Els mixomicets (Myxomycota o Mycetozoa) són un grup peculiar de protists que hom anomena comunament fongs mucilaginosos i que prenen tres formes ben diferents durant el transcurs del seu cicle vital. Primerament tenen forma d'ameba unicel·lular que es mou mitjançant pseudòpodes o flagels, depenent de la quantitat d'aigua present al medi, En aquestes condicions formen masses gelatinoses que es desplacen lentament pel sòl en l'etapa més visible per a l'ull humà. Finalment, el fong desenvolupa un cos fructífer, que forma espores i que recorda, morfològicament, als esporocarps dels fongs.
Els mixomicets (Myxomycota o Mycetozoa) són un grup peculiar de protists que hom anomena comunament fongs mucilaginosos i que prenen tres formes ben diferents durant el transcurs del seu cicle vital. Primerament tenen forma d'ameba unicel·lular que es mou mitjançant pseudòpodes o flagels, depenent de la quantitat d'aigua present al medi, En aquestes condicions formen masses gelatinoses que es desplacen lentament pel sòl en l'etapa més visible per a l'ull humà. Finalment, el fong desenvolupa un cos fructífer, que forma espores i que recorda, morfològicament, als esporocarps dels fongs.
Hlenky čili slizovky (Mycetozoa, Eumycetozoa) je skupina eukaryotických amébovitých organizmů z říše Amoebozoa. V nejběžnějším systematickém pojetí se k hlenkám počítají tři třídy: vlastní hlenky (Myxomycetes), diktyostelidy (Dictyosteliomycetes) a protostelidy (Protosteliomycetes); naopak akrasie („buněčné hlenky“) ani labyrintuly („vodní hlenky“) do tohoto taxonu řazeny již nejsou.[1][2][3][4] Podle některých novějších studií (2009) je taxon „hlenky“ i v tomto pojetí nepřirozený; jako přirozená se namísto něho jeví skupina Macromycetozoa tvořená dyktiostelidami, pravými hlenkami (Myxogastrea) a skupinou Ceratomyxida.[5][6]
V některých publikacích se název „hlenky“ používá v užším smyslu, zpravidla jen pro zástupce tzv. vlastních hlenek.[7][8]
Hlenky v sobě do jisté míry spojují vlastnosti buněk z říše hub i živočichů, ačkoliv nejsou blíže příbuzné ani jedné z těchto říší.[2] Tělo hlenek tvoří v určité životní fázi jedna jediná buňka, která má ovšem velmi mnoho jader a vytváří tzv. plazmodium či pseudoplazmodium. Z těchto útvarů dozrávají často makroskopické plodničky, z nichž se uvolňují nová měňavkovitá stadia. Plodnička vzniká buď dělením jediné amébovité buňky (u pravých hlenek a protostelidních hlenek), nebo shlukováním mnoha měňavkovitých buněk na jedno místo (u diktyostelid).[2]
I v Česku se můžeme setkat s hlenkami, ve vlhkém počasí vylézají na pařezy, vlhké kameny apod. Jako většina hlenek jsou výrazně zbarvené; běžným druhem je vlčí mléko červené (Lycogala epidendrum). Mezi hlenkami nalezneme i parazitické druhy.
Hlenky žijí jako buňky měňavkovitého tvaru o velikosti asi 10 µm. Preferují chladná stinná a vlhká místa. Vyskytují se v půdě, a pokud mají dostatek potravy, pohybují se volně jako samostatní jedinci. Rozmnožují se dělením. Buňky některých hlenek splývají do mnohojaderných útvarů, které se pohybují za potravou a vykazují i jisté známky „inteligence“, například dokáží projít bludištěm.
Fagocytózou konzumují bakterie. Pokud se veškerá potrava z okolí buněk vyčerpá, mají buňky hlenek tři možnosti, jak přežít: buď pohlavním způsobem vytvořit mnohobuněčné makrocysty, nepohlavně vytvořit plodnici nesoucí spory, nebo vytvořit jednobuněčnou mikrocystu. Nejvíce studovaným způsobem je tvorba plodnice a spor, protože jsou na něm ukázány základy vývoje mnohobuněčných organismů.
