом состоянии имеют хвост со слабыми признаками сегментации. Особенностью кишечнодышащих является трёхсегментный план строения тела, который в настоящее время у позвоночных не наблюдается — за исключением строения передней нервной трубки (головного нейропора), развивающейся в головной мозг, разделённый на три основные части. С точки зрения сторонников происхождения хордовых от кишечножаберных, в строении хордовых таким образом проявляются признаки строения их ранних предков, хотя и не очевидным внешне образом.
Однако кишечнодышащие резко отличаются от хордовых обратным направлением тока крови, расположением сердца, строением нервной системы и другими важными особенностями организации[2], так что эта гипотеза встречает серьёзные возражения.
Кишечноды́шащие, или кишечножа́берные (лат. Enteropneusta от др.-греч. ἔντερον — кишка, πνεῦμα — дыхание) — класс морских животных типа полухордовых. В мире известно около 80 видов, в России — 3 вида.
腸鰓綱是半索動物門的一個綱。總共約有70多種。大多數種類在泥沙中穴居，或在石塊下生活。例如柱頭蟲（Balanoglossus）等。
这是一篇與动物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
本文参照
腸鰓類（ちょうさいるい）、あるいはギボシムシ類（-るい、Enteropneusta）は、半索動物に含まれる動物の1群で、細長い虫状の動物。先端に膨らんだ吻があり、和名はこれを擬宝珠に見立てたものである。海底の泥の中を這う動物である。
ギボシムシ類はフサカツギ類とともに半索動物門を構成する。フサカツギ類は固着性で触手を伸ばして微粒子を拾うのに対して、本群の動物は細長い虫状で海底に潜って這い回る不活発な動物で、全て海産である。体は先端の吻部、短い襟部、それに続く長い体幹に分かれる。付属肢や目に見える感覚器等はない。
幼生はトルナリアと呼ばれ、類似した幼生は棘皮動物にも見られる。基本構成が軟体動物などのトロコフォアと似ており、系統を論じる際に比較される。ただし直接発生をするものもある。
一方、成体は左右相称構造や鰓裂があることから脊索動物との系統関係が論じられる。かつては脊索もあると判断され、そのためにホヤなどとともに原索動物に含められたことがある。
このような特徴から、近年の進化生物学分野では新口動物の進化、脊索動物の起源の研究に重要な生物であると考えられている[1]。
ちなみに和名は先端の吻部を擬宝珠（ぎぼし）に見立てたものである。英名「Acorn worm」はこれをドングリに見立てての命名である[2]。
細長い蠕虫状の動物[3]。小型のものは数cm程から大きいものは2mを越えるものもある。体の構造は前方より吻部、襟、体幹の3部に分かれる。
先端の吻部はドングリなどに似た丸い形で、活発に形を変えることが出来る。それに続く襟は短い円筒形をしており、前後が多少くびれたようになって区別出来る。腹面では吻の基部、襟の前に口がある。体幹は細長く、この動物の全長の大半を占める。襟に続く部分の背面には鰓裂の口が正中線沿いに対をなして並び、この部分を鰓域という[4]。体幹の後端に肛門がある。生殖腺はこの部分の前方にあり、その部分を生殖域という。
この部分で生殖腺が体側方に突出する例があり、張り出す程度なら、これを生殖突起、薄く広がっている場合、生殖翼と呼ぶ。また、背面に肝盲嚢が背中に隆起する主があり、肝盲嚢突起と呼ばれる。
