nomes no trilho de navegação
La almorta, chichu, arbeya, pito o tito (Lathyrus sativus) ye una especie perteneciente a la familia de les Lleguminoses (Fabacees), conocida nel ámbitu mediterraneu, y tamién n'Asia y África.
El nome científicu d'esta planta ye Lathyrus sativus y el so nome común, dependiendo del sitiu, son los de almorta, alverjón, arbeyera, arvejo cantudo, arvejote, bichas, cantuda, cicércula, chichu, diente de muertu, fríjol de yerba, garbanzu de yerba, arbeya, muela, pedruelo, pinsol, pito o tito.
Esiste un grabáu de Goya na so visión "Desastres de la Guerra" col nome de: "Gracies a la Almorta".
Tien usos gastronómicos. La farina de almorta consumir en munchos pueblos españoles y constitúi la base de les farrapes manchegues. Tiense constancia del usu de la almorta fai cuatro mil años na India. Son un complementu en sopes, guisos, ensalaes y otros platos salaos. Baxa en grases y con altu conteníu en fibra. El so abusu puede producir una enfermedá denomada latirosis o latirismo, afección de paralís muscular, por cuenta de la so composición de ciertos aminoácidos llamaos latirógenos[1]que plantegen problemes neurotóxicos nes persones tal como se demostró na población española mientres la fame de la posguerra civil.[2]
Lathyrus sativus describióse por Carolus Linnaeus y espublizóse en Species Plantarum 2: 730. 1753.[3]
Xeneral:
Esta páxina forma parte del wikiproyeutu Botánica, un esfuerciu collaborativu col fin d'ameyorar y organizar tolos conteníos rellacionaos con esti tema. Visita la páxina d'alderique del proyeutu pa collaborar y facer entrugues o suxerencies. La almorta, chichu, arbeya, pito o tito (Lathyrus sativus) ye una especie perteneciente a la familia de les Lleguminoses (Fabacees), conocida nel ámbitu mediterraneu, y tamién n'Asia y África.
Lathyrus sativus (lat. Lathyrus sativus) — paxlakimilər fəsiləsinin güllücə cinsinə aid bitki növü.
İkiləpəlilər ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin. Lathyrus sativus (lat. Lathyrus sativus) — paxlakimilər fəsiləsinin güllücə cinsinə aid bitki növü.
La guixa, guixera, caireta o pedrerol (Lathyrus sativus) és una planta conreada de la família de les Fabaceae dins del gènere Lathyrus.[1] És un llegum que ha perdut molt interès, però que a la serra equatoriana és encara de consum popular.[2] N'existeixen tres varietats:
És una herba anual de la família de les papilionàcies, enfiladissa, de tiges alades, fulles amb dos folíols i un circell terminal ramós, flors rosades, blanques o blavoses i llegum ample i aplanat amb dues estretes ales a la sutura ventral, d'origen desconegut i cultivada com a farratgera i comestible, de 30 a 50 cm d'alt.[4] És cultivada per la seva llavor, la guixa o caireta, que té un alt contingut de proteïna. En l'àmbit mediterrani es cultiva de forma minoritària, però és important com a conreu a certes zones d'Àsia i Àfrica. Tot i això la llavor conté un aminoàcid tòxic que pot arribar a causar la malaltia del latirisme. A Andalusia la farina de guixa, (castellà harina de almorta) s'utilitza per a empanar. Es conrea principalment a l'Índia i Etiòpia, on es valora com a cultiu de collita segura en cas que la sequera faci malbé els conreus principals.
A la Manxa amb farina de guixa es prepara un plat molt bàsic i molt antic, les gachas manchegas. Són un complement de sopes, guisats, amanides i altres plats salats. És baixa en greixos i amb alt contingut en fibra.
Consumir-ne com a àpat únic o principal durant períodes molt llargs de temps pot produir la malaltia del latirisme, una afecció de paràlisi i reducció de massa muscular per la presència en la farina d'àcid oxalildiaminopropiònic, un aminoàcid (conegut amb l'acròstic anglès ODAP), que pot causar problemes neurotòxics.[5][6]
Existeix una gravadura de Goya «Gracias a la almorta» en una de les sèries de Los Desastres de la Guerra, que és un homenatge a aquest llegum per la importància que va tenir en la gran fam de Madrid del 1811.[7]
El 15 de gener de 1944 es publicà un decret sobre la prohibició de la comercialització de les guixes i els productes derivats, després d'identificar aquest llegum com el causant d'una malaltia. A Espanya, i especialment a Catalunya, va adquirir un caràcter epidèmic durant els primers anys de la postguerra, fet que va donar lloc a una sèrie d'investigacions i descripcions clíniques d'interès tant històric com mèdic.[8] Darrerament s'ha introduït el conreu de varietats de guixa que contenen quantitats reduïdes d'ODAP en les zones afectades per latirisme.
La guixa, guixera, caireta o pedrerol (Lathyrus sativus) és una planta conreada de la família de les Fabaceae dins del gènere Lathyrus. És un llegum que ha perdut molt interès, però que a la serra equatoriana és encara de consum popular. N'existeixen tres varietats:
Lathyrus asiaticus (Zalkind) Kudr. Lathyrus sativas L. Lathyrus sativus subsp. asiaticus ZalkindÉs una herba anual de la família de les papilionàcies, enfiladissa, de tiges alades, fulles amb dos folíols i un circell terminal ramós, flors rosades, blanques o blavoses i llegum ample i aplanat amb dues estretes ales a la sutura ventral, d'origen desconegut i cultivada com a farratgera i comestible, de 30 a 50 cm d'alt. És cultivada per la seva llavor, la guixa o caireta, que té un alt contingut de proteïna. En l'àmbit mediterrani es cultiva de forma minoritària, però és important com a conreu a certes zones d'Àsia i Àfrica. Tot i això la llavor conté un aminoàcid tòxic que pot arribar a causar la malaltia del latirisme. A Andalusia la farina de guixa, (castellà harina de almorta) s'utilitza per a empanar. Es conrea principalment a l'Índia i Etiòpia, on es valora com a cultiu de collita segura en cas que la sequera faci malbé els conreus principals.
Llysieuyn blodeuol (neu legume) yw Ytbysen India sy'n enw benywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Fabaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Lathyrus sativus a'r enw Saesneg yw Indian pea.[1]
Eraill yn yr un teulu yw: ffa soya (Glycine max), y ffa cyffredin (Phaseolus), pys gyffredin (Pisum sativum), chickpea (Cicer arietinum), cnau mwnci (Arachis hypogaea), pys per (Lathyrus odoratus) a licrs (Glycyrrhiza glabra).
Llysieuyn blodeuol (neu legume) yw Ytbysen India sy'n enw benywaidd. Mae'n perthyn i'r teulu Fabaceae. Yr enw gwyddonol (Lladin) yw Lathyrus sativus a'r enw Saesneg yw Indian pea.
Eraill yn yr un teulu yw: ffa soya (Glycine max), y ffa cyffredin (Phaseolus), pys gyffredin (Pisum sativum), chickpea (Cicer arietinum), cnau mwnci (Arachis hypogaea), pys per (Lathyrus odoratus) a licrs (Glycyrrhiza glabra).
Die Saat-Platterbse (Lathyrus sativus) ist eine Pflanzenart innerhalb der Familie der Hülsenfrüchtler (Fabaceae). Saat-Platterbsen finden Verwendung als Viehfutter, Mehl aus den Hülsenfrüchten dieser Pflanze wird jedoch auch in einigen Regionen für Lebensmittel verwendet. Wildvorkommen dieser alten Kulturpflanze sind nicht bekannt.
Platterbsen sind weniger anfällig für Trockenheit als die meisten andere Nutzpflanzen und wurden deshalb oft in Notzeiten gegessen, in denen anderen Feldfrüchte kaum Ertrag brachten. Dies führte dann oft zu Vergiftungen, weil die Pflanze geringe Mengen eines Gifts enthält.