Obrázky, zvuky či videa k tématu hlenky ve Wikimedia Commons
Hlenky čili slizovky (Mycetozoa, Eumycetozoa) je skupina eukaryotických amébovitých organizmů z říše Amoebozoa. V nejběžnějším systematickém pojetí se k hlenkám počítají tři třídy: vlastní hlenky (Myxomycetes), diktyostelidy (Dictyosteliomycetes) a protostelidy (Protosteliomycetes); naopak akrasie („buněčné hlenky“) ani labyrintuly („vodní hlenky“) do tohoto taxonu řazeny již nejsou. Podle některých novějších studií (2009) je taxon „hlenky“ i v tomto pojetí nepřirozený; jako přirozená se namísto něho jeví skupina Macromycetozoa tvořená dyktiostelidami, pravými hlenkami (Myxogastrea) a skupinou Ceratomyxida.
V některých publikacích se název „hlenky“ používá v užším smyslu, zpravidla jen pro zástupce tzv. vlastních hlenek.
Limasienet (Myxomycota tai Mycetozoa) ovat amebojen kehityslinjaan kuuluvia alkeellisia aitotumallisia eliöitä. Ennen ryhmä luokiteltiin sienikunnan pääjaksoksi (Myxomycetes), mutta molekyylitaksonomisten menetelmien käyttöönoton jälkeen todettiin niiden yhteinen kehityshistoria amebojen kanssa (Mycetozoa). Limasieniä esiintyy kaikkialla, mutta ne ovat tavallisesti pieniä ja huomaamattomia.
Limasienten fossiiliaineisto on äärimmäisen niukkaa. Sellaisia tunnetaan kuitenkin eoseeni-oligoseenikautisista meripihkoista.[2][3]
Limasienten elämänvaiheet ovat varsin monimutkaiset ja muutokset eri elämänvaiheiden välillä ovat suuria.
Limasienten itiöt voivat säilyä luonnossa kymmeniä vuosia odottaen olosuhteiden muuttumista suotuisiksi itämistä varten. Laboratoriotutkimuksissa on havaittu, että samasta näytteestä peräisin olevien yksittäisten itiöiden itämisajankohdissa on suuria eroja eikä itämisen laukaisevia tekijöitä juuri tunneta. Itiön itäessä siitä syntyy aluksi muutamia protoplastiksi kutsuttuja soluja. Näistä voi ympäristön olosuhteista riippuen syntyä joko amebaa muistuttava myksameba tai uintisiimallinen parveiluitiö eli flagellaatti. Myksamebat voivat jakaantua bakteerien tavoin ja muuttua välillä flagellaateiksi palaten takaisin myksameban muotoon. Sekä flagellaatit että myksamebat ovat itsenäisiä eliöitä ja käyttävät ravinnokseen bakteereja.[4]
Flagellaatit ja myksamebat ovat limasienten elämän suvullinen vaihe ja kaksi eri flagellaattia tai myksamebaa yhtyvät yksitumaiseksi tsygootiksi, josta aikanaan kehittyy mitoosien kautta seuraava elämänvaihe, monitumainen limakko. Erikoisen tästä yhtymisestä tekee se, että osalla limasienilajeista samasta itiöstä peräisin olevat parveiluitiöt voivat yhtyä keskenään, kun osalla lajeista yhtyminen vaatii eri itiöistä peräisin olevia parveiluitiöitä, jolloin parveiluitiöissä esiintyy eräänlaisia koiras- ja naarasyksilöitä. Kaikkein erikoisimpana piirteenä osalla lajeista lisääntyminen on mahdollista vain tiettyjen "koiraiden" ja "naaraiden" välillä. Käytännössä tämä tarkoittaa että parveiluitiöissä esiintyy useampia kuin vain kahta sukupuolta.[4] Esimerkiksi lajilla Dictyostelium discoideum eri sukupuolia on kolme[5]. Tsygootti syntyy kuitenkin aina kahden eri sukupuolta olevan parveiluitiön yhtyessä.[4]