例えば日本産の代表的な種であるミサキギボシムシは全長40cmに達する大型種であるが、吻と襟の長さはそれぞれ1cm程度で、残りは体幹である。このうち前方の鰓域が約4cm、生殖域が6cm、ここでは生殖翼が両方にあるが、本種では背面を覆う。その後方に14cmほど肝盲嚢が並んでおり、それ以降は滑らかな円筒形となっている。ちなみに鰓域や生殖域、肝盲嚢部などは多少重なりがある[5]。
消化系はほとんど直線的で、口から肛門までほぼ分枝無く続いている[6]。ただし口腔の背側前方から細い管状の盲管が吻の中に伸び、その壁は肥厚して、これを口盲管（小盲管）と呼ぶ。これは以前には脊索動物の脊索と相同だと考えられたものである。消化管の襟より後方の部分にはその側面背側に鰓孔が対をなして並んでいる。この部分では消化管は上側の呼吸水道と腹側の食物道に区別出来る。鰓孔は少ないもので12、多いものでは700対に及ぶ[7]。消化管に開く内鰓孔は上に開いたU字形をしており、これは背中側から舌状の突起が出てその口の大半を覆っているからである。その内側には鰓室があり、海水は消化管からここに入り、そこから背面に開く外鰓孔を通して外に出る。それ以降の消化管には肝盲嚢が多数ある種もあるが、それより後は真っ直ぐになっている。
血管系は開放性で、血液は透明。消化管の背面と腹面にははっきりした血管があって、それぞれ背血管、腹血管と呼ぶ。背血管は前方で吻部に入り、そこに膨らんだ部分を持つ。これを中央血洞という。その直下には心胞があり、これは血管に連絡を持たないがその動きによって中央血洞内の血液を流す心臓のような働きをする。神経は腹面・背面を縦走する腹神経と背神経を持つ。神経は背神経の襟部分（襟神経索）以外では表皮から分離していない。排出系としては吻部に脈球があり、排出物は吻体腔を通じて体外に出る[8]。
雌雄異体で、生殖腺は多数あって嚢状、往々に背側に開く。
真体腔で、3つの体腔がある。吻の内部は外側に筋層があり、その内側に吻体腔がある。これは単一で、基部背面側に小さな開口があって外部と繋がっている。襟には襟体腔があり、これは中央で仕切られて左右で対をなし、更に前後に仕切られて複数になっている。体幹部では消化管の外側に体幹体腔があり、これも正中線で左右に仕切られて対をなし、更に一部のものでは腹背に仕切られる。もちろん骨格はないのだが、吻部と襟との接合部では、吻の基部の内側に基底膜が肥厚した部分があり、これを吻骨格という[9]。
雌雄異体で、体外受精をする。幼生はトルナリアと呼ばれ、浮遊性で、9ヶ月もこの状態で過ごす例がある。トルナリアは変態して成体の姿になり、底生生活にはいる。直接発生をしてプランクトンの幼生時代を持たない種も知られる。他に無性生殖として分裂再生や、小さな芽体が体幹部から切り離されることによる増殖も知られている[10]。
トルナリアはほぼ円錐形の外形を持ち、側面に口があり、腸管は中央で下向きに曲がり、下端に肛門がある。口を取り巻いて口前・口後繊毛帯を持ち、また下部を囲んで繊毛冠がある。上半部口側の内側には吻内腔があり、その開口は頂端にあって、そのそばに眼点がある。変態の際には吻内腔なる部分が吻に、その後方が襟に、それより下方が体幹となる。つまり、トルナリアにある部分は成体ではほぼ前端の部分だけとなっている。口前及び口後繊毛帯が波打つような形になり、多数の突出部を生じるものもあり、これを有触手トルナリアと呼ぶ[11]。
トルナリアの段階で前・中・後の3つの体腔が形成されるが、その形成過程は不明な部分が多い。古く前口動物と後口動物の2大系統が想定されていたころには後口動物の真体腔は原腸壁から縊り取るようにして形成される、いわゆる腸体腔とされていた。しかしこの類では前体腔である吻体腔は確かにこのように形成されるが、中体腔である襟体腔、後体腔である体幹体腔については一定しておらず、細胞塊の中に空洞が出来て生じる裂体腔のようにして形成されるとの観察もある[12]。
全て海産で、砂泥質の海底に潜って生活する。浅海にいるものから深海に分布するものまでいる。20世紀末までは僅かな例外以外は、全て浅い海底で発見されてきた。しかしそれ以降、深海性の本群のものが次々に発見され、それ以前に考えられていたより、深海性のものは遙かに普通であると考えられるようになっている[13]。
吻部を動かして穴を掘り砂泥を食べてそれに含まれる有機物を消化する。また、吻部の表面には繊毛があり、ここに粘液を分泌して水中の微粒子を吸着させ、繊毛の運動で粘液を口に取り込んで餌とする。鰓裂にも繊毛があり、これは採餌にも役立っている。種によっては底質上に糞塊を積み上げる[14]。ただし、深海底の底質表面を這いながら、後方にひも状の排泄物を残して蛇行する姿が撮影された例がある[15]。