Die Saat-Platterbse ist eine einjährige Pflanze mit kräftiger Wurzel. Ihre Stängel sind niederliegend oder kletternd und werden 15 bis 60, selten 100 cm lang. Sie sind stark verzweigt, tragen 0,5 bis 1,5 mm breite Flügel und sind mit diesen 4 bis 6 mm breit. Die Blattstiele sind ebenfalls breit geflügelt (1 bis 2,5 mm). Alle Blätter besitzen ein Fiederpaar, die oberen Blätter einfache oder häufiger verzweigte Ranken. Die Fiederblättchen sind 2,5 bis 15 cm lang, 3 bis 7 mm breit, dabei mindestens 3-mal so lang wie breit. Ihre Form ist lineal-lanzettlich bis elliptisch, sie haben 5 bis 7 deutliche und mehrere dünne Längsnerven. Die Nebenblätter sind 10 bis 20 mm lang und 2 bis 5 mm breit und von lanzettlicher bis halbpfeilförmiger Gestalt.
Die kurz gestielten Blüten stehen in meist einzeln in reduzierten, traubigen Blütenständen. Der Blütenstandsschaft ist 3 bis 6 cm lang, überragt den Blattstiel und läuft in einer kurzen Granne aus. Das Tragblatt ist schuppenförmig.
Die zwittrigen Blüten sind zygomorph und fünfzählig mit doppelter Blütenhülle. Der Kelch ist kahl. Die Kelchzähne sind lanzettlich, untereinander fast gleich lang und zwei- bis dreimal so lang wie die kurze Kelchröhre. Die Krone ist 12 bis 24 mm lang und verschiedenfarbig: meist ist sie weiß mit bläulicher Aderung, seltener rosa oder bläulich. Flügel, Schiffchen und Griffel sind nach links gedreht, wodurch die Blüte stark asymmetrisch wird.
Die Hülsenfrucht ist bei einer Länge von 25 bis 40 mm und einer Breite von 10 bis 18 mm eiförmig bis rhombisch, flach, kahl und netznervig. Ihre Farbe ist strohfarben, sie besitzt eine zweiflügelige Rückennaht und beinhaltet zwei bis fünf Samen. Die Samen sind 7 bis 10 (selten 15) mm lang, 5 bis 9 mm breit sowie 4 bis 6 mm hoch, sind kantig und haben die Form eines Beiles. Die Samenschale ist glatt und unterschiedlich gefärbt, oft haben sie braune Flecken. Der Nabel ist elliptisch, 1,5 bis 2 mm lang.
Die Chromosomenzahl beträgt 2n = 14.
Blütenökologisch handelt es sich um Schmetterlingsblumen mit Bürstenmechanismus. Es überwiegt die Selbstbestäubung. Fremdbestäubung erfolgt nur, wenn sich ein geeigneter Blütenbesucher mitten auf die Blüte setzt. Aufgrund der Drehung des Schiffchens können Blütenbesucher auch an der rechten Seite Nektar saugen.
Die Heimat der Saat-Platterbse liegt vermutlich im Mittelmeerraum und in Vorderasien. Wildvorkommen sind nicht bekannt.[1] Sie ist eine alte Kulturpflanze und weit über ihr ursprüngliches Verbreitungsgebiet hinaus eingebürgert. In Frankreich wurde sie bereits im Mesolithikum genutzt (Balma Abeurador)[2]. Kislev nimmt an, dass sie im frühen Neolithikum im östlichen Balkanraum domestiziert wurde, wo archäologische Funde besonders häufig sind[3]. Auch in Griechenland ist sie seit dem Neolithikum nachgewiesen (Alepotrypa Höhle auf dem südlichen Peloponnes)[4]. Dort wurde sie auch in der Bronzezeit genutzt[5]. Auf Sardinien ist sie seit der Bronzezeit nachgewiesen, zum Beispiel in der Höhle Monte Meana[6]. In Ägypten wurde sie als Beigabe in Königsgräbern verwendet[7].
Auch auf den Kanaren, in Äthiopien, Indien, Zentralasien[8], Bangladesh, Kaschmir, Nepal und Ostafrika[9] wird sie angebaut. Nördlich der Alpen ist sie erst seit dem 16. Jahrhundert belegt.[1]
Sie wächst bevorzugt auf frischen, nährstoff- und kalkreichen Lehmböden und ist auf die colline Höhenstufe beschränkt.
Einige Bedeutung hat die Saat-Platterbse mit mehreren Kultursorten in Indien, Bangladesch und Äthiopien.
In Mitteleuropa wird die Saat-Platterbse nur noch selten als Futterpflanze (Grün- oder als Körnerfutterpflanze) angebaut. Einige Verbreitung hat sie wieder als Gründüngerpflanze gefunden.[10] Sie ist als Körnerfrucht mit maximalen Erträgen von 2 bis 3 Tonnen pro Hektar in Europa nicht konkurrenzfähig.[1]
Saat-Platterbsen spielen in geringem Maße auch eine Rolle in der menschlichen Ernährung. Zu den europäischen Ländern, in denen das Mehl aus den Hülsenfrüchten gegessen wird, zählen Spanien, Portugal und Italien. Verwendung als Lebensmittel findet sie aber auch in Afrika und Asien. In Äthiopien werden ganze Körner oder grüne Schoten als Zwischenmahlzeit geschätzt[11].
Besonders die Samen sind giftig.[12] Hauptwirkstoffe sind 1,5–2,5 % Allantoin, etwa 1,74 % Arbutin sowie das Neurotoxin β-N-Oxalyl-L-α,β-diaminopropionsäure (ODAP).[12]
Vergiftungen, der sogenannte Lathyrismus, mit angebauten Lathyrus-Arten kamen früher häufig bei Pferden und Rindern vor.[12] Symptome bei Pferden sind Kehlkopfpfeifen, Schreckhaftigkeit, Aufregung, spinale Lähmung, besonders der Hinterextremität. Diese Erscheinungen zeigen sich besonders bei bewegten Tieren, während ruhende Tiere einen gesunden Eindruck machen. Der Krankheitsverlauf geht über mehrere Tage und Wochen.[12] Bei Rindern wurden Skelettveränderungen festgestellt.[12]
Lathyrismus tritt auch beim Menschen auf, wenn er sich in Notzeiten überwiegend vom Mehl der trockenheitsresistenten Saat-Platterbsen ernährt. Klinisch manifestiert sich Lathyrismus-Neurotoxizität in Muskelspasmen, Krämpfen der Extremitätenmuskulatur und progressiver spastischer Lähmung (Parese) der Beinmuskulatur. Typisch ist der Gang, bei dem die Betroffenen faktisch von einem Bein aufs andere fallen. Gefühls- und Blasenfunktionsstörungen können ebenfalls auftreten. Gelegentlich wird ein grobschlägiger Tremor der Arme beobachtet.
Für den europäischen Raum ist ein verheerender Ausbruch dieser Erkrankung zu Beginn des 19. Jahrhunderts beschrieben. Viele Spanier ernährten sich während der Befreiungskriege gegen Napoleon in hohem Maße von Platterbsen. Francisco Goya hat die Folgen dieser Erkrankung unter anderem in seiner Radierung Gracias a la Almorta („Dank der Platterbse“) festgehalten.[13] Lathyrismus tritt heute noch in Dürregebieten auf, wenn andere Lebensmittel rar werden. Ausbrüche in der jüngeren Vergangenheit sind unter anderem für China, Indien, Bangladesch und Äthiopien beschrieben.
Die Saat-Platterbse (Lathyrus sativus) ist eine Pflanzenart innerhalb der Familie der Hülsenfrüchtler (Fabaceae). Saat-Platterbsen finden Verwendung als Viehfutter, Mehl aus den Hülsenfrüchten dieser Pflanze wird jedoch auch in einigen Regionen für Lebensmittel verwendet. Wildvorkommen dieser alten Kulturpflanze sind nicht bekannt.
