nomes no trilho de navegação
Tetrao tetrix (lat. Tetrao tetrix) – tetrao cinsinə aid heyvan növü.
Quş ilə əlaqədar bu məqalə qaralama halındadır. Məqaləni redaktə edərək Vikipediyanı zənginləşdirin.
Ar Skilgog du[1][2][3] (liester : Skilgegi du) a zo un evn eus familh ar skilgegi, Lyrurus tetrix (Tetrao tetrix gwechall) an anv skiantel anezhañ.
Neizhañ a ra ar seizh isspesad anezhañ[4] — Lyrurus tetrix baikalensis, Lyrurus tetrix britannicus, Lyrurus tetrix mongolicus, Lyrurus tetrix tetrix, Lyrurus tetrix ussuriensis, Lyrurus tetrix viridanus ha Lyrurus tetrix viridanus (tschusii) — e hanternoz Eurazia.
a vo kavet e Wikimedia Commons.
Ar Skilgog du (liester : Skilgegi du) a zo un evn eus familh ar skilgegi, Lyrurus tetrix (Tetrao tetrix gwechall) an anv skiantel anezhañ.
El gall de cua forcada[1] (Lyrurus tetrix) és un ocell de la família dels fasiànids (Phasianidae) que habita als boscos del nord d'Europa i d'Àsia, des de les Illes Britàniques i Escandinàvia, cap a l'est, pel nord de Rússia i de Sibèria. Cap al sud arriben fins als Alps, Balcans, Turquestan, nord de Mongòlia i Corea.
El gall de cua forcada (Lyrurus tetrix) és un ocell de la família dels fasiànids (Phasianidae) que habita als boscos del nord d'Europa i d'Àsia, des de les Illes Britàniques i Escandinàvia, cap a l'est, pel nord de Rússia i de Sibèria. Cap al sud arriben fins als Alps, Balcans, Turquestan, nord de Mongòlia i Corea.
Mae'r Rugiar Ddu (Tetrao tetrix) yn aelod o deulu'r grugieir y Tetraonidae.
Mae'r Rugiar Ddu yn nythu ar draws gogledd Ewrop ac Asia, fel rheol ar dir agored, yn enwedig rhosdir, ond gyda rhai coed, neu ar ymylon coedwigoedd. Gellir adnabod y ceiliog yn hawdd; mae'n aderyn mawr, rhwng 49 a 55 cm o hyd a'i blu yn ddu i gyd heblaw am ddarn coch uwchben y llygaid a llinell wen ar yr adenydd. Mae'r iâr yn llai, 40 hyd 45 cm o hyd ac yn llwydfrown, ac felly'n anoddach eu gwahaniaethu oddi wrth y Rugiar er enghraifft.
Yn y gwanwyn gellir gweld nifer o geiliogod yn eu dangos eu hunain i'r ieir mewn lleoedd traddodiadol, yr hyn a elwir yn lek. Gellir gweld hyn gyda'r wawr ac mae cryn nifer o bobl weithiau dod i weld y ceiliogod yn cerdded o gwmpas ac yn galw. Yng Nghymru mae un safle adnabyddus ar y ffordd gefn rhwng Llangollen a'r Mwynglawdd.
Mae niferoedd y Rugiar Ddu wedi gostwng yn y blynyddoedd diwethaf yn y rhan fwyaf o wledydd Ewrop. Mae Cymru yn rhywfaint o eithriad i hyn, oherwydd yn dilyn gostyngiad sylweddol iawn hyd ddiwedd y 1990au mae gwaith gan yr RSPB i greu cynefin addas i'r rhywogaeth yma wedi arwain at gynnydd yn ei nifer. Er hynny mae'n parhau yn aderyn prin.
Ceiliogod yn cadw sŵn Cynnal Cadoedd:
Adnabyddir campau carwriaethol y rugiar ddu yn y Saesneg fel ´´lek´´. Diddorol yw nodi bod y llinellau canlynol i'w cael mewn cywydd canoloesol a briodolwyd i Dafydd ap Gwilym. Yn ôl Dr. Howard Williams[angen ffynhonnell], yn un o'r cerddi llatai, mae'r bardd yn annog 'Y ceiliog dewr â'r clog du' i fynd a neges i'w gariad ac yn coroni ei ddarlun o'r aderyn a'i ymddygiad fel hyn:
Yn amlwg, nid pobl ein hoes ni yw'r cyntaf i wirioni ar y ’’lek’’![1]
Mae'r Rugiar Ddu (Tetrao tetrix) yn aelod o deulu'r grugieir y Tetraonidae.
Mae'r Rugiar Ddu yn nythu ar draws gogledd Ewrop ac Asia, fel rheol ar dir agored, yn enwedig rhosdir, ond gyda rhai coed, neu ar ymylon coedwigoedd. Gellir adnabod y ceiliog yn hawdd; mae'n aderyn mawr, rhwng 49 a 55 cm o hyd a'i blu yn ddu i gyd heblaw am ddarn coch uwchben y llygaid a llinell wen ar yr adenydd. Mae'r iâr yn llai, 40 hyd 45 cm o hyd ac yn llwydfrown, ac felly'n anoddach eu gwahaniaethu oddi wrth y Rugiar er enghraifft.
Yn y gwanwyn gellir gweld nifer o geiliogod yn eu dangos eu hunain i'r ieir mewn lleoedd traddodiadol, yr hyn a elwir yn lek. Gellir gweld hyn gyda'r wawr ac mae cryn nifer o bobl weithiau dod i weld y ceiliogod yn cerdded o gwmpas ac yn galw. Yng Nghymru mae un safle adnabyddus ar y ffordd gefn rhwng Llangollen a'r Mwynglawdd.
Mae niferoedd y Rugiar Ddu wedi gostwng yn y blynyddoedd diwethaf yn y rhan fwyaf o wledydd Ewrop. Mae Cymru yn rhywfaint o eithriad i hyn, oherwydd yn dilyn gostyngiad sylweddol iawn hyd ddiwedd y 1990au mae gwaith gan yr RSPB i greu cynefin addas i'r rhywogaeth yma wedi arwain at gynnydd yn ei nifer. Er hynny mae'n parhau yn aderyn prin.
Tetřívek obecný (Tetrao (dříve Lyrurus) tetrix) je středně velký druh hrabavého ptáka z čeledi tetřevovitých (Tetraonidae).
Velikosti kura domácího (délka těla samců 49–58 cm, samic 40–45 cm). Samec je černý (s nafialovělým leskem), bílé jsou pouze spodní ocasní krovky, spodina křídla a úzká křídelní páska. Nápadný je červený hřebínek nad okem a lyrovitý ocas. Samice je nenápadná, šedohnědá s černým proužkováním.[2]
Areál rozšíření druhu sahá od západní Evropy přes rozsáhlé území Eurasie východně až po Ochotské moře. Stálý.[3]
V České republice byl tetřívek nejpočetnější kolem roku 1910, od té doby jeho počty neustále klesají. Mimo to postupně vymizel z většiny území. Hlavními oblastmi výskytu jsou v současné době Krušné hory (200 samců, cca polovina české populace), Jizerské hory (35 samců) a Krkonoše (75 samců), malé populace žijí na Šumavě, v Doupovských horách, Slavkovském lese, Novohradských horách, Oderských vrších, Králickém Sněžníku a Jeseníkách. V letech 1973–1977 byla celková početnost odhadována na 2500-4500 samců, v letech 1985–1989 na 1100–2200 samců a v letech 2001–2003 na 800–1000 samců[4] a v letech 2015 - 2018 již jen na 400 - 500 samců. Zvláště chráněný jako silně ohrožený druh.[5]
Osidluje různé biotopy (slatiny, rašeliniště, lesní paseky, vřesoviště aj.).[2]
V potravě je zastoupena zejména rostlinná složka, zvláště na jaře pak i hmyz. Ten má také zpočátku téměř výlučné zastoupení v potravě mláďat.[3]
Polygamní druh. Samci jsou v březnu až květnu charakterističtí společným tokem na otevřených prostranstvích, kde s roztaženým ocasem a spuštěnými křídly pobíhají, vyskakují do výšky a často mezi sebou bojují.
Nejúspěšnější z nich se následně páří s většinou samic v okolí. Hnízdo je na zemi, skryté pod vegetací, snůška čítá 9-10 (6-12) žlutohnědých, méně často i načervenalých nebo okrových, tmavohnědě skvrnitých vajec o velikosti 49,7 x 36,0 mm.
Inkubační doba trvá typicky 25-27 dnů, na vejcích sedí samotná samice. Sama také vodí mláďata, která jsou vzletná zhruba ve věku 2 týdnů. Rodina zůstává pohromadě až do konce srpna nebo září, kdy se oddělují do menších hejnek podle pohlaví.[3][6]
Tetřívek obecný (Lyrurus tetrix)
Tetřívek obecný (Lyrurus tetrix)
Tetřívek obecný (Lyrurus tetrix)
Tetřívek obecný (Lyrurus tetrix) ve Švédsku
Vajíčko tetřívka obecného (Lyrurus tetrix)
Tetřívek obecný (Lyrurus tetrix)
Pírko tetřívka obecného (Lyrurus tetrix)
Obrázky, zvuky či videa k tématu tetřívek obecný ve Wikimedia Commons
Galerie tetřívek obecný ve Wikimedia Commons
Tetřívek obecný (Tetrao (dříve Lyrurus) tetrix) je středně velký druh hrabavého ptáka z čeledi tetřevovitých (Tetraonidae).
Urfugl (latin: Lyrurus tetrix) er en fugl i fasanfamilien.
Hannen er ca. 53 cm lang og vejer mellem 1 og 1,5 kg, mens hunnen er ca. 41 cm lang med en vægt på ca. 900 gram. De har helt forskellige fjerdragter og farver. Hønen er brunspraglet. Hanen er nærmest sort med blå-lignende fjer på brystet.
Tjuren og urfuglen forekommer i det store hele i samme geografiske område – primært Skandinavien og Rusland – men foretrækker forskellige biotoper. Tjuren foretrækker den lysåbne skov, eller tættere skov hvor den holder til ved moser, lysninger og i skovbrynet. Urfuglen foretrækker åbne områder, f.eks. heder og moseflader. Urfuglen spiser blade, bær og insekter, og hvor der forekommer træer i nærheden også knopper af både løv- (især birk) og nåletræer.
Fuglen findes over store dele af Norge, Sverige og Finland året rundt, men den blev erklæret uddød i Danmark år 2001 efter at man i midten af 90'erne kun havde observeret 2 ynglende par og derefter over en årrække ingen ynglende par.
Udover hannens prægtige fjerdragt er urfuglen især kendt for hannernes "spil" i yngletiden, hvor hannerne mødes indenfor et ret lille område (spillepladsen) og gør sig til mens de slår halen ud, og synger med deres karakteristiske boblende/gurglende stemmer.
Urfuglen kan forveksles med sin større slægtning, tjuren. Den mest iøjnefaldende forskel er størrelsen, hvor urfuglen er betydeligt mindre og lettere. I flugt virker urfuglen mindre langhalset og storhovedet end tjuren. Urhønen har kortere hale end tjurhønen, og urhanen kan skelnes fra tjurhanen ved at den har kileformet hale.
Krydsning af tjurhøne og urhane forekommer af og til i naturen. Resultatet er et infertilt afkom som kaldes rakkelhane/rakkelhøne. Krydsning mellem tjurhane og urhøne er ikke set.
En urfugl i et træ.
Urfugleæg
Urfugl (latin: Lyrurus tetrix) er en fugl i fasanfamilien.
Das Birkhuhn (Lyrurus tetrix, Syn.: Tetrao tetrix) ist eine Vogelart aus der Familie der Fasanenartigen (Phasianidae). Innerhalb dieser Familie zählt es zu den Raufußhühnern, die nach einer heute überholten Klassifikation früher die eigene Familie Tetraonidae bildeten.
Das Birkhuhn ist ein Brutvogel der borealen und subarktischen Waldzone sowie entsprechender (sub-)alpiner und postglazialer Landschaften von Großbritannien bis nach Ostsibirien.[1]
Das Birkhuhn zählt mit 45–60 cm Körperlänge zu den mittelgroßen Raufußhühnern. Der Hahn erreicht eine Körperlänge von 55–60 cm. Seine Flügellänge liegt bei 246–291 mm, die Schwanzlänge bei 173–219 mm und das Gewicht zwischen 820 und 1750 g. Die Henne ist mit etwa 45 cm Körperlänge, einer Flügellänge von 214–263 mm, einer Schwanzlänge von 113–131 mm und einem Gewicht zwischen 750 und 1120 g kleiner und leichter.[2] Die Geschlechter unterscheiden sich zudem deutlich in der Gefiederfärbung. Während der Hahn kontrastierend blauschwarz und weiß gefärbt ist, zeigt die Henne bräunlich tarnfarbenes Gefieder.
Beide Geschlechter besitzen weiße Flügelbinden (= Spiegel), die im Flug zu sehen sind. Das Gefieder ist sehr dicht und umfasst auch die Nasenöffnungen und die Füße bis zur Zehenbasis. Der Lauf ist dabei im Winter lang und dicht, im Sommer nur auf der Vorderseite mit kurzen Federn befiedert. Die Iris ist braun. Der kurze und kräftige Schnabel ist hornschwarz und die Füße sind bräunlich.
Beim Hahn liegt über dem Auge ein unbefiederter, halbmondförmiger und intensiv roter Fleck, der zur Paarungszeit stark anschwillt, so dass sich die Vorwölbungen („Rosen“) über dem Scheitel fast berühren.[3] Sie sind mit feinen, plättchenartigen Stiften und Warzen bedeckt.[4] Das Gefieder ist im Prachtkleid überwiegend schwarz und an Hals und Brust am dunkelsten. Kopf, Hals und die hintere Rückenpartie glänzen stahlblau und changieren violett – am Kopf teils eher grünlich. Die übrigen Körperpartien glänzen matter. Die vordere Rückenpartie, das Schultergefieder, die Oberflügel- und die Oberschwanzdecken sind braunschwarz und zeigen lediglich auf dem vorderen Rücken blauschwarze Säume. Zu den schwarzen Partien kontrastieren einige weiße Partien, so die Unterflügeldecken und die Achselfedern, die auch bei angelegtem Flügel als etwa kirschgroßer, weißer Fleck im Schulterbereich sichtbar sind. Zudem sind die basalen zwei Drittel der Armschwingen und die Basen der inneren Handschwingen weiß und bilden eine charakteristische Flügelbinde. Auch die Basen der großen Hand- und Armdecken sowie des Fittichs sind weiß, so dass der zusammengelegte Flügel eine doppelte Binde zeigt. An den schwarzbraunen Handschwingen stechen die weißlichen Schäfte optisch heraus. Besonders beim balzenden Vogel fallen die weißen Unterschwanzdecken auf, die länger sind als die mittleren Steuerfedern. Einige davon tragen einen schwarzen Spitzensaum. Der charakteristische, leierförmig gegabelte Schwanz besteht aus 18 schwarzen Federn mit blauviolettem bis blaugrünem Metallglanz. Die drei, seltener vier äußeren Paare sind sichelförmig nach außen gebogen und in der Länge gestuft, die mittleren kürzer und teils am Ende grauweiß gesäumt.
Im Ruhekleid zwischen Juni und August zeigen sich am Nacken sowie teils auch auf Vorderrücken und Scheitel bräunliche gebänderte oder bekritzelte Federn und weißliche Federn an Kinn und Kehle. Einjährige Hähne zeigen oft noch mehr dieser fleckigen Federn. Zudem haben die Steuerfedern vor dem Spätwinter noch nicht die volle Länge.
Das Gefieder der Henne ist oberseits überwiegend rostbraun gefärbt und durch breite Subterminalbinden schwarzbraun gebändert. Auf dem hinteren Rücken zeigt die schwärzliche Bänderung einen blauen Metallglanz. Vor allem auf dem vorderen Rücken, Bürzel und den meisten Oberflügeldecken sind die Federspitzen teils gräulich aufgehellt und schwarz bekritzelt. Kopfseiten und Kehle sind eher rostbeige und feiner gebändert, die Kropfgegend ist intensiv rostbraun und stark gebändert. Die Federn der übrigen Unterseite zeigen vor allem auf Brust und Bauch weißliche, schwarzbekritzelte Endbinden. Die Bänderung ist auf der Brust offener und verdichtet sich zu den Flanken und den Unterschwanzdecken, die breit weiß gesäumt sind. Die Schwingen tragen einen weißlichen Spitzensaum. Die des Handflügels sind dunkelbraun mit rostroter Sprenkelung, die inneren wie die Armschwingen auf den basalen zwei Dritteln weiß, so dass sie wie beim Hahn eine Flügelbinde bilden. Das dunkelbraune, distale Drittel der Armschwingen ist kräftig gesprenkelt. Die Unterflügeldecken sind weiß. Die schwarzbraunen Steuerfedern sind rostbraun gebändert, grob rostbraun bekritzelt und graubeige gesäumt. Der Schwanz ist leicht gegabelt.
Das Artareal des Birkhuhns in der eurasischen Paläarktis erstreckt sich fast über die gesamte Wald- und Waldsteppenzone und reicht teilweise bis in die Steppenzone hinein. Das geschlossene Verbreitungsgebiet beginnt im südöstlichen Polen und setzt sich zwischen dem 50. und 70. Breitengrad bis nach Ostsibirien fort. Skandinavien ist mit Ausnahme der Gebirgszüge, der baumfreien Tundra im Norden und Südschweden fast vollständig besiedelt. Das Areal in Mitteleuropa ist mit Ausnahme des Alpenraums inselartig aufgesplittert. Restvorkommen gibt es u. a. in Deutschland (s. u.), den Niederlanden, Belgien, Dänemark und Großbritannien (hier v. a. in Schottland, in Teilen Nordenglands und in einem schmalen Streifen bis nach Wales).[5][6]
In Deutschland und in Grenznähe zu Deutschland findet man das Birkhuhn noch in einigen Alpenregionen sowie stellenweise in folgenden Mittelgebirgsregionen: Rhön, Hohes Venn, Bayerischer Wald/Böhmerwald, Thüringer Wald, Thüringer Schiefergebirge, Erzgebirge, Isergebirge, Riesengebirge. Ein Vorkommen existiert im Dreiländereck Sachsen-Brandenburg-Polen im Sandheidegebiet des Zschornoer Waldes.[5]
Im Nordwestdeutschen Tiefland, wo das Birkhuhn zu Anfang des 20. Jahrhunderts noch sehr häufig war, sind die Bestände fast überall erloschen. Lange besonders zahlreich gab es das Birkhuhn in den Heide- und Moorflächen des Emslandes und der Grafschaft Bentheim. Durch die massiven Habitatveränderungen, eventuell auch durch Krankheiten, sind sie im Bentheimer Land seit 1978, im Emsland seit Ende der 1980er Jahre ausgestorben. Lediglich im Naturraum Lüneburger Heide bieten verschiedene Gebiete aufgrund ihrer Struktur, Größe und Abgeschiedenheit noch geeignete Lebensräume: Der Truppenübungsplatz Bergen, die Truppenübungsplätze Munster Nord und Süd, das Naturschutzgebiet Lüneburger Heide, das Kiehnmoor und die Große Heide bei Unterlüß (in der Südheide) beherbergten 2004 die meisten Birkhühner Niedersachsens.[7]
Birkhühner sind typische Bewohner der „Kampfzonen“ des Waldes (z. B. an Moorrändern oder im Gebirge). Sie besiedeln eher offene, locker mit Gebüsch und Bäumen durchsetzte Landschaften. Dort stellen sie im Jahreslauf sehr komplexe Ansprüche an den Lebensraum: Für die Balz werden weite, offene und kurzwüchsige bis vegetationslose Flächen (z. B. jungen Heiden) benötigt. Für die Brut sind halboffene Flächen (z. B. verbuschte Heiden) mit einer höheren Krautschicht wichtig. Die Küken finden ihr Futter auf nährstoffreicheren Flächen (z. B. Ackerbrachen). Im Winter liefern Gehölzbestände Nahrung, im Frühling Moore. Typische Lebensräume sind/waren Moore und Heideflächen, halboffene (Wiesen-)Landschaften im Hügelland und in lichten Kammwäldern der Mittelgebirge. In den Alpen werden die Latschen-, Zwergstrauch-, Matten- und Almwiesenregionen besiedelt.[8][9]
Die Küken sowie adulte Birkhühner in der Mauser leben von tierischer Kost (Insekten und andere Wirbellose), auch Junghähne im Herbst nehmen Insektennahrung auf. Ansonsten ernähren sich Birkhühner im Jahreslauf von wechselnden Pflanzenarten und -teilen. Im Frühjahr werden vor allem junge Triebe und Knospen sowie Blütenstände von Weiden und einigen Gräsern (Wollgras) gefressen. Im Sommer bieten blütenreiche Wiesen eine abwechslungsreiche Kost. Im Herbst stellen die Beeren von Zwergsträuchern (Krähenbeere, Heidelbeere, Preiselbeere) einen großen Teil der Nahrung, auch Früchte von Eberesche, Mehlbeere und Weißdorn werden aufgenommen. Die Hauptnahrung im Winter stellen Knospen und Triebe von Laub- und Nadelbäumen dar.[8]
Ab März/April bis in den Juni führen die polygamen Birkhähne ihre Balztänze auf. Diese finden auf traditionell genutzten Balzplätzen statt, die sich durch niedrige Vegetation und freie Sicht auszeichnen. Mehrere Hähne tragen dort ritualisierte Schaukämpfe aus. Bei dieser Gruppenbalz besetzen die ältesten und ranghöchsten Tiere die Zentren der Balzarenen. Die einzelnen Hähne bewegen sich in kleinen Individual-Territorien mit gesträubten Schwanzfedern und nach vorn geneigtem Körper, dabei geben sie abwechselnd „kullernde“ und zischende Laute von sich. Es werden Drohposen eingenommen, zu Kämpfen kommt es aber nicht.
Die Hennen beobachten diese Vorführungen zunächst von erhöhten Positionen (Sträucher, Bäume) am Rand der Balzarena. Später begeben sie sich an das Balzterritorium des Hahns ihrer Wahl bzw. des stärksten Hahns. Bald nach der Paarung setzen die Hähne ihre Schaukämpfe fort und werben um andere Weibchen. Die Hähne verweilen noch bis in den Juni hinein auf den Balzplätzen. Auch später können noch gelegentlich Balztänze und Paarungen beobachtet werden. Die Hähne unterscheiden nicht zwischen Birkhennen und ähnlichen Hennen anderer Hühnervögel. Bei gemeinsamen Vorkommen kann es daher zu Fehlpaarungen und Hybridisierungen z. B. mit Auerhühnern und Fasanen kommen. Hybride zwischen Auerhuhn und Birkhuhn werden als Rackelhühner bezeichnet.
Auf das Balzverhalten nehmen jagdliche Bezeichnungen wie „Spielhahn“ oder „Schwarzer Ritter“ Bezug.[8][10][11]
Das Nest wird am Boden als flache Mulde angelegt und oft unter Zwergsträuchern oder Grasbüscheln versteckt. Ab Ende April bis Mai, im Hochgebirge ab Ende Mai, werden in dieses meist 7–10 Eier gelegt. Die Eier sind blassgelb bis braun gefärbt und gelblich bis braun gefleckt. Das Gelege wird ausschließlich von der Henne bebrütet, nach 24–28 Tagen schlüpfen die Küken, nach 15–20 Tagen sind sie flugfähig. Die Küken sind Nestflüchter und ernähren sich zunächst von tierischem Eiweiß (Insekten, Würmer), ab einem Alter von einigen Wochen nehmen sie pflanzliche Nahrung auf.
Ihr Überleben hängt stark von der Witterung ab, warme und trockene Sommer sind günstig, bei kaltem und niederschlagsreichem Wetter gehen zahlreiche Küken ein. Im September lösen sich die Familien aus Hennen und Jungvögeln auf. Anschließend beginnt die Herbstbalz, bei der ältere Hähne ihre Ranghöhe demonstrieren und mit den Junghähnen von Balzplatz zu Balzplatz fliegen und dabei große Teile des Lebensraums kennenlernen. Junghennen weisen dagegen einen eher kleinen Aktionsradius auf und bleiben bei den Althennen. Einzelne Jungvögel wandern im Herbst aus der Population ab.[8][10]
In der Europäischen Union ist das Birkhuhn wie alle heimischen Vogelarten nach der Vogelschutzrichtlinie geschützt. Besondere Schutzgebiete sind zum Erhalt der Art auszuweisen. (Vogelschutzgebiet im Netz Natura 2000-Gebiet).
Sicherung, artgerechte Pflege (Habitatmanagement) und Neuentwicklung von Lebensräumen sind die wichtigsten Beiträge zum Schutz des Birkwilds. Störungen können z. B. durch Besucherlenkung (Wege nicht durch sensible Bereiche, z. B. Balzplätze) und Verbot störender Aktivitäten (z. B. Modellflug) vermieden oder begrenzt werden.[8] Die Auswilderung von Fasanen sollte zur Vermeidung interspezifischer Konkurrenz unterlassen werden.[12]
Durch weitreichende Verluste und Veränderungen der Lebensräume (z. B. Abtorfung oder Trockenlegung von Mooren, Verlust von Heidelandschaften und Freiflächen in Wäldern) wurden die Bestände des Birkhuhns in Deutschland bis auf wenige Reste vernichtet. Diese Vorkommen werden durch zunehmende Isolation oder auch weitere Verkleinerungen der Lebensräume gefährdet. Durch freilaufende Hunde, den Einsatz von Drohnen wie Multikoptern und besonders durch zunehmende Winteraktivitäten im Bereich der Waldgrenze (lichter Wald mit Strauchvegetation) kann es zu erheblichen Störungen kommen. Im Jahr 2010 wurde der Bestand auf etwa 2.000 Tiere geschätzt, bis zum Jahr 2017 sank dieser um fast die Hälfte auf 1.200 Individuen.