Toisaalta eräät limasienet lisääntyvät neitseellisesti eli limakko voi alkaa muodostumaan kokonaan ilman parveiluitiöiden yhtymistä.[4]
Limasienet ovat saaneet nimensä tsygootista kehittyvän elänmänvaiheen mukaan. Merkittävin limasienten ryhmä on plasmodiolimasienet (Myxogastria), jotka elämänkiertonsa näkyvimmässä vaiheessa ryömivät hitaasti ravinnon perässä heleänvärisinä massoina, joita kutsutaan limakoiksi eli plasmodioiksi. Plasmodio koostuu lukuisista tumista, joiden välillä ei kuitenkaan ole soluseiniä. Sitä voidaan siten pitää myös yhtenä jättikokoisena soluna, jonka koko vaihtelee mikroskooppisen pienestä jopa kahteen neliömetriin. Kaikki plasmodion tumat jakaantuvat samanaikaisesti. Väriltään plasmodiot ovat usein kirkkaan keltaisia, ruskeita tai valkoisia. Plasmodio liikkuu tavallisesti noin millimetrin tunnissa, mutta jotkut lajit voivat edetä jopa kaksi senttimetriä minuutissa. Ne käyttävät ravintonaan esimerkiksi bakteereja, sieniä ja hajoavia kasvinjätteitä. Eräiden limasienten on todettu myös syövän muita limasieniä. Limakot voidaan jakaa kokonsa ja rakenteensa puolesta kolmeen ryhmään.[4]
Plasmodion erikoisuuksiin kuuluu liikuntakyvyn lisäksi kyky haarautua verkostoiksi sekä jakautua erillisiksi limakoiksi, jotka myöhemmin sulautuvat jälleen yhteen. Toisaalta limakosta irronnut osa voi myös jatkaa elämäänsä erillisenä yksilönä. Jos ympäristön olosuhteet muuttuvat sopimattomiksi, limakko voi kovettua limakkopahkaksi eli sklerootioksi, jossa se voi viettää pitkiäkin aikoja odottaen suotuisampia olosuhteita.[4]
Vaikka limakolla ei ole aistinelimiä saati hermostoa ne reagoivat ympäristöönsä ja sen muutoksiin varsin mielenkiintoisilla tavoilla. Laboratoriokasvatuksissa limakot ovat esimerkiksi valikoineet ravintonsa tarpeen mukaan[6], oppineet välttämään toistuvia epämiellyttäviä kokemuksia[7], ratkaisseet optimointitehtäviä[8] ja löytäneet tiensä ulos labyrintistä[9]. Laboratoriotutkimuksissa suosittu limasieni on erityisesti Physarium polycephalum.[4]
Ryhmiin Acrasiomycota ja Dictyosteliomycota kuuluvat limakoita muodostavat amebaeliöt muistuttavat varsinaisia limasieniä, mutta ilmeisesti edustavat omia kehityslinjojaan. Acrasiomycota-ryhmä vaikuttaa kuuluvan ameboflagellaatteihin ja Excavata-kuntaan. Dictyosteliomycota-ryhmän on puolestaan epäilty polveutuvan samoista kantamuodoista kuin Protosteliomycetes-limasienet. Kummankin ryhmän edustajat ovat normaalisti yksisoluisia ja amebamaisia eliöitä, mutta suotuisissa oloissa ne lisääntyvät ja muodostavat erillisistä amebamaisista soluista koostuvan valelimakon eli pseudoplasmodion, joka reagoi valon ja lämpötilan muutoksiin ja pystyy vaihtamaan elinpaikkaansa. Ihanteellisissa olosuhteissa se kehittyy hedelmälliseksi ja synnyttää varren, jonka päähän kehittyy muutamia itiöitä sisältäviä palloja. Näistä itiöistä syntyy uusia amebamaisia yksilöitä.