ギボシムシは、食餌による供給によらず臭素を含むブロモフェノールを生成排出し、粘液や砂泥のモンブランケーキ状の糞塊もヨード臭・薬品臭を放つ。ブロモフェノールは抗菌作用があり、傷つきやすい皮膚の感染防御と治癒効果をもつとみられる[16][17]。
半索動物は、その口盲嚢が脊索と相同だと考えられたために原索動物として扱われたことがある。現在ではこの見解は否定されているが、鰓裂があることは、この類が脊索動物と類縁があることを示すものとされる[18]。また、後口動物の系統論に関わって、本群の襟体腔は棘皮動物の発生で見られる真体腔の1つ、中腔に相同との考えもある[19]。中腔は発生過程では最初は対をなして生じるが、変態の際に左側のそれが水管系を形成し、右側は退化消失する[20]。
半索動物の現生群として主たるものは2つあり、本群と、もう1つはフサカツギ類（翼鰓類） Pterobranchia である。この群は固着性で触手椀を水中に広げて濾過摂食を行う、せいぜい体長数mmのごく小型の動物群である。両者は外見的にはきわめて異なるが、口盲嚢を持ち、鰓裂があり、3つの体腔があることなど、いずれも半索動物としての基本体制が共通で、同一群に所属するものと扱われてきた[21]。また、先口動物と後口動物との比較検討では、先口動物においては、真体腔が発達し、体表に3環の繊毛帯を持つトロコフォアが重要であるのに対し、後口動物ではこれに相当する型としてディプリュールラ幼生というものが想定されている[22]。本群の幼生であるトルナリアはこれにごく似たものである。
より直接的な比較では、本属の吻が扁平な盤状になって頭盤となり、襟の背面から対をなす腕が複数出て、その表面に多数の触手が出て、これが触手椀となる。体幹は本群では細長く、消化管が後端に開くが、これが短くまとまって肛門が口の近くに寄り、体幹後方に柄が発達すれば、翼鰓類の体制が出来る[23]。
半索類には他にプランクトスフェラがあるが、これは幼生でのみ知られ、その構造は本群の幼生であるトルナリアときわめて類似する。
綱の下に目を置くことについて論じられていない。世界に約70種が知られ、4科13属に分類されている。日本からは3科4属7種が記載されているが、研究は未だ不十分とのこと[24]。
特にない。
腸鰓類（ちょうさいるい）、あるいはギボシムシ類（-るい、Enteropneusta）は、半索動物に含まれる動物の1群で、細長い虫状の動物。先端に膨らんだ吻があり、和名はこれを擬宝珠に見立てたものである。海底の泥の中を這う動物である。
장새류(腸鰓類)는 장새강에 속하는 반삭동물의 총칭이다.[1] 장새류는 극피동물과 함께 후구동물상문에 속한다.[2]전 세계적으로 111종이 알려져 있고[3] 주요 연구종은 Saccoglossus kowalevskii이다. 하리마니아과와 별벌레아재비과는 3억 7천만 년 전에 분리되었다.[4] 몸은 지렁이처럼 생겼으며 매우 유연하고 신축성이 있다. 표피에는 끈적한 점액이 덮고 있다. 보통 얕은 바다에서 살며, 자유생활을 한다. 자웅이체이다.
최근까지 모든 장새류는 해저의 퇴적물에 서식하며 퇴적물식자나 현탁물식자로 존재하는 것으로 여겨졌다. 하지만 21세기초에 심해에서만 서식하는 Torquaratoridae가 새로운 과로 발견되었다. 이 과의 대부분 종은 해저 표면을 기어다니거나 물기둥으로 떠오르는 데 이것은 새로운 먹이 탐색 장소를 찾아 표류하기 위해서이다.[5][6][7][8][9] 장새류의 조상은 같은 반삭동물문의 익새류처럼 관에서 살았던 것으로 추정된다. 하지만 결국 더 안전하고 잘 보호받을 수 있는 생활을 하기 위해서 퇴적물에 파고들어서 살기 시작했다.[10] 특정 장새류 종은 2.5 m (8 ft 2 in)에 이를 수도 있지만 대부분의 종은 이것보다 작다. 아이오딘과 같은 성분을 포함한 분비물때문에 아이오도 폼과 같은 냄새가 난다.[11]
대부분 길이는 9~45 cm (3.5~17.7 in) 사이이고 가장 큰 종인 Balanoglossus gigas는 1.5 m(5 ft) 이상이다. 몸은 도토리 모양인 코와 코 뒤에 있는 짧은 다육질의 깃, 긴 벌레 모양의 몸통의 세 가지 주요 부분으로 구성된다. 입은 코 뒤의 깃에 위치한다.