80 Prozent der deutschen Birkhühner leben in den Alpen im Bereich der Baumgrenze. Das Birkhuhn ist auch in Bayern vom Aussterben bedroht. Die Bestände sind dort massiver als bei den übrigen deutschen Populationen geschrumpft. Die Ausweitung des Tourismus und Nichtbeachtung der durch den Alpenverein eingerichteten Schongebiete werden zur zunehmenden Belastung der angeschlagenen Populationen. Die Zahl der Birkhühner hat seit 2002 in einigen Regionen um 60 Prozent abgenommen.[13] Die beabsichtigte Änderung der Zoneneinteilung des Alpenplans durch die Bayerische Staatsregierung hätte besonders für die Population am Riedberger Horn nicht absehbare Folgen. Sollte es nicht gelingen, besonders die bayerische Politik und auch Touristen für das Problem zu sensibilisieren und kommerzielle Aspekte nicht weiterhin im Vordergrund zu halten, wird diese Tierart in Bayern in absehbarer Zeit ausgestorben sein.[14][15][16]
Das Tieflandvorkommen in der Lüneburger Heide und damit der niedersächsische Bestand schwankte in den letzten zehn Jahren (Stand 2011) zwischen 160 und 230 Tieren.[12] Im Jahr 2017 lebten im Naturschutzgebiet Lüneburger Heide etwa 200 Birkhühner. Vorrangiges Ziel der Landesjägerschaft Niedersachsen e.V. ist es, den Bestand, der in fünf größere und vier kleinere Teilpopulationen zersplittert ist, miteinander zu vernetzen und durch Bejagung von Beutegreifern sowie Entwicklung von Besucherlenkungskonzepten zu sichern.[17]
Für Sachsen geht man von einem Bestand von etwa 50 Birkhühnern aus.[11] Im Jahr 2016 wurden im sächsischen Teil des Erzgebirges 25 (2018: 15), auf der tschechischen Seite 170 balzende Hähne gezählt. Ein Artenhilfsprogramm soll zum Erhalt der grenzübergreifenden tschechisch-deutschen Erzgebirgspopulation beitragen. So wurden seit 2010 rund 350 Hektar Moore revitalisiert und rund 220 Hektar Wald aufgelichtet. Ähnlich wie in Niedersachsen sind auch in Sachsen die Habitate nicht zusammenhängend, weshalb die Zusammenarbeit mit der tschechischen Seite besonders wichtig ist.[18]
Das kleinste Vorkommen des Birkhuhns in Deutschland befindet sich in der Rhön. Hier war die Population, trotz langjähriger Schutzmaßnahmen, schon zeitweise fast erloschen. Im Jahr 2007 wurden hier nur neun Hähne und fünf Hennen gezählt. Ein Aussterben des Bestandes wurde prognostiziert, da der Fortpflanzungserfolg ausblieb.[19] Erstmals konnte im Jahr 2013 wieder ein Bruterfolg mit drei Jungvögeln nachgewiesen werden. Nach Auswilderung von 68 schwedischen Birkhühnern stiegen zum ersten Mal seit Jahren die Birkwildzahlen in der Rhön durch natürliche Reproduktion. Bei der Herbstzählung 2014 wurden 14 Hähne und 11 Hennen, darunter neun Jungvögel gezählt. Durch Verhandlungen mit dem Schwedischen Zentralamt für Naturschutz können Importe von 25 Tieren jährlich für 2016 bis 2020 gesichert werden. Ziel ist es, eine langfristig lebensfähige Birkhuhnpopulation von 100 Vögeln zu erreichen, wozu der gegenwärtige Lebensraum von 1.200 Hektar auf 5.000 Hektar vergrößert werden muss.[20]
Die Population in Baden-Württemberg ist seit 1978 erloschen. Von 1978 bis 1992 fanden Wiedereinbürgerungsversuche im Wurzacher Ried statt, die gescheitert sind.
Das Birkhuhn, der Vogel des Jahres 1980[21], zählt seit 2002 zu den nach dem Bundesnaturschutzgesetz streng geschützten Tierarten.[22][23] Daher stellt es hier etwa bereits eine Straftat dar, wild lebende Birkhühner in ihrer Fortpflanzungs- oder Aufzuchtzeit bewusst erheblich zu stören (, , BNatSchG).
Bis auf Slowenien und Deutschland ist die Birkhahnjagd in den Alpenländern erlaubt. In Slowenien wurde die Bejagung 1993 eingestellt. Das Birkwild untersteht in Deutschland dem Bundesjagdgesetz[24], jedoch mit ganzjähriger Schonzeit und damit verbundener Hegepflicht für die Jäger.
In Frankreich ist der Bestand abnehmend. In den französischen Alpen wurden von 1999 bis 2002 1.040 Hähne bei geschätzten 20.000 Individuen Gesamtpopulation erlegt. Für das Jahr 2009 wurde ein Bestand von 16.600 adulten Vögeln ermittelt, das entspricht einem Rückgang um 11 Prozent im Vergleich zum vorangegangenen Jahrzehnt.[25]
In Österreich wird der Bestand als stabil angegeben. Der Abschuss in Österreich beträgt um die 1.500 Hähne jährlich bei einem Bestand von etwa 26.000 Individuen (2007).[26] Tirol hatte mit 530 Abschüssen einen Anteil von 36 Prozent.
In der Schweiz lebten 2004 etwa 15.000 bis 20.000 Individuen.[27] Hier wurden jährlich über 500, seit 2008 jährlich um die 400 Birkhähne abgeschossen. Seit 2014 liegt die Jagdstrecke bei etwa 550 Hähnen.[28] Mit Ausnahme von fünf Kantonen ist die Bejagung des Birkwilds eingestellt worden, zuletzt im Kanton Uri ab 2001. Die Jagd auf Birkhähne beschränkt sich im Wesentlichen auf die Kantone Wallis, Tessin und Graubünden.[29] Ähnlich wie in Bayern stellt auch in der Schweiz der zunehmende Tourismus, selbst in abgelegenen Regionen, eine ernsthafte Bedrohung für einzelne Populationen dar. Von Naturschützern wird die Reduktion des Jagddrucks auf den Birkhahn gefordert. An der nördlichen Verbreitungsgrenze wie an der südlichen Grenze, dem Tessin, ist der Bestand seit den 1980er Jahren abnehmend.[30]
Die regelmäßige Bestandserhebung, die Schaffung von Verbindungen zwischen den einzelnen Populationen, so genannte Trittsteinkonzepte und Habitatverbesserungen (z. B. durch Jagdpächter, fortgesetzte Almbewirtschaftung) können zur Arterhaltung wesentlich beitragen. Da Hennen Entfernungen zwischen 5 und 35 km zurücklegen, ist es wichtig, dass standorttreue Hähne in nicht mehr besetzten Trittsteinhabitaten ersetzt werden. Birkhühner haben keine Paar-Bildung, deshalb ist der Abschuss weitgehend auf Hähne beschränkt, Hennen hingegen sind ganzjährig geschützt.[30]
Rote Liste-Einstufungen (Auswahl):
Verschiedene Autoren beschreiben meist 6–8 Unterarten des Birkhuhns, wobei sich die Auswahl der einzelnen Subspezies in der Regel etwas unterscheidet.[33][34][35][36][37]
Als allgemein anerkannt können anscheinend neben der Nominatform L. t. tetrix auch L. t. britannicus, L. t. ussuriensis, L. t. viridanus und L. t. mongolicus gelten.
Unterarten des Birkhuhns, Verbreitung und Merkmale gemäß The Internet Bird Collection und Stegemann 1932:[38][39]
Lyrurus tetrix baikalensis (Lorenz, 1911)
Lyrurus tetrix britannicus Witherby & Lonnberg, 1913
Lyrurus tetrix mongolicus (Lonnberg, 1904)
Lyrurus tetrix tetrix (Linnaeus, 1758)
Lyrurus tetrix ussuriensis (Kohts, 1911)
Lyrurus tetrix viridanus (Lorenz, 1891)
Lyrurus tetrix tschusii (Johansen, 1898)
Das Birkhuhn (Lyrurus tetrix, Syn.: Tetrao tetrix) ist eine Vogelart aus der Familie der Fasanenartigen (Phasianidae). Innerhalb dieser Familie zählt es zu den Raufußhühnern, die nach einer heute überholten Klassifikation früher die eigene Familie Tetraonidae bildeten.
Das Birkhuhn ist ein Brutvogel der borealen und subarktischen Waldzone sowie entsprechender (sub-)alpiner und postglazialer Landschaften von Großbritannien bis nach Ostsibirien.
'S e eun a tha ann an coileach dubh, (Laideann: Tetrao tetrix, Beurla: "Black Grouse"). Tha e gu math cumanta anns an Roinn-Eòrpa a-tuath. Tha e a’ neadachadh anns a’ mhòinteach.
_Male.jpg)
'S e eun a tha ann an coileach dubh, (Laideann: Tetrao tetrix, Beurla: "Black Grouse"). Tha e gu math cumanta anns an Roinn-Eòrpa a-tuath. Tha e a’ neadachadh anns a’ mhòinteach.
The heather cock, black cock or gray foul (Tetrao tetrix) is a lairge gemme bird in the groose faimily.
|deadurl= (help)CS1 maint: archived copy as teetle (link). Dounlaidit on 02 Juin 2015. The heather cock, black cock or gray foul (Tetrao tetrix) is a lairge gemme bird in the groose faimily.
t Korhoonder (Lyrurus tetrix volgns IOC WBN[1] vake ook: Tetrao tetrix) is nen vogel oet de familie van roewpoothoonders (Tetraonidae). t Vröwken neumt ze ne korhenne en t männeken nen korhaann, wat mangs ook as soortnaam gebroekt wörd.
n Haann is ongevear 50 cm laank, is zowat helemoal zwart met her en der wit op de vleugels en nen kromn start wat op ne liere lik. De henne is griesbroen met stippelige baandn oawer t lief, en ongevear 42 cm laank.
Korhoonders tref iej in n groot deel van t noordn van Europa, ook in België en Neerlaand. t Korhoonder is in Europa nen kultuurvolger. Van oorspoonk kon t zik good redn in haalflösse boargbossen met morrelaandn en heede. Doo't de roewe groondn oontgunn wördn, kree'j in t oostn van Neerlaand hele heedevlaktes, woer't t korhoonder zik good redn kon. Doo't de heedeveeldn verdweenn, dr mear toeristn ofkömn op t de oawerbleewne stukn, en t gebeed verdreugn, is dr weainig van de korhoonders oawerbleewn. Dit geeldt vuur heel Europa.
Op de Sallaandse heuwelrugge bie Hooltn probeert ze al verskeaidene joar de leste korhoonders te redn. Dr wördn zelfs in 2012 vuur €90.000,- spesjale korhoonders oet Zweedn in evlöagn, dee't vuur niej blood mossen zorgen. Dit leek good te goan; dr warn broodkoppels en zelfs verskeaidene eier oet ekömn. Op 7 juli 2012 meeldn De Twentsche Courant Tubantia skoonwal det dr 28 kuukns dood warn egoan. Det gebuurn de vuurgoande dree joar ook al.[2] Oet oonderzeuk bleek at de kuukns te weainig etn hadn ehad. Dit keump woarskienlik umdet dr vuur t korhoonder op de Sallaandse Heuwelrugge nit genog etn te veendn is. Tookn joar wil Stoatsbosbehear vuur n poar ton nog es 20 töt 25 korhoonders oet Zweedn loatn komn en goan bievoorn met spesjaal ekweekte spreenkhaann. Nit alle lokale ambtenoarn zeent t doar met eens.[3]
t Korhoonder (Lyrurus tetrix volgns IOC WBN vake ook: Tetrao tetrix) is nen vogel oet de familie van roewpoothoonders (Tetraonidae). t Vröwken neumt ze ne korhenne en t männeken nen korhaann, wat mangs ook as soortnaam gebroekt wörd.
n Haann is ongevear 50 cm laank, is zowat helemoal zwart met her en der wit op de vleugels en nen kromn start wat op ne liere lik. De henne is griesbroen met stippelige baandn oawer t lief, en ongevear 42 cm laank.
Tedr (latin.: Lyrurus tetrix) om levitadud Evrazijan meclind Fazanižed-sugukundaspäi. Seičeme alaerikod om olmas.
Surehk lind penenke pänke i lühüdanke n'okunke. Ižačud järedamba mi emäčud. Ižačun piduz om 49..58 sm, veduz oleleb 1,0..1,4 kg. Täuz'kaznu emäč om 40..45 sm pitte i 0,7..1,0 kg vedutte.
Kuivmalind, no vilul voz'aigal pidase puil, sötlese koivuiden urbil. Sirdase madme kanan kartte — jokseb teravas i lendahtab läz püštti. Lind eläb joukuil äikerdoičendan sezonas päiči. Oleskeleb kahthe-koumhe sadahasai eričuid joukus, ižačuid i emäčuid tobjimalaz. Tal'veližel pakaižel (−20 C° da sen enamba) tedr kaičese lumiurus 23 čashusai päiveses.
Lind om mectusen objektaks bobuštusen tagut i lihaze näht. Tedran londuseližed söjad oma reboi, näd, mecsiga i tedrhabuk.
Tedr (latin.: Lyrurus tetrix) om levitadud Evrazijan meclind Fazanižed-sugukundaspäi. Seičeme alaerikod om olmas.
Tedri[1] (Lyrurus tetrix, enne Tetrao tetrix) on keskisuuruine lindu. Ižätedret voijah painua 1,5 kiluo, niilöin rungan piduhus sit on läs 60 sentii. Emätedret ollah vähästy pienembi. Ižä- da emätedret erotahgi värin puoles. Ižätedren sullat ollah mustat, emätedren – ruspakonkirjavat. Karjalas tedrie on kaikkiel, yhtelläh suvipuoles niidy on enämbi.
Talvel tedri syöy koivun, pajun da lepän urvua da lehtenkandua. Lumettomannu aijannu se rubieu syömäh muarjutuhjoloin lehtii da andimii, eriluaduzii siemenii da vezoi. Kui toizil kanalinduloil, tedrel pidäy olla mahas kvartsukivyzii. Net avvutetah linnule kovien syömizien suluandas. Sendäh tedri alalleh lainuou nämmii kivyzii.
Keviäl tedret kiimuijah. Kiiman aigah kuuluu omaluaduine ižätedrilöin kukerdandu. Kiimuaigu loppuu oraskuun lopus. Tedri haudou 5-13 jäiččiä, enimyölleh 8. Havvondu kedtäy läs kolmie nedälii. Poigazet roitah kezäkuun toizel puoliškol libo heinykuun allus.
Tedriloin luguh vaikuttau meččuičendu kiiman aigua, pahat siät poigazien havvonduaigah da pedoelätit. Tedri on kallis mečästyslindu. Virrallizien tiedoloin mugah Karjalas vuvvennu 2014 oli 500 tuhattu tedrie.
Tedri (Lyrurus tetrix, enne Tetrao tetrix) on keskisuuruine lindu. Ižätedret voijah painua 1,5 kiluo, niilöin rungan piduhus sit on läs 60 sentii. Emätedret ollah vähästy pienembi. Ižä- da emätedret erotahgi värin puoles. Ižätedren sullat ollah mustat, emätedren – ruspakonkirjavat. Karjalas tedrie on kaikkiel, yhtelläh suvipuoles niidy on enämbi.
Tetervėns (luotīnėškā: Tetrao tetrix, luotīnėškā: Tetrao tetrix, luotīnėškā: Tetrao tetrix) īr paukštis, katros muokslėškā prėgol vištėniams paukštiams.
Tetervėns īr panašē kāp vištas dėdloma, sver 900–1400 gramus. Ontakē rīškē rauduoni, kraštėnės oudegas plonksnas īr ėlgesnės kāp vėdorėnės. Staibē apaugė plonksnuomis.
Patalė rauduonā pėlka, ėšruod panašē kāp kortėnīs aba balts tetervėns.
Tas nie tonkos paukštis Lietovuo. Gīven pamedies, aukštapelkies. Gūžta dėrb terp sausū žuoliū, kēsu. Balondė ontruo posie ded 6-12 kiaušius, katrus perėn 26 dėinas.
Vasara tetervėns jied žuoliū lapus, sieklas, ougas, les vabzdius, vuo žėimas čieso les mediu pomporus, žirgėnius, ougas.
Tetervėns (luotīnėškā: Tetrao tetrix, luotīnėškā: Tetrao tetrix, luotīnėškā: Tetrao tetrix) īr paukštis, katros muokslėškā prėgol vištėniams paukštiams.
Zwëczajny cetrzéw (Lyrurus tetrix) – to je wiôldżi ptôch z rodzëznë kùrowatëch (Phasianidae). Òn je wikszi jak òna - cetrzéwka. Na Kaszëbach òn je słowôrzu, ale tu te ptôchë wierã wëdżinełë..
Ăсан - килти чăхран кăшт пĕчĕкрех кайăк.
Чăх йышне кĕрет.
Çăмартисем (7-9) сарăрах хăмăр, унта-кунта хăмăр пăнчăсем курăнкалаççĕ. Ăсан чăххи вĕсене 25 кун таран пусса ларать, кунне 23-25 хут çавăрать. Чĕпписене тухса типсенех çĕр çинче вырнаçнă йăваран илсе тухса каять. Хĕлле юр ăшăнче пытанса пурăнать, юр ăшăнчи пӳлĕмĕ хăйĕнчен пысăкрах, уйрăмах çӳллĕшĕ. Юр ăшĕнчен кунне икĕ хутчен апат çиме тухать - ирхине ирех тата хĕвел анма пуçласан.
Ăсансен туйĕ пуш уйăхĕн вĕçĕнче - ака уйăхĕн пуçламăшĕнче пулса иртет. Ăсан автанĕ туй вăхăтĕнче хаярланать, сасси таçта çитичченех илтĕнет. Туй 10-12 куна тăсăлать. Кайран автансем тĕк тăкаççĕ. Чăтăлăхсенче пытанса пурăнаççĕ. Ниçта та вĕçсе каймаççĕ.
Пирĕн тăрăхра вĕсен йышĕ пысăках мар: 2-3 пинрен иртмест. Ку ăсан сунар кайăкĕ пулнă пирки тата унăн тăшманĕсем нумаййинчен килет. Ăсан çине тилĕсем, сăсарсемпе пăсарасем тапăнаççĕ.
Çын ăсана йăпăр-япăр кураймасть, мĕншĕн тесен ăсансен итлев тата курав органĕсем питĕ вăйлă аталаннă, çын çывхарнине таçтанах пĕлеççĕ - тĕплĕн пытанма тăрăшаççĕ.
Ăсан - килти чăхран кăшт пĕчĕкрех кайăк.
Чăх йышне кĕрет.
Çăмартисем (7-9) сарăрах хăмăр, унта-кунта хăмăр пăнчăсем курăнкалаççĕ. Ăсан чăххи вĕсене 25 кун таран пусса ларать, кунне 23-25 хут çавăрать. Чĕпписене тухса типсенех çĕр çинче вырнаçнă йăваран илсе тухса каять. Хĕлле юр ăшăнче пытанса пурăнать, юр ăшăнчи пӳлĕмĕ хăйĕнчен пысăкрах, уйрăмах çӳллĕшĕ. Юр ăшĕнчен кунне икĕ хутчен апат çиме тухать - ирхине ирех тата хĕвел анма пуçласан.
Ăсансен туйĕ пуш уйăхĕн вĕçĕнче - ака уйăхĕн пуçламăшĕнче пулса иртет. Ăсан автанĕ туй вăхăтĕнче хаярланать, сасси таçта çитичченех илтĕнет. Туй 10-12 куна тăсăлать. Кайран автансем тĕк тăкаççĕ. Чăтăлăхсенче пытанса пурăнаççĕ. Ниçта та вĕçсе каймаççĕ.
Пирĕн тăрăхра вĕсен йышĕ пысăках мар: 2-3 пинрен иртмест. Ку ăсан сунар кайăкĕ пулнă пирки тата унăн тăшманĕсем нумаййинчен килет. Ăсан çине тилĕсем, сăсарсемпе пăсарасем тапăнаççĕ.
Çын ăсана йăпăр-япăр кураймасть, мĕншĕн тесен ăсансен итлев тата курав органĕсем питĕ вăйлă аталаннă, çын çывхарнине таçтанах пĕлеççĕ - тĕплĕн пытанма тăрăшаççĕ.
Ο Λυροπετεινός είναι ορνιθόμορφο πτηνό της οικογενείας των φασιανιδών. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Lyrurus tetrix και περιλαμβάνει 6 υποείδη. [2][3]
Η επιστημονική ονομασία του γένους, Lyrurus, είναι άμεση εκλατινισμένη απόδοση της ελληνικής Λύρουρος και παραπέμπει στο σχήμα της ουράς του πτηνού (βλ. Μορφολογία). Ο όρος tetrix στην επιστημονκή ονομασία του είδους είναι, επίσης, άμεση εκλατινισμένη απόδοση της ελληνικής τέτριξ και, πιθανότατα, συνδέεται με τον όρο τέτραξ, με το επίθημα -ιξ (πρβλ. πέρδ-ιξ). [5] Ο τύπος τέτραξ (-ακος ή -αγος), με την σειρά του, σήμαινε στην αρχαιότητα κάποιο πτηνό, πιθανόν είδος αγριόγαλου ή τον τσαλαπετεινό. Ωστόσο, είναι αβέβαιης ετυμολογίας και, μάλλον, είναι προϊόν ονοματοποιίας όπως, λ.χ. η λέξη κόρ-αξ. [6]
Η αγγλική λαϊκή ονομασία του είδους, black grouse ή blackgame, παραπέμπουν στο μαύρο πτέρωμα του -αρσενικού- πτηνού, ενώ η ελληνική λαϊκή ονομασία αναφέρεται στο σχήμα της ουράς του.
Το είδος περιγράφηκε για πρώτη φορά από τον Λινναίο, στο έργο του Systema naturae, ως Tetrao tetrix (Σουηδία, 1758). Υβριδίζεται συχνά με τον αγριόκουρκο (Tetrao urogallus), λιγότερο συχνά με τον κοινό λαγόποδα (Lagopus lagopus), και σπανιότερα με την αγριόκοτα (Bonasa bonasia). [7]
Ο λυροπετεινός απαντά αποκλειστικά στην Ευρασία, στα μεσαία και μεγάλα γεωγραφικά πλάτη των δύο ηπείρων. Ωστόσο, η παρουσία του στην Ευρώπη χαρακτηρίζεται από γεωγραφική ασυνέχεια, με τους πυκνότερους πληθυσμούς στην Σκανδιναβία και το Ηνωμένο Βασίλειο (όχι όμως στην Ιρλανδία), ενώ σημαντική είναι η παρουσία του στην περιοχή των Άλπεων και στην ΑΚ. Ευρώπη. [8] Στις περιοχές της Γερμανίας, του Βελγίου και της Γαλλίας, υπάρχουν διάσπαρτοι θύλακες, ενώ στα Βαλκάνια, φαίνεται να περιορίζεται κυρίως σε κάποιες περιοχές της Αλβανίας, της Ρουμανίας και της Σλοβενίας.
Αντίθετα, πιο συμπαγείς και πυκνοί είναι οι πληθυσμοί στην Ασία, σε ολόκληρη την ζώνη από την Ρωσία στα δυτικά και διαμέσου της Κ. και Ν. Σιβηρίας, μέχρι την Κορέα στα ανατολικά. Το νότιο όριο του φάσματος κατανομής φθάνει μέχρι τις ορεινές περιοχές της Μογγολίας, της Κίνας και του Καζακστάν. Ο λυροπετεινός έχει εισαχθεί σε περιοχές του Καναδά και των ΗΠΑ. [9]
Πηγές: [10][11][12] (σημ. με έντονα γράμματα το υποείδος που -πιθανόν- απαντά στον ελλαδικό χώρο)
Τα τυπικά οικοσυστήματα του λυροπετεινού περιλαμβάνουν τα μεγάλα δάση των υποαρκτικών περιοχών και την μεταβατική ζώνη μεταξύ δάσους και στέπας, ενώ μπορεί να συχνάζει, εν μέρει, και στην ίδια την στέπα, ή τυρφώνες (bogs). Στην Σκανδιναβία, κυρίως στην Σουηδία, απαντά σε όλα τα οικοσυστήματα πλην της άδενδρης τούνδρας και των ορεινών ράχεων. Μέσα στα δάση κινούνται σε σχετικά ανοικτά εδάφη, με συστάδες από θάμνους και δέντρα. Αναπαράγονται σε ανοικτές περιοχές όπου, όμως, απαιτούν την παρουσία έστω και χαμηλής βλάστησης, ώστε οι νεοσσοί να αναζητούν τροφή σε θέσεις με πλούσια θρεπτικά συστατικά. Τον χειμώνα, αντίθετα, οι δασικές εκτάσεις μπορούν να προσφέρουν τροφή, όπως π.χ. οι πευκόφυτες πλαγιές των Άλπεων. [13]
Ο λυροπετεινός είναι ορνιθόμορφο πτηνό μέσου μεγέθους που χαρακτηρίζεται από έντονο φυλετικό διμορφισμό, κάτι που συμβαίνει στα περισσότερα πτηνά της συγκεκριμένης τάξης. Τα αρσενικά είναι μεγαλύτερα, βαρύτερα και με πιο λαμπερά χρώματα από τα θηλυκά. Χαρακτηριστικές λευκές μπάρες υπάρχουν στο άνω μέρος των πτερύγων και των δύο φύλων, ιδιαίτερα διακριτές κατά την πτήση. Το πτέρωμα είναι πολύ πυκνό, ιδιαίτερα κατά την διάρκεια του χειμώνα, καλύπτοντας το ράμφος μέχρι τα ρουθούνια και τους ταρσούς μέχρι τα δάκτυλα των ποδιών. Τα τελευταία φέρουν χαρακτηριστικά κερατινοποιημένα λέπια που λειτουργούν ως «χιονοπέδιλα», βοηθώντας το πουλί να μη βυθίζεται στο βαθύ χιόνι. Η ίριδα είναι μαύρη, οι ταρσοί και τα πόδια είναι καφέ, ενώ το ράμφος είναι κοντό, ισχυρό, με αγκιστρωτή ραμφοθήκη και μαυριδερό χρώμα.