Platterbsen sind weniger anfällig für Trockenheit als die meisten andere Nutzpflanzen und wurden deshalb oft in Notzeiten gegessen, in denen anderen Feldfrüchte kaum Ertrag brachten. Dies führte dann oft zu Vergiftungen, weil die Pflanze geringe Mengen eines Gifts enthält.
Burchoq (Lathyrus sativus L.) — dukkakdoshlarga mansub bir yillik oʻsimlik. Poyasi 4 qirrali, bargi juft patsimon, murakkab, gullari zangori, pushti, qizil, binafsha. Dukkaklari uzunchoq va bir oz yassi, 4—7 urugʻli. Oʻzbekiston hududida yovvoyi holda ham oʻsadigan 12 turi koʻp uchraydi. B. asosan yemxashak ekini boʻlib, don, koʻkpoya, pichan olish va silos bostirish hamda chorvani oʻtlatish uchun ekiladi. Uning donlarida oqsil moddasi noʻxat va oʻris noʻxatga nisbatan koʻp boʻladi. Urugʻida 2430% oqsil, 0,81,5% moy, 5055% kraxmal, 3—6% kletchatka, 2,1 — 4% kul bor.
B. juda toʻyimli ozuqa. Tuproqda azot toʻplovchi oʻsimlik. Rossiyaning Yevropa qismida, Gʻarbiy Sibirda, Ukraina jan.da, Qozogʻistonda ekiladi. Gektaridan 35—50 s don, 100 s toʻpon (somon) beradi. Koʻk oʻt hosili 300 s atrofida.
Burchoq (Lathyrus sativus L.) — dukkakdoshlarga mansub bir yillik oʻsimlik. Poyasi 4 qirrali, bargi juft patsimon, murakkab, gullari zangori, pushti, qizil, binafsha. Dukkaklari uzunchoq va bir oz yassi, 4—7 urugʻli. Oʻzbekiston hududida yovvoyi holda ham oʻsadigan 12 turi koʻp uchraydi. B. asosan yemxashak ekini boʻlib, don, koʻkpoya, pichan olish va silos bostirish hamda chorvani oʻtlatish uchun ekiladi. Uning donlarida oqsil moddasi noʻxat va oʻris noʻxatga nisbatan koʻp boʻladi. Urugʻida 2430% oqsil, 0,81,5% moy, 5055% kraxmal, 3—6% kletchatka, 2,1 — 4% kul bor.
B. juda toʻyimli ozuqa. Tuproqda azot toʻplovchi oʻsimlik. Rossiyaning Yevropa qismida, Gʻarbiy Sibirda, Ukraina jan.da, Qozogʻistonda ekiladi. Gektaridan 35—50 s don, 100 s toʻpon (somon) beradi. Koʻk oʻt hosili 300 s atrofida.
Séwny groszk (Lathyrus sativus L.) – to je ôrt jednoroczny (latny) rоѕсёnё z rodzëznë bòbòwatëch (Fabaceae). Jegò zôrna są np. do robieniô jedzeniô.
लतरी या खेसारी (वानस्पतिक नाम: Lathyrus sativus) एक वनस्पति है जिससे दाल प्राप्त होती है। दुनिया के अनेक राष्ट्रों में इसकी खेती एवं इसका उपयोग प्राचीनकाल से किया जाता रहा है। खेसारी दाल का वनस्पति शास्त्र का नाम लेथाइरस सेटाइवस एवं अंग्रेजी का नाम ग्रास पी, मराठी का लाख-लाखोड़ी, हिन्दी, असमी, बंगला, बिहारी नाम खेसारी-खेसाड़ा व तिवरा,तिवरी भी कहा जाता है। पूर्वी उत्तर प्रदेश में इसे लतरी कहते हैं। खेसारी दाल में ODAP जहरीला तत्व है खेसारी दाल कम कीमत पर मिलने वाली दाल है इसका उपयोग स्वास्थ्य के लिए हानिकारक यदि ज्यादा मात्रा में खाया जाए ।इसकेसके उपयोग से पक्ष घात व गठिया रोग होता है इसे कच्चा खाने से तिरुपुट नामक रोग उत्पन्न होता है।
लतरी या खेसारी (वानस्पतिक नाम: Lathyrus sativus) एक वनस्पति है जिससे दाल प्राप्त होती है। दुनिया के अनेक राष्ट्रों में इसकी खेती एवं इसका उपयोग प्राचीनकाल से किया जाता रहा है। खेसारी दाल का वनस्पति शास्त्र का नाम लेथाइरस सेटाइवस एवं अंग्रेजी का नाम ग्रास पी, मराठी का लाख-लाखोड़ी, हिन्दी, असमी, बंगला, बिहारी नाम खेसारी-खेसाड़ा व तिवरा,तिवरी भी कहा जाता है। पूर्वी उत्तर प्रदेश में इसे लतरी कहते हैं। खेसारी दाल में ODAP जहरीला तत्व है खेसारी दाल कम कीमत पर मिलने वाली दाल है इसका उपयोग स्वास्थ्य के लिए हानिकारक यदि ज्यादा मात्रा में खाया जाए ।इसकेसके उपयोग से पक्ष घात व गठिया रोग होता है इसे कच्चा खाने से तिरुपुट नामक रोग उत्पन्न होता है।
हे लाख ( इंग्रजी:Lathyrus sativus) या वनस्पतीचे नाव आहे. यापासून डाळीचे उत्पादन होते. यास खेसरी असेही संबोधन आहे. यास हिंदीत लतरी असे म्हणतात.
हे लाख ( इंग्रजी:Lathyrus sativus) या वनस्पतीचे नाव आहे. यापासून डाळीचे उत्पादन होते. यास खेसरी असेही संबोधन आहे. यास हिंदीत लतरी असे म्हणतात.
Lathyrus sativus, also known as grass pea, cicerchia, blue sweet pea, chickling pea, chickling vetch, Indian pea,[2] white pea[3] and white vetch,[4] is a legume (family Fabaceae) commonly grown for human consumption and livestock feed in Asia and East Africa.[5] It is a particularly important crop in areas that are prone to drought and famine, and is thought of as an 'insurance crop' as it produces reliable yields when all other crops fail. The Serra de'Conti Cicerchia is included in the Ark of Taste.
The seeds contain a neurotoxin that causes lathyrism, a neurodegenerative disease, if eaten as a primary protein source for a prolonged period.
Lathyrus sativus grows best where the average temperature is 10–25 °C and average rainfall is 400–650 mm (16–26 in) per year. Like other legumes, it improves the nitrogen content of soil. The crop can survive drought or floods,[4] but grows best in moist soils. It tolerates a range of soil types from light sandy through loamy to heavy clay, and acid, neutral, or alkaline soils. It does not tolerate shade.[6]
Slow Food inducted Serra de'Conti Cicerchia, a cicerchia grown in Serra de’ Conti Municipality, Ancona Province, Marche region of Italy into the Ark of Taste.[7]
Seed is sold for human consumption at markets in Florence. Consumption of this pulse in Italy is limited to some areas in the central part of the country, and is steadily declining.
Flour made from grass peas (Spanish: almorta) is the main ingredient for the gachas manchegas or gachas de almorta.[8] Accompaniments for the dish vary throughout La Mancha. This is an ancient Manchego cuisine staple, generally consumed during the cold winter months. The dish is generally eaten directly out of the pan in which it was cooked, using either a spoon or a simple slice of bread. This dish is commonly consumed immediately after removing it from the fire, being careful not to burn one's lips or tongue.
Due to its toxicity, its human consumption was forbidden in Spain from 1967 to 2018. However, it was widely distributed as animal feed and displayed away from other flours valid for human consumption (BOE-2484/1967. September 21st. Paragraphs 3.18.09 a and b and 5.36.16 b)
The town of Alvaiázere in Portugal dedicates a festival lasting several days to dishes featuring the pulse. Alvaiázere calls itself the Chícharo capital, the name of this pulse in Portuguese.