피부는 섬모뿐만아니라 점액을 분비하는 샘으로 덮여있다. 일부는 약 냄새가 나게 하여 박테리아와 포식자들로부터 스스로를 보호하기 위해서 브로민화물을 생성한다. 장새류는 섬모의 움직임과 코의 연동운동을 이용해 느리게 움직인다.
잘 수축하며, 몸표면은 섬모로 둘러싸여 있고 몸의 앞부분에는 잘 움직이는 입술이 있다. 한편, 입술에 이어진 동정 안쪽에 입이 열려 있고, 넓은 구강은 다시 인두와 연결되는데, 여기에 외부와 통하는 10-80개의 U자형 아가미구멍이 있어서, 소화관이 아가미의 역할도 겸한다. 일반적으로 아가미구멍의 출구는 몸의 표면에 열리지만, 경우에 따라서는 체벽 속에서 서로 이어져 하나의 공통된 출구를 이루고 있는 것도 있다. 물은 먹이나 모래와 함께 들어갔다가 아가미구멍으로 나오는데 이때 먹이가 소화되며 모래는 항문을 통해 배설된다. 입술 안쪽에는 늘어난 가는 식도맹낭이 자리잡고 있는데, 이것은 척색과 비슷한 기관으로서 이 맹낭의 배쪽에 키틴질의 지지 조직이 있다. 한편 소화관의 등과 배에는 각각 등혈관·배혈관이 세로로 달리고 있는데, 식도맹낭의 등쪽에서 합쳐져 피구멍을 이룬다. 이 피구멍의 등쪽에 있는 근육성 주머니가 '심낭'으로서, 이것이 수축하면서 혈액의 흐름이 일어난다. 신경은 몸의 등쪽과 배쪽으로 달리는 한편, 전체를 그물처럼 덮고 있으나 뇌는 분화되어 있지 않다. 암수딴몸으로서, 주머니 모양의 생식소가 많이 만들어져 직접 몸 밖으로 열려 있다. 별벌레아재비·긴별벌레아재비·동정벌레 등이 이에 속한다.
많은 도토리 벌레들은 모래나 진흙을 먹고 유기적인 쓰레기를 배출하는 쓰레기 먹이이다.다른 먹이는 물속에 떠 있는 다른 유기물을 먹으며,아가미 막대에 있는 섬모를 사용하여 입 속으로 끌어들일 수가 있다.연구 결과에 따르면 폐사료인 도토리벌레의 먹이 공급속도는 먹이 가용성과 유량에 따라 달라진다.섬모가 줄지어 있는 홈은 입 바로 앞에 있고,매달린 먹이를 입으로 향하게 하며,도토리 벌레가 맛을 느끼게 할 수 있다.구강은 관 모양이며,좁은 게실이나 기공이 주걱턱까지 뻗어있다.입은 인두의 뒤쪽에서 열리며,양쪽을 따라 아가미 자국이 나있다.소화기 계통의 나머지 부분은 식도와 장으로 구성되어 있으며,위는 없다.몇몇의 도토리벌레는 외각표면의과 연결되는 식도의 등표면에 구멍이 있는데,이를 통해 음식물의 물을 짜내서 농축하는데 도움을 준다.소화는 장에서 일어나며,음식 재료는 근육의 작용이 아닌 섬모에 의해 당겨진다.