Ο αρσενικός λυροπετεινός είναι από τα πλέον αναγνωρίσιμα πτηνά στην παρατήρηση πεδίου (indistinguishable). Το κύριο διαγνωστικό του στοιχείο είναι τα ημισεληνοειδή, άλικα-κόκκινα σαρκώδη υβώματα/λειριά πάνω στα οφρυικά τόξα, που διογκώνονται έντονα κατά την διάρκεια της περιόδου ζευγαρώματος, σχεδόν αγγίζοντας την κορυφή του κεφαλιού (στέμμα). [14] Κάθε ένα, αποτελείται από μικρές, λεπτές σαν καρφίτσες, κροσσωτές διογκώσεις και κονδυλώματα. [15] Το πτέρωμα είναι κυανό-μαυριδερό, σχεδόν μαύρο στον λαιμό και το στήθος, με έντονη ιριδιζίζουσα ανταύγεια (μπλε και μοβ, πιο πρασινωπή στα ωτικά καλυπτήρια). Οι πτέρυγες είναι καφετί-μαυριδερές στο πάνω μέρος, με λευκές μπάρες που κάνουν έντονη αντίθεση. Με τις πτέρυγες κλειστές, τα πρωτεύοντα ερετικά δείχνουν πιο ανοικτόχρωμα καφέ από τα άλλα φτερά. Το κάτω μέρος των πτερύγων είναι λευκό, αλλά με σκουρόχρωμες άκρες.
Τό άλλο σημαντικό διαγνωστικό στοιχείο του αρσενικού είναι η ουρά του, με τα χαρακτηριστικά εξωτερικά δρεπανοειδή πηδαλιώδη φτερά. Από τα, 18 συνολικά, πηδαλιώδη φτερά τα 3-4 εξωτερικά είναι εκείνα που, όταν η ουρά είναι κατεβασμένη, τής δίνουν σχήμα λύρας, κάτι που ανταποκρίνεται απόλυτα στην ονομασία του γένους. Ωστόσο, αυτό το σχήμα δεν είναι εμφανές όταν το πουλί βρίσκεται στον αέρα, αν και η ουρά εξακολουθεί να καμπυλώνεται στις άκρες της. Το πάνω μέρος της είναι μαυριδερό, με κυανοπράσινη μεταλλική απόχρωση, ενώ το κάτω μέρος είναι λευκό, ιδιαίτερα εμφανές κατά την αναπαραγωγική περίοδο, όταν το αρσενικό την ανορθώνει κάθετα.
Ο θηλυκός λυροπετεινός ουδόλως διαθέτει τα λαμπερά χρώματα του αρσενικού, χωρίς κάποιο ιδιαίτερο διαγνωστικό χαρακτηριστικό. Το πτέρωμα είναι, ως επί το πλείστον, «μονότονο» σκούρο καφέ, «διατεταγμένο» σε χαρακτηριστικά, μικρά γεωμετρικά μοτίβα όπου εναλλάσσεται το γκρίζο και το μαυριδερό καφέ. Ωστόσο, το πίσω μέρος της ράχης εμφανίζει αχνή, μπλε μεταλλική λάμψη. Περισσότερο λευκό χρώμα υπάρχει στις άκρες των καλυπτηρίων φτερών των πτερύγων ενώ, όπως στο αρσενικό, η κάτω επιφάνειά τους είναι λευκή. Τα φτερά της ουράς είναι σκωριόχρωμα καφέ-μαύρα, με αποχρώσεις του γκρίζου, ενώ η ίδια η ουρά είναι ελαφρά διχαλωτή.
(Πηγές: [16][17][18][19][20][21][22][23][24][25])
Οι λυροπετεινοί τρέφονται τόσο με φυτική όσο και με ζωική ύλη, ανάλογα με την εποχή και την ηλικία τους. Οι νεοσσοί και τα ενήλικα άτομα που υφίστανται αλλαγή πτερώματος τρέφονται κυρίως με έντομα και άλλα ασπόνδυλα. Σε άλλη περίπτωση, προτιμούν φυτική ύλη, ιδιαίτερα τους νέους βλαστούς, μπουμπούκια και άνθη από φυτά της οικογένειας Salicaceae, όπως ιτιές και πόες Cyperaceae (Eriophorum sp. ). Το καλοκαίρι, τα ανθοφόρα λιβάδια προσφέρουν περισσότερο ποικίλη διατροφή, ενώ το φθινόπωρο προτιμώνται οι καρποί από διάφορα είδη βάτων και ρεικιών (Empetrum sp., Vaccinium sp.). Κατά την διάρκεια του χειμώνα καταναλώνονται τα μπουμπούκια και οι βλαστοί φυλλοβόλων και κωνοφόρων δένδρων. Οι λυροπετεινοί δραστηριοποιούνται κυρίως κατά το λυκαυγές και το λυκόφως, [26] ενώ καταφεύγουν και πάνω στα δένδρα, ιδιαίτερα κατά την περίοδο του χειμώνα. [27]
Η πτήση του λυροπετεινού μοιάζει με εκείνην του αγριόκουρκου, ενώ η απογείωση παράγει χαρακτηριστικό θόρυβο. [28] Γενικά, πετάει αρκετά ψηλά για ορνιθόμορφο, ενώ η πτήση περιλαμβάνει και αρκετές αερολισθήσεις (glides). [29]
Από τον Μάρτιο/Απρίλιο έως τον Ιούνιο, οι λυροπετεινοί εκτελούν τους τελετουργικούς «χορούς» τους. Αυτοί λαμβάνουν χώρα σε ειδικές «αρένες επίδειξης», που χρησιμοποιούνται από αρκετά γένη πτηνών και είναι διεθνώς γνωστοί ως λεκ. Οι χώροι αυτοί χαρακτηρίζονται, γενικά, από χαμηλή βλάστηση έτσι, ώστε να υπάρχει ανεμπόδιστη θέα από τους συμμετέχοντες αρσενικούς λυροπετεινούς. Σε αυτούς τους «χορούς» τα γηραιότερα και πιο «υψηλόβαθμα» στην ιεραρχία πτηνά καταλαμβάνουν τα κέντρα των λεκ. Οι συμμετέχοντες κινούνται διαρκώς σε μικρούς ατομικούς «ζωτικούς» χώρους εντός του λεκ, με ανορθωμένα τα φτερά της ουράς και κεκλιμένο το σώμα, αρθρώνοντας χαρακτηριστικούς «πολεμικούς» ήχους. Συχνά, υιοθετούν επιθετική συμπεριφορά, εκτελώντας μικρά πηδήματα στον αέρα, αλλά μόνον χάριν εκφοβισμού. Τα θηλυκά παρακολουθούν τις «εκδηλώσεις» αυτές από, αρχικά, υπερυψωμένες θέσεις (θάμνους, δένδρα) στην άκρη της αρένας. Αργότερα, εισέρχονται σε αυτές και επιλέγουν το αρσενικό που θέλουν, συνήθως το ισχυρότερο. Λίγο μετά το ζευγάρωμα, η διαδικασία επαναλαμβάνεται με τις εικονικές μάχες, για την διεκδίκηση και άλλων θηλυκών. Γενικά, αυτά τα τελετουργικά μπορεί να διαρκέσουν μέχρι τα μέσα Ιουνίου, ενώ αργότερα μπορεί να παρατηρούνται μόνον περιστασιακά. Κατά την διάρκεια αυτών των επιδείξεων, τα -φύσει πολυγαμικά- αρσενικά μπορεί να μην κάνουν διάκριση μεταξύ των θηλυκών του είδους τους και άλλων ορνιθόμορφων που συχνάζουν στις αρένες, κάτι που οδηγεί σε συχνούς υβριδισμούς με αυτά (βλ. Συστηματική ταξινομική).
Η φωλιά είναι, συνήθως, μια ρηχή κοιλότητα στο έδαφος, συχνά κρυμμένη κάτω από χαμηλούς θάμνους ή τούφες από γρασίδι, κοντά στα λεκ. [31] Η ωοτοκία πραγματοποιείται άπαξ σε κάθε φώλιασμα -αν και έχουν καταγραφεί αναπληρωματικές ωοτοκίες εάν χαθούν οι αρχικές-, από τα τέλη Απριλίου και μετά, ενώ στα βουνά κατά το τέλος Μαΐου. Συνήθως αποτελείται από (5-) 7 έως 10 (-16) [32] ωχροκίτρινα αβγά με καφέ στίγματα, διαστάσεων 50 Χ 36 χιλιοστών και βάρους 35,5 γραμμαρίων, από τα οποία ποσοστό 7% είναι κέλυφος. [33] Η εναπόθεση των αυγών γίναται ανά 36-48 ώρες, η επώαση γίνεται μόνον από το θηλυκό και διαρκεί (24-) 25 έως 27 (-28) ημέρες. Οι νεοσσοί είναι φωλεόφυγοι (precocial), μπορούν γρήγορα να ακολουθήσουν τους γονείς και, αρχικά, τρέφονται με ζωική ύλη (έντομα, σκουλήκια), ενώ από την ηλικία των λίγων εβδομάδων και μετά, αρχίζουν να τρώνε και φυτά. Πτερώνονται μετά από (10-) 14 έως 15 (-20) ημέρες. Η επιβίωσή τους εξαρτάται σε μεγάλο βαθμό από τις καιρικές συνθήκες, με τα ζεστά και ξηρά καλοκαίρια να είναι ευνοϊκότερα από τον κρύο και βροχερό καιρό.
Οι κυριότερες απειλές για το είδος είναι η υποβάθμιση και ο κατακερματισμός των ενδιαιτημάτων του, λόγω της αλλαγής στην χρήση της γης. Επίσης, η ανθρώπινη όχληση στις φωλιές αποτελεί σημαντικό κίνδυνο στις περιοχές όπου αναπαράγεται, όπως και η παρουσία σκύλων σε αυτές. Σημαντική απειλή αποτελεί, επίσης, ο συχνός υβριδισμός με άλλα ορνιθόμορφα, κυρίως φασιανούς.
Οι ευρωπαϊκοί πληθυσμοί των λυροπετεινών έχουν μειωθεί σε σχέση με εκείνους που υπήρχαν, μερικές δεκαετίες πριν. Ωστόσο, κυρίως λόγω του μεγάλου φάσματος κατανομής του στην Ασία, το είδος δεν προσεγγίζει τα κατώτατα όρια για τα Τρωτά (VU) είδη, βάσει του κριτηρίου του μεγέθους εύρους κατανομής. Παρά το γεγονός ότι η τάση του πληθυσμού φαίνεται να είναι καθοδική, η μείωση αυτή δεν θεωρείται αρκετή για να προσεγγίσει τα κατώτατα όρια για τα Τρωτά, βάσει του κριτηρίου τάσης του πληθυσμού (> 30% πτώση πάνω από δέκα χρόνια ή τρεις γενεές). Για τους λόγους αυτούς, το είδος αξιολογείται ως Ελαχiστης Ανησυχίας από την IUCN. [34]
Λυροπετεινοί είχαν παρατηρηθεί στην οροσειρά της Ροδόπης, ήδη από το 1935, ενώ το 1968 υπήρχαν αναφορές για αρκετά άτομα, σε περιοχές με σημύδες και άγριες φουντουκιές. Ελάχιστα, ακόμη, άτομα είχαν καταγραφεί στην Κόνιτσα και στην ευρύτερη περιοχή της Ηπείρου, με τα περισσότερα από αυτά να έχουν πυροβοληθεί από κυνηγούς. Η μεγάλη διασπορά στο φάσμα κατανομής του είδους, η εξάρτησή του από τις καιρικές συνθήκες (εποχικές μετακινήσεις) και ο κρυπτικός του χαρακτήρας, καθιστούν πολύ δύσκολη την παρατήρησή του και αυτό, ίσως, δίνει κάποιες ελπίδες για την παρουσία του στην ευρύτερη περιοχή των βορείων συνόρων της χώρας, αν και η πλησιέστερη επικράτεια που είχε παρατηρηθεί ήταν στα κεντρικά της πρώην Γιουγκοσλαβίας. [35] Γενικά, τα στοιχεία για την παρουσία του λυροπετεινού στην Ελλάδα είναι ελλιπή (NE) και χαρακτηρίζεται ως τυχαίος Επισκέπτης (ACC).
i. ^ Συμπεριλαμβάνει και το υποείδος L. t. fedjuschini [36]
Ο Λυροπετεινός είναι ορνιθόμορφο πτηνό της οικογενείας των φασιανιδών. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Lyrurus tetrix και περιλαμβάνει 6 υποείδη.
Ο λυροπετεινός είναι γνωστός για τα τελετουργικά επίδειξης των αρσενικών κατά την διάρκεια της περιόδου αναπαραγωγής (βλ. Αναπαραγωγή). Στο παρελθόν, είχε εμφανιστεί και στον ελληνικό χώρο (υποείδος L. t. tetrix), αλλά η παρουσία του στην χώρα αμφισβητείται, πλέον (βλ. Κατάσταση στην Ελλάδα).Вирь сараз (лат. Lyrurus tetrix) — те покш нармунь, фазанонь семиясто (Phasianidae), эри вирень ды вирь марто степень таркатнева, Россиянь марсторгаяк.
Кизна сынь эрить семиянь-семиянь, сёксня пурнавить покш стадас. Сонзэ ланкс оцинить: кундыть петлясо, алтымасо ды леднить ружиясо. Атяка вирь саразось лира ёнов молиця пулонзо, раужо толганзо кувалт, конат сэнежат, молить читниця металл ёнов, ды якстере сельме чирькензэ кувалт пек содави аваканть эйстэ, конань лангозо аволь истямо мазый.
Нармунтнень «васодема шкастост» эрси токовамост. Сестэ сынь турить, «киштить», морыть, атякатне пижнить. Вирь саразтнэ валске рана пурнавкшныть кужонть куншкас токовамо: атякась веер ладсо сравтнесы пулонзо, нолдтнесынзе сёлнонзо, венстнесы киргянзо ды моткоди выжнэзь-пижнезь.
Кара кур (Lyrurus tetrix), (Linnaeus, 1758):
Евразиянын токойлору жана токойлуу-талаа зоналарында кеңири таралган. Кыргызстанда Чоң-Кемин жана Ысык-Көл ойдуңундагы карагайлуу токойлордо кездешет.
Карагайлуу токойлор, бөрү карагаттар жана башка бадалдардын арасында, ачык жайдаң жерлерде да кездешет.
Республикада саны анча көп эмес, бирок акыркы жылдары санынын өсүшүнүн тенденциясы байкалууда. Көбөйүү мезгилинде 15ке жакын особдор кездешет. 2003-жылы май айында Күнгөй Ала-Тоонун чыгыш кыркаларында узундугу 2,5 км келген маршрутта 3 эркеги менен ургаачысы кездешкен.
==Жашоо тиричилиги==(жашоо циклдары)== Каракур – полигамдуу куш. Апрел-майда көбөйүү учурунда тоонун түштүк бадалдуу бетинде эркектери чоң топту түзүшөт, ал жерге 15ке жакын особдор чогулат. Бирок, адаттагыдай алардын саны 3-5 особдон ашпайт. Көпчүлүк учурда жалгыздап жүргөн куштарды көрүүгө болот. Жумурткасын басып чыгарууга эркеги катышпайт. Ургаачысы жыныстык жагынан биринчи жылдын аягында гана жетилет. Жаратылышта каракурдун негизги душмандары карышкыр, түлкү, бүркүт, чыбый кыргый жана короочу иттер болуп эсептелет. Жумурткасы менен балапандарын майда жырткычтар, сагызгандар жана каргалар жеп жоготушат.
Карагайлуу зонада малдын оттошу.
Колго багылат.
1985-жылы Кыргызстандын Кызыл китебине киргизилген. Аңчылык кылууга тыюу салынган. Чоң-Кемин мамлекеттик улуттук паркынын территориясында коргоого алынган.
Коргоо үчүн атайын чаралар иштелип чыккан эмес.
VI категория Near Threatened: R. Евразиянын территориясында 2 түрдүн бири. Кыргызстандын фаунасында тукумдун бир гана түрү. Тянңшанда анын бир түрчөсү жашайт ( L. T. mongolicus Lonnberg, 1904).
Куртуйах (лат. Lyrurus tetrix) - орто мас көтөрө. Атыыра арыый бөдөҥ, күөх толбонноох хара түүлээх, кутуругун анна маҥан, тыһыта - эбириэн бороҥ. Куртуйах атыыра кутуруга атын көтөрдөртөн ураты көрүҥнээх, тута араарыллар.
Тумса кылгас. Атыыра 49-58 см усталаах, 1,0 - 1,4 киилэ ыйааһыннаах буолар. Хааһа кыһыл. Тыһыта эриэн түүлээх улар тыһытыгар майгыныыр гынан баран кынатыгар үрүҥ түүлээх.
Куртуйах атыыра хас да тыһылаах буолар. Саас иссэр кэмигэр элбэх куртуйах биир сиргэ мустан, охсор. Ол кэмҥэ буоһаабыт тыһы 7-9 сымыыттанар. Оҕото ийэтин батыһар, сайын от быыһыгар саһар, күһүн отоҥҥо тахсар[1].
Куртуйах (лат. Lyrurus tetrix) - орто мас көтөрө. Атыыра арыый бөдөҥ, күөх толбонноох хара түүлээх, кутуругун анна маҥан, тыһыта - эбириэн бороҥ. Куртуйах атыыра кутуруга атын көтөрдөртөн ураты көрүҥнээх, тута араарыллар.
Мал тетреб или лирест тетреб (науч. Tetrao tetrix) — голема птица од потфамилијата на тетребите (Tetraoninae). Птицата е непреселничка, а се размножува ширум северна Евроазија во вресишта и тресетишта покрај кории, претежно од северен тип. Овој тетреб е во блиско сродство со кавкаскиот. Го има и во Македонија.[2]
Женката е сивкасто-кафеава по боја и се огласува со гакање. Гнездото го прави сама и самата се грижи за пилињата, што е типично за ловните птици.
Малиот тетреб е всушност голема птица. Мажјаците се долги околу 53 см и тежат од 1 до 1,5 кг, додека пак женките се долги 40 см, со тежина од 750 гр до 1 кг.[3] Мажјаците имаат карактеристично црно перје, црвен подбрадок и бело обрабовање на крајот од крилата. Опашката има облик на инструментот лира, па оттаму овој вид се нарекува и „лирест“. Се огласуваат силно, со гугуткави извици.[3]
Покрај Македонија и Балканот, малиот тетреб живее низ поголем дел на Европа, од Велика Британија (но не во Ирска), ширум Скандинавија и Естонија, заклучно со Русија. Во источна Европа се среќава во Унгарија, Латвија, Литванија, Полска, Белорусија, Романија и Украина. Присутен е на Алпите и преостанати изолирани групи во Германија, Франција, Белгија и Холандија.[3] Во Данска се смета за исчезнат од 2001 г.
Оваа птица има особено карактеристичен обред на парење. Напролет, уште во мугрите, мажјаците излегуваат на обичајно определен простор и „се топорат“ и се огласуваат со посебни извици за да го привлечат вниманието на женките. Овие собирања во западна Европа се ограничени на 40 птици, но во Русија знаат да достигнат од 150 до 200 учесници.[3]
Мал тетреб или лирест тетреб (науч. Tetrao tetrix) — голема птица од потфамилијата на тетребите (Tetraoninae). Птицата е непреселничка, а се размножува ширум северна Евроазија во вресишта и тресетишта покрај кории, претежно од северен тип. Овој тетреб е во блиско сродство со кавкаскиот. Го има и во Македонија.
Женката е сивкасто-кафеава по боја и се огласува со гакање. Гнездото го прави сама и самата се грижи за пилињата, што е типично за ловните птици.
Тафэмысырджэд (лат-бз. Lyrurus tetrix) — мэзджэд лъэпкъым щыщ лӀэужьыгъуэщ.
Молэмусэ Хь. къызэрилъытэмкӀэ[1] мы къуалэбзу лӀэужьыгъуэр гъэщӀэгъуэныр щыпсэууэ щытащ Къаукъазым и губгъуэ мывалъэхэм. Е 19-нэ лӀэщӀыгъуэм и 60-70 илъэсхэм кӀуэдыжьыпащ.
Тафэмысырджэд (лат-бз. Lyrurus tetrix) — мэзджэд лъэпкъым щыщ лӀэужьыгъуэщ.
Молэмусэ Хь. къызэрилъытэмкӀэ мы къуалэбзу лӀэужьыгъуэр гъэщӀэгъуэныр щыпсэууэ щытащ Къаукъазым и губгъуэ мывалъэхэм. Е 19-нэ лӀэщӀыгъуэм и 60-70 илъэсхэм кӀуэдыжьыпащ.
Цецяру́к палявы́ (па-лацінску: Lyrurus tetrix ці Tetrao tetrix) — птушка сямейства цецеруковых атраду курападобных.
Пашыраны ў лясной і лесастэпавай зонах Эўразіі. У Беларусі звычайны аселы від, найбольш шматлікі ў Паазер’і і Палесьсі. Даўжыня да 57 см, маса да 1,8 кг. Самцы («касачы») чорныя зь сінявата-фіялетавым адлівам, брыво чырвонае, на крыле белая паласа, хвост лірападобны (адсюль лацінская назва роду), падхвосьце белае. Самкі меншыя за самцоў, шэрыя, стракатыя. Корміцца пупышкамі, каташкамі, парасткамі і насеньнем дрэваў, ягадамі, збожжам і іншым, птушаняты — жывёльным кормам. Паляваньне дазволенае толькі на самцоў у час такаваньня.
Падрыхтоўка тушкі да тэрмічнай апрацоўкі і прыгатаваньне аналягічныя глушцу.
— сховішча мультымэдыйных матэрыялаў
Цецяру́к палявы́ (па-лацінску: Lyrurus tetrix ці Tetrao tetrix) — птушка сямейства цецеруковых атраду курападобных.
The black grouse (Lyrurus tetrix), also known as northern black grouse, Eurasian black grouse, blackgame or blackcock,[4] is a large game bird in the grouse family. It is a sedentary species, spanning across the Palearctic in moorland and steppe habitat when breeding, often near wooded areas. They will spend the winter perched in dense forests, feeding almost exclusively on the needles of conifers. The black grouse is one of 2 species of grouse in the genus Lyrurus, the other being the lesser-known Caucasian grouse.
The female is greyish-brown and has a cackling or warbling call. She takes all responsibility for nesting and caring for the chicks, as typical with most galliforms.
The black grouse's genome was sequenced in 2014.[5]
The black grouse was formally described by the Swedish naturalist Carl Linnaeus in 1758 in the tenth edition of his Systema Naturae under the binomial name Tetrao tetrix.[6] Both Tetrao and tetrix come from Ancient Greek words referring to some form of game bird.[7] The black grouse is now placed in the genus Lyrurus that was introduced in 1832 by the English naturalist William John Swainson.[8][9]
The male and female are sometimes referred to by their folk names, blackcock and greyhen, respectively. These names first occur in the literature with John Ray in 1674.[10] Heathcock and Heathhen are also common names.[11]
The black grouse has six recognized subspecies.[12] Black grouse populations differ slightly in size and coloration, with birds increasing in size further east of their range:[13]
The black grouse is a large bird with males measuring roughly around 60 centimetres (24 in) in length and weighing 1,100–1,250 grams (2.43–2.76 lb), sometimes up to 2,100 grams (4.6 lb), with females approximately 45 cm (18 in) and weighing 750–1,100 grams (1.65–2.43 lb).[13] The cock's fancy plumage is predominantly black with deep-blue hues on his neck and back, which contrasts the white wingline and undertail coverts, as well as red bare skin above each eye. On the other hand, the hen is much drabber and cryptically-colored to blend in easily with the dense undergrowth, especially when nesting. The black grouse, along with the Caucasian grouse, has long outer rectrices (tail feathers) that curl outward and arranged in a way it resembles the frame of a Greek lyre, hence the genus name, Lyrurus.
Black grouse can be found on open habitats across Europe (Swiss-Italian-French Alps especially) from Great Britain through Scandinavia, Estonia and across Russia. Although believed to once to live in Ireland, it now no longer resides there. In Eastern Europe they can be found in Hungary, Latvia, Lithuania, Poland, Belarus, Romania and Ukraine. There is a population in the Alps, and isolated remnants in Germany, France, Belgium and the Netherlands.[14] It formerly occurred in Denmark, but the Danish Ornithological Society (DOF) has considered it extinct since 2001. The species disappeared from Bulgaria in the 19th century.[15] In Asia, a huge portion of their population can be found in Russia (particularly southern Siberia), though they also inhabit parts of Kazakhstan, Mongolia, China, and possibly Korea.[16]
Black grouse are adapted to a extensive array of habitats across Eurasia, though most frequently utilize the transitionary zones between forests and open clearings, especially steppe, heathland, grassland and pasture when near agricultural fields. Depending on the season, they will overwinter in large flocks in dense forests, and feed primarily on the leaves and buds of coniferous and broadleaf trees, such as Scots pine, Siberian larch, silver birch, and Eurasian aspen. Throughout the spring and summer, they tend to favor open spaces to seek potential mates and raise broods, switching their diet to berries, shoots and stems of cranberries, bog bilberries, myrtleberries, and other Vaccinium shrubs.[13] They avoid the most extreme of desert and polar regions.