Immature seeds can be eaten like green peas. L. sativus needs soaking and thorough cooking to reduce toxins.[6]
The leaves and stem are cooked and eaten as chana saga (Odia: ଚଣା ଶାଗ) in parts of Odisha, India.
Like other grain legumes, L. sativus produces a high-protein seed. The seeds however also contain variable amounts of a neurotoxic amino acid β-N-oxalyl-L-α,β-diaminopropionic acid (ODAP).[9][10] ODAP is considered the cause of the disease neurolathyrism, a neurodegenerative disease that causes paralysis of the lower body: emaciation of gluteal muscle (buttocks).[4] The disease has been seen to occur after famines in Europe (France, Spain, Germany), North Africa, and South Asia, and is still prevalent in Eritrea, Ethiopia, and Afghanistan (panhandle) when Lathyrus seed is the exclusive or main source of nutrients for extended periods. ODAP concentration increases in plants grown under stressful conditions, compounding the problem.
The crop is harmless to humans in small quantities, but eating it as a major part of the diet over a three-month period can cause permanent paralysis below the knees in adults and brain damage in children, a disorder known as lathyrism. (Kew Gardens)[4]
Some authors have argued that this toxicity is overstated, and L. sativus is harmless as part of a normal diet.[11][12] This legume is the only known dietary source for L-homoarginine and is preferred over arginine for nitric oxide (NO) generation. L-ODAP is reported to act as an activator of calcium-dependent protein kinase C.
Breeding programs are underway to produce lines of L. sativus that produce less ODAP.[13][14]
Certain varieties from western Asia have a low level of the neurotoxin and breeders and farmers are now exploring this genetic diversity to develop varieties that maintain the tolerance to extreme conditions, while at the same time achieving a safe level of the toxic compound.[15]
Crop wild relatives are prominent source of genetic material, which can be tapped to improve cultivars. ICARDA is currently evaluating crop wild relatives to explore the genes with low or no ODAP and resistant/tolerant to biotic/abiotic stresses and transfer them to cultivated grass pea.[16]
Lathyrus sativus, also known as grass pea, cicerchia, blue sweet pea, chickling pea, chickling vetch, Indian pea, white pea and white vetch, is a legume (family Fabaceae) commonly grown for human consumption and livestock feed in Asia and East Africa. It is a particularly important crop in areas that are prone to drought and famine, and is thought of as an 'insurance crop' as it produces reliable yields when all other crops fail. The Serra de'Conti Cicerchia is included in the Ark of Taste.
The seeds contain a that causes lathyrism, a neurodegenerative disease, if eaten as a primary protein source for a prolonged period.
La almorta, chícharo, guija, pito, tito o muela (Lathyrus sativus) es una especie perteneciente a la familia de las leguminosas (fabáceas), conocida en el ámbito mediterráneo y también en Asia y África.[1]
El nombre científico de esta planta es Lathyrus sativus y su nombre común, dependiendo del sitio, son los de almorta, alverjón, arveja, arvejo cantudo, arvejote, bichas, cantuda, cicércula, chícharo, diente de muerto, fréjol de yerba, garbanzo de yerba, guija, muela, pedruelo, pinsol, pito o tito.[1] En Cataluña, la llaman guixa.
Existe un grabado de Goya en su visión "Desastres de la Guerra" con el nombre de: "Gracias a la Almorta".
En España tuvo, hasta su prohibición para el consumo humano en 1967, usos gastronómicos. La harina de almorta se consumió en muchos pueblos españoles y constituyó la base de las gachas manchegas. Se tiene constancia del uso de la almorta hace cuatro mil años en la India. Han sido un complemento en sopas, guisos, ensaladas y otros platos salados. La almorta es baja en grasas y con alto contenido en fibra.
Durante la Guerra de la Independencia Española (1808-1814), las gachas fueron uno de los alimentos básicos de numerosa población.[2]
Asimismo, durante la guerra civil española y el franquismo -hasta su prohibición en 1967- las gachas de almorta constituyeron un plato básico en la alimentación de las familias causado por la escasez. De hecho su producción y comercialización fueron promovidas por el franquismo.[2]
En diciembre de 2018, el gobierno de Castilla-La Mancha junto con la AECOSAN, eliminaron esa prohibición tras un estudio[3] que demostraba que el consumo esporádico de este producto es inofensivo; para que no fuese así se deberían consumir, según el estudio, 300 gramos diarios durante tres meses seguidos de este producto.
Su abuso puede producir una enfermedad denominada latirosis o latirismo, afección de parálisis muscular, debido a su composición de ciertos aminoácidos llamados latirógenos[4] que plantean problemas neurotóxicos en las personas, tal como se demostró en la población española durante el hambre de la pos guerra civil.[5]
En España, aunque la relación entre el consumo de almorta en gachas y la enfermedad neurotóxica conocida como latirismo se estableció en 1940 y 1941 por los médicos Ley y Oliver de la Riva —afectando a los miembros inferiores y con degeneración en huesos y articulación—, su prohibición no llegó hasta el año 1967, en pleno franquismo.[2][6]
En 2010, un Comité Científico español que estudió la toxicidad del Lathyrus sativus consideró que «el consumo de almortas solo puede ser esporádico. De acuerdo con los estudios publicados por diversos autores, un contenido en ODAP (ácido s-N-oxalyl-diamino- propionico) inferior a un 0,15% en semillas de Lathyrus sativus se considera un umbral seguro para el consumo humano.»[7] La prohibición de su consumo permaneció vigente hasta el año 2018.[8]
Lathyrus sativus fue descrita por Carolus Linnaeus y publicado en Species Plantarum 2: 730. 1753.[9]
General:
La almorta, chícharo, guija, pito, tito o muela (Lathyrus sativus) es una especie perteneciente a la familia de las leguminosas (fabáceas), conocida en el ámbito mediterráneo y también en Asia y África.
Aixkola (Lathyrus sativus) Fabaceae familiako landare belarkara eta birakaria da.
Asian du jatorria, eta Indian lantzen da duela 4.000 urtetik hona.
Aixkolak proteina asko ditu eta, gainera, lehorteak oso ondo pairatzen ditu.
50 cm luze izatera hel daiteke. Zurtoinetan hegalak ditu, lore horiak edo zuriak eta leka lauak ditu.
Inguru mediterraneoan lantzen da. Indian latirismo[1] gaixotasuna eragiten duen aminoazido toxikoa ez duen barietate berri bat lortu dute. Espainian Mantxako gachamigaren osagai tipiko bat da eta Andaluzian irina erabiltzen da arrautzeztatzeko.
Aixkola (Lathyrus sativus) Fabaceae familiako landare belarkara eta birakaria da.
Asian du jatorria, eta Indian lantzen da duela 4.000 urtetik hona.
Aixkolak proteina asko ditu eta, gainera, lehorteak oso ondo pairatzen ditu.
Peltonätkelmä (Lathyrus sativus) on yksivuotinen Suomessa myrkylliseksi luokiteltu hernekasvi nätkelmien suvussa. Sitä esiintyy Etelä- ja Itä-Euroopassa kuten myös Pohjois-Amerikassa, Afrikassa ja Aasiassa. Suomessa peltonätkelmä esiintyy maan eteläosissa, mutta on hyvin harvinainen.