Limasienet lisääntyvät kovakuorisilla itiöillä, jotka muodostuvat limakosta sen muututtua erityiseksi itiöpesäkkeeksi eli sporoforiksi. Usein itiöpesäkkeet syntyvät limakon hajotessa erillisiksi pisaroiksi, joista kukin kehittyy erilliseksi pesäkkeeksi, mutta joillakin lajeilla kukin limakko tuottaa vain yhden pesäkkeen. Muutos yksittäisestä limakosta pesäkkeeksi tai pesäkkeiden ryhmäksi on nopea ja tapahtuu usein yhden yön aikana. Itiöpesäkkeen muodostuessa se erittää pois nestettä ja lopputuloksena on hauras ja kuiva rakenne, joka alkaa vapauttaa itiöitä. Limasienten lisääntymiskierron erikoinen piirre on, että plasmodion muuttuessa lopulta itiöpesäkkeiksi, se muuttuu sellaisiksi kokonaan, eikä mikään osa alkuperäistä plasmodiota jatka enää elämäänsä.[4]
Itiöpesäkkeen koko, muoto, väri ja rakenne ovat lajikohtaisia ja lähes aina limasienen lajinmääritys onnistuu vasta kypsän itiöpesäkkeen tuntomerkkien perusteella. Pesäkkeet jaetaan muotonsa ja rakenteensa perusteella neljään eri tyyppiin. [4]
Limasieniä tavataan erityisesti metsissä, mutta erilaisiin ympäristöihin erikoistuneita lajeja löytyy aavikoilta tundralle.[4]
Limasienet ovat sikäli erikoinen eliöryhmä, ettei niihin kuulu lainkaan paikallisia, endeemisiä lajeja edes maapallon syrjäisimmillä seuduilla. Kaikkia tunnettuja lajeja esiintyy ympäri maailman samankaltaisissa ympäristöissä ja noin kolmasosa limasienilajeista on niin laajalle levinneitä, että niitä voidaan pitää kosmopolitteina. Esimerkiksi Suomen metsistä löytyvät siis samat limasienilajit kuin muualta saman ilmasto- ja kasvillisuusvyöhykkeen alueelta. Syitä tälle ei tiedetä. Maailmasta tunnetaan noin tuhat limasienilajia, Suomesta lajeja on löytynyt 205.[4][10]
Limasienten kehittymiseen vaikuttavia tekijöitä ei tunneta, mutta kukin laji on tavattavissa samaan aikaan laajalla alueella. Suomessa limasieniä tavataan erityisesti syys-lokakuussa, mutta osa lajeista on parhaiten tavattavissa muiden kuukausien aikana ja joitakin havaintoja on jopa talvikuukausina.[4]
Limasienten levinneisyys Suomessa tunnetaan heikosti, sillä niiden harrastaminen ja tutkimus on varsin vähäistä. Limasienet eivät ole toistaiseksi kuuluneet Suomen lajiston kansallisten uhanalaisarviointien piiriin, mutta vuoden 2010 arvioinnin yhteydessä 70 limasienilajia katsottiin elinvoimaisiksi (LC) ja loppujen 134 lajin uhanalaisuus jätettiin arvioimatta (NE). Tavoitteena on saada limasienet tulevaisuudessa varsinaisen uhanalaisarvioinnin piiriin.[11]
Eräs tunnettu limasienilaji on keltainen paranvoi (Fuligo septica). Paranvoi tunnettiin jo kansanperinteessä uskomusolento Paraan liittyvänä; siitä on mainintoja kalevalaisessa runoudessa. Toinen tunnettu laji on sudenmaito (Lycogala epidendron). Nämä kaksi lajia olivat pitkään ainoat limasienilajit, joilla oli suomenkielinen nimi.