Although this species has declined throughout most of its range in western Europe, it is not considered to be vulnerable globally due to the large population (global estimate is 15–40 million individuals) and slow rate of decline.[1] Its decline is due to loss of habitat, disturbance, predation by foxes, crows, etc., and small populations gradually dying out.
The IUCN implemented a Black Grouse Action Plan 2007–2010. This has looked at local populations that are vulnerable to the extinction vortex. For example, in Styria, Austria.
In the United Kingdom black grouse are found in upland areas of Wales, the Pennines and most of Scotland. Best looked for on farmland and moorland with nearby forestry or scattered trees. They have traditional lek sites where the males display.
They have declined in some parts of the UK (especially England), having disappeared from many of their former haunts. They are now extirpated in Lancashire, Derbyshire, Exmoor, East Yorkshire, New Forest, Nottinghamshire, Worcestershire, Quantock Hills, Cornwall, Dartmoor, Kent, Wiltshire and Surrey.
A programme to re-introduce black grouse into the wild started in 2003 in the Upper Derwent Valley area of the Peak District in England. 30 grouse were released in October 2003, followed by 10 male grouse in December 2004 and a further 10 males and 10 females in April 2005. The programme is being run jointly by the National Trust, Severn Trent Water and Peak District National Park.
Conservation groups helping to revive the black grouse include the RSPB and the Game & Wildlife Conservation Trust.
In France there has been much work regarding the birds and their risk of flying into ski-lifts.[17]
From 1950-2000, local black grouse populations have steadily diminished in Manchuria and northeastern China by about 39%, with birds being most affected (and possibly extirpated) in the Jilin Province. Though the exact causes for local declines remain largely unclear, habitat loss and excess hunting have played a part in the overall reduction. Shifts in their location, however can happen concurrently with the depletion over decades, so short-term research projects may not provide much proof of driving forces behind population alterations.[18]
Based on historical info gathered from various sources (including wildlife surveys and scientific papers), aspen, birch, and poplar make up the black grouse's staple diet and habitat. The climate and precipitation during the month of June is also linked to the breeding success of black grouse.[18]
Black grouse have a very distinctive and well-recorded courtship ritual. Every dawn in the spring, male grouse begin competition with other males in hopes of attracting a hen to mate with. They will display to signal their territory and vigor by fanning out their elaborate lyre-shaped tails and inflating their necks on designated open ground called a lek. Their song consists of a long, dove-like bubbling coo or murmur. Black grouse hens visiting the lek decide the overall healthiest male, though not all females may arrive at every lek.
In western Europe, these leks seldom contain more than 40 birds; in Russia, 150 is not uncommon and 200 have been recorded.[14]
When mated successfully, she will fly away from the site to a suitable nesting site with an abundance of dense shrub or tall vegetation, often located at a tree base in between roots, under low branches, beside a boulder, or extremely rarely, a used raptor's or corvid's nest 7 metres (23 ft) off the ground. A dent (23–28 centimetres (9.1–11.0 in) wide by 10–11 centimetres (3.9–4.3 in) deep) is scraped out on the dirt floor and cushioned with grasses, sticks, leaves, and feathers. About 6-11 pale buff eggs speckled brown are then laid in the nest, incubated for approx. 23–28 days. The chicks consume invertebrates, transitioning to more plant matter as they mature. By around 10–14 days and so forth, they are capable of short flights.[13]
Where their range overlaps in similar biomes of other species, they are capable of hybridizing with the ringneck pheasant, western capercaillie, black-billed capercaillie, Siberian grouse, hazel grouse, and willow ptarmigan.[4]
The tails of black-cocks have, since late Victorian times, been popular adornments for hats worn with Highland Dress. Most commonly associated with Glengarry and Balmoral or Tam o' Shanter caps, they still continue to be worn by pipers of civilian and military pipe bands. Since 1904, all ranks of the Royal Scots and King's Own Scottish Borderers have worn them in their full-dress headgear and that tradition is carried on in the dress glengarries of the current Scottish super regiment, the Royal Regiment of Scotland.
Black grouse male displaying
Painting of a male and female Tetrao tetrix
Black grouse female
_Male.jpg)
Black grouse on snow
Black grouse taxidermies with different color anomalies
{{cite journal}}: Cite journal requires |journal= (help) The black grouse (Lyrurus tetrix), also known as northern black grouse, Eurasian black grouse, blackgame or blackcock, is a large game bird in the grouse family. It is a sedentary species, spanning across the Palearctic in moorland and steppe habitat when breeding, often near wooded areas. They will spend the winter perched in dense forests, feeding almost exclusively on the needles of conifers. The black grouse is one of 2 species of grouse in the genus Lyrurus, the other being the lesser-known Caucasian grouse.
The female is greyish-brown and has a cackling or warbling call. She takes all responsibility for nesting and caring for the chicks, as typical with most galliforms.
The black grouse's genome was sequenced in 2014.
La Tetro, (Tetrao tetrix aŭ Lyrurus tetrix), estas granda birdospecio el la ordo kokoformaj (Galliformes) kaj familio fazanedoj (Phasianidae). La tetro estas tre proksime rilata al la Kaŭkaza tetro.
Ĝi estas palearktisa specio de loĝantaj birdoj kiuj vivas en altaj montaraj regionoj de norda Eŭropo kaj en tajga zono de Azio, nome areoj de marĉoj proksime de arbaroj. Ĝi ŝatas la arbarojn kun berproduktaj arbustoj.
En Eŭropo el Britio (sed ne en Irlando) tra Skandinavio kaj Estonio al Rusio; forestas el Iberio kaj el Islando. En Orienta Eŭropo ili povas troviĝi en Hungario kaj pli sude al Karpatoj, Latvio, Litovio kaj Pollando. Estas populacio en Alpoj pliiĝanta pro la ĝenado fare de turismo, kaj izolataj restaĵoj en Germanio, Francio, Belgio kaj Nederlando.[1] Ili loĝis iam en Danio, sed la Dana Ornitologia Societo (DOF) konsideris ilin formortintaj el 2001. En Azio tra suda Siberio, norda Kazaĥio, Mongolio kaj Ĉinio al Pacifiko.
La virbeston karakterizas blunigra (fakte nigra kun malhelbluaj nuancoj), la inon bruna koloro.
Tiu specio estas granda birdo kies virbestoj estas 60 cm longa kaj pezas 1000–1450 g kaj kies inoj estas 50–53 cm longaj kaj pezas 750–1110 g.[1] La malhelbrunnuancaj flugiloj havas la enverguron de 65-80 cm. La subaj partoj de kaj flugiloj kaj vosto estas blankaj. La kruroj estas mallongaj kaj kunplumaj; la fingroj havas skvamojn por eviti enprofundigon en neĝon. La virbirdo estas tre distinga, kun nigra plumaro, aparte el ruĝaj karunkloj (kiuj ŝvelas printempe) kaj blanka flugilstrio tre evidenta dumfluge kaj alia blanka marko ŝultre ne tiom evidenta kaj vosto liroforma, kiu aspektas forkoforma dumfluge. La beko estas tre mallonga. Dum aŭtuna plumoŝanĝado li aspektas pli malhelbruneca kaj makuleca supre kun hela gorĝo kaj nur iom forkoforoma vosto.[2]
Lia kanto estas laŭta, bolanta kaj simila al tiu de turturo.[1]
La ino estas grizec-bruna kun iom da nigra strieco ĉefe endorse kaj havas klukan alvokon. Ŝi plenumas ĉian respondecon pri nesto kaj idozorgado, tipe ĉe ĉasbirdoj. Temas pri evidenta kazo de seksa duformismo. La ino distingiĝas el tiu de la Skota lagopo ĉar ŝi estas iom pli granda kaj malpli ruĝeca kaj el la ino de la Urogalo ĉar ŝi estas pli malgranda kaj malpli strieca; el ambaŭ pro helaj flugilstrietoj kaj forkoforma vosto.[3]
Ili flugas pli alte ol la Skota lagopo kaj pli ŝvene. Dumfluge la longaj kolo kaj vosto distingigas ties konturon. Ili haltiĝas ofte surarbe.[4]
Temas pri specio de loĝantaj birdoj, poligamia kaj gregema dum la tutan jaron, simbolo de la Alpoj en Eŭropo. Ili preferas arbarbordojn kaj arbarklarejoj de koniferoj kaj betuloj, kaj inondeblajn marĉebenaĵojn kun disaj arboj.
Inter ties predantoj troviĝas: falkoj, vulpoj, aproj, musteledoj kaj korvedoj ĉe ovoj.
Ili vivas 6 al 9 jarojn.
Ĝi manĝas sukriĉajn berojn, aliajn arbarajn fruktojn, burĝonojn, freŝajn foliojn, florojn kaj kelkfoje eĉ insektojn, araneojn kaj aliajn etajn senvertebrulojn.
La virbesto amindumas per danco, pozado kaj krivoĉoj al inoj. Li havas tre distingan kaj bone studatan ritaron por pariĝado. Frumateniĝe printempe (el marto al komenco de junio), virbestoj ariĝas en tradicia senaraba areo kaj memmontras dum faras tre distingan pariĝalvokon, kverelecas. Tiu proceso nomiĝas ofte lek. En okcidenta Eŭropo tiu aroj atingis pli da 40 birdoj; en Rusio de 150 ne estas nekomunaj kaj eĉ oni konstatis de 200.[1]
La birdo konstruas la neston sur la grundo, ĉe trunkosubo de la arboj. La inbirdo demetas 3-12 ovojn fine de majo aŭ komence de junio kaj kovas ilin dum 24-26 tagoj. La birdidoj kapablas flugeti jam en aĝo de 10-14 tagoj. Elnestiĝo okazas tuj, sed la idoj restas kun la patrinoj ĝis aŭtuno, kiam ili disiĝas.
Foje aperas surprizaj hibridoj kun Urogalo, Skota lagopo kaj eĉ Fazano.[5]
Oni konas sep al ok subspeciojn de Tetrao tetrix:[6]
Tiu specio estas malpliiĝanta en okcidenta Eŭropo pro habitatoperdo, ĝenado, predado fare de vulpoj, korvoj, ktp., kaj jam formortis malgrandaj populacioj. En Britio estas ĉasebla; en Francio estas konsiderata "monta ĉasbirdo" kaj eblas ĉasi ilin ĝi ia nombro.
La populacio eŭropa estas ĉirkaŭkalkulata inter 325,000 kaj 740,000 paroj.
Ili malpliiĝis en Britio (ĉefe en Anglio), kaj malaperis el multaj el siaj iamaj loĝejoj. Ili estas nune formortintaj el Lancashire, Derbyshire, Exmoor, East Riding of Yorkshire, New Forest, Nottinghamshire, Worcestershire, Quantock Hills, Kornvalo, Dartmoor, Kent, Wiltshire kaj Surrey.
Komencis programo por re-enmeti tiun specion en naturo en 2003 en la areo de la valo de supra Derwent de la Distrikto Peak en Anglio. Oni liberigis 30 terojn oktobre de 2003, sekve de 10 virbestoj de tetro en decembro 2004 kaj pliajn 10 virbestojn kaj 10 inojn en aprilo 2005. La progamon plenumas kune la National Trust, Severn Trent Water kaj la Nacia Parko de la Distrikto Peak.
Konservadismaj grupoj kiuj klopodas helpi la rekuperadon de la Tetro estas ekzemple la RSPB and the Game & Wildlife Conservation Trust.
Male la vostoj de la tetroj estis el fino de la Viktoria epoko popularaj ornamaĵoj por ĉapeloj kongruaj kun la Skota vestaĵaro. Plej komune asocia kun la ĉapeloj de Glengarry kaj Balmoral aŭ Tam o' Shanter, ili pluestas uzataj de la ludantoj de sakfluto.
La tetro bezonas vivan teritorion de almenaŭ 3,000 hektaroj, de koniferarbaroj, klarejoj kaj marĉoj; oni trovas ilin ĝis 2,300 m, super arbolimo, zono de rododendroj kaj alnoj. Ili estas asociaj al arbustoj de la familio de erikacoj (vakcinio, mirtelo, oksikoko, eriko, kaluno...).
Tradicie la populacioj de tetraoj suferas la ekstensivan paŝtadon kiu detruas la vegetaĵaron necesan por la birdo. Nuntempe la minacoj estas plie fragmentado kaj habitatodetruo, troa ĉasado, sed ĉefe ĝenado ĉar ties vivejoj troviĝas ofte parte en la skieblaj terenoj de la skiejoj kiuj fragmentas ties habitaton. La faritaj kalkuloj montris densecon de 0,95 birdoj por 100 hektaroj, ĉe skiejoj, dum ĝenerale ĝi estas de 3,25 en la naturaj zonoj.
La birdoj estas viktimoj de kolizioj kontraŭ kabloj, de skiantoj ekster skiejoj, kaj ĉiu ajn ĝeno vintre, kaj de promenantoj kaj liberaj hundoj somere.
En kelkaj regionoj de Alpoj oni decidis entrepreni politikon por protektado de la tetroj kiaj:
Kaj Tetrao kaj tetrix devenas el vortoj de la antikva greka alude al sama formo de ĉasbirdo.[7]
Tetro La Tetro, (Tetrao tetrix aŭ Lyrurus tetrix), estas granda birdospecio el la ordo kokoformaj (Galliformes) kaj familio fazanedoj (Phasianidae). La tetro estas tre proksime rilata al la Kaŭkaza tetro.
El gallo lira común (Lyrurus tetrix)[3] es una especie de ave galliforme de la familia Phasianidae incluida en el género Lyrurus.[4] Es un ave sedentaria, polígama y sociable durante todo el año, símbolo de los Alpes.
El plumaje de esta ave es negro con reflejos azules, sus alas son café-negras con una pequeña barra blanca. Las partes de abajo de las alas y de la cola son blancas. La cola se termina en forma de lira, de ahí su nombre. Las patas son cortas y emplumadas.
Encima del ojo, una cresta roja de talla variable se desarrolla durante la primavera. La hembra lleva una librea café y rosácea con barras negras. La cola es apenas medio abierta. La hembra o gallina tiene una talla de 50 a 53 cm y un peso de 400 a 450 g, mientras que el gallo tiene una talla de 60 cm y un peso de 1,1 a 1,4 kg. Tiene una envergadura de 65 a 80 cm y una longevidad de 6 a 9 años.
La hembra pone entre 6 y 12 huevos hacia finales de mayo o principio de junio. Acostumbra poner los huevos simplemente en el suelo o en un pequeño agujero. Las gallinas y los huevos incubados son muy vulnerables.
Los gallos lira son conocidos por los enfrentamientos y desafíos entre machos a través de sus cantos.
Es un ave mayormente vegetariana. Se nutre de hojas, brotes, granos, flores y bayas, y completa su alimentación con insectos, arañas y algunos invertebrados.
Entre los mayores depredadores del gallo lira se encuentran: el halcón, el zorro, el jabalí, los mustélidos y los córvidos para los huevos.
El gallo lira tiene presencia en Gran Bretaña, Europa del Norte y del Este, en los Alpes y los Cárpatos, en Siberia hasta el océano Pacífico.
Aunque sea un ave muy extendida en los Alpes, actualmente se encuentra en regresión, sus poblaciones disminuyen fuertemente, particularmente en los sectores donde se encuentran las instalaciones turísticas.
Se conocen seis subespecies de Lyrurus tetrix:[5]
|url-status= ignorado (ayuda). Downloaded on 2 June 2015. El gallo lira común (Lyrurus tetrix) es una especie de ave galliforme de la familia Phasianidae incluida en el género Lyrurus. Es un ave sedentaria, polígama y sociable durante todo el año, símbolo de los Alpes.
See artikkel räägib linnust, perekonnanime ja selle kandjate kohta vaata artiklit Teder (perekonnanimi). Teder (Tetrao tetrix) on metsislaste sugukonda metsise perekonda kuuluv kanaline.
Samasse perekonda kuuluvad mägiteder, metsis ja kivimetsis. Mõned allikad ("Loomade elu") eraldavad tedre ja mägitedre omaette perekonda Lyrurus, mille nimi tuleb tedre lüürakujulisest sabast[1]. Teder ja metsis annavad omavahel järglasi, mistõttu nende paigutamine samasse perekonda on ilmselt õigustatud.
Teder elab Euraasia metsa- ja metsastepivööndis Šotimaast ja Püreneede idaosast kuni Ida-Siberi, Põhja-Mongoolia ja Mandžuuriani. Eestis on teder tavaline haudelind[1] ja kuulub III kaitsekategooria liikide sekka.
Tedrel on selgelt välja kujunenud suguline dimorfism. Isaslind kaalub umbes 1,3–1,6 kg, emaslind 0,7–1 kg. Sulestik on neil täiesti erinev.[1]
Isaslind on musta sulestikuga, millel kohati on sinakas või rohekas helk. Valgeid sulgi on sabal ja tiibadel, tiival on valge põiktriip. Äärmised tüürsuled on lüürakujuliselt järsult väljapoole painutatud. Kulmude peal on punakas näsa. Emaslind on ühtlaselt viiruline ookerpruun või ruskjashall. Noorlinnud on sulestikult emaslinnu sarnased.[1]
Teder elutseb metsades ja soodes. Suurema osa oma elust veedab ta suvel maapinnal, talvel puudel. Tihedaid kõrgere tüvedega metsi ta väldib ja eelistab lehtmetsi okasmetsadele, samuti metsaservi lausmetsadele. Elukohas peab kindlasti olema pesa ehitamiseks sobilikke kuivi kohti ja toidutaimi.[1]
Teder lendab kiiresti ja kergelt, oma tugevate kaardus tiibadega kiiresti vehkides. Ta lendab vabalt üles nii puu otsast kui maapinnalt. Maapinnalt tõustes tekitavad tiivad valju vurinat, kuid puu otsast lendab teder peaaegu kuuldamatult. Jälitamise eest ei põgene teder kunagi joostes, vaid tõuseb lendu ja tavaliselt lendab kaugele. Maapinnal liigub teder kiiresti ja tavaliselt sirutab sealjuures kaela ettepoole. Okstel istudes hoiab ta keha rõhtsalt. [1]
Teder on poolpaiga- ja hulgulind. Mägedes võivad tedred teha korrapäraseid hulgulende. Suuremad ränded toimuvad seoses toidupuudusega. [1]
Juba esimeste kevade märkide ilmnemisel muutuvad tedred elavamaks. Enamikus levilas juhtub see märtsis. Juba enne talisalkade lagunemist hakkavad isaslinnud sihku laskma ja üksikud koguni kudrutavad. Esialgu teevad nad seda juhuslikes kohtades, pärast üksnes mängupaikades. Mängupaikadeks valitakse lagendikud, laiad sihid, metsaservad või põõsastikuga kaetud kõrgendikud.[1]
Esimestena lendavad mängupaigale vanad tedrekuked. Noored, aastavanused kuked saabuvad sinna hiljem. Nõrgad ja noored isaslinnud lendavad küll kohale, aga hoiduvad selle servadesse ja kas vaikivad või lasevad sihku, aga ei kudruta. Mänguplatsile saabub mõni kuni mõnikümmend isaslindu, aga kohtades, kus neid elab eriti palju, võib nende arv sajanigi ulatuda.[1]
Mängivate tetrede laul koosneb kahest elemendist: kudrutamisest ja sihkulaskmisest. Mängu esimeses vaatuses lauldakse üksnes puu otsas ja ainult kudrutatakse. See meenutab tuvide kudrutamist. Kudrutamine ei tundu valjuna, ent ometi kostab paari-kolme kilomeetri kaugusele ja kui tetri on palju, summutavad nad kõigi teiste lindude hääled. Mängu teises vaatuses vaheldub kudrutamine sihkulaskmisega, mida võib edasi anda häälitsusena "tsiiü-sjuh". Teises vaatuses liiguvad tedred maapinnalgi ja teevad seda väga väärikalt: heidavad pea taha, paisutavad kaela ning ajavad saba püsti ja lehvikukujuliselt laiali. Linnud keeravad end ringi ja kükitavad, siis jälle jooksevad edasi-tagasi.[1]
Mänguplatsile kogunenud tedrekukkede vahel puhkevad kaklused, mis pealtnäha tunduvad ägedatena, kuid tegelikult ei põhjusta nad teineteisele kunagi raskeid haavu. Üksteise tagaajamine ja kaklemine algab juba talisalkade lagunemise ajal. Kakluse ajal seisavad kuked teineteise vastas nagu kodukuked, suruvad maadligi langetatud pead peaaegu vastamisi, hüppavad siis püstloodis õhku ja jagavad teineteisele hoope. Tavaliselt lõpeb kaklus ühe osapoole põgenemisega.[1]
Mänguaja algul lendavad tedrekanad üksnes üürikeseks ajaks mänguplatsi servadesse. Edaspidi saabuvad nad enne päikesetõusu või otse selle ajal, vaatavaid isaseid ning kaagutavad ja kõkutavad. Paaritumine toimub nii mänguplatsil kui väljaspool seda.[1]
Teder pesitseb madal- ja siirdesoodes ning metsaservades. Emaslinnud polsterdavad pesaks maapinna lohu, mis on kanarbiku sees hästi peidus. Kurnas on aprilli lõpus 6–12 muna. Munad on kollakasvalged, nõrkade plekkidega. Haub ainult emaslind, haudumine kestab 24–29 päeva. Pojad saavad lennuvõimeliseks 15–20 päevaga.
Tetrede arvukus maailmas väheneb. Minevikus oli selle peamiseks põhjuseks jahipidamine, tänapäeval elupaikade (metsade) hävimine.[1]
Aastal 2008 valiti teder Eesti aasta linnuks. Lätis oli ta aasta lind 2003. ja Saksamaal 1980. aastal.
Teder (Tetrao tetrix) on metsislaste sugukonda metsise perekonda kuuluv kanaline.
Samasse perekonda kuuluvad mägiteder, metsis ja kivimetsis. Mõned allikad ("Loomade elu") eraldavad tedre ja mägitedre omaette perekonda Lyrurus, mille nimi tuleb tedre lüürakujulisest sabast. Teder ja metsis annavad omavahel järglasi, mistõttu nende paigutamine samasse perekonda on ilmselt õigustatud.
Teder elab Euraasia metsa- ja metsastepivööndis Šotimaast ja Püreneede idaosast kuni Ida-Siberi, Põhja-Mongoolia ja Mandžuuriani. Eestis on teder tavaline haudelind ja kuulub III kaitsekategooria liikide sekka.
Artikulu hau hegaztiari buruzkoa da; beste esanahietarako, ikus «Lira».
Lira-oilar (Lyrurus tetrix) Lyrurus generoko animalia da. Hegaztien barruko Phasianidae familian sailkatua dago. Iparraldeko Eurasian bizi da.
Artikulu hau hegaztiari buruzkoa da; beste esanahietarako, ikus «Lira».
Lira-oilar (Lyrurus tetrix) Lyrurus generoko animalia da. Hegaztien barruko Phasianidae familian sailkatua dago. Iparraldeko Eurasian bizi da.
Teeri (Lyrurus tetrix, aiemmin Tetrao tetrix) on pohjoisella havumetsävyöhykkeellä elävä kanalintulaji.
Teeren sukupuolet ovat erikokoiset. Naaraan pituus on 40–45 cm ja koiraan 49–58 cm, josta pyrstön osuus noin 10 cm. Teerikoiraan väritys on lähes kokonaan musta, mutta sillä on valkoiset siipijuovat, alasiipi ja pyrstön alapeitinhöyhenet. Päässä on punaiset silmäheltat. Vain koiraan pyrstö on lyyranmuotoinen. Naaras puolestaan on harmaanruskea ja sillä on tummaa poikkiraidoitusta myös kurkussa ja rinnassa, toisin kuin naarasmetsolla. Siivellä on valkoinen siipijuova.[2]
Koirasteeren ääni on soidinaikana selvästi erottuva kujertava pulputus. Naaraan ääni on kotkotusta. Soiden laitamilla ja soilla teeri ääntelee suhisten tsu-suiiii, jota toisinaan käytetään matkittuna teeren metsästämisen apukeinona.
Teertä tavataan Pohjois- ja Keski-Euroopassa sekä osissa pohjoista Aasiaa. Euroopassa elää 7,5–9,6 miljoonaa yksilöä. Koko maailman kannaksi arvioidaan 15–40 miljoonaa yksilöä. Maailmanlaajuisesti teeri on luokiteltu elinvoimaiseksi lajiksi.[1]
Suomessa teeri pesii pohjoisinta Lappia lukuun ottamatta koko maassa. Suomen nykyinen kanta on noin 700 000 paria. Suomessa teeri on luokiteltu silmälläpidettäväksi ja sen kanta on pienentynyt huomattavasti puolen vuosisadan takaisesta. Teerikanta on kuitenkin pysynyt vakaana viimeiset 20 vuotta, ja on jopa hieman kasvanut 2000-luvulla. Vuosien väliset kannanvaihtelut ovat teerellä suuria.[3]
Teeri on paikkalintu. Nuoret yksilöt voivat kuitenkin vaellella syksyisin.
Teeri elää sekä havu- että lehtimetsissä. Laji suosii erityisesti puustoisia soita sekä nuoria, rikkonaisia metsiä.[3] Se voi elää myös nummilla ja paljailla ulkoluodoilla.[2] Teeren tyypillisiä soidinpaikkoja ovat avosuot ja peltoaukeat.[3]
Teeri syö parvissa päivällä silmuja ja muuta kasviravintoa. Tämän jälkeen teeret kaivautuvat lumeen, joissa olevia koloja kutsutaan kiepeiksi tai uutuiksi. Siellä ne yöpyvät turvassa saalistajilta, kuten kanahaukalta. Kieppi suojaa myös kylmältä.