Lajia käytetään ainakin Aasiassa ja Itä-Afrikassa yleisenä ravinto- ja rehukasvina. Sen proteiinirikkaat siemenet sisältävät neurotoksiinia (oksalyylidiaminopropionihappo, ODAP), joka laajamittaisessa altistuksessa, erityisesti yhdistettynä aliravitsemukseen, aiheuttaa alaraajojen halvaantumista. Peltonätkelmästä tehtyä jauhoa käytetään nykyisinkin joissakin perinteisissä ruuissa osissa Italiaa ja Espanjaa. Sen rento ja kalju varsi kasvaa 20:stä 60:een senttimetriä pitkäksi. Lehdissä on yksi pari kapeansuikeita lehdyköitä ja kärhellinen kärki. Terttukukinto koostuu tavallisesti yhdestä kukasta, jonka väri vaihtelee valkoisesta vaalean sinipurtavaan. Palot ovat ruskeita 2–4 senttimetriä pitkiä.
Peltonätkelmän jalostettuja lajikkeita (var. azureus) kasvatetaan koristekasvina.
Peltonätkelmä (Lathyrus sativus) on yksivuotinen Suomessa myrkylliseksi luokiteltu hernekasvi nätkelmien suvussa. Sitä esiintyy Etelä- ja Itä-Euroopassa kuten myös Pohjois-Amerikassa, Afrikassa ja Aasiassa. Suomessa peltonätkelmä esiintyy maan eteläosissa, mutta on hyvin harvinainen.
Lajia käytetään ainakin Aasiassa ja Itä-Afrikassa yleisenä ravinto- ja rehukasvina. Sen proteiinirikkaat siemenet sisältävät neurotoksiinia (oksalyylidiaminopropionihappo, ODAP), joka laajamittaisessa altistuksessa, erityisesti yhdistettynä aliravitsemukseen, aiheuttaa alaraajojen halvaantumista. Peltonätkelmästä tehtyä jauhoa käytetään nykyisinkin joissakin perinteisissä ruuissa osissa Italiaa ja Espanjaa. Sen rento ja kalju varsi kasvaa 20:stä 60:een senttimetriä pitkäksi. Lehdissä on yksi pari kapeansuikeita lehdyköitä ja kärhellinen kärki. Terttukukinto koostuu tavallisesti yhdestä kukasta, jonka väri vaihtelee valkoisesta vaalean sinipurtavaan. Palot ovat ruskeita 2–4 senttimetriä pitkiä.
Peltonätkelmän jalostettuja lajikkeita (var. azureus) kasvatetaan koristekasvina.
La Gesse ou Gesse commune, Pois carré, Lentille d'Espagne est une plante annuelle spontanée dans le bassin méditerranéen, connue pour ses graines également appelées Gesse.
Ses graines sont des légumes secs consommés depuis le début du néolithique en Europe du Sud, en Inde du nord et dans la corne de l'Afrique. On estime à 1 million d'hectares[1] la surface ensemencée en gesse actuellement. L'Éthiopie (guaya) est un producteur significatif, la culture se rencontre encore rarement en Italie (cicerchia), en Espagne (alverjón dont on fait de la farine qui sert à confectionner les gachas ou purée), au Portugal (chícharos), dans ces deux derniers pays elle est également nommée almorta.
Le nom générique, « Lathyrus », est un terme latin, lui-même emprunté au grec ancien λάθυρος (lathyros), qui désignait chez les Romains une plante, la jarosse ou pois carré, assimilée à la gesse cultivée[2],[3].
L'épithète spécifique, « sativus » est un adjectif latin signifiant « cultivé ».
Lathyrus sativus est une plante annuelle de 30-60 cm de hauteur avec une forte racine.
Elle produit des gousses de 30-35 mm qui contiennent des graines appelées également gesse.
Leurs tiges sont couchées ou grimpantes, et mesurent 15 à 60, rarement 100 cm de long. Elles sont fortement ramifiées, s'étalant de 0,5 à 1,5 m de large. Les pétioles sont largement ailés (1 à 2,5 mm). Les folioles mesurent de 2,5 à 15 cm de long, de 3 à 7 mm de large, et sont au moins 3 fois plus longs que larges. Leur forme est linéaire-lancéolée à elliptique, ils ont 5 à 7 nervures longitudinales minces distinctes. Les stipules mesurent de 10 à 20 mm de long et de 2 à 5 mm de large.
Le nombre de chromosomes est 2n = 14
Lathyrus sativus pousse mieux à des températures moyennes situées entre 10 et 25 °C avec une pluviométrie moyenne de 400-650 mm par an. Comme beaucoup d'autres légumineuses, Lathyrus sativus améliore la teneur en azote du sol.
Sa culture peut survivre à la sécheresse ou à des inondations, mais elle pousse mieux dans les sols humides.
Lathyrus sativus tolère une gamme de types de sols acides, neutres ou alcalins allant du sable limoneux à l'argile compacte. Elle ne tolère pas l'ombre.
La masse de 1 000 pois est d’environ 170g. La densité moyenne de semis est habituellement de 45–60 kg/ha pour une culture pure. On sème les graines à la volée ou en sillons après les avoir éventuellement fait tremper dans l’eau pendant une nuit. Des densités de 200 000–250 000 plantes/ha sont courantes.
Lathyrus sativus étant une légumineuse et qu'elle fixe l'azote atmosphérique pour enrichir le sol, elle est utilisée lors de rotation de culture afin d'aider la culture de la production principale. Dans de nombreux cas, Lathyrus sativus est cultivé avant la culture du riz où en alternance avec une culture de riz. L'azote fixé dans le sol par Lathyrus sativus produit des rendements élevés pour la culture elle même mais aussi pour la culture suivante. Par conséquent, sa culture s'intègre bien dans un système agricole durable.
Les informations nutritionnelles de Lathyrus sativus pour 100 grammes sont : énergie 362,3 calories ; glucide 51,8% ; protéines 31,6% ; lipide 2,7% ; fibre 1,1% ; cendre 2,2%[4].
Il est possible d'extraire les protéines de cette légumineuse par voie sèche et/ ou voie humide. L'extraction de protéines par voie sèche est simple. D’abord, on fait rentrer dans un premier broyeur les pois qui auront été préalablement trempés, nettoyés et chauffés afin qu’ils soient débarrassés de leurs téguments et des micro-organismes. On obtient une farine brute qui va passer dans un premier sélecteur à courant d’air ce qui va permettre la séparation des petites farines (riche en protéines). La plus grosse farine va être recyclée dans un second broyeur. On obtiendra de nouveau deux fractions, la farine la plus fine va passer dans un deuxième sélecteur à courant d'air. Ainsi on obtient une première fraction riche en protéines (farine fine enrichie en protéines) et une autre fraction amylacée (avec un taux plus faible en protéines). Ce procédé économique permet de garder toutes les qualités intrinsèques de la lentille, et n'en affecte ni la composition nutritionnelle ni les propriétés fonctionnelles. La farine de légumineuse pourra être utilisée et couplée à la farine de blé afin d’enrichir les aliments en protéines (pains, crêpes, scones etc.). La fraction amylacée sera réservé à l'alimentation animale[6].
Ces gesses sont un des plus anciens légumes secs consommés par les humains ou qui ont été utilisées comme fourrage.
La domestication aurait eu lieu en Anatolie semble-t-il, et elle a débouché sur de nombreuses variétés à grain petit ou gros, de différentes formes et couleurs et à fleurs blanches ou violettes. La culture en est facile, la plante est peu exigeante sur la nature du sol, elle a de faibles besoins en eau et en fertilisant. Elle est donc de tous temps attachée à la pauvreté et n'a pas fait l'objet d'une amélioration. En revanche, elle est riche en protéines, acides gras insaturés et en anti-oxydants. Elle se consomme verte, comme un petit pois ou bien sèche, en farine, sous forme de purée. Une publication de l'université de Naples parue en 2012 donne une analyse nutritionnelle complète des gesses produites dans le district de Valle Agricola, elle conclut que la gesse est une ressource alimentaire attrayante.[réf. nécessaire]
La gesse contient un neurotoxique, le βODAP, acide aminé β-N-oxalyle-L-alpha β-diaminopropionique qui provoque une paralysie douloureuse et irréversible des jambes accompagnée de tremblements, d'incontinence, le lathyrisme, en cas de forte consommation (plus de 30 % de l'alimentation). Les symptômes apparaissent environ 3 mois après le début de la forte consommation, le diagnostic est délicat, l’apparition pouvant être lente et évoquer la sclérose en plaques. Le lathyrisme est une pathologie étroitement liée à la pauvreté dans les zones rurales ; de fait la consommation de gesse était généralement réservée aux populations pauvres[7]. Les autorités sanitaires espagnoles ont interdit la récolte et la consommation de gesses en 1944, elle est à nouveau autorisée depuis 2011 comme aliment traditionnel consommé épisodiquement et sous réserve que les gesses ne contiennent pas plus de 0,15 % de βODAP. Le niveau de βODAP est réduit par le trempage et la cuisson dans l'eau bouillante, Désiré Bois écrit que la cuisson complète de la farine de gesse peut empêcher le lathyrisme.