Limasienet (Myxomycota tai Mycetozoa) ovat amebojen kehityslinjaan kuuluvia alkeellisia aitotumallisia eliöitä. Ennen ryhmä luokiteltiin sienikunnan pääjaksoksi (Myxomycetes), mutta molekyylitaksonomisten menetelmien käyttöönoton jälkeen todettiin niiden yhteinen kehityshistoria amebojen kanssa (Mycetozoa). Limasieniä esiintyy kaikkialla, mutta ne ovat tavallisesti pieniä ja huomaamattomia.
Limasienten fossiiliaineisto on äärimmäisen niukkaa. Sellaisia tunnetaan kuitenkin eoseeni-oligoseenikautisista meripihkoista.
Slimsoppene er organismer som vanligvis regnes med til gruppen protoktister. De har før blitt regnet som sopper. De skiller seg imidlertid sterkt fra sopp bl.a. ved å ha selvbevegelige amøbestadier (plasmodier) og ved å kunne fordøye matpartikler.
Det er omkring 600 kjente arter. Slimsoppene er vidt utbredt, og mange er kosmopolitter.
Noen kjente arter er trollsmør (Fuligo septica), med opptil desimeterstore, sterkt gule plasmodier, og ulvemelk (Lycogala epidendron), med vakkert korallrøde plasmodier og ertestore, først røde, siden gråbrune sporangier. Begge er vanlige på råtne stubber.
Slimsoppene er organismer som vanligvis regnes med til gruppen protoktister. De har før blitt regnet som sopper. De skiller seg imidlertid sterkt fra sopp bl.a. ved å ha selvbevegelige amøbestadier (plasmodier) og ved å kunne fordøye matpartikler.
Det er omkring 600 kjente arter. Slimsoppene er vidt utbredt, og mange er kosmopolitter.
Noen kjente arter er trollsmør (Fuligo septica), med opptil desimeterstore, sterkt gule plasmodier, og ulvemelk (Lycogala epidendron), med vakkert korallrøde plasmodier og ertestore, først røde, siden gråbrune sporangier. Begge er vanlige på råtne stubber.
Śluzowce (Myxomycota, Mycetozoa) zwane też śluzoroślami (Eumycetozoa) – grupa (ok. kilkuset gatunków) organizmów eukariotycznych należąca do Amoebozoa[1][2], dawniej zaliczana do grzybów, potem do protistów grzybopodobnych (wraz z lęgniowcami). Z przyczyn historycznych w podręcznikach traktowana jako klasa roślin zarodnikowych, a w szczególności grzybów. Jednak bliższa jest typowo zwierzęcym Protista (pierwotniakom). Wskazuje na to występowanie form ruchomych (myksoameb i myksopełzaków oraz odżywianie się poprzez fagocytozę), dlatego włączane są do supergrupy Amoebozoa, z wyjątkiem łańcuszkorośli (Acrasiomycota = Heterolobosea = Percolozoa), które zalicza się do supergrupy Excavata oraz plazmodioforowców, zaliczanych niegdyś również do glonowców, obecnie do supergrupy Rhizaria[3].
Podczas cyklu rozwojowego śluzorośli występują dwie formy: mobilny pełzak (myksameba, pływak) oraz ruchliwa śluźnia. Ponieważ nie są bezpośrednio spokrewnione ani z roślinami, ani ze zwierzętami, ani nawet z grzybami, niektóre ich cechy przypominają cechy roślin, grzybów albo zwierząt.