Teeren kevätsoidin on näkyvä ja kuuluva tapahtuma. Soidinmenot voivat alkaa jo helmikuussa, mutta voimakkaimmillaan soidin on huhti-toukokuussa. Jotkin koiraat saattavat soidintaa kesäkuulle saakka. Naaras munii maassa olevaan pesään 7–10 munaa ja hautoo niitä 25–27 vuorokautta. Poikaset ovat pesäpakoisia ja liikkuvat naaraan hoivissa pian kuoriuduttuaan. Poikaset osaavat lentää jo viikon ikäisinä.[4]
Joskus sopivan pariutumiskumppanin puuttuessa teerikoiras ja naarasmetso eli koppelo voivat paritella, jolloin syntyy lisääntymiskyvytön korpimetsona tunnettu risteymä. On myös tavattu riekon ja teeren risteymä riekkoteeri ja pyyn ja teeren risteymä pyyteeri, ja harvinainen kiirunan ja teeren risteymä.[5][6]
Teerikoiraat kokoontuvat usein syys-marraskuussa suolle tai pellolle pitämään syyssoidinta, joka ei kiinnosta naaraslintuja juurikaan, eikä täten johda lisääntymisyritykseen. Syyssoitimella poikueparvet kokoontuvat talviparveksi.
Teeren ravinto koostuu versoista, silmuista, lehdistä, ruohoista ja marjoista. Talvisin teeri syö koivun silmuja ja urpuja, lepännorkkoja ja männynneulasia. Untuvikot käyttävät ravinnokseen hyönteisiä, hämähäkkejä ja muita pieniä selkärangattomia.[4]
Teeri (Lyrurus tetrix, aiemmin Tetrao tetrix) on pohjoisella havumetsävyöhykkeellä elävä kanalintulaji.
Lyrurus tetrix
Le Tétras lyre (Lyrurus tetrix anciennement Tetrao tetrix), est également appelé coq des bouleaux ou petit coq de bruyère (par opposition au grand tétras). C'est une espèce d'oiseau sédentaire, symbole des Alpes européennes. Sa distribution est nordique et boréo-montagnarde.
C'est un oiseau sédentaire, polygame et sociable toute l'année.
En hiver il se construit une sorte d'igloo dans la neige, où la température reste à environ 4 °C. Ce comportement peut être perturbé ou rendu impossible dans certaines zones de pratique du ski ou d'autres sports d'hiver (raquette, randonnée)[1].
Majoritairement végétarien, se nourrissant de feuilles, de bourgeons, de graines, de fleurs et de baies, il complète son alimentation avec des insectes, des araignées et des invertébrés.
« Éternuement » sonore tiou - ouiich. Roucoulements graves, rapides et prolongés lors des parades nuptiales.
Le tétras-lyre est surtout célèbre pour ses parades nuptiales printanières. Les mâles se retrouvent tous les ans, aux mois de mars, avril, mai et début juin sur des espaces dégagés d’arbres, plateaux ou tourbières appelées lek (ou aire de parade). Au centre de cet emplacement se trouve l’arène où les coqs paradent, chantent, se mesurent ; les gestes et les allures ont tous une signification bien précise : provocation, domination…
Pendant ce temps les poules vagabondent d’une place à l’autre, et choisissent chacune leur futur partenaire qui est toujours le mâle dominant ; elles finissent par s’accoupler vers la mi-mai. Fin mai, les poules commencent à pondre (de 3 à 10 œufs) puis à couver ; 26 jours après la ponte du dernier œuf, les jeunes poussins naissent. Les petits sont nidifuges, mais restent accompagnés par leurs mères jusqu’à l’automne où ils se dispersent.
Les femelles pondent à même le sol, dans un amas de brindilles, souvent cachées dans un fourré où elles peuvent être alors très vulnérables.
Le tétras n’est présent qu’en Eurasie, où il peuple une grande partie de la Russie, le nord du Kazakhstan, de la Mongolie et de la Chine.
Dans les Alpes, le tétras-lyre a besoin d'un domaine vital d'au moins 3 000 hectares[réf. souhaitée], comprenant des forêts de conifères avec clairières. En Lettonie, les microréserves établies pour la protection du tétras peuvent inclure des zones-tampons allant jusqu'à 300 hectares[3].
On le trouve jusqu'à 2 300 m d'altitude, limite supérieure des arbres, zone des rhododendrons et des aulnes verts. Il est très lié à la présence d'arbustes de la famille des éricacées (airelle, myrtille, canneberge, bruyères, callune...).
Le Tétras lyre peuple les clairières et les lisières des forêts de conifères mêlées de bouleaux, les landes humides parsemées d'arbres.[réf. nécessaire]
La population européenne est estimée entre 325 000 et 740 000 couples.
Pendant longtemps l'exploitation traditionnelle des alpages par l'homme a favorisé des conditions de vie idéales au tétras-lyre. Dans certaines régions des Alpes des mesures ont commencé à être prises pour la sauvegarde du tétras-lyre, telles :
Les populations de tétras-lyre sont très sensibles au déboisement et au développement du pâturage extensif qui détruit la végétation basse indispensable à l'oiseau.
Aujourd'hui, les menaces sont donc le morcellement et la destruction de l'habitat, la chasse abusive mais surtout les dérangements car son domaine vital se trouve souvent en partie intégré dans les domaines skiables des stations ce qui fragmente son habitat. Les comptages effectués ont montré une densité de 0,95 tétras-lyre, pour 100 hectares, dans les secteurs des stations de ski, alors que généralement elle est de 3,25 dans les zones vierges.
Souvent victime de collisions mortelles avec les câbles de remontées mécaniques, son principal ennemi est, l'hiver, le skieur hors-piste, l'amateur de poudreuse fraîche et, l'été, le randonneur. En effet, dès les premiers froids de l'automne, les tétras-lyre se regroupent pour survivre et recherchent des zones d'hivernage où la neige reste poudreuse. Dès les premières neiges, il s'enfouissent dans un trou creusé sous la neige pour se protéger du froid et d'éventuels prédateurs. Il peut passer la nuit entière et une bonne partie de la journée immobile dans cet abri s'il fait mauvais temps. Il économise ainsi ses graisses qui le protègent du froid et constituent ses principales réserves d'énergie.
Dans les Alpes, le dérangement est, comme pour le grand tétras dans le Jura et les Vosges, le principal facteur de la diminution de la population de tétras lyre.
Le tétras-lyre est l'une des espèces mentionnées à l'annexe 1 de la directive européenne 79/409, laquelle implique de prendre « des mesures de conservation spéciale concernant leur habitat, afin d'assurer leur survie et leur reproduction dans leur aire de distribution ». Ainsi en Lettonie, qui en 2010 a 13 plans de conservation d'espèces animales, il fait depuis 2004 l'objet de l'un de ces plans de protection[4].
L'homme, autours, renards, sangliers, mustélidés, corneilles et pies pour les couvées et les œufs.
Il existe huit sous-espèces reconnues :
La sous-espèce britannique reste classée comme gibier, ce qui permet de la chasser.
En France, le tétras-lyre est classé « gibier de montagne » et en tant que tel soumis à un « plan de chasse » qui fixe chaque année un nombre d'oiseaux pouvant être tués.
Lyrurus tetrix
Le Tétras lyre (Lyrurus tetrix anciennement Tetrao tetrix), est également appelé coq des bouleaux ou petit coq de bruyère (par opposition au grand tétras). C'est une espèce d'oiseau sédentaire, symbole des Alpes européennes. Sa distribution est nordique et boréo-montagnarde.
Lyrurus tetrix é unha especie de ave da orde das galiformes, familia dos fasiánidos e subfamilia dos tetraoninos, unha das dúas comprendidas no xénero Lyrurus.
Lyrurus tetrix é unha especie de ave da orde das galiformes, familia dos fasiánidos e subfamilia dos tetraoninos, unha das dúas comprendidas no xénero Lyrurus.
Orri (eða úrharri) (fræðiheiti: Tetrao tetrix) er hænsnfugl af orraætt. Heimkynni orrans er í Evrópu og Asíu. Haninn er kallaður karri, rétt eins og karlfugl rjúpunnar, en hún er líka af orraætt. Fleirtöluorðið úrhænsn var haft um fuglinn í fornmáli.
Fálkaveiðar fóru stundum fram þannig á öldum áður að fálkinn var tældur með orra sem bundinn var við prik eða stöng. Ef orrar hafi verið notaðir á Íslandi hafa veiðimennirnir þurft að flytja þá hingað til landsins.
Il fagiano di monte (Lyrurus tetrix (Linnaeus, 1758)) è un uccello della famiglia dei Phasianidae.[1] È detto anche gallo forcello per la particolare forma curva delle penne della coda del maschio.[2]
Il dimorfismo sessuale in questo uccello è ben evidenziato. Il fagiano di monte ha forme piuttosto svelte, ali brevi, ottuse o tondeggianti, con la terza remigante sporgente, la coda composta di diciotto penne, leggermente intagliata nella femmina e nel maschio, invece, così profondamente forcuta che le più lunghe fra le copritrici del sottocoda oltrepassano le più brevi tra le timoniere, le esterne tra le quali si volgono all'infuori a guisa di corna o di mezzaluna, sicché la coda prende forma di lira. Il becco è forte e di mediocre lunghezza, e i piedi sono piumati non solo fino alle dita ma anche sulla membrana interdigitale.
La lunghezza del maschio è di sessanta centimetri circa, l'apertura d'ali di oltre novanta, mentre la coda sfiora i diciotto centimetri e le singole ali ne misurano trenta: la femmina è più corta di circa quindici centimetri ed ha l'apertura alare inferiore di sette. Il piumaggio è generalmente nero, con la testa, il collo e la parte inferiore del dorso di un bellissimo azzurro-acciaio disegnato a fasce bianche quando le ali sono raccolte, e le piume del sottocoda sono bianchissime. L'occhio è bruno, le pupille nero-turchine, il becco nero, le dita brunicce, il sopra dell'occhio e lo spazio nudo perioculare sono rosso-vivi. La femmina assomiglia a quella del gallo cedrone, e il suo abito è un misto di giallo-ruggine e bruno-ruggine con liste e macchie trasversali nere.
Le zone in cui questa specie si diffonde sono all'incirca le stesse in cui vive il gallo cedrone, con la differenza che si spingono maggiormente verso il settentrione e si riducono verso il sud. Sui monti della Grecia e della Spagna il fagiano di monte non si trova più, ed anche sulle Alpi italiane è diventato piuttosto raro (lo si trova in gran parte delle Dolomiti, delle Alpi Retiche e della catena alpina delle Alpi marittime[3]), ma è scomparso in quei territori dove lo sfruttamento turistico è stato più intensivo); in Germania è abbastanza comune, sia in pianura che sui monti, purché trovi i boschi opportuni; comune è pure in Scandinavia, in Russia e in tutta l'Asia settentrionale, anche qui dove i boschi corrispondono alle sue esigenze, e sono quindi ricchi di bassi arbusti e di cespugli, sparsi di eriche, mirtilli, ginestre e piante paludose. Nella Svizzera lo si trova tanto nella superiore che nella media zona boscosa, e si spinge fino all'estremo confine della vegetazione; nella Svezia è frequentissimo ovunque, e lo stesso vale per i boschi siberiani. Nella Germania centrale è uccello stazionario, avendo soltanto l'abitudine di intraprendere escursioni piuttosto regolari quando risieda sulle alte catene montane o nelle province settentrionali; in Svizzera usa spostarsi almeno due volte all'anno dalla sua abituale dimora, e nei paesi nordici queste escursioni si verificano con ancor maggiore regolarità.
Di indole più socievole dei galli cedroni, i due sessi vivono regolarmente assieme, salvo alcune eccezioni, almeno nell'autunno e nell'inverno. Conducono una vita abbastanza variata, soprattutto per via degli spostamenti che compiono durante l'inverno, stagione nella quale sovente penano a trovare il cibo e, quando la neve è alta, sono costretti a scavare lunghe gallerie per scoprire qualche scarso alimento.
Molto meno pesante del gallo cedrone, il fagiano di monte è molto più abile nei movimenti: corre con maggior rapidità tenendo il corpo meno inclinato posteriormente, sugli alberi si tiene ora eretto ora orizzontale, e, malgrado la brevità delle ali, vola bene, in linea retta e spesso per lunghi tratti, più leggero e meno rumoroso dell'affine. I suoi sensi sono molto acuti, e grande l'avvedutezza che spiega in tutte le circostanze: si allarma per la più piccola ombra di pericolo, scambia il rischio vero con quello apparente cercando subito scampo nella fuga, ed è sempre piuttosto difficile da sorprendere. La sua voce, che varia con il sesso, nel grido di richiamo consiste in un soffio caratteristico, e si arricchisce nella stagione degli amori in misura che sembrerebbe sproporzionata in volatili come questi, generalmente piuttosto taciturni.
Per nutrirsi cercano sostanze di una certa delicatezza, ossia foglie, gemme, bacche, semi ed insetti; durante l'estate colgono i lamponi, i frutti di mirtillo e le more; nell'inverno le bacche del ginepro e i semi delle eriche, delle betulle, degli ontani e dei faggi. Oltre che di vegetali, come abbiamo accennato, si nutrono di lumachette, vermi, larve di formica, mosche e simili, ed i piccoli in particolare vengono nutriti quasi esclusivamente di teneri insetti. In Siberia, quando incominciano i geli, li si vede posati sulle cime dei pioppi e intenti a scorrere col becco i rami secchi per coglierne le gemme: anch'essi hanno bisogno di frammenti minerali per agevolare la digestione.
Nelle regioni centrali d'Europa il periodo degli amori incomincia nella seconda metà di marzo e dura per tutto aprile fino a maggio; sui rilievi e nei paesi nordici avviene più tardi, e può durare fino al mese di luglio. Il maschio è poligamo e feconda più femmine, che depongono in solitudine anche fino a 15 uova, che si schiudono dopo 4 settimane di fecondazione (25/28 giorni a seconda della varietà).
I preparativi per la cova incominciano verso la metà di maggio e sono compito esclusivo della femmina. Il nido consiste in una rudimentale depressione scavata in luoghi protetti, e contiene da sette a dieci, talvolta dodici uova, sparse fittamente di punti e macchie su fondo giallo-grigio, giallo-rossiccio o grigio pallido. Benché meno zelante di quella del gallo cedrone, la femmina cova con cura e si consacra con tenerezza all'allevamento della prole, nei cui costumi, come anche nelle mutazioni dell'abito, non si osservano grandi differenze rispetto alla specie precedente. Fino al tardo autunno i piccoli restano in compagnia della madre e si allontanano solo dopo aver vestito l'abito degli adulti.
Nei luoghi in cui galli cedroni e fagiani di monte abitano vicino, ed i maschi della prima specie hanno subito una notevole diminuzione, le femmine del gallo cedrone si accoppiano spesso con gli affini dando origine a un ibrido comunemente conosciuto come tetraone mezzano.
Il gallo forcello, nel territorio italiano, si trova esclusivamente nell'arco alpino, ove esistono popolazioni stanziali. Inoltre, sempre in Italia, nelle Alpi Liguri si trova la popolazione stabile più a Sud. La legge venatoria italiana tutela la specie prevedendo un prelievo molto contigentato sia nei periodi temporali (dal 1º ottobre al 30 novembre), sia nel numero (massimo 2 per cacciatore ogni anno) e anche nel genere (è ammessa la caccia solo al genere maschile)[4].
Il fagiano di monte (Lyrurus tetrix (Linnaeus, 1758)) è un uccello della famiglia dei Phasianidae. È detto anche gallo forcello per la particolare forma curva delle penne della coda del maschio.
Tetervinas arba kitaip burbulis (lot. Tetrao tetrix, angl. Black Grouse, vok. Birkhuhn) – tetervininių (Tetraonidae) šeimos vištinis paukštis.
Tetervinų populiacijos paplitusios šiaurinėje ir vidurio Eurazijoje, nuo Atlanto vandenyno iki Japonijos jūros.
Maždaug vištos dydžio, apie 900–1400 g svorio. Skiriamasis požymis – kraštinės uodegos plunksnos ilgesnės už vidurines, ryškiai raudoni antakiai, kurie sudaryti iš pailgų odos karpelių. Pirštų šonuose rudenį išauga raginės ataugos – šukos; pačios kojos apaugusios plunksnomis.
Patelė rusvai pilka, jos uodega šiek tiek iškirpta. Tuo ji skiriasi nuo kurtinio patelės ir baltojo tetervino. Jaunikliai panašūs į patelę, bet blankesnių spalvų.
Tetervinas nuo žemės pakyla triukšmingai, bet skrenda greitai ir tupia į medžius. Skrisdamas sparnais plasnoja dažnai, pakaitomis planiruoja. Tupia į medžius. Patinai labai garsiai burbuliuoja, garsas pertraukiamas čiuksėjimu „čuffyy“. Patelė kvaksi „ko-ko-ko“.
Vasarą daugiausia minta žolių lapais, sėklomis, uogomis, lesa vabzdžius, žiemą beveik išimtinai tik medžių pumpurais, žirginiais, uogomis.
Lietuvoje sėslus ir nėra dažnas, nyksta. Gyvena pamiškėse, aukštapelkėse. Patelė lizdą įsiruošia ant žemės tarp krūmų ar sausų žolių. Balandžio antroje pusėje deda 6-12 rusvai pilkšvų su dėmelėmis kiaušinių. Peri apie 26 dienas.
Lietuvoje šiuo metu nemedžiojamas, globotinas. Anksčiau buvo medžiojamas tuoktuvių metu ir rudenį tykojant ir sėlinant, bei su šunimis.
Patinas
Piešinyje patinas ir patelė
Tuoktuvės
Kiaušinis
Tetervinas arba kitaip burbulis (lot. Tetrao tetrix, angl. Black Grouse, vok. Birkhuhn) – tetervininių (Tetraonidae) šeimos vištinis paukštis.
Rubenis, arī teteris (Lyrurus tetrix) ir vistveidīgo kārtas putns, kas pārsvarā izplatīts Eiropas un Āzijas skujkoku mežu joslā. Izdala 6 rubeņu pasugas.[1] Latvijā rubenis ir salīdzinoši bieži sastopams putns, tomēr skaits pēdējās desmitgadēs samazinās.
Saskaņā ar jaunāko sistemātiku rubenis tiek klasificēts fazānu dzimtā (Phasianidae) ar iedalījumu rubeņu apakšdzimtā (Tetraoninae).[1][2]
Sastopams visos Eirāzijas ziemeļos: ziemeļu un centrālajā Eiropā, Krievijā līdz Tālajiem Austrumiem. Areāla rietumu robeža ir Rietumeiropa (Britu salas, Beļģija, Alpi), bet Eiropā rubeņu populācija ir fragmentēta, jo tiem piemēroti biotopi lielā mērā ir iznīcināti un pārveidoti cilvēku darbības rezultātā.
Rubenis Latvijā ir sastopams visā teritorijā, piemērotos biotopos samēra parasts ligzdotājs un nometnieks. Pēdējo trīsdesmit gadu laikā skaits samazinājies.[3] Latvijas rubeņi pieder nominālajai pasugai L. t. tetrix.
Rubenis ir salīdzinoši liels un masīvs putns ar īsu knābi. Tēviņi ir lielāki par mātītēm, to garums sasniedz 49—58 cm, spārnu plētums līdz 80 cm, svars — līdz 1,4 kg, kamēr mātīšu garums ir līdz 45 cm, bet svars līdz 1 kg. Ļoti atšķirīgs arī abu dzimumu krāsojums. Tēviņa apspalvojums ir melns ar metālisku spīdumu, vienīgi pāri spārnam balta josla, bet īpaši izceļas koši sarkanās uzacis. Tēviņa astei ir īpašas izliektas sānu spalvas. Rubeņu mātītes ir daudz necilākas, apspalvojuma krāsojums rūsgani pelēks, vienmērīgi raibs. Tās ir grūti atšķiramas no medņu mātītēm, tomēr mazākas izmērā. Līdzīgi mātītēm ir arī jaunie rubeņi.
Rubeņi dažkārt krustojas ar saviem tuvākajiem radiniekiem medņiem, to neauglīgie pēcnācēji raķeļi var līdzināties abām sugām.
Rubenis ir nometnieks. Uzturas pārsvarā uz zemes, bet aukstā laikā labprāt arī koku zaros, kur novērojams arī uz tieviem zariem, kas liekas neierasti šādam lielam putnam. Arī barojas gan uz zemes, gan kokos ar bērzu pumpuriem. Lidojums ātrs un mērķtiecīgs. Ziemās mēdz ierakties zem sniega, lai izvairītos no aukstuma.
Rubeņi dzīvo poligāmos riestos, bet ziemās arī lielākos baros. Katra mātīte var pāroties ar vairākiem tēviņiem, un otrādi.[4] Riesta rituāls notiek pavasaros un tas ir unikāls šai sugai. Riestojot vairāki tēviņi rītausmā savācas vienkopus piemērotās vietās, kur izrādās un cīnās. Riesta laikā tēviņi sapārojas ar mātītēm un viņu līdzdalība ligzdas veidošanā, perēšanā un mazuļu izvadāšanā ar to arī beidzas. Rubeņu vistas perē 5—13 olas aptuveni 25 dienas. Cāļi ir labi apspalvoti ligzdbēgļi un jau dažas stundas pēc izšķilšanās dodas līdzi mātei barības meklējumos.
Sugai ir plašs izplatības areāls, tādēļ globālā mērogā tā netiek uzskatīta par īpaši apdraudētu.[5] Tomēr Eiropā vairākās valstīs rubeņi ir reti sastopami, galvenokārt, tādēļ, ka tiem piemēroti biotopi ir iznīcināti vai pārveidoti. Skaita samazināšanās Eiropā notiek jau kopš 19. gadsimta beigām, bet īpaši izteikta tā bijusi kopš 1970. gadiem. Piemēram, lielākajā daļā Lielbritānijas suga ir izzudusi un tiek veikti tās reintrodukcijas pasākumi.
Latvijā rubeņi joprojām sastopami samērā lielā skaitā, tomēr izplatīti nevienmērīgi, pie tam Latvija atrodas tuvu sugas vienlaidus izplatības areāla dienvidrietumu robežai. Pēdējās desmitgadēs rubeņu skaits ir ievērojami samazinājies un blīvums, salīdzinot ar Fennoskandijas valstīm, ir zems. Par faktoriem, kas nosaka skaita samazināšanos uzskata biotopu degradāciju (īpaši purvu nosusināšanu) un plēsīgo dzīvnieku savairošanos.[6]
2003. gadā Latvijas Ornitoloģijas biedrība rubeni izraudzījās par Gada putnu Latvijā.[4]
Rubenim izdala 6 pasugas:[1]
Rubenis, arī teteris (Lyrurus tetrix) ir vistveidīgo kārtas putns, kas pārsvarā izplatīts Eiropas un Āzijas skujkoku mežu joslā. Izdala 6 rubeņu pasugas. Latvijā rubenis ir salīdzinoši bieži sastopams putns, tomēr skaits pēdējās desmitgadēs samazinās.
Saskaņā ar jaunāko sistemātiku rubenis tiek klasificēts fazānu dzimtā (Phasianidae) ar iedalījumu rubeņu apakšdzimtā (Tetraoninae).