Depuis les années 2000, diverses recherches sont conduites pour améliorer la gesse et en réduire le niveau de βODAP, et pour comprendre le mécanisme d'adaptation à la sécheresse de la gesse. Une publication parue dans Russian Journal of Genetics 48, numéro 2 (2012) laisse penser que des mutants homogènes sont sur le point d'être sélectionnés, les ressources du génie génétique devraient permettre d'aboutir rapidement, les facteurs affectant le contenu en β-ODAP ont été décrits en 2011 par des universitaires chinois[8], le principal est le stress hydrique.
En effet, la gesse cultivée est maintenant considérée comme une plante d'avenir, elle peut être produite dans des conditions climatiques moins exigeantes que les céréales. Des essais sont réalisés pour incorporer la farine de gesse dans le pain [9].
La Gesse ou Gesse commune, Pois carré, Lentille d'Espagne est une plante annuelle spontanée dans le bassin méditerranéen, connue pour ses graines également appelées Gesse.
Ses graines sont des légumes secs consommés depuis le début du néolithique en Europe du Sud, en Inde du nord et dans la corne de l'Afrique. On estime à 1 million d'hectares la surface ensemencée en gesse actuellement. L'Éthiopie (guaya) est un producteur significatif, la culture se rencontre encore rarement en Italie (cicerchia), en Espagne (alverjón dont on fait de la farine qui sert à confectionner les gachas ou purée), au Portugal (chícharos), dans ces deux derniers pays elle est également nommée almorta.
Sywny hróšik (Lathyrus sativus) je rostlina ze swójby łušćinowcow (Fabaceae).
Sywny hróšik (Lathyrus sativus) je rostlina ze swójby łušćinowcow (Fabaceae).
La cicerchia (Lathyrus sativus L., 1753), o pisello d'India, è un legume appartenente alla famiglia delle Fabaceae, diffusamente coltivato per il consumo umano in Asia, Africa orientale e limitatamente anche in Europa e in altre zone. È una coltura particolarmente importante in aree tendenti alla siccità e alla carestia, detta coltura di assicurazione poiché fornisce un buon raccolto quando le altre colture falliscono. È anche nota con i nomi di pisello d'erba, veccia indiana, pisello indiano, veccia bianca (Italia), almorta, guija, pito, tito o alverjón (Spagna), chícharos (Portogallo), guaya (Etiopia) e khesari (India). Il consumo in Italia è limitato ad alcune aree del centro-sud ed è in costante declino.
Come altre Leguminacee, L. sativus produce semi ad alto contenuto di proteine. I semi tuttavia contengono anche, in quantità variabile, una neurotossina rappresentata da acido β-N-Oxalyl-L-α,β-diaminopropionico, od ODAP.[1] L'ODAP è considerato la causa della malattia detta neurolatirismo, una patologia neurodegenerativa che causa, oltre ad effetti immediati nervosi, la paralisi degli arti inferiori. La malattia è stata riscontrata in seguito a carestie in Europa (Francia, Spagna, Germania), nel Nordafrica, nell'Asia meridionale, ed è ancora persistente in Eritrea, Etiopia ed Afghanistan quando il seme delle specie Lathyrus diviene la fonte esclusiva o principale di nutrimento per lunghi periodi. Le ricerche rivelano che la concentrazione di ODAP nelle piante aumenta in condizioni estreme (ad esempio, siccità), aggravando il problema. Sono in corso programmi di tecniche di coltivazione che producano piante di L. sativus con minor concentrazione di ODAP.
La gastronomia tradizionale delle regioni secche dell'interno della penisola iberica prevede l'uso della farina di cicerchia (localmente nota come harina de almorta) per la preparazione di piatti cremosi, generalmente noti come gachas.
Il consumo di semi selezionati, coltivati e preparati in modo da eliminarne la tossicità fanno parte della cultura italiana.
La sostanza tossica è presente in diversa concentrazione in numerose specie del genere Lathyrus; in molti casi le intossicazioni sono causate da specie non identificate.
Per le cicerchie prodotte in varie zone le regioni Abruzzo, Lazio, Marche, Molise, Puglia ed Umbria hanno ottenuto dal Ministero delle politiche agricole, alimentari e forestali il riconoscimento di prodotto agroalimentare tradizionale italiano. Alcune, ad esempio la cicerchia di Serra de' Conti, sono inoltre state incluse tra i presidi Slow Food.[2]
La cicerchia (Lathyrus sativus L., 1753), o pisello d'India, è un legume appartenente alla famiglia delle Fabaceae, diffusamente coltivato per il consumo umano in Asia, Africa orientale e limitatamente anche in Europa e in altre zone. È una coltura particolarmente importante in aree tendenti alla siccità e alla carestia, detta coltura di assicurazione poiché fornisce un buon raccolto quando le altre colture falliscono. È anche nota con i nomi di pisello d'erba, veccia indiana, pisello indiano, veccia bianca (Italia), almorta, guija, pito, tito o alverjón (Spagna), chícharos (Portogallo), guaya (Etiopia) e khesari (India). Il consumo in Italia è limitato ad alcune aree del centro-sud ed è in costante declino.
Fôrskolm (Lathyrus sativus) er ein vanleg belgplante som blir dyrka i Asia og Aust-Afrika, og eten av både menneske og husdyr. Han er ein spesielt viktig plante i område som er utsett for tørke og hungersnaud, og blir sett på som ei «forsikring» sidan han ofte gjev stabile avlingar sjølv når alle andre avlingar sviktar.
Fôrskolm blir også eten i Italia og Spania, der mjøl frå belgfrukta blir brukt i den tradisjonelle retten gachas manchegas.
Å eta større mengder fôrskolm over lengre tid kan vera skadeleg. Frøa inneheld variable mengder av aminosyra ODAP, ei nervegift.[1]
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Fôrskolm Fôrskolm (Lathyrus sativus) er ein vanleg belgplante som blir dyrka i Asia og Aust-Afrika, og eten av både menneske og husdyr. Han er ein spesielt viktig plante i område som er utsett for tørke og hungersnaud, og blir sett på som ei «forsikring» sidan han ofte gjev stabile avlingar sjølv når alle andre avlingar sviktar.
Fôrskolm blir også eten i Italia og Spania, der mjøl frå belgfrukta blir brukt i den tradisjonelle retten gachas manchegas.
Å eta større mengder fôrskolm over lengre tid kan vera skadeleg. Frøa inneheld variable mengder av aminosyra ODAP, ei nervegift.
Groszek siewny, groszek zwyczajny, lędźwian siewny (Lathyrus sativus) – gatunek rocznej rośliny z rodziny bobowatych. W stanie dzikim rośnie w Azji Mniejszej, uprawiany jest na terenie Europy Środkowej, w Indiach. W Polsce efemerofit[2]
Owoce (strąki z nasionami) są jadalne. Z nasion uzyskuje się mąkę chlebową. Nasiona wykorzystywane są również jako namiastka kawy oraz jako pasza.