도토리벌레는 혈액이 부비강조직을 통해 흐르는 열린 순환시스템을 가지고 있다.장 위쪽의 간막에 있는 등쪽 혈관은 심장 역할을 하는 근육낭을 포함하고 있는 비부강 내 부비강으로 혈액을 전달한다.그러나 대부분의 다른 동물의 심장과는 달리,이구조는 내부가 혈액체계와 직접연결되지 않는 닫힌 액체로 채워진 소포이다.그럼에도 불구하고,도토리 벌레의 심장은 규칙적으로 맥박이 뛰며,주변의 부비강으로 혈액을 밀어내는 것을 돕는다.도토리 벌레의 섬유상골격 중심 부비강에서 혈액은 복잡한 일련의 부비강과 복막 주름으로 흐른다.이 구조의 집합은 사구체라고 불리며 도토리 벌레가 정의된 배설 시스템을 가지고 있지 않기 때문에 배설기능을 가질 수 있다.후두엽에서,혈액은 소화관 아래를 흐르는 하나의 혈관으로 흘러들어가,작은 부비강은 몸통으로 혈액을 공급하고,등쪽 혈관으로 돌아간다.도토리 벌레의 피는 무색이며 세포질이다.
도로리벌레는 크기가 커짐에 따라 지속적으로 새로운 아가미 구멍을 형성하며,일부 나이든 개체는 양쪽에 100개이상의 아가미 구멍을 가지고 있다.각각의 구멍은 U자형틈을 통해서 인두로,그리고 외측기공을 통해서 외부로 개구하는 가지모양의 세포로 구성되어 있다.섬모는 일정한 흐름을 유지하며물을 구멍으로 밀어넣는다.세포를 둘러싼 조직에는 혈액 부비강이 잘 전달된다.
신경층는 피부 아래에 있으며,등 쪽과 복부 신경줄에 집중되어 있다.복부줄은 해면동물의 섬유상 골격까지 이어지는 반면,등줄은 입까지 닿으며,그 부위의 표피로부터 부분적으로 분리된다.등쪽신경줄의 이 부분은 종종 속이 비어있으며,척추동물의 뇌와 상동적일 수 있다.도토리벌레의 경우 굴을 파고 기어다는 동안 주로 몸의 근육활동을 조정하는 것과 관련이 있는 것으로 보인다.도토리벌레는 입안에 있는 섬모를 제외하고는 눈,귀,기타 특별한 감각기관이 없으며,필터 공급과 미각에 관여 하는 것으로 보인다.그러나 피부 곳곳에 수많은 신경말단이 있다.
도토리벌레는 Y자모양의 누찰골격을 가지고 있으며,복부에서 입과 목덜미를 시작한다.누찰골격의 뿔의 길이는 종마다 다르다.
도토리 벌레는 신장으로도 기능하는 심장이 있는 순환계를 가지고 있습니다. 도토리 벌레는 원시적인 물고기의 아가미와 비슷한 호흡에 사용하는 아가미 모양의 구조를 가지고 있습니다. 따라서 도토리 벌레는 때때로 전통적인 무척추 동물과 척추 동물 사이의 연결고리라고 합니다. 일부는 또한 척추 동물의 항문 후 꼬리와 상동일 수 있는 항문 후 꼬리를 가지고 있습니다. 흥미로운 특징은 전두엽 신경관의 해부학적 구조를 제외하고는 척추 동물에 세 구획의 신체 계획이 더 이상 존재하지 않으며 나중에 세 가지 주요 부분으로 나뉘는 뇌로 발전한다는 것입니다. 이것은 초기 척색동물 조상들의 원래 해부도가 항상 보이지 않더라도 여전히 존재한다는 것을 의미합니다.
한 가지 이론은 세 부분으로 구성된 몸체가 모든 후구동물의 초기 공통 조상에서 유래했으며, 심지어 후구동물과 원구동물의 공통된 양측 조상에서 유래했다는 것입니다. 연구에 따르면 배아에서의 유전자 발현은 모든 척추동물의 뇌를 형성하는 동일한 신호 중심 중 세 가지를 공유하지만, 신경계 형성에 참여하는 대신[12] 다른 신체 영역의 발달을 통제하고 있습니다.[13]
장새류 내의 내부 관계는 다음과 같습니다. 이 트리는 16S + 18S rRNA 서열 데이터와 여러 출처의 계통유전학 연구를 기반으로 합니다.[14][15]
도토리 벌레는 생활 방식 때문에 인간이 거의 볼 수 없습니다. 그들은 해안선부터 수심 10,000 피트 (3,050 m)까지의 해저에 있는 U 자형 굴에서 산다. 벌레는 굴의 한쪽 구멍에서 주둥이가 튀어나와 거기에 누워 있습니다. 도토리 벌레는 일반적으로 느린 굴 벌레입니다.