Het korhoen (Lyrurus tetrix[2]; vaak ook Tetrao tetrix) is een vogel uit de onderfamilie der ruigpoothoenders (Tetraoninae). De soort komt voor in de noordelijke delen van Eurazië en was vroeger vrij algemeen in Nederland en België. Heeft momenteel in beide landen nog een kleine geïsoleerde populatie die vatbaar zijn voor uitsterven.[3][4]
Het korhoen is duidelijk seksueel dimorf, wat inhoudt dat de hanen en hennen een verschillend uiterlijk hebben. De haan is ongeveer 49–58 cm lang (inclusief staart) en de hen is 40–45 cm lang. Daarmee is het een middelgrote ruigpoothoender. De haan is zwart gekleurd met een witte vleugelstreep, ondervleugels en onderstaartdekveren. Heeft een karakteristieke staart in de vorm van een lier, die tijdens de balts wordt opgezet en gespreid. In de vlucht is de staart samengevouwen. Heeft daarnaast een rode wenkbrauw. De hen is bijna volledig grijsbruin met kleine, zwarte banderingen. De staart is niet liervormig. Daarnaast heeft ook het vrouwtje een witte streep op de bovenvleugel, maar deze is smaller dan die van de haan. Het korhoenvrouwtje gelijkt op een vrouwelijk auerhoen (Tetrao urogallus), alleen is een vrouwelijk auerhoen groter (54–63 cm) en heeft een niet-gebandeerde oranjebruine keel. Zowel het mannetje als vrouwtje van het korhoen lijken sterk op het Kaukasisch korhoen (Tetrao mlokosiewiczi), maar hun verspreidingsgebied overlapt niet. In Groot-Brittannië overlapt hun areaal met die van het Schots sneeuwhoen (Lagopus lagopus scotica). Het vrouwtje van het korhoen lijkt qua verenkleed op het mannetje en vrouwtje van het Schots sneeuwhoen, maar deze is een stuk kleiner (33–38 cm) en is warmer donkerbruin en heeft met witte veren bevederde poten.[5]
Korhoenders zijn in grote delen van hun areaal standvogels, maar in de meest noordelijke gebieden maken groepen korhoenders vaak omzwervingen van honderden kilometers op zoek naar voedsel.[6] 's Winters graven korhoenders holen, ook iglo's genoemd, in gebieden waar veel sneeuw valt. Deze worden zowel overdag als 's nachts gebruikt om te roesten. Dit wordt vooral gedaan om energie te besparen; energie die nodig is om warm te blijven. Ook worden iglo's gebruikt als de weersomstandigheden relatief mild zijn.[7]
Het korhoen baltst op gemeenschappelijke baltsplaatsen. Het baltsen van korhoenders wordt bolderen genoemd. In de Pennines in het noorden van Engeland ligt de piek van de bolderactiviteit tussen eind april en begin mei. Dit is vergelijkbaar voor andere populaties op die breedtegraad. Tijdens de piek bezoeken de meeste vrouwtjes de mannetjes om te paren.[8] De balts speelt zich in de vroege ochtenduren af vlak na zonsopgang.[9]
Voedt zich 's winters voornamelijk met berkenkatjes, scheuten en naalden, kegels en mannelijke bloemen van naaldbomen. In het voorjaar vooral bessen, scheuten en stelen van planten.[6] In de zomer en de herfst eten korhoenders hoofdzakelijk bessen, met name rode bosbes (Vaccinium vitis-idaea), blauwe bosbes (Vaccinium myrtillus) en kleine veenbes (Vaccinium oxycoccos) zijn geliefd.[10] De kuikens voeden zich in de eerste twee weken van hun leven met ongewervelden. Een belangrijk deel van het voedsel bestaat dan uit rupsen (vooral van spanners) en larven van vliesvleugeligen.[11]
Het nest is ondiep en bestaat uit plantaardig materiaal en veren.[6] Het nest bevindt zich vaak binnen 1 km afstand van de baltsarena.[12] De eieren worden ongeveer 24 dagen lang door het vrouwtje geïncubeerd in de periode tussen mei en juni. Een legsel bestaat uit acht à tien eieren.[13]
In West- en Centraal-Europa komt de soort voor in een mozaïek van open gebieden om te baltsen, boomopslagen om te roesten en om 's winters in te foerageren.[6] Dit kunnen extensieve graslanden, hoogvenen of braakliggende terreinen zijn. In de berggebieden van Centraal-Europa komt hij in subalpiene bossen afgewisseld met graslanden voor en net boven de boomgrens.[14] In de boreale zone vooral in veenmoerassen, kaalslagen of andere open terreinen in taiga.[6]
Korhoenders komen in een grote delen van noordelijk Eurazië voor, ook in België en Nederland. Het korhoen is in West- en Centraal-Europa een cultuurvolger. Toen de woeste gronden in Oost-Nederland werden ontgonnen ontstonden er uitgestrekte heidevelden waar de vogels goed gedijden. Met het verdwijnen van de heidevelden, de toename van de recreatiedruk en vooral de verdroging van de voedselgebieden is de stand van het korhoen zeer sterk achteruit gegaan. Dit geldt ook voor grote delen van West- en Centraal-Europa.[6]
Er worden momenteel zeven ondersoorten erkend:
Het vrouwtje heeft een snelle, kakelende roep die eindigt met een nasale, langgerekte noot kakakakakake-ah. De zang van het mannetje is een verdragend, bubbelend, lang aanhoudend koeren rro-perre-oo-ohr rro-perro.... Een ander opvallend geluid, dat ook een zangfunctie heeft, is een hees, sissend tsjoe-iiesjj.[5]
Omdat er veel onderzoek is gedaan naar het korhoen, is de teloorgang in Nederland uitstekend gedocumenteerd.[16] Volgens Sovon Vogelonderzoek Nederland liep het aantal broedparen in de periode 1976-2007 hard achteruit, er broedden in 2002-2007 nog 15-23 paar in Nederland, terwijl dit er in 1976 nog meer dan 400 waren. In de jaren 80 verdween de vogel uit Drenthe, de Veluwe en het Gooi. In de jaren 90 verdwenen de laatste exemplaren uit Noord-Brabant.[17]
In België kwam het korhoen voor op de heidevelden van de Ardennen en de Kempen. De soort verdween al grotendeels in Wallonië in de jaren 60 en werd toen van de jachtlijst geschrapt. Daarna vond er een kleine opleving plaats van het aantal korhoenders en fluctueerde afhankelijk van de klimaatomstandigheden. Desondanks verdween de soort in de jaren 90 in de laatste gebieden van de Ardennen (Croix-Scaille en Vielsalm) en de laatste waarnemingen in Vlaanderen (Nationaal Park Hoge Kempen) werden gedaan in 1999. Momenteel is er nog een kleine populatie op het Plateau van de Hoge Venen.[4][18]
In Nederland kwam het korhoen lange tijd uitsluitend nog voor in het Nationaal Park Sallandse Heuvelrug. In september 2007 is men echter begonnen met het uitzetten van dieren in Nationaal Park De Hoge Veluwe, waar de laatste korhoenders begin jaren 80 verdwenen. De uitgezette vogels behoorden echter niet tot de ondersoort Tetrao tetrix tetrix, maar waren genetisch gezien licht afwijkend en behoorden tot de ondersoort Tetrao tetrix britannicus. Critici waren bang dat de ondersoorten op termijn gingen vermengen, maar met beide populaties ging het zo slecht dat dit een theoretisch probleem werd.[3][19]
In het voorjaar van 2013 werden er nog elf korhoenders op de Sallandse Heuvelrug gevonden, waarvan slechts twee hanen. In april werden daar 25 korhoenders uitgezet. Deze vogels waren afkomstig uit Zweden, waar ze gevangen werden. Het betrof hier dus wilde vogels. Deze werden verondersteld een hogere overlevingskans te hebben dan gekweekte exemplaren. Tevens hoopte men dat door "verse" genen het probleem met de kuikensterfte werd verholpen. Er werden namelijk genoeg kuikens geboren, maar geen enkele werd ouder dan een paar dagen. Uiteindelijk bleek dit het gevolg te zijn van voedselgebrek.[3]
Dit project, waarover nogal wat controverse bestond, werd beschouwd als "de laatste kans" voor het korhoen in Nederland. In oktober 2013 werd bekend dat het project wegens gebrek aan resultaat definitief werd beëindigd. De hoeveelheid stikstof in het gebied, afkomstig van de omringende intensieve landbouw, heeft de heidevelden dusdanig aangetast dat ze niet meer bewoonbaar zijn voor korhoenders.[20] Naast het intensieve landgebruik speelden fragmentering van het leefgebied, voedselgebrek en ruimtegebrek ze ook parten. Het korhoen bevond zich in een kritieke fase en ook van de laatste nog aanwezige exemplaren werd verwacht dat ze het niet zouden overleven.[3]. In 2016 werd echter opnieuw een vergunning verleend voor het bijplaatsen van Zweedse korhoenders op de Sallandse Heuvelrug.[21]
De Europese populatie werd in 2015 door Birdlife International geschat op 1,22-2,04 miljoen broedparen en staat als niet bedreigd op de Rode Lijst van de IUCN. In de Europese Unie staat de soort op Annex I, II en III van de Vogelrichtlijn. In de meeste West- en Centraal-Europese landen is het korhoen strikt beschermd. In Oostenrijk, Italië en Frankrijk is de jacht sterk gereguleerd. In België, Zwitserland, Duitsland, Frankrijk en Oostenrijk zijn er daarnaast campagnes gestart die tot doel hebben de verstoring van het korhoen te minimaliseren. Zo worden de kerngebieden afgesloten en wandelroutes en skipistes omgelegd.[6]
De soort staat daarom als ernstig bedreigd op de Nederlandse Rode Lijst.[3] De soort staat bovenaan op de Vlaamse Rode Lijst vermeld als uitgestorven.[22]
Het korhoen als symbool van het Natuurpark Hoge Venen-Eifel, België.
Etiket van het korhoen op een whisky van Famous Grouse.
Het wapen van de Duitse Samtgemeinde Hanstedt.
Korhaan op de Lüneburger Heide, Duitsland.
Het wapen van de Noorse gemeente Hamar.
Een ei van het korhoen in Museum Wiesbaden.
Het korhoen (Lyrurus tetrix; vaak ook Tetrao tetrix) is een vogel uit de onderfamilie der ruigpoothoenders (Tetraoninae). De soort komt voor in de noordelijke delen van Eurazië en was vroeger vrij algemeen in Nederland en België. Heeft momenteel in beide landen nog een kleine geïsoleerde populatie die vatbaar zijn voor uitsterven.
Orrfugl (Tetrao tetrix) er ein fugleart av skogshøns.
Det er stor skilnad på høna og hanen. Høna er brunspragla. Hanen er nærmast svart med blåskinnande fjør på brystet. Halen er lyreforma, og det kvite vengjespelet er lett å kjenne igjen under flukt. Hanen veg mellom 1 og 1,5 kg og er om lag 53 cm lang.
Orrhanespelet (orrleiken) er innleiinga til forplantinga. Den er tidleg på våren og skjer på islagte vatn og opne myrar. På linje med storfuglen er orrfuglen polygam. Parringa skjer på spelplassen i mai. Høna legg 8-9 egg i eit reir på bakken og ho ruger dei ut på 25-27 dagar.
Orrfugl kan vanskeleg forvekslast med andre fuglar, men hofuglen kan likne på røya (storfuglhoa).
Kulla held saman heile sommaren. Utover hausten er dei meir spreidd. Vinterstid går dei ofte saman igjen i små flokkar og då beitande i bjørkeskogen. Ved kraftig snøver går dei ofte i dokk, slik som rypene.
Orrfuglen held til i skogsområde i heile landet, men sjeldan i Finnmark. Orrfuglen likar seg helst i litt meir opent lende enn storfuglen. Lyngrabbar og og myrparti trivst dei god i. I barmarksessongen er bær viktigaste føde, om vinteren tar dei opp mot bjørkeskoggrensa for å beite på skota.
Orrfuglen er jaktbar og kjent for godt kjøtt. Årleg vert det felt om lag 30 000 orrfugl i Noreg.
Orrhane med sine typiske lyreforma halefjør
Hamar har ein stilisert orrhane i sitt kommunevåpen
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Orrfugl Orrfugl (Lyrurus tetrix) er en art av skoghøns (Tetraonini) i fasanfamilien (Phasianidae), som er en av flere familier i ordenen med hønsefugler (Galliformes). Hannen kalles orrhane eller orre, hunnen orrhøne og avkommet kylling. Orrfugl inngår i det folkelige begrepet skogsfugl, som også omfatter storfugl (Tetrao urogallus) og jerpe (Bonasa bonasia) og er derved et samlebegrep om store villfugler som ikke er rovfugler.
Orrfugl har en livskraftig global status.[1]. Det er en jaktbar art i Norge, der det årlig felles omkring 23 000 fugler (snitt av siste tiårsperiode) ifølge Statistisk sentralbyrå. De tre fylkene der det felles flest fugler er, i rekkefølge, Hedmark, Nord-Trøndelag og Buskerud. Et tilsvarende antall felles også hvert år i Sverige, mens det i Finland felles 54 000–171 000 hvert år.[2] Orrhaner er i en viss utstrekning utsatt for troféjakt, men ikke i samme grad som storfugl. Mang en taksidermist har imidlertid stoppet ut orrhaner.
Orrhanen blir omkring 60 cm og veier typisk 1 100–1 250 g, men individer opp mot 2 300 g har blitt registrert. Orrhøna blir omkring 45 cm og veier typisk 750–1 100 g. Orrfugl viser altså kjønnsdimorfisme, i det kjønnene har svært ulik fjærdrakt og hannen blir tydelig større enn hunnen.[2]
Orrhanen er tilnærmet svart med blålige eller blåfiolette fjær på halsen og brystet (varierer med underarten) og rød øyeflekk over øynene. Stjerten er lyreformet og stussen hvit på undersiden. Når han reiser styven er han hvit i baken. Høna er brunspraglete, noe mørkere på oversiden og lysere (større innslag av hvitt) i buken og nedover lemmene. Stjerten er dessuten relativt kort. De sju underartene varierer noe i både størrelse og utfarging, men mangler distinkte forskjeller. Den britiske underarten (britannicus) har minst innslag av hvitt på vingene, er mørkest og minst fysisk. Underarten viridanus har grønnskjær i brystet og mest hvitt på vingene og[2]
Orrfugl er nært beslektet med kaukasusorrfugl (L. mlokosiewiczi) og disse to artene blir av og til plassert i slekten Tetrao. Hybridisering med storfugl (T. urogallus) er vanlig, også med lirype (Lagopus lagopus), og av og til også med fjellrype (L. mutus) og jerpe (B. bonasia).[2]
Orrfugl har omtrent samme utbredelse som storfugl, fra Fennoskandia og østover gjennom Russland og Sibir til Amurland, Heilongjiang i Kina og det nordøstligste Nord-Korea. Utbredelsen er dessuten bredere i Skottland, og den strekker seg over grensen til det nordligste England og Wales. Tyskland har en begrenset populasjon i nord og sentralt. Arten er dessuten utbredt i alperegionen og i noen spredte populasjoner i det nordlige gamle Øst-Europa.[2]
I Europa ble hekkebestanden i 2004 estimert til omkring 2,5–3,2 millioner par av BirdLife International, noe som tilsvarer cirka 7,5–9,6 millioner individer.[1] I Danmark døde orrfuglen ut midt på 1990-tallet, fra en bestand på 2 500 individer i 1964. Den norske bestanden teller trolig omkring 500 000 fugler, den svenske cirka 300 000 og den finske omkring 900 000. Populasjonen i Fennoskandia har imidlertid lenge hatt en negativ trend, så antallene er egentlig ganske usikrere. Den globale bestanden teller trolig 15–40 millioner individer.[2]
Orrfugl er oftest å finne i overgangssonene mellom skog og mer åpent terreng (stepper), men arten fins i mange ulike typer habitater. Der det er storfugl holder gjerne orrfuglene til noe høyere i terrenget. I Alpene opp mot 2 000 moh, i Tien Shan opp mot 3 000 moh. I Fennoskandia er orrfugl vanlig i både løv- og barskog, gjerne med myrer og hogstfelt og på heier ved kysten.[2]
Det er beskrevet sju underarter av orrfugl, men HBW Alive antyder at noen av dem trolig er overgangsformer. Inndelingen og utbredelsen følger HBW Alive.[2]
Rasen tschusii blir av og til inkludert i viridanus, men er trolig en overgangsform. Rasen baikalensis blir av og til inkludert i ussuriensis. Den foreslåtte rasen fedjuschini (fra det nordvestre og nordlige Ukraina) er inkludert i nominatformen. HBW Alive antyder at revisjon av underartene er nødvendig.[2]
Orrfugler er i hovedsak standfugler, men i de nordligste utbredelsesområdene kan fuglene gjøre trekk på flere hundre kilometer mot sør, der tilgangen på mat er mer stabil. Når orrfuglene trekker samler de seg i store flokker, som typisk sterkt domineres av antallet hunner. I Norge finnes arten gjennom hele året.[2]
Orrfugl eter av både løvtrær og bartrær, særlig rakler og knopper av bjørk, skudd, blader, barnåler, kongler, bær av forskjellige lyngarter og noe insekter. Lenger sør er busker (Calluna, Rhododendron, Vaccinium) og gress også en viktig næringskilde. Det daglige næringsinntaket utgjør normalt cirka 100–120 g tørrstoff.
Orrfugl er svært vár bevegelser, så skal man overvære en orrhaneleik må man ligge stille. Fuglene støkkes også av lyder, og dårlig (regn og vind) vær legger gjerne en demper på leiken.
Spillet starter i alt tidlig i mars og kan pågå like til Sankthans. Leiken kalles orrhaneleik og er en opptakt til hekkingen. Hannene samles på faste spillplasser, som brukes fra år til år. Dette kan være myrer, islagte vann og andre åpne steder (men aldri lang fra skog). Spillet foregår tre ganger i døgnet. En gang ved solnedgang og igjen i skumringen om kvelden. På kveldstid er det gjerne bare noen minutter med spill. Det virkelige spillet er tidlig morgen som starter i grålysningen og varer til sola har vært oppe i ca. en time. Hannen stiller seg i oppreist stilling og med utspilt stjert spiller med boblende kutring og langtrekkende sjoing «tsjoo-yysch». Hunnene er mer kaklende; «kakakakakeeæ». Mest intens er leiken under den såkalte høneuka, da orrhønene besøker leiken. Denne faller (merkelig nok) ofte sammen med blomstringen til myrull (Eriophorum), som oftest omkring 25. april-10. mai (tidligst i sør, opp til ei uke senere i nord og på det indre Østlandet).[2]
Det kan samle seg et anselig antall orrhaner på leiken, men den er ikke like fysisk som tiurleiken. Det er svært sjelden at fuglene skader seg. Leik med opp mot 200 orrhaner har blitt registrert, men sånne antall på leiken er nok høyst uvanlig. Det vanligste er mellom 5-15 orrhaner. Selve parringen finner sted i sentrum av spillplassen, der de eldste hannene regjerer. Som oftest er det bare en hane som står for alle parringene. Hver høne parres gjerne 2-3 ganger og legger normalt 8–10 egg noen få dager etter leiken. Ett egg blir lagt om dagen, og rugingen begynner ikke før siste egg er lagt. Redet ligger direkte på bakken og rugetiden er normalt 23–28 dager. Eggene er svært sårbare for predatorer. Rev og mår er de verste. Kråke, grevling og andre smårovdyr tar også en god del egg. Om eggene blir tatt i løpet av de første ukenene, kommer hønene tilbake på leiken for å parres på nytt. Det vil da bli en ny topp på orreleiken ca. et par uker etter selve høneuka. Ungene forlater redet rett etter klekking og begynner å fly litt etter 10–14 dager. De er fullt utvokste etter ett år, men fjærdrakten er ikke fullt utviklet hos hannene før de er tre år gamle, hunner når de er to.[2]
Orrhane med sine typiske lyreformede halefjær
L. t. tetrix
Hamar har en stilisert orrhane i sitt kommunevåpen
Orrfugl (Lyrurus tetrix) er en art av skoghøns (Tetraonini) i fasanfamilien (Phasianidae), som er en av flere familier i ordenen med hønsefugler (Galliformes). Hannen kalles orrhane eller orre, hunnen orrhøne og avkommet kylling. Orrfugl inngår i det folkelige begrepet skogsfugl, som også omfatter storfugl (Tetrao urogallus) og jerpe (Bonasa bonasia) og er derved et samlebegrep om store villfugler som ikke er rovfugler.
Orrfugl har en livskraftig global status.. Det er en jaktbar art i Norge, der det årlig felles omkring 23 000 fugler (snitt av siste tiårsperiode) ifølge Statistisk sentralbyrå. De tre fylkene der det felles flest fugler er, i rekkefølge, Hedmark, Nord-Trøndelag og Buskerud. Et tilsvarende antall felles også hvert år i Sverige, mens det i Finland felles 54 000–171 000 hvert år. Orrhaner er i en viss utstrekning utsatt for troféjakt, men ikke i samme grad som storfugl. Mang en taksidermist har imidlertid stoppet ut orrhaner.
Lyrurus tetrix
Àutri nòm an piemontèis: fasan ëd montagna, gal ëd montagna, siri.
Costo artìcol a l'é mach në sboss. Da finì.
Da finì.
Hasło w Wikisłowniku Ptak nagrany w Fife, Szkocja
Problem z odtwarzaniem pliku? Zobacz Pomoc.Cietrzew zwyczajny, cietrzew[5] (Lyrurus tetrix) – gatunek dużego ptaka z rodziny kurowatych (Phasianidae).
Wyróżniono kilka podgatunków L. tetrix[6][7]:
Zamieszkuje strefę lasów iglastych północnej i środkowej Eurazji, od Europy Zachodniej i Wielkiej Brytanii po Wschodnią Syberię. Jego zasięg ograniczony jest występowaniem lasów, które od północy przechodzą w tundrę, a od południa w stepy. Cietrzew na swoim areale, głównie w Europie Zachodniej i Środkowej, przez ostatnie dekady powoli ustępuje, czemu sprzyja człowiek, którego działalność przetwarza jego naturalne biotopy w mniej dla niego odpowiednie. To ptak osiadły - nie odbywa wędrówek.
W Polsce bardzo nieliczny ptak lęgowy na wschodzie i południu, jego liczebność szybko się zmniejsza. W 2003 roku szacowano łączną liczebność na ok. 2000–2500 osobników[8]. W 2014 roku łączną liczebność oszacowano na terenie Polski na 349 osobników[9]. Występuje wyspowo w północno-wschodnich lub wschodnich regionach kraju, również w Karpatach Zachodnich, Sudetach Zachodnich, na Kielecczyźnie oraz w Borach Dolnośląskich. Zostaje na zimę. Do 1 kwietnia 1995 r. był ptakiem łownym z ustanowionym okresem ochronnym.
Jeszcze w średniowieczu i do końca XIX wieku ptak ten był dość mocno rozpowszechniony na terenie Polski. Obecnie mimo prób prawnej ochrony jego populacja stale maleje.
Wyraźny dymorfizm płciowy. Samiec czarny z granatowym, metalicznym połyskiem. Skrzydła ciemnobrązowe z dwiema białymi pręgami. Pokrywa podogonowa (czasem podłużnie nakrapiana czarnymi cętkami) i podskrzydłowa również biała. Sterówki są sierpowate i wygięte do zewnątrz. Nad okiem wyraźny czerwony fragment gołej skóry, tzw. róża, które na wiosnę (w okresie godowym) wyraźnie się powiększają. Ogon w kształcie liry, co odróżnia go od pokrewnych gatunków. Koguty mają czarny dziób i siwo-brązowe nogi, upierzone aż po palce. Podobnie jak głuszec, cietrzew ma nawet na palcach małe piórka, które pomagają w chodzeniu zimą po śniegu. U młodszych samców grzbiet jest bez połysku z domieszką barwy brązowej.
Samica cietrzewia (cieciorka) jest mniejsza. Wierzch brunatny z gęstym poprzecznym, rdzawym prążkowaniem. Spód i boki jaśniejsze, a prążkowanie staje się mniej regularne. Podogonie białe, ogon wcięty. Kury są mniejsze od kogutów. Młode są podobne do samicy. Samce przechodzące na upierzenie dorosłe w gwarze myśliwskiej określa się mianem "murzynów". W odróżnieniu od większej kury głuszca, samica cietrzewia ma lekko rozwidlony ogon.
Wiosną samce tokują o świcie na otwartych przestrzeniach, wydając bełgoczące i syczące tony bul-got bul-got bul-got czu-szyyy. Samice wykrzykują głośne gagag. W stadach nawołują się przeciągłym jok.
Skraje lasów, polany, poręby. Zazwyczaj w rejonach podmokłych, chętnie w pobliżu upraw gryki. Główną przyczyną zaniku, a czasem i wymarcia, cietrzewi jest zmiana składu drzewostanów leśnych. Wymaga bowiem lasów iglastych, mieszanych i czysto liściastych, ale muszą być to zbiorowiska luźne, które przecinają łąki, jak też torfowiska i poręby. Jednak to na terenach otwartych odbywają toki, kiedy to zbierają część swego pokarmu. Preferuje półotwarte obszary porośnięte jagodami, jak też doliny rzeczne. Występuje też w strefie lasów iglastych w górach, a na wyżynach na nielicznych terenach podmokłych. Unika natomiast jednowiekowych, zwartych i jednogatunkowych lasów.
Żywią się one głównie roślinami – różnymi mięsistymi owocami, nasionami, młodymi zielonymi pędami, pąkami i liśćmi drzew, owocami leśnymi. Jednym z jego przysmaków są pąki brzozy. Latem zbierają duże ilości bezkręgowców, głównie owadów (mrówki) i ślimaków, które stanowią podstawę wyżywienia piskląt. Wyszukuje je samica, a czasem wygrzebuje je też w ziemi. Młode po dorośnięciu przechodzą na pokarm roślinny, a bezkręgowce stają się tylko uzupełnieniem.
Nie tylko zmieniający się biotop, ale i dieta powoduje zmniejszenie populacji cietrzewia. Wynika to bowiem z zanikania na terenach, które zajmuje, borówki brusznicy, borówki czarnej, jałowca i malin. Poza okresem roku w którym dojrzewają te owoce, żywią się zielonymi pędami bylin i roślin drzewiastych, orzeszkami buku i żołędziami. Zimą główny pokarm stanowią pąki olch i brzóz oraz ich kotki. Cietrzewie żerują przez cały dzień, a w nocy śpią na drzewach.
Toki samców są gromadne i odbywają się przed świtem na ziemi lub drzewach od końca marca do połowy maja, na terenach otwartych (torfowiska, pola lub łąki). Zbiera się zwykle kilka-kilkanaście kogutów. Cietrzewie szybko biegają wtedy po ziemi, wydając głośne okrzyki, po których następują długie modulowane odgłosy (tzw. bełkotanie i czuszykanie). Rozkładają też wachlarzowato ogon, unosząc go prostopadle do ziemi, opuszczają skrzydła, wyciągają poziomo szyję i stroszą pióra. Co jakiś czas w tej postawie podskakują, podfruwają lub wzlatują, są bardzo ruchliwe. Taka postawa nadaje im potężniejszą sylwetkę, niż mają w rzeczywistości. Próbują w ten sposób przestraszyć rywali, ale i imponują kurom. Te o wschodzie słońca przylatują na tokowiska. Ich przylot wywołuje u upierzonych walczących samców duże podniecenie i w czasie potyczek dochodzić może do wzajemnego wyrywania sobie piór.
Płytkie zagłębienie wygrzebane w ziemi, wysłane źdźbłami, liśćmi i mchem (skąpo). Umiejscowione w trawie lub wrzosie, pod osłoną krzewu, chrustu, młodego świerku lub jałowca. Często położone nawet kilka kilometrów od tokowiska. Gniazdo jest zatem dobrze ukryte.