Śluzowce są organizmami heterotroficznymi. Żywią się bakteriami, grzybami (nieraz pochłaniają całe owocniki grzybów), pierwotniakami. Ich stadium wegetatywne stanowi wielojądrowa śluźnia, która pełza za pomocą nibynóżek. Śluźnia porusza się w sposób skoordynowany, reaguje na bodźce – wykazuje chemotaksje, fototaksję i termotaksję. Gdy natrafia na pokarm, np. kolonie bakterii, kieruje tam dopływ plazmy i zatrzymuje się do momentu wyczerpania składników pokarmowych. Mają skomplikowany system rozmnażania płciowego, rozmnażają się również przez zarodniki. Ich sporangia nazywane są – podobnie jak nadziemna część ciała niektórych grzybów – owocnikami. U większości gatunków mają charakterystyczną budowę: są niewielkie – przeważnie kilkumilimetrowe, rzadko większe (1–2 cm Lycogala epidendrum), są umieszczone na trzonkach, okryte korą (perydium), wewnątrz są wypełnione włośnią i zarodnikami. Owocniki można spotkać na rozkładającej się materii organicznej, butwiejącym drewnie, w ściółce leśnej, na odchodach zwierząt roślinożernych.
Według systemu Adla i innych z roku 2012 wyróżniamy następujące klady należące do Myxomycota[2]:
Według Cavalier-Smitha nie ma Myxomycota. Zamiast tego używana jest nazwa Mycetozoa[1]. Należą tutaj następujące rzędy[1]:
W okresie rozrastania śluźnia rozwija się w miejscach wilgotnych i wykazuje chemotaksję dodatnią w kierunku wody. Zwykle występuje w miejscach zacienionych, unika światła (fototaksja ujemna). Gdy przygotowuje się do wytworzenia zarodni, przemieszcza się w miejsca suche na powierzchni podłoża (fototaksja dodatnia), unikając jednak miejsc silnie nasłonecznionych (wyjątkiem jest np. Fuligo septica) – wspina się na gałązki, powierzchnie liści, pnie drzew. Śluźnia może owocować pod wpływem czynników stresujących: wyczerpanie składników pokarmowych, spadek temperatury, zmiany w nasłonecznieniu.
Rodzaje zarodni:
Zarodnia jest pokryta korą (cortex), zwykle jest umieszczona na trzonku (stipes). Dolną część zarodni, która pozostaje na podłożu po jej otwarciu, nazywa się leżnią (hypothallus). Jeśli zarodnia nie posiada trzonka, leżnia przyrasta bezpośrednio do podłoża. Trzonek może wnikać do zarodni lub kończyć się na wysokości leżni. Gdy znajduje się w środku zarodni, nazywa się go podsadą (columella). U większości gatunków zarodnie są wypełnione włośnią (capillitium) – jest to system rurek czy nitek, tworzących siatkę. Włośnia odgrywa rolę przy rozsiewaniu zarodników, co dobrze widać na przykładzie rodzaju Arcyria, gdzie obfita i rozciągliwa włośnia często odrywa się od leżni i przenoszona w sposób bierny rozciąga się na gałązkach, pniach i innych przeszkodach. Włośnia może formować posadę rzekomą (pseudocollumela). Zarodnie otwierają się poprzez proste pękanie, niekiedy posiadają mechanizmy otwierające; po wykruszeniu ściany zarodni może pozostać jej szkielet, nazywany włośnią rzekomą (pseudocapillitium).
Jak wykazały badania, śluzowce w poszukiwaniu pożywienia potrafią przejść przez labirynt[4].
Śluzowce (Myxomycota, Mycetozoa) zwane też śluzoroślami (Eumycetozoa) – grupa (ok. kilkuset gatunków) organizmów eukariotycznych należąca do Amoebozoa, dawniej zaliczana do grzybów, potem do protistów grzybopodobnych (wraz z lęgniowcami). Z przyczyn historycznych w podręcznikach traktowana jako klasa roślin zarodnikowych, a w szczególności grzybów. Jednak bliższa jest typowo zwierzęcym Protista (pierwotniakom). Wskazuje na to występowanie form ruchomych (myksoameb i myksopełzaków oraz odżywianie się poprzez fagocytozę), dlatego włączane są do supergrupy Amoebozoa, z wyjątkiem łańcuszkorośli (Acrasiomycota = Heterolobosea = Percolozoa), które zalicza się do supergrupy Excavata oraz plazmodioforowców, zaliczanych niegdyś również do glonowców, obecnie do supergrupy Rhizaria.