음식을 얻기 위해 많은 도토리 벌레는 지렁이의 방식(퇴적물 먹이)으로 유기물과 미생물을 포함하는 모래 또는 진흙을 삼킨다. 썰물 때, 그들은 표면에서 그들의 뒷부분을 내밀고 처리된 퇴적물의 코일을 배출합니다.
일부 도토리 벌레가 음식을 얻기 위해 사용하는 또 다른 방법은 물에서 유기물과 미생물의 부유 입자를 수집하는 것입니다. 이것은 서스펜션 공급이라고 합니다.[16]
도토리 벌레는 암수가 따로 있는 이오시스로, 적어도 일부 종은 무성생식을 할 수 있습니다. 한 쌍의 생식샘을 가지고 있는데, 생식샘은 인두 가까이에 위치하며 아가미 구멍 근처의 작은 구멍을 통해 생식샘을 방출합니다. 암컷은 젤라틴 형태의 점액 덩어리에 많은 양의 알을 낳으며, 그 후 수컷이 외부적으로 수정한 후 물살이 덩어리를 깨고 각각의 알을 흩어지게 합니다.[17]
대부분의 종에서, 알은 섬모로 덮인 길쭉한 몸체를 가진 플랑크톤 유충으로 부화합니다. 일부 종에서는 성충으로 직접 발전하지만, 다른 종에서는 tornaria 유충이라고 불리는 자유 수영 중간 단계가 있습니다. 이들은 불가사리의 bipinnaria 유충과 외관이 매우 유사하며, 꼬불꼬불한 섬모의 띠가 몸 주위를 돌아 다니고 있습니다. 난자 내의 배반골의 배아 발달은 또한 echinoderms의 배아 발달과 매우 유사하기 때문에, 이것은 두 그룹 사이의 밀접한 계통발생적인 밀접한 연관성을 시사합니다.[17]
며칠 또는 몇 주가 지나면 유충의 중간 부분 주위에 홈이 형성되기 시작하며, 앞쪽 부분은 결국 코가 되고, 나머지는 목과 몸통을 형성합니다. 유충은 결국 정착하여 작은 성체로 변하여 굴을 파는 생활 방식을 취합니다. Saccoglossus kowalevskii와 같은 일부 종은 플랑크톤 유생 단계조차 없으며, 작은 성체로 직접 부화합니다.[17]
.jpg)
.jpg)
|제목=이(가) 없거나 비었음 (도움말); |제목=이(가) 없거나 비었음 (도움말); |제목=이(가) 없거나 비었음 (도움말); |제목=이(가) 없거나 비었음 (도움말) 
장새류(腸鰓類)는 장새강에 속하는 반삭동물의 총칭이다. 장새류는 극피동물과 함께 후구동물상문에 속한다.전 세계적으로 111종이 알려져 있고 주요 연구종은 Saccoglossus kowalevskii이다. 하리마니아과와 별벌레아재비과는 3억 7천만 년 전에 분리되었다. 몸은 지렁이처럼 생겼으며 매우 유연하고 신축성이 있다. 표피에는 끈적한 점액이 덮고 있다. 보통 얕은 바다에서 살며, 자유생활을 한다. 자웅이체이다.
최근까지 모든 장새류는 해저의 퇴적물에 서식하며 퇴적물식자나 현탁물식자로 존재하는 것으로 여겨졌다. 하지만 21세기초에 심해에서만 서식하는 Torquaratoridae가 새로운 과로 발견되었다. 이 과의 대부분 종은 해저 표면을 기어다니거나 물기둥으로 떠오르는 데 이것은 새로운 먹이 탐색 장소를 찾아 표류하기 위해서이다. 장새류의 조상은 같은 반삭동물문의 익새류처럼 관에서 살았던 것으로 추정된다. 하지만 결국 더 안전하고 잘 보호받을 수 있는 생활을 하기 위해서 퇴적물에 파고들어서 살기 시작했다. 특정 장새류 종은 2.5 m (8 ft 2 in)에 이를 수도 있지만 대부분의 종은 이것보다 작다. 아이오딘과 같은 성분을 포함한 분비물때문에 아이오도 폼과 같은 냄새가 난다.