Jeden lęg w roku, między kwietniem a czerwcem samica znosi od 6 do 14 żółto-rdzawych jaj o brązowym plamkowaniem.
Jaja wysiadywane są przez 24–26 dni tylko przez samicę. Młode, zagniazdowniki, wodzone przez kurę szybko dojrzewają, tak, że już po tygodniu - dwóch, od wyklucia mogą latać na niewielkie odległości.
W Polsce objęty ochroną gatunkową ścisłą. Wymaga ochrony czynnej. Wokół tokowisk cietrzewi od 1 lutego do 31 maja obowiązuje strefa ochronna w promieniu do 500 m[10]. W dyrektywie ptasiej uznany za gatunek silnie zagrożony wyginięciem w wyniku zmian siedliskowych w lasach, gdzie dokonuje się zalesianie obszarów śródleśnych lub osusza się torfowiska. Są wrażliwe też na niepokojenie, konkurencję ze strony bażantów i ataki drapieżnych ssaków.
Poczta Polska wyemitowała 28 lutego 1970 r. znaczek pocztowy przedstawiający samca cietrzewia zwyczajnego o nominale 3,40 zł, w serii Ptaki łowne. Druk w technice offsetowej na papierze kredowym. Autorem projektu znaczka był Jerzy Desselberger. Znaczek pozostawał w obiegu do 31 grudnia 1994 r.[11].
Cietrzew zwyczajny, cietrzew (Lyrurus tetrix) – gatunek dużego ptaka z rodziny kurowatych (Phasianidae).
O tetraz-lira, também conhecido como lira do norte, galo-lira ou perdiz preta eurasiana (Lyrurus tetrix),[1] é um grande pássaro da família dos tetrazes. É uma espéciesedentária, que se estende por todo o Paleártico em charnecas e habitat de estepe durante a reprodução, muitas vezes perto de áreas arborizadas. Eles passam o inverno empoleirados em densas florestas, alimentando-se quase exclusivamente de folhas de coníferas. O tetraz-lira é uma das 2 espécies de tetraz do gênero Lyrurus, a outra sendo o tetraz-caucasiano menos conhecida.
A fêmea é marrom-acinzentada e tem um canto de cacarejo ou gorjeio. Ela assume toda a responsabilidade por aninhar e cuidar dos filhotes, como ocorre com a maioria dos galiformes.
O genoma do tetraz-lira foi sequenciado em 2014.
O tetraz-lira é uma das muitas espécies descritas pela primeira vez na 10ª edição do Systema Naturae em 1758 por Carl Linnaeus, e ainda carrega seu nome binomial original. Tetrao e tetrix vêm de palavras do grego antigo que se referem a alguma tipo de ave de caça.[2]
Sete subespécies de tetraz-lira são reconhecidas. As populações de tetrazes diferem ligeiramente em tamanho e coloração, com pássaros aumentando de tamanho mais a leste de sua área de distribuição:[3]
O tetraz-lira é uma ave grande com machos medindo cerca de 60 cm de comprimento e pesando de 1,100 a 1,250, às vezes até 2,100 g. Já as fêmeas medem aproximadamente 45 cm e pesam de 750 a 1,100 g.[3] A plumagem extravagante do macho é predominantemente preta com tons de azul profundo no pescoço e nas costas, o que contrasta com a linha das asas brancas e coberteiras infra-inferiores, bem como a pele vermelha nua acima de cada olho. Por outro lado, a fêmea é muito monótona e de cores enigmáticas para se misturar facilmente com a densa vegetação rasteira, especialmente durante a nidificação. O tetraz-lira, junto com o tetraz-caucasiano, tem longos rectrizes externos (penas da cauda) que se enrolam para fora e dispostos de uma forma que lembra a moldura de uma lira grega, daí o nome do gênero, Lyrurus.
O tetraz-lira podem ser encontrado em habitats abertos em toda a Europa (especialmente nos Alpes suíços-ítalo-franceses) indo da Grã-Bretanha (mas não da Irlanda) através da Escandinávia, Estônia e em toda a Rússia . Na Europa Oriental, pode ser encontrado na Hungria, Letônia, Lituânia, Polônia, Bielo-Rússia, Romênia e Ucrânia . Há uma população nos Alpes e remanescentes isolados na Alemanha, França, Bélgica e Holanda . Anteriormente ocorria na Dinamarca, mas a Sociedade Ornitológica Dinamarquesa (DOF) considerou-o extinto desde 2001. A espécie desapareceu da Bulgária no século XIX. Na Ásia, uma grande parte de sua população pode ser encontrada na Rússia (particularmente no sul da Sibéria), embora também habite partes do Cazaquistão, Mongólia, China e, possivelmente, Coréia.[4]
O tetraz-lira está adaptado a uma ampla variedade de habitats em toda a Eurásia, embora utilize mais frequentemente as zonas de transição entre florestas e clareiras abertas, especialmente estepe, charneca, campos e pastagem quando perto de campos agrícolas. Dependendo da estação, ele hiberna em grandes bandos em florestas densas e se alimenta principalmente de folhas e brotos de coníferas e árvores de folha larga, como pinheiro silvestre, larício siberiano, bétula prateada e álamo-real . Durante a primavera e o verão, ele tende a frequentar os espaços abertos para procurar parceiros em potencial e criar ninhadas, mudando sua dieta para frutas vermelhas , brotos e hastes de cranberries, mirtilos pantanosos, mirtilos e outros arbustos Vaccinium.[3] Ele evita as regiões mais extremas do deserto e polares.
Embora esta espécie tenha diminuído ao longo da maior parte de sua distribuição na Europa Ocidental, ela não é considerada vulnerável globalmente devido à grande população,sendo estimada uma população mundial de 15–40 milhões de indivíduos, e à lenta taxa de declínio. Seu declínio é devido à perda de habitat, perturbação, predação por raposas, corvos, etc., e pequenas populações gradualmente morrendo.
A IUCN implementou um Plano de Ação Black Grouse 2007-2010. Esse plano analisou as populações locais que são vulneráveis ao vórtice de extinção. Por exemplo, na Estíria, Áustria.
No Reino Unido, o tetraz-lira é encontrado nas terras altas do País de Gales, nos Peninos e na maior parte da Escócia. Encontrado mais em terras agrícolas e charnecas com florestas próximas ou árvores dispersas. Eles têm locais de lek tradicionais onde os machos se exibem.
Eles diminuíram em algumas partes do Reino Unido (especialmente na Inglaterra), tendo desaparecido de muitos de seus antigos refúgios. Eles desapareceram emLancashire, Derbyshire, Exmoor, East Yorkshire, New Forest, Nottinghamshire, Worcestershire, Quantock Hills, Cornwall, Dartmoor, Kent, Wiltshire e Surrey.
Um programa para reintroduzir o tetraz-lira na natureza começou em 2003 na área de Upper Derwent Valley do Peak District, na Inglaterra. 30 exemplares foram libertados em outubro de 2003, sendo composto inicialmente por 10 tetrazes machos em dezembro de 2004 e posteriormente mais 10 machos e 10 fêmeas em abril de 2005. O programa está sendo executado em conjunto pelo National Trust, Severn Trent Water e Peak District National Park.
Outros grupos de conservação que estão ajudando a reintroduzir o tetraz-lira incluem a RSPB e a Game & Wildlife Conservation Trust.
Na França, muito trabalho tem sido feito em relação a essa ave e seu risco de voar para os teleféricos.
De 1950 a 2000, as populações locais de tetraz-lira diminuíram constantemente na Manchúria e no nordeste da China em cerca de 39%, com as aves sendo as mais afetadas (e possivelmente extirpadas) na província de Jilin . Embora as causas exatas para o declínio local permaneçam amplamente obscuras, a perda de habitat e o excesso de caça tiveram um papel maior na redução geral. Além disso, a mudança climática pode ter modificado o alcance e a densidade da espécie. Mudanças em sua localização, no entanto, podem acontecer simultaneamente com o esgotamento ao longo de décadas, portanto, projetos de pesquisa de curto prazo podem não fornecer muitas provas das forças motrizes por trás das alterações populacionais.[5]
Com base em informações históricas coletadas de várias fontes (incluindo pesquisas sobre a vida selvagem e artigos científicos), choupo, bétula e álamo constituem a dieta básica e o habitat da espécie. O clima e a precipitação durante o mês de junho também estão ligados ao sucesso reprodutivo do tetraz-lira.[5]
Pintura de um casal de tetraz-lira
Exemplar macho
Exemplar fêmea
tetraz-lira na neve
exemplares taxidermizados com anomalias de cores diferentes
O tetraz-lira possui um ritual de cortejo muito distinto e bem registrado. Todo amanhecer na primavera, os machos começam a competir com outros machos na esperança de atrair uma fêmea para acasalar. Eles se exibem para sinalizar seu território, abrindo suas caudas em forma de lira e inflando seus pescoços em um terreno aberto chamado de lek. Sua canção consiste em um longo murmúrio ou murmúrio borbulhante semelhante a uma pomba. As fêmeas que visitam o lek escolhem o macho mais saudável em geral, embora nem todas as fêmeas possam chegar a cada lek.
Na Europa Ocidental, esses locais raramente contêm mais de 40 pássaros; na Rússia, 150 não é incomum e 200 foram registrados.
Após a cópula, a fêmea voará para longe do local para um local de nidificação adequado com abundância de arbustos densos ou vegetação alta, muitas vezes localizada na base de uma árvore entre as raízes, sob galhos baixos, ao lado de uma pedra ou, muito raramente, um ninho de ave de rapina ou corvo a 7 m acima do solo. Um buraco de até 28 cm de largura por 10 a 11 cm de profundidade é cavado no chão de terra e acolchoado com grama, gravetos, folhas e penas. Cerca de 6-11 ovos amarelos com manchas marrons são colocados no ninho, incubados por aproximadamente 23-28 dias. Os pintinhos consomem invertebrados, fazendo a transição para mais matéria vegetal à medida que amadurecem. Por volta de 10-14 dias e assim por diante, eles são capazes de voos curtos.[3]
Onde sua distribuição se sobrepõe a biomas semelhantes de outras espécies, o tetraz-lira é capaz de hibridizar com outras espécies como o faisão-comum e o tetraz-grande.
A cauda do tetraz-lira é usado, desde o final da época vitoriana, como adornos populares para chapéus usados com os vestidos das Highland . Mais comumente associados aos gorros de Glengarry e Balmoral ou Tam o 'Shanter, eles ainda continuam a ser usados por gaiteiros de bandas civis e militares. Desde 1904, todas as categorias de Royal Scots e King's Own Scottish Borderers os usam em seus chapéus de gala e essa tradição é mantida nos vestidos de gala do atual superregimento escocês, o Regimento Real da Escócia.
Erro de citação: Elemento com nome "Boev1997" definido em não é utilizado no texto da página.
Erro de citação: Elemento com nome "BWP" definido em não é utilizado no texto da página.
Erro de citação: Elemento com nome "ODBBN" definido em não é utilizado no texto da página.
Erro de citação: Elemento com nome "oncfs" definido em não é utilizado no texto da página.
_Male.jpg)
O tetraz-lira, também conhecido como lira do norte, galo-lira ou perdiz preta eurasiana (Lyrurus tetrix), é um grande pássaro da família dos tetrazes. É uma espéciesedentária, que se estende por todo o Paleártico em charnecas e habitat de estepe durante a reprodução, muitas vezes perto de áreas arborizadas. Eles passam o inverno empoleirados em densas florestas, alimentando-se quase exclusivamente de folhas de coníferas. O tetraz-lira é uma das 2 espécies de tetraz do gênero Lyrurus, a outra sendo o tetraz-caucasiano menos conhecida.
A fêmea é marrom-acinzentada e tem um canto de cacarejo ou gorjeio. Ela assume toda a responsabilidade por aninhar e cuidar dos filhotes, como ocorre com a maioria dos galiformes.
O genoma do tetraz-lira foi sequenciado em 2014.
Cocoșul de mesteacăn („Lyrurus tetrix” sau „Tetrao tetrix”) este o pasăre care face parte din familia fazanilor (Phasianidae).
Păsările din această specie trăiesc în regiuni de smârcuri , pășuni umede cu crânguri de mesteceni. Cuibul lor este ascuns în tufișurile de pe câmp. Cocoșul de mesteacăn care era de mărimea unei găini domestice a dispărut. Mai poate fi întâlnită sporadic în unele regiuni în Europa Centrală, din Alpi, regiunea Rhön, Hohes Venn, pe unele pășuni de munte din regiunea estică în Erzgebirge ca și în Parcul Național Munții Rodnei și Parcul Natural Munții Maramureșului din România.
Evoluție și dispariție Comportament Liste ClasificareCocoșul de mesteacăn („Lyrurus tetrix” sau „Tetrao tetrix”) este o pasăre care face parte din familia fazanilor (Phasianidae).
Tetrov hoľniak (iné názvy: tetrov hôľny, tetrov obyčajný, tetrov lýrochvostý, tetrov hôľniak, tetrov holniak[3]; lat. Lyrurus tetrix[4], synonymum Tetrao tetrix) je vták z čeľade bažantovité (Phasianidae). Obýva lesy a lesostepy Palearktídy.[5]
Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov tetrov hoľniak patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci, populácia klesá kvôli odlesňovaniu vyšších polôh a vysádzaniu monokultúrnych porastov. Miestami sú pod tlakom prílišného lovu. Stavy v Európe stúpajú.[1]
Má veľmi široký areál rozšírenia. Je rozšírený takmer po celej Európe, lokálne vyhynutý v Chorvátsku, Maďarsku, Turecku (pravdepodobne aj v Čiernej Hore a Srbsku). Introdukovaný bol do Kanady a USA.
Jeho populácia je na zostupe z dôvodu straty prirodzeného prostredia a lovu.[1]
Je to plachý kurovitý vták. Hniezdi na zemi. V čase párenia, na jar, samce tokajú. Ukazujú tak svoju dominanciu a lákajú samice.[6]
Na Slovensku bolo dokázané alebo pravdepodobné hniezdenie v 15,10 % mapovacích kvadrátoch v pohoriach na severe a severovýchode krajiny. Z nich 54% obýva nadmorské výšky od 800 - 900 do 1 000 m n. m., 27% od 1300 - 1400 do 1 500 m n. m. Došlo k výškovému posunu výskytu o 200 - 300 m. Lokality v nadmorskej výške medzi 1700 - 1 900 m n. m. neosídluje natrvalo. Pri Oravskej priehrade a Liptovskej Mare dosahoval jeho výskyt najnižšie hodnoty nadmorských výšok - 600 m n. m.[5] Od roku 2000 tieto nízko položené miesta výskytu a ďalších minimálne 61 lokalít zaniklo. Odhad počtu jedincov je 445 - 851, žijúcich výhradne už len nad hornou hranicou lesa.[7]
Ekosozologický status v roku 1995 V - zraniteľný. V roku 1998 VU:A1cd,B2acd - zraniteľný.[5] V roku 2001 VU - zraniteľný.[8] V roku 2014 EN* C2a(i) - silne ohrozený.[2][9][10]
Samica
Vajce
Kompozitná fotografia – pomôcka na ľahšie spoznanie druhu
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Tetrov hoľniak
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Tetrov hoľniak
Tetrov hoľniak (iné názvy: tetrov hôľny, tetrov obyčajný, tetrov lýrochvostý, tetrov hôľniak, tetrov holniak; lat. Lyrurus tetrix, synonymum Tetrao tetrix) je vták z čeľade bažantovité (Phasianidae). Obýva lesy a lesostepy Palearktídy.
Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov tetrov hoľniak patrí medzi najmenej ohrozené druhy, trend celkovej populácie je klesajúci, populácia klesá kvôli odlesňovaniu vyšších polôh a vysádzaniu monokultúrnych porastov. Miestami sú pod tlakom prílišného lovu. Stavy v Európe stúpajú.
Tetrao tetrix Linnaeus, 1758
Ruševec (znanstveno ime Lyrurus tetrix) je velika kura iz družine poljskih kur, ki živi v Evropi in Osrednji Aziji do Mongolije, naselili pa so jih tudi v Severni Ameriki. Njegov življenjski prostor so sredogorski gozdovi, ruševje in tajga.
Odrasel samec je velik od 49 do 58 cm, samica pa kot pri ostalih kurah manjša, med 40 in 45 cm. Ruševci so prepoznavni po tem, da imajo razmeroma majhno glavo z majhnim kljunom. Samec je po telesu večinoma črn z vijoličastim nadihom. Ima belo progo na zgornji strani peruti in bela peresa na spodnjem delu repa, ki jih razkazuje med dvorjenjem. Tudi spodnja stran kril je svetla, nad očmi pa so živordeče obrvi (»rože«), ki so v resnici rdeče obarvane kožne gube. Najmarkantnejša lastnost pa so gotovo dolga, ukrivljena repna peresa v obliki lire. Njegovo petje spominja na golobje. Samica je po telesu sivorjava s črnimi progami. Rep je kvadrataste oblike, lahko je rahlo rdečkasto obarvan.
V letu spominja na divjega petelina, le da je nekoliko kompaktnejši. Ti dve vrsti je v letu najenostavneje ločiti po beli progi na zgornji strani krila ruševca, ki je divji petelin nima. Razlika med samci je še bolj očitna zaradi lirastega repa samca ruševca.
Ruševec je znan po zapletenem ritualu dvorjenja. Parjenje poteka zgodaj spomladi, samci si za dvorjenje izberejo primerno čistino, po kateri stopicajo s povešenimi perutmi in našopirjenim vratom, razkazujejo bela podrepna peresa ter grulijo in pihajo (pravimo da vozijo kočijo). V toplem delu leta se prehranjuje s sadeži, npr. brusnicami, brinovimi jagodami in manjšimi nevretenčarji v tleh. Zimo preživi skoraj izključno na rastlinski hrani, jé predvsem poganjke. Pozimi je značilno zanj tudi, da prenočuje v luknjah, ki si jih izkoplje v snegu.
Ruševec ima obsežno območje razširjenosti, veliko okoli 10 milijonov km². Najdemo ga po vsej Evropi, vključno z Združenim kraljestvom (razen Irske), ter večjem delu osrednje Azije do Mongolije. Za lov so ga vnesli v Severno Ameriko, kjer se je obdržal v primernih habitatih.
V Sloveniji poseljuje alpski pas na severnem delu države, od Julijskih Alp do zahodnega dela Pohorja. Živi v bližini gozdne meje med 1600 in 1800 m nadmorske višine, nad katero je pas ruševja s primesmi drugih rastlinskih vrst, s katerimi se prehranjuje.
V velikem delu Evrope velja ruševec za tradicionalno lovno divjad, poleg tega pa ga ogroža tudi izguba habitata, zato je lokalno ponekod že skoraj iztrebljen. Tako ga ni več na Hrvaškem, Madžarskem in v Turčiji, zelo ogrožen pa je tudi v Veliki Britaniji.
Celotna populacija šteje med 5,1 in 6,4 milijona osebkov; zaradi relativno stabilne populacije je po oceni organizacije BirdLife International ruševec globalno manj ogrožena vrsta, ki ne potrebuje posebne zaščite. Po Rdečem seznamu ogroženih ptičev v Sloveniji je ruševec uvrščen med ranljive vrste, po Uredbi o zavarovanih prosto živečih vrstah pa je na seznamu vrst, katerih habitate se varuje.[2] Po Zakonu o lovstvu ni uvrščen med lovno divjad, zato ga ni dovoljeno loviti.
Ruševec (znanstveno ime Lyrurus tetrix) je velika kura iz družine poljskih kur, ki živi v Evropi in Osrednji Aziji do Mongolije, naselili pa so jih tudi v Severni Ameriki. Njegov življenjski prostor so sredogorski gozdovi, ruševje in tajga.
Orre (Lyrurus tetrix) är en fågel i familjen fasanfåglar.[3] Orren är en stannfågel som förekommer i norra Palearktis, främst i hed- och myrlandskap i anslutning till skog. Den är nära släkt med kaukasisk orre. Inför häckningen, som sker tidigt på våren, spelar orren på specifika spelplatser. Orrens gener kartlagdes 2014. [4]
Orrtuppen är mellan 49 och 58 cm[5] och väger omkring 1 100–1 250 g, men även individer uppemot 2 300 g har noterats.[källa behövs] Vingspannet är runt 75-80 cm. Hönan blir 40–45 cm[5] och väger omkring 750–1 100 g, där ligger vingspannet på 65–70 cm. Orren uppvisar könsdimorfism. Könens fjäderdräkter skiljer sig nästan helt åt och hanen är betydligt större än honan.[6]
Tuppen är i stort sett helsvart med blålila, eller blåvioletta fjädrar på halsen och bröstet (varierar med underart), samt ett par röda ögonbryn. Den karaktäristiska kluvna stjärten är lyrformad med en vit undersida. Den har även två vita band och en vit fläck på vingen.
Hönan är brunspräcklig, är något mörkare på ovansidan och ljusare (större inslag av vitt) på buken och nedåt mot extremiteterna. Stjärten är dessutom relativt kort. Ungen är på ovansidan tecknad med svarta och rostgula tvärband, svartspräcklig på ving- och stjärtpennor och ljusare undertill.
De sex underarterna (se nedan) varierar något i både storlek och färg, men saknar tydliga skillnader. Den brittiska underarten britannicus har minst inslag av vitt på vingarna, är mörkast och fysiskt sett minst. Underarten viridanus har en grönskimrande färg på bröstet och har mest vitt på vingarna. [6]
Orrens spel är starkt, bubblande och något duvlikt. [7]
Orren beskrevs taxonomiskt första gången 1758 av Carl von Linné under det vetenskapliga namnet Lyrurus tetrix. 1967 slogs orrarna ihop med tjädrarna i släktet Tetrao, men för att bättre beskriva det nära släktskapet mellan systerarterna inom dessa båda grupper delas släktena upp igen och placerar orre i släktet Lyrurus.[8][9] De båda grupperna skiljer sig även åt osteologiskt, och fossil visar att de varit uppdelade sedan pliocen.[8] Vissa placerar dock fortfarande orrarna i Tetrao.[10] Tidigare placerades orren i familjen skogshöns men idag inkluderas skoghönsen inom familjen fasanfåglar (Phasianidae).[10]
Orren är nära besläktad med kaukasisk orre (L. mlokosiewiczi) och dessa två arter placeras av och till i släktet Tetrao. Hybridisering med tjäder (T. urogallus) är vanligt förekommande, samt med dalripa (Lagopus lagopus). Periodvis hybridiserar den även med fjällripa (L. mutus) och med järpe (B. bonasia).[6]
Orren är en stannfågel som förekommer i norra Palearktis på höjder upp till 2400 meter.[11] Den delar i princip utbredningsområde med tjädern.
Orren förekommer i hela Europa, från Storbritannien (men inte på Irland), genom Skandinavien och Estland fram tills Ryssland. I Östeuropa förekommer den i Ungern, Lettland, Litauen, Polen, Vitryssland, Rumänien och Ukraina. Europas största population av orrar finns i de schweiziska, franska, och italienska delarna av Alperna. Isolerade bestånd finns i Tyskland, Frankrike, Belgien och Nederländerna. [7] Från Bulgarien försvann orren på 1800-talet. [12] Utöver Europa sträcker sig utbredningsområdet genom Ryssland och Sibirien nedtill Manchuriet och Heilongjiang i Kina, samt till nordöstra Nordkorea.
Orren delas upp i sex underarter med följande utbredning:[3]
Orren häckar i hela Sverige, förutom på Öland, från Skåne till långt upp i Lappland. Majoriteten av de svenska orrarna återfinns i Norrland då beståndet i landets södra delar minskat sedan 1970-talet.[13] Den häckar i skogsmark, på hedar samt på mossar. [13] I Lappland kan den ses på fjällsluttningarna upp i björkregionen.
Den trivs bäst i trakter där björk- och barrskog omväxlar med hagar, ängar, mossar och bergig mark. Den finns också i enbusksnår och på ljunghedar. Den kan även häcka i skärgården om det där finns hedvegetation och yngre björkskog. [13] Vintertid bäddar orren ibland ned sig i snön för att skydda sig mot stark köld och hård vind. Där tillbringar den större delen av dagen, mellan födosöken. Efter dess uppflog kan man ofta se ett blottat hålrum i snön.
Orrens föda består av knoppar, späda blad, säd och frön samt bär. Blåbärsskott är en viktig del av dieten under våren. [13] Den äter även insekter, larver och maskar, särskilt ungarna får insekter att äta. På vintern utgör björkknopp den huvudsakliga födan.
Orrar har en mycket utpräglad och väldokumenterad parningslek. Under tidiga vårmorgnar innan soluppgången stoltserar de omkring på spelplatsen (till exempel på mossar, frusna kärr eller sjöar) och visar upp sig, samtidigt som de stöter ut sitt särskilda parningsläte. I soluppgången flyger tupparna upp i träden och spelar även där. Under spelet blåser och kuttrar de, springer omkring och hoppar om varandra, låter vingarna hänga ned och reser upp och breder ut stjärten. Häftiga strider utkämpas ofta mellan tupparna under leken. Även hönorna infinner sig på lekplatsen, men de håller sig mera i skymundan och uppsöks av de segrande tupparna.
I Västeuropa är det sällan mer än 40 fåglar som samlas på lekplatserna. I Ryssland däremot, är det inte ovanligt att 150 fåglar samlas. Där har till och med grupper på 200 fåglar observerats. [7]
Hönan lägger i ett enkelt rede på marken vanligen 6-8, undantagsvis ända upp till 16, ägg, som till färgen är gulaktiga med små bruna fläckar och punkter. Efter omkring tre veckors ruvning kläcks kycklingarna, som redan från början är ganska försigkomna och kan följa modern och under hennes ledning söka föda. På samma sätt som för alla djur som lever i typisk polygami, tar hanen ingen del i vården av ungarna.