Groszek siewny, groszek zwyczajny, lędźwian siewny (Lathyrus sativus) – gatunek rocznej rośliny z rodziny bobowatych. W stanie dzikim rośnie w Azji Mniejszej, uprawiany jest na terenie Europy Środkowej, w Indiach. W Polsce efemerofit
A Lathyrus sativus[1], comummente conhecida como chícharo-comum[1] ou simplesmente chícharo.[2] é uma planta leguminosa (não confundir com a Lathyrus cicera, que consigo partilha este nome), pertence à família das Fabáceas, inserindo-se, ainda no tipo fisionómico dos terófitos.[3]
Esta espécie dá ainda pelos seguintes nomes comuns: arrelique[1][3], chícharão[1][3] e feijão-machadinha[1][3]O fruto ou grão apresenta-se dentro de uma vagem, é comestível e designa-se, também, pelo termo «chícharo».[3][2]
A planta é difusamente cultivada para o consumo humano, na Ásia, na África Oriental e países mediterrâneoss da Europa. Tal como o grão-de-bico e o feijão, consome-se o chícharo cozido. Também é usado como suplemento ou reforço na alimentação de animais, a par com as favas, em períodos de reprodução ou de trabalho desgastante.[4]
O chícharo é cultivado, apreciado e consumido em sopas, guisados, saladas e outros pratos salgados. Em Portugal, Alvaiázere, localidade e concelho no centro do país, é chamada "capital do chícharo".
Os chícharos são consumidos há quatro mil anos na Índia. Pobre em gorduras e com alto teor de fibras, o seu consumo contínuo pode entretanto produzir uma intoxicação denominada latirismo, que pode afetar tanto o homem como os animais, caracterizada por tremores, paraplegia e parestesias. Tal intoxicação, devida à presença de certos aminoácidos neurotóxicos, afetou a população espanhola durante a grande fome que se seguiu à guerra civil espanhola.[5]
A Lathyrus sativus, comummente conhecida como chícharo-comum ou simplesmente chícharo. é uma planta leguminosa (não confundir com a Lathyrus cicera, que consigo partilha este nome), pertence à família das Fabáceas, inserindo-se, ainda no tipo fisionómico dos terófitos.
Latirul (Lathyrus sativus) este o plantă erbacee furajeră din familia leguminoaselor, cu tulpina târâtoare și ramificată, cu frunzele terminate cu un cârcel și cu flori albastre, violete, roz, albe sau galbene. [1] Consumul excesiv al acestei specii de mazăre produce boala numită latirism sau paralizie spastică. Originile ei se afla in estul Mediteranei (Sicilia și insulele Egee).
Acest articol legat de tema natură și Științe naturale este un ciot. Poți ajuta Wikipedia prin completarea lui!
Latirul (Lathyrus sativus) este o plantă erbacee furajeră din familia leguminoaselor, cu tulpina târâtoare și ramificată, cu frunzele terminate cu un cârcel și cu flori albastre, violete, roz, albe sau galbene. Consumul excesiv al acestei specii de mazăre produce boala numită latirism sau paralizie spastică. Originile ei se afla in estul Mediteranei (Sicilia și insulele Egee).
Трав'яниста рослина зі стрижневим, добре розгалуженим коренем і полеглим двокрилим чотиригранним стеблом заввишки 30-100 см. Опушення дуже слабке. Прилистки напівстріловидні, листки з довгими крилатими черешками, однією парою ланцетних листочків (4-10 см завдовжки, 2,8-7,5 завширшки), закінчуються гіллястим вусиком.
Квітконоси 1-2 квіткові, до 6 см завдовжки; квітки 13,1-22 мм завдовжки, різного забарвлення: білі, іноді — сині або строкаті. Боби крилаті, широколінійні або овальні, до 4,5 см завдовжки, містять 1-7 насінин. Насінини клиновидні, жовтувато-білі, рідше зеленуваті без малюнка або сірі з коричневим мармуровим або плямистим малюнком. За розміром насіння чини поділяють на великонасінну (вага 1000 насінин 250—600 г), середньонасінну (150—200 г) та дрібнонасінну (50—100 г).
Число хромосом — 2n = 14.
Насіння містить 30,44-34,31 % білка, 38-42,5 % крохмалю, 0,61-0,68 % олії, 3,9-5,8 % — клітковини; 2,7-3,4 % — золи; 0,2-0,3 % — калію і 0,4-0,5 % фосфору. За біохімічною характеристикою чина не поступається гороху та сої, а клітковини містить навіть менше, ніж вони. За збором білка з одного гектара чина серед зернобобових культур займає провідне місце. Білки чини містять усі незамінні амінокислоти. В одному кілограмі зерна чини міститься: лізину — 17,2 г; метіоніну — 4,3; цистину — 2,6; триптофану — 2,9; аргініну — 22,7; гістидину — 6,3; лейцину — 31,6; фенілаланіну — 10; треоніну — 11,8; валіну — 12,6; гліцину — 8,2 грама.
Чина також багата на вітаміни. Зокрема, в 1 кг її зерна міститься (у мг): тіаміну — 7,2; рибофлавіну — 2,0; нікотинової кислоти — 30,0; пантотенової кислоти — 13,0; токоферолів — 51,4. Вона містить й мінеральні речовини.
Різновид чини посівної з крупним насінням походить з Середземномор'я, з дрібним — з країн Південно-Західної Азії. У дикому стані невідомий, але легко дичавіє. Як культурна рослина вирощувалась ще древніми греками і римлянам, була відома в Єгипті та Індії. Перші згадки про вирощування чини в Російській імперії належать до 1883 року.
Тепер її вирощують у Південно-Західній Азії і Північній Африці, а також у деяких країнах Європи (Іспанії, Франції, Угорщині, Італії та ін.). Світова посівна площа чини близько 500 тис. га.
У колишньому СРСР чину вирощували до 50-51 градусів північної широти в західній частині країни і до 55-57 градусів північної широти — у східній. Посівні площі у пострадянських країнах складають близько 10 тис. га. Вирощують культуру в Татарстані, Башкортостані, Челябінській області, Поволжі, Азербайджані та Таджикистані. В Україні чину посівну вирощують у правобережних районах лісостепової і степової зон.
Рослина потребує тепла, але разом з тим це холодостійка культура. Насіння проростає при температурі 2-3 °C, сходи витримують заморозки до −8 °C. Середня сума необхідного тепла за весь період вегетації (80-110 днів) коливається між 2000 і 2400 °C. Добре витримує посуху. Її коріння проникає на глибину до 2 м, коренева система добре розгалужена, а дрібні листочки сприяють незначному випаровуванню води та економному її використанню. Добре росте на чорноземах і легких суглинних ґрунтах. Стійка до пошкоджень комахами. Самозапилювана рослина.
За харчовою цінністю мало поступається перед горохом. Вона йде на зелений корм, на сіно і для випасу худоби. Сіно її містить таку саму кількість білків, як і люцернове. Зелений корм використовують для відгодівлі свиней. У зеленій масі чини міститься багато каротину (провітаміну А), потрібного для нормального росту й розвитку тварин.
З насіння готують супи і каші, перемелюють на борошно та додають у хліб. Зерно використовують також для виготовлення сурогату кави. Воно також йде на виробництво пластмас і казеїну, який за якістю наближається до казеїну тваринного походження. Можливе використання чини як зеленого добрива. У сівозміні вирощують після озимих і просапних культур. Вона поліпшує фізичні властивості та режим живлення ґрунту, очищає поля від бур'янів, сприяє кращому проникненню вологи в ґрунт. На коренях чини є бульбочки, в яких містяться бульбочкові бактерії, що асимілюють азот із повітря. Озимі культури, вирощені після чини, значно додають у вмісті білка й поліпшують хлібопекарські властивості борошна. Найкращі попередники чини в зоні Степу — озимі зернові, ячмінь, кукурудза, просо широкорядного висіву та баштанні культури. В зоні Лісостепу чину найкраще висівати після озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків та картоплі.