Det globala beståndet uppgår till 15–40 miljoner individer.[6] 2004 uppskattade Birdlife International det europeiska häckningsbeståndet till omkring 2,5–3,2 miljoner par, motsvarande cirka 7,5–9,6 miljoner individer.[14] I Danmark dog orren ut i mitten på 1990-talet, från att ha ett bestånd på 2 500 individer 1964. I Norge förmodas antalet ligga på 500 000 fåglar, de svenska på cirka 300 000 och det finska på omkring 900 000. Den fennoskandiska populationen har emellertid länge påvisat en negativ trend.
På grund av sitt välsmakande kött räknas orren som ett värdefullt villebråd. Orre jagas under hösten främst med trädskällande fågelhundar som till exempel finsk spets men även med stående fågelhundar som till exempel vorsteh. Under vintern är smygjakt med kulgevär vanligast, då orrtupparna ofta uppehåller sig i björktopparna.
I Storbritannien har orrens stjärtfjädrar sedan senviktoriansk tid varit omtyckta som prydnadsfjädrar i de hattar som bärs ihop med den traditionella skotska höglandsdräkten. De används i mössorna Glengarry, Balmoral och Tam o' Shanter, och används ännu idag av civila och militära säckpipeband. I militären har före detta Royal Scots och King's Own Scottish Borderers använt orrfjädrar på sina huvudbonader ihop med sin heluniform sedan 1904. Denna tradition har förts vidare i de mössor som det nuvarande skotska infanteriregementet använder.
Det svenska namnet orre anses av språkforskare vara ett gammalt svenskt ord med betydelsen "handjur", "avlare" och "betäckare", med samma stam som ordet orne (galt). [15] I äldre svenska har den hetat orhane, hämtat från medelhögtyskans orhan. [15]
Dialektalt i Sverige har orrhonan i Dalarna kallats för Inn (Våmhus) [16] eller Ynn (Älvdalen). I Bohuslän har orrtuppen benämnts Orrekock. [17]
Wikimedia Commons har media som rör orre.
Wiktionary har ett uppslag om orre.Orre (Lyrurus tetrix) är en fågel i familjen fasanfåglar. Orren är en stannfågel som förekommer i norra Palearktis, främst i hed- och myrlandskap i anslutning till skog. Den är nära släkt med kaukasisk orre. Inför häckningen, som sker tidigt på våren, spelar orren på specifika spelplatser. Orrens gener kartlagdes 2014.
Kara orman tavuğu (Tetrao tetrix), orman tavukları (Tetraoninae) alt familyasına ait bir kuş türü.
Diğer tavuksular gibi bunda da erkekler dişilerden büyüktür. Erkek 49–55 cm, dişi ise 40–45 cm büyüklüğündedir. Yerleşik bir türdür. Kafkas kara orman tavuğuyla yakınca ilgilidir. Erkek, kırmızı sarkık bir gerdan ve beyaz bir kanat çizgisi dışında siyah kuş tüyüyle ve uçuşta çatallı gözüken lir şekilli bir kuyruk ile çok ayırıcıdır. Ötüşü yüksek seslidir, gösterişli ve biraz güvercin gibidir.
Virtual Birds'de Kara orman tavuğu kuşunun kuş sesi bulunur. 
Tavuksular ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Kara orman tavuğu (Tetrao tetrix), orman tavukları (Tetraoninae) alt familyasına ait bir kuş türü.
Diğer tavuksular gibi bunda da erkekler dişilerden büyüktür. Erkek 49–55 cm, dişi ise 40–45 cm büyüklüğündedir. Yerleşik bir türdür. Kafkas kara orman tavuğuyla yakınca ilgilidir. Erkek, kırmızı sarkık bir gerdan ve beyaz bir kanat çizgisi dışında siyah kuş tüyüyle ve uçuşta çatallı gözüken lir şekilli bir kuyruk ile çok ayırıcıdır. Ötüşü yüksek seslidir, gösterişli ve biraz güvercin gibidir.
Тетеру́к[1] (Tetrao tetrix, раніше Lyrurus tetrix) — птах ряду куроподібних, родини фазанових, поширений у лісовій і лісостеповій смугах Європи й Азії. На початку XIX ст. поширений у всій Україні, згодом винищений, зберігся лише на Поліссі і подекуди в Карпатах.
Ці птахи середніх розмірів, маса самців у середньому 1,2-1,4 кг (зрідка до 1,7 кг), самок — менше 1 кг (інколи до 1,3 кг). Довжина тіла сягає 60 см. Самці відрізняються синювато-чорним забарвленням оперення, на якому різко виділяються білі дзеркальця на крилах і біле підхвістя. Самки сірувато-коричневі, строкаті, також з білими дзеркалами на крилах.
Тетерук населяє степову і лісостепову зони Євразії від Британських островів на сході до Сіхоте-Аліню. У Західній та Центральній Європі нині найчастіше трапляється у гірських лісах та на вересових пустищах, де ареал зазвичай має чітко виражений острівний характер. На півдні під впливом оранки степів і зменшення лісів ареал його скорочується, на півночі ж завдяки вирубці лісів займана територія поступово розширюється. В Україні поширений на Поліссі, у Карпатах та на півночі лісостепової смуги.
Напівосілий птах, місцями робить незначні сезонні кочівлі, більш регулярні в гірських районах. В деякі роки спостерігаються масові переселення тетеруків, пов'язані, ймовірно, з неврожаєм кормів.
Тетерук мешканець узлісь і лісостепу. У гніздовий час він віддає перевагу березовим лісам, що чергуються з зерновими полями, осиковими та липовими лісами по сусідству з великими вирубками і згарищами, лісовим узліссям і рідкому дрібноліссю з обов'язковою присутністю ягідників і сухих ділянок, необхідних для влаштування гнізд. Глухих високостовбурних лісів уникає.
Осілість у тетерука помітно менша, ніж у інших тетерукових. Якщо умови існування сприятливі, то велика частина птахів живе протягом усього на життя порівняно невеликій території, розміри якої не перевищують звичайно 10 км². Однак у випадку неврожаю зимових кормів (березових сережок або зерна), надмірному збільшенні чисельності в якому-небудь районі, тетеруки здатні робити масові переміщення, що часом приймають характер сезонних міграцій.
Шлюбне пожвавлення в самців починається задовго до появи перших проталин. Своєрідна, що нагадує булькіт води, що переливається, пісня тетерука, так зване бурмотання, буває чутна вже з початку березня. Однак дійсне токування самців починається пізніше — у другій половині квітня — початку травня, коли з відкритих місць уже зійде сніг. Тетерукове токовище розташовується на відкритому місці, на верхових болотах, на вирубках, але особливо часто на сінокісних луках, жовтих від торішньої трави. На півночі тетеруки токують навіть на льоді озер. Кількість самців на току залежить від загальної чисельності птахів у даному районі і може коливатися від декількох особин до декількох десятків птахів. Зараз повсюдно переважають токовища, де токують 5-12 самців, і помітно почастішали випадки, коли тетеруки токують поодинці.
У розпал шлюбної активності самці токують з винятковим запалом, і гарне токовище, можна знайти на слух за кілька кілометрів. Самці з'являються на токовище в повній темряві, незадовго до світанку, і відразу ж починають токування, розподіляючи по своїх ділянках. Кожний токуючий самець має на токовищі свою визначену ділянку, що він активно охороняє. У розпал току на межах ділянок раз у раз відбуваються сутички між сусідніми самцями.
Токуючий тетерук витягає шию і голову паралельно землі, широко розкриває хвіст, злегка відставляє крила, і в такій позі дрібними кроками пересувається ділянкою, виконуючи раз за разом свою пісню. Цілком розкритий хвіст стоїть вертикально або навіть закидається на спину. Час від часу самець випрямляється, вивертає груди і видає голосне шипляче чуфиркання.
Самки з'являються на світанку і спочатку літають окраїнами токовища, видаючи закличні звуки, а потім направляються в центр токовища до обраних ними самців. З появою самок інтенсивність токування різко підсилюється, а з їхнім зникненням поступово згасає. Токуючі тетеруки не втрачають своєї пильності ні на секунду, і підібратися до токовища на близьку відстань надзвичайно складно.
Самки влаштовують гнізда поблизу токовища. У кладці здебільшого 7-9 яєць, хоча знаходили і великі кладки на 13 яєць. Термін висиджування становить 23-25 днів. Виводки спочатку тримаються густої трави на окраїнах луків біля лісових узлісь, а потім, коли пташенята досить підростуть, перебираються на ягідники.
Пізно восени відбувається формування зграй, що бувають як змішаними, так і що складаються або з самців, або з самок. Зимові зграї тетеруків можуть нараховувати по кілька сотень птахів, причому така зграя проводить усю зиму в межах невеликої території.
Тетеруки не дуже морозостійкі, навіть при помірних морозах -20°С, проводять під снігом 23 години на добу. У таких ситуаціях у птахів буває тільки одна годівля — зранку. Вийшовши з підсніжних камер, тетеруки летять до найближчих беріз, потім швидко набивають там свої зоби і знову зариваються під сніг.
Тетерук — рослиноїдний птах; тваринні корми споживаються пташенятами в ранньому віці, у дорослих вони мають невелике значення. Набір кормів значний: у кормовому раціоні є 80 видів рослин і 30 видів тварин. Особливо різноманітний він у весняно-літній період. У цей час у найбільшій кількості споживаються листки, пуп'янки, квіти, насіння багатьох трав'янистих і чагарникових рослин. Узимку птахи вживають переважно бруньки, сережки берези, вільхи, верби, осики, ягоди ялівця, а також шишечки соснової «озимини». Пташенята в перший тиждень харчуються майже винятково тваринами: павуками, жуками, гусінню, клопами, цикадами, комарами, мухами, а пізніше переходять на рослинні корми.
У природі в тетерука досить багато ворогів, серед яких особливої уваги заслуговує яструб великий і лисиця. Узимку ланцюжки лисячих слідів тягнуться, як правило, тими місцями, де особливо охоче ночують тетеруки. Однак основний вплив на чисельність птахів робить погода того часу, коли відбувається масове вилуплення пташенят. Останнім часом чисельність тетеруків сильно скоротилася під дією різноманітних антропогенних факторів. Особливо згубними для птахів виявилися гранульовані добрива й інша с/г хімія, а також лінії електропередач. Усе це призвело до того, що з промислового виду тетерук перетворився в порівняно нечисленного птаха, полювання на якого заборонене у всіх районах.
Включено до Червоної книги України (1994, 2009), Бернської (Додаток ІІІ) конвенції. З метою охорони слід заборонити збір ягід, прокладання туристичних маршрутів та випасання худоби у гніздових і виводкових стаціях; регулювати чисельність ворогів виду, особливо бродячих собак і котів; налагодити штучне розведення з наступною інтродукцією у природне середовище.
Тетеру́к (Tetrao tetrix, раніше Lyrurus tetrix) — птах ряду куроподібних, родини фазанових, поширений у лісовій і лісостеповій смугах Європи й Азії. На початку XIX ст. поширений у всій Україні, згодом винищений, зберігся лише на Поліссі і подекуди в Карпатах.
Lyrurus tetrix là một loài chim trong họ Phasianidae.[2]
Lyrurus tetrix là một loài chim trong họ Phasianidae.
На территории России северная граница ареала проходит через Кольский полуостров (от Кольского залива до с. Тетрино на Белом море), Архангельскую область (низовья рек Несь, Мезень, долину реки Сула), Республику Коми (южнее устья реки Ёрса, низовье реки Уса, долину реки Большой Кочмес, низовье Соби), Тюменскую область (реки Полуй и Пельвож). К востоку от Оби точная граница не определена — известно, что на Лене птицы поднимаются вплоть до 64° с. ш., встречаются на северной границе Байкала, в долине рек Аргунь и Горин и далее на юг до реки Уссури и озера Ханка. На побережье Тихого океана птицы не встречаются. Южная граница пролегает через север Курской, Воронежской и Волгоградской областей, южному краю Жигулёвской возвышенности, долинам рек Самара и Урал, где уходит в Восточный Казахстан. Далее российская граница ареала возвращается в верховьях Оби, пролегает по предгорьям Алтая и уходит в Китай[6].
В Азии за пределами Российской Федерации тетерева обитают на изолированных участках Казахстана и Средней Азии, в Монголии, Китае и Северной Корее.
Селится там, где лесные массивы либо заросли кустарника сочетаются с открытыми пространствами — в небольших рощах, перелесках, редколесьях с обилием ягодников, в долинах крупных рек, по краям верховых и переходных болот, пойменных лугов или сельскохозяйственных угодий. Сплошного тёмного леса избегает, однако встречается на обширных вырубках или гарях. Почти на всём протяжении ареала предпочитает территории с преобладанием берёзы. Среди исключений — болота и вересковые пустоши Западной Европы, а также заросли кустарника на Украине и на западе Казахстана. В горах чаще всего обитает на верхней или нижней границе леса[6].
Тетерев ведёт оседлый либо кочующий образ жизни. Сезонные перемещения нерегулярны, однако в отдельные годы могут охватывать значительную часть популяции. Подвижность может быть связана как с недостатком корма зимой, так и характерным для этого вида значительным колебанием численности — с периодичностью раз в 4—10 лет популяция эти птиц может резко возрастать[11].
Как и другие представители семейства, тетерева полигамны — на одного самца приходится сразу несколько самок. С началом весны самцы собираются вместе на так называемых «токовищах» — открытых местах, окружённых лесом или зарослями кустарника, где косачи «токуют» — оживлённо ведут себя, бормочут, чуфыкают и гоняются друг за другом. В качестве токовища может служить участок верхового болота, луг, лесная поляна или даже покрытое льдом озеро на первом этапе зимы. Количество птиц на одном току обычно составляет 10—15 самцов, некоторые из которых в течение сезона перемещаются на соседние участки. В начале весны, когда тёплая погода сменяется заморозками, токование может быть прервано вследствие плохой погоды и возобновляется с потеплением.
Период активного токования приходится на вторую половину апреля — первую половину мая и длится примерно две недели. На току каждый самец имеет свой участок, тщательно охраняя его от других птиц; наиболее сильные косачи занимают центральную часть поляны. Некоторые самцы ночуют на участке, другие прибывают туда ночью. Где-то за час до рассвета самцы начинают чуфыркать — издавать громкие шипящие звуки, затем переходят на бормотание. Токуют птицы, как правило, на земле, но некоторые особи могут забраться на ветку дерева. Через несколько минут после самцов на место прибывают самки, сначала держась немного в стороне, а затем перелетая в центр токовища, выбирая себе партнёра для спаривания. В моменты возбуждения самцы кружатся на месте, переступая с ноги на ногу, вытягивают шеи, веерообразно раскрывают хвост, подпрыгивают и громко бормочут. Весь процесс занимает 1—1,5 часа, однако длится неравномерно — временами то усиливаясь, то затихая. В некоторые моменты самцы могут разлететься в стороны, однако через несколько минут возвращаются на токовище вновь. Между косачами нередко возникают конфликты, во время которых они гоняются друг за другом или вступают в драку. Бои косачей напоминают петушиные — оба соперника сближаются, пригибают голову к земле и, подскакивая почти вертикально, бросаются друг на друга. Несмотря на ожесточённый характер поединка, ран петухи друг другу не наносят. После восхода солнца токование быстро затихает и прекращается. Этот же процесс возобновляется также и вечером, после захода солнца, однако в эти часы он менее интенсивный.
После спаривания на току роль самцов в процессе воспроизводства полностью заканчивается — они не участвуют ни в обустройстве гнезда, ни в насиживании яиц, ни в дальнейшем воспитании потомства. Самка устраивает гнездо недалеко от токовища, обычно на расстоянии не более километра. Само гнездо представляет собой небольшое углубление в земле, скудно выстланное прошлогодней травой, листьями, веточками и перьями. Диаметр лотка — 160—220 мм, глубина — 40—60 мм[12]. Чаще всего гнездо расположено у кромки леса под прикрытием берёзы, можжевельника, зарослей крапивы и т. п. Однако иногда гнездо полностью открыто на поляне или лугу. Откладывание яиц, как правило, происходит в середине мая, а первые птенцы появляются в середине — конце июня. Кладка состоит из 5—13 (обычно 7—9) яиц светло-охристого цвета с коричневым или бурым краплением[6]. Насиживание длится 24—25 дней. Птенцы выводкого типа — вылупившись, они покрыты густым пухом и уже через несколько часов покидают гнездо, следуя за самкой. Первые 10 дней — самый опасный период для тетеревят. В это время самка неотлучно находится возле потомства, постоянно прислушиваясь к посторонним звукам — в случае приближения хищника она пытается отвести его в сторону, притворяясь «раненой» — бежит, распустив крылья, перепрыгивает и громко кудахчет. Услышав тревожный крик матери, птенцы разбегаются в разные стороны и тихо сидят в траве, пока опасность не миновала[7]. В возрасте 10 дней тетеревята начинают перепархивать, а летать начинают через месяц.
В период размножения самцы держатся отдельно — поодиночке либо небольшими группами. В это время они молчаливы и особенно боязливы, поскольку вследствие линьки временно теряют способность к полёту.
Рацион почти полностью состоит из разнообразных растительных кормов. Весной, когда самкам для воспроизводства требуется богатая белками пища, собирают соцветия пушицы (Eriophorum), почки берёзы, лиственницы, ольхи; различные части вересковых кустарников и трав, таких как калужницы болотной (Caltha palustris) или лютиков. Летом и осенью употребляет в пищу ягоды (чернику, бруснику, голубику, клюкву), различные части травянистых растений (листья клевера, осины, манжетки, черники; соцветия ястребинки (Hieracium); плоды черёмухи и т. д.). В районах выращивания зерновых культур кормятся на полях, в частности зёрнами пшеницы или проса. Зимой основу питания составляют побеги, почки и серёжки берёзы, а там где её мало, то части других древесных растений — в зависимости от региона это могут быть хвоя ели Шренка, хвоя и ягоды можжевельника, побеги лиственницы, молодые шишечки сосны, почки ивы и ольхи и т. д. Птенцы, в отличие от взрослых птиц, в первое время кормятся преимущественно животной пищей — насекомыми и другими беспозвоночными животными, однако с ростом их доля постепенно сокращается[6][11].
Наиболее опасными для тетеревов хищниками считаются лисицы, куницы, кабаны и ястребы-тетеревятники. Обыкновенная лисица часто вынюхивает тетеревов под снегом, где те прячутся в сильные морозы. Она же, а также представители семейства куньих (особенно соболь) часто охотятся за выводком цыплят в период размножения. Ястребы-тетеревятники нападают на тетеревов в любое время года, особенно часто осенью и зимой.
Природные хищники не оказывают существенного влияния на изменение численности и распространение тетеревов, хотя за последние десятилетия их давление на тетеревов значительно повысилось. Гораздо большую опасность для них представляет хозяйственная деятельность человека — осушение и облагораживание вересковых пустошей, лесопосадки, использование удобрений в сельском хозяйстве и выпас скота на альпийских лугах. Только начиная с 1970-х годов распространение тетеревов в Центральной и Западной Европе очень резко снизилось, и теперь его ареал в этом регионе разбился на небольшие фрагменты, в основном высоко в горах. Численность птиц в популяцих обычно не превышает 100—200 птиц, и только в Альпах можно наблюдать стабильную ситуацию. Другими антропогенными негативными факторами для распространения птиц также являются беспокойство человеком (туризм, катание на горных лыжах, собирание грибов и ягод и т. д.), возведение линий электропередач, неконтролируемая охота. Например, только в Норвегии при столкновении с проводами погибает более 26 000 птиц в год[11]. Природными факторами, значительно уменьшающими численность тетеревов, считаются длительные похолодания в период размножения и тёплые зимы с частой сменой тепла и холода, во время которых на снегу образуется тонкая плёнка льда — наст.
В России и странах Скандинавии тетерев считается одной из наиболее популярных охотничьих промысловых птиц, по количеству отстрелянных тушек уступая только белой куропатке и рябчику. По приблизительным оценкам, в начале 1990-х годов в России отстреливалось порядка 120 000 птиц[11][13].
Чаще всего используются следующие способы охоты на косачей:
Тетерева оставили след и в культурном наследии некоторых народов. Например, в альпийских народных танцах используется образ токующего тетерева[11].
Разные авторы выделяют семь или восемь подвидов тетерева-косача, причём только британский подвид L. tetrix britannicus изолирован от других. Основными критериями при определении подвида являются величина «зеркала» на крыльях у самцов, распространение белых перьев в основаниях маховых и рулевых (также у самцов), различный рисунок на горле, груди и брюхе у самок.
Известны следующие подвиды:
В 2014 году было осуществлено полное геномное секвенирование для основного (номинативного) подвида тетерева-косача — L. tetrix tetrix[15].
На территории России северная граница ареала проходит через Кольский полуостров (от Кольского залива до с. Тетрино на Белом море), Архангельскую область (низовья рек Несь, Мезень, долину реки Сула), Республику Коми (южнее устья реки Ёрса, низовье реки Уса, долину реки Большой Кочмес, низовье Соби), Тюменскую область (реки Полуй и Пельвож). К востоку от Оби точная граница не определена — известно, что на Лене птицы поднимаются вплоть до 64° с. ш., встречаются на северной границе Байкала, в долине рек Аргунь и Горин и далее на юг до реки Уссури и озера Ханка. На побережье Тихого океана птицы не встречаются. Южная граница пролегает через север Курской, Воронежской и Волгоградской областей, южному краю Жигулёвской возвышенности, долинам рек Самара и Урал, где уходит в Восточный Казахстан. Далее российская граница ареала возвращается в верховьях Оби, пролегает по предгорьям Алтая и уходит в Китай.
В Азии за пределами Российской Федерации тетерева обитают на изолированных участках Казахстана и Средней Азии, в Монголии, Китае и Северной Корее.
Места обитанияСелится там, где лесные массивы либо заросли кустарника сочетаются с открытыми пространствами — в небольших рощах, перелесках, редколесьях с обилием ягодников, в долинах крупных рек, по краям верховых и переходных болот, пойменных лугов или сельскохозяйственных угодий. Сплошного тёмного леса избегает, однако встречается на обширных вырубках или гарях. Почти на всём протяжении ареала предпочитает территории с преобладанием берёзы. Среди исключений — болота и вересковые пустоши Западной Европы, а также заросли кустарника на Украине и на западе Казахстана. В горах чаще всего обитает на верхней или нижней границе леса.
Тетерев ведёт оседлый либо кочующий образ жизни. Сезонные перемещения нерегулярны, однако в отдельные годы могут охватывать значительную часть популяции. Подвижность может быть связана как с недостатком корма зимой, так и характерным для этого вида значительным колебанием численности — с периодичностью раз в 4—10 лет популяция эти птиц может резко возрастать.
![黑琴雞的分布範圍[3]](http://zh.wikipedia.org/wiki/File:Black_Grouse_Lyrurus_tetrix_distribution_map.png)
黑琴鸡（学名：Lyrurus tetrix）为松鸡科琴鸡属的鸟类，俗名黑野鸡或乌鸡。主要分布于欧亚大陆北部，多生活于落叶松、混交林、针叶林、森林草原、草甸、森林沟谷以及有茂密灌丛的沿河地带。该物种的模式产地在瑞典。[2]
.png){kind=small}
_Jugendmarke_1965_20_Pf.jpg)
|df= (帮助). Downloaded on 02 June 2015. 黑琴鸡（学名：Lyrurus tetrix）为松鸡科琴鸡属的鸟类，俗名黑野鸡或乌鸡。主要分布于欧亚大陆北部，多生活于落叶松、混交林、针叶林、森林草原、草甸、森林沟谷以及有茂密灌丛的沿河地带。该物种的模式产地在瑞典。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : キジ目 Galliformes 科 : ライチョウ科 Tetraonidae 属 : Tetrao 種 : クロライチョウ T. tetrix 学名 Tetraomuta tetrix 和名 クロライチョウ 英名 Black Grouse クロライチョウ （学名：Tetrao tetrix）は、キジ目ライチョウ科に分類される鳥類の一種。
極地を含むユーラシア大陸北部に分布する。
全長オス55cm、メス43cm。体型は典型的なライチョウ類のそれで、丸っこい体型と太い嘴、頑丈な肢を持つ。雌雄異型で、オスは全身が青っぽい黒を呈し（名前の由来）、独特の形状を為す尾羽、純白の下尾筒、目の上に赤い皮膚の裸出がある。メスは全体的に赤っぽい褐色。
林縁や藪地に棲息する。採食は地上で行うが、寝る時は樹上に上がる。雑食性で特に木の芽を好んで食べ、夏には昆虫なども摂食する。繁殖期には一定の場所（レック）に多数のオスが集まり、尾羽を広げて誇示するディスプレイを行い、メスを誘う。オスは人間のいびきのような太い声で鳴く。
一部地域で、キジとの雑種の報告がある。
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。
멧닭은 닭목 뇌조과에 속하는 새이다. 유라시아 북부의 황야지역과 습원에서 삼림 지대(대부분은 북방수림)에 걸쳐 서식한다. 북반구에 사는 대표적인 새로 중국 동북부, 러시아 시베리아 및 극동, 유럽, 북한(삼지연, 함경북도 고산지대)에 서식한다.
멧닭의 게놈의 서열은 2014년 완성되었다.[1]
1758년 칼 폰 린네는 《자연의 체계》 제10판에 수많은 종들 가운데 멧닭을 처음 기술하였다. 학명 Tetrao tetrix는 일종의 사냥감 새를 가리키는 고대 그리스어 낱말에서 비롯한 것이다.[2]