Істотним недоліком виду є наявність у ньому фітинової кислоти, що адсорбується організмами.
Сівбу проводять в ранні терміни звичайним рядовим або узкорядним способом. У разі запізнення із сівбою урожайність її знижується. Норма висіву складає 150—250 кг/га, сіють на глибину 4-6 см. Урожайність залежить від ґрунтових і кліматичних умов і складає для насіння до 40,7 ц/га; зеленої маси — від 90 до 200 ц/га. Найбільша врожайність чини спостерігається за рядкового способу сівби.
На зелений корм і на сіно може вирощуватися разом з вівсом, ячменем, могаром, суданською травою.
До ґрунту чина менш вибаглива, ніж горох. Найпридатніші для її вирощування легкі супіщані, суглинкові ґрунти та чорноземи з достатнім вмістом кальцію. Важкі глинисті, перезволожені ґрунти, а також засолені для чини малопридатні.
Найпоширеніші сорти: Красноградська 6, Кінельська 7, Кубанська 492, Краснодарська 1, Степова 21, Кормова 31, Білянка.
Lathyrus sativus là một loài thực vật có hoa trong họ Đậu. Loài này được L. miêu tả khoa học đầu tiên.[1]
Bài viết liên quan đến tông Đậu này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn.
Lathyrus sativus là một loài thực vật có hoa trong họ Đậu. Loài này được L. miêu tả khoa học đầu tiên.
Чина посевная относится к теплолюбивым растениям, отличается высокой засухооустойчивостью и устойчивостью к суховеям, нетребовательностью к почве.
Чина посевная используется в основном как техническая, кормовая и продовольственная культура. В кулинарии используется при готовке каш, супов и хлеба. Входит в состав, например, некоторых испанских блюд, таких как gachas manchegas или gachas de almorta[5]. Также идет на корм скоту, причем как семена, так и зелёная масса растения.
Недостатками чины считаются содержание в ней вышеупомянутой оксалилдиаминопропионовой кислоты, а также фитиновой кислоты и худшие относительно многих других бобовых вкусовые качества.
Водный настой травы рекомендуется как отхаркивающее средство при хронических бронхитах, абсцессах лёгкого, воспаления лёгких[3]. Спиртовая настойка из семян применяется в гомеопатии.
Чина посевная относится к теплолюбивым растениям, отличается высокой засухооустойчивостью и устойчивостью к суховеям, нетребовательностью к почве.
家山黧豆（学名：Lathyrus sativus），为豆科山黧豆属下的一个植物种。[1]
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
Lathyrus sativus Sibth. & Smith ex Steudel
和名 ガラスマメ 英名 Grass peaグラスピー（Grass pea、学名:Lathyrus sativus）は、マメ科レンリソウ属に属する植物。ガラスマメとも呼ばれ、また学名からラチルスピー、ラチルスマメとも呼ばれる。地中海沿岸から西アジア、インドにいたるまで広い範囲で栽培される食用植物で、豆を食用とするが、この種子には有毒成分が含まれ、多量に常食した場合下半身麻痺を引き起こす可能性がある。しかし、乾燥に強くやせ地でも生育し湿潤にも強く収量も多いため、他の作物が不作の時にも生育しやすく、そのためコムギ畑など他の作物と混栽されることが多い。
インドでは畑の後作や混栽などで広く栽培され、栽培面積は200万ヘクタールにのぼり[2]、生産量も100万トンにのぼる[3]。食べ方としてはそのまま煮たり、練ってチャパティにしたりする[4]。収量は多く栄養価も高いが、多収と危険性のために価格は安くしばしば貧民の食糧とされる。
グラスピーの種子には神経毒性を持つアミノ酸の一種であるオキサリルジアミノプロピオン酸（ODAP、またはBOAA）が含まれているため、グラスピーを大量に食べることは下半身が麻痺するラチルス病（ラチリズム）という難病を引き起こす可能性がある。よく水にさらしたり何度もゆでこぼすことで無毒化することはできる[5]が、この無毒化処理の際に栄養分が多く失われ、これを常食すると今度は栄養失調となりがちとなる。1日に200グラムまでの消費であれば中毒症状を起こさないことが知られており[6]、実際にほかに食べ物のある時にはラチルス病が起こることはない。しかし、飢饉の際にはほかの植物が大打撃を受ける一方でグラスピーは順調に生育することが多く、そのため飢饉のときには貧困層は食糧の大半がグラスピーという状態になってしまう。こうした時に、ラチルス病は大流行する。ラチルス病は古代ギリシア時代から知られており[7]、近年の流行としては、1940年から1941年にかけて内戦中のスペインで起きた流行や、1961年及び1975年にインドで起きた流行などがある[8]。
対策として毒性の少ない改良品種が育成されたものの、収量や環境耐性に難があり、またグラスピーはそもそも捨て作りするものであって、グラスピーを栽培する大多数の農民には新品種を購入する資金も必要性もないため、普及は遅々として進んでいない[9]。
ポータル 食 グラスピー（Grass pea、学名:Lathyrus sativus）は、マメ科レンリソウ属に属する植物。ガラスマメとも呼ばれ、また学名からラチルスピー、ラチルスマメとも呼ばれる。地中海沿岸から西アジア、インドにいたるまで広い範囲で栽培される食用植物で、豆を食用とするが、この種子には有毒成分が含まれ、多量に常食した場合下半身麻痺を引き起こす可能性がある。しかし、乾燥に強くやせ地でも生育し湿潤にも強く収量も多いため、他の作物が不作の時にも生育しやすく、そのためコムギ畑など他の作物と混栽されることが多い。
インドでは畑の後作や混栽などで広く栽培され、栽培面積は200万ヘクタールにのぼり、生産量も100万トンにのぼる。食べ方としてはそのまま煮たり、練ってチャパティにしたりする。収量は多く栄養価も高いが、多収と危険性のために価格は安くしばしば貧民の食糧とされる。
グラスピーの種子には神経毒性を持つアミノ酸の一種であるオキサリルジアミノプロピオン酸（ODAP、またはBOAA）が含まれているため、グラスピーを大量に食べることは下半身が麻痺するラチルス病（ラチリズム）という難病を引き起こす可能性がある。よく水にさらしたり何度もゆでこぼすことで無毒化することはできるが、この無毒化処理の際に栄養分が多く失われ、これを常食すると今度は栄養失調となりがちとなる。1日に200グラムまでの消費であれば中毒症状を起こさないことが知られており、実際にほかに食べ物のある時にはラチルス病が起こることはない。しかし、飢饉の際にはほかの植物が大打撃を受ける一方でグラスピーは順調に生育することが多く、そのため飢饉のときには貧困層は食糧の大半がグラスピーという状態になってしまう。こうした時に、ラチルス病は大流行する。ラチルス病は古代ギリシア時代から知られており、近年の流行としては、1940年から1941年にかけて内戦中のスペインで起きた流行や、1961年及び1975年にインドで起きた流行などがある。
対策として毒性の少ない改良品種が育成されたものの、収量や環境耐性に難があり、またグラスピーはそもそも捨て作りするものであって、グラスピーを栽培する大多数の農民には新品種を購入する資金も必要性もないため、普及は遅々として進んでいない。
풀완두(-豌豆, 학명: Lathyrus sativus 라티루스 사티부스[*])는 콩과의 한해살이 식물이다.[1] 다른 콩과 식물과 마찬가지로 열매는 협과이다. 아시아와 동아프리카 등지에서 사람의 음식이나 가축의 먹이로 재배된다.[2] 특히 가뭄과 기근이 잦은 지역에서 흉작에 대비한 "보험 작물"로서 재배되는 경우가 많다. 신경독성 아미노산인 옥살리디아미노프로피온산을 함유하기 때문에,[3] 장기간 주곡으로 섭취할 시 퇴행성 신경질환이 발생할 염려가 있다.
.jpg)
.jpg)