Podczas cyklu rozwojowego śluzorośli występują dwie formy: mobilny pełzak (myksameba, pływak) oraz ruchliwa śluźnia. Ponieważ nie są bezpośrednio spokrewnione ani z roślinami, ani ze zwierzętami, ani nawet z grzybami, niektóre ich cechy przypominają cechy roślin, grzybów albo zwierząt.
Śluzowce są organizmami heterotroficznymi. Żywią się bakteriami, grzybami (nieraz pochłaniają całe owocniki grzybów), pierwotniakami. Ich stadium wegetatywne stanowi wielojądrowa śluźnia, która pełza za pomocą nibynóżek. Śluźnia porusza się w sposób skoordynowany, reaguje na bodźce – wykazuje chemotaksje, fototaksję i termotaksję. Gdy natrafia na pokarm, np. kolonie bakterii, kieruje tam dopływ plazmy i zatrzymuje się do momentu wyczerpania składników pokarmowych. Mają skomplikowany system rozmnażania płciowego, rozmnażają się również przez zarodniki. Ich sporangia nazywane są – podobnie jak nadziemna część ciała niektórych grzybów – owocnikami. U większości gatunków mają charakterystyczną budowę: są niewielkie – przeważnie kilkumilimetrowe, rzadko większe (1–2 cm Lycogala epidendrum), są umieszczone na trzonkach, okryte korą (perydium), wewnątrz są wypełnione włośnią i zarodnikami. Owocniki można spotkać na rozkładającej się materii organicznej, butwiejącym drewnie, w ściółce leśnej, na odchodach zwierząt roślinożernych.
Slemsvampar (Myxomycota) är en huvudgrupp (stam) bland protisterna. Trots namnet är slemsvamparna inte svampar, eller nära besläktade med svamparna. Totalt är mer än 700 arter kända.
Slemsvamparna alternerar cykliskt mellan huvudsakligen fyra olika livsformer:
Dessutom förekommer ett par former för överlevnad under sämre livsbetingelser.
Ur den mogna sporen kommer gameter som kan alternera mellan en form med två flageller och en amöba-liknande form, utan flageller. Gameterna smälter samman parvis för att bilda zygoter, som förenar sig med andra zygoter för att bilda plasmodier.
När det finns god tillgång till näring och vätska bildar slemsvampen en enorm amöba-liknande form som innehåller tusentals cellkärnor. Denna form kallas plasmodium, och har motiverat den första delen av namnet.
Tillväxten sker både genom sammanslagning av flera zygoter och genom kärndelning, mitos. Ett märkligt förhållande är att kärndelningen går i takt, så att alla kärnorna delar sig samtidigt.
I plasmodiet finns inga cellväggar eller ens cellmembran mellan kärnorna, utan hela plasmodiet utgör en enda "supercell" med ett gemensamt yttre membran. De flesta plasmodierna är några centimeter stora, men de allra största kan väga 25 gram och vara utspridda på en yta av ett par kvadratmeter. Många har intensiva, väl synliga, färger, till exempel gult, vitt eller brunt.
Plasmodierna lever i förnan, i multnande organiskt material. Nästan alla slemsvampar är saprofyter och lever på huvudsakligen dött organiskt material. De kan också konsumera levande bakterier och svampar. De äter genom att innesluta födan, och lösa upp den. De kan också uppta näringsämnen som är lösta i vatten.
Plasmodierna rör sig (sprider sig) normalt ungefär en millimeter per timme, men hastighetsrekordet är ungefär två centimeter per minut. I ytterkanten, rörelsefronten, är den mycket tunn och på utsidan av cellmembranet finns ett slemlager.
Plasmodierna är lämpliga studieobjekt för forskningen om styrda flöden i cytoplasman. Eftersom de är så stora måste mekanismerna för att transportera material vara kraftfulla. De karaktäriseras bland annat av ett rytmiskt pulserande genom att flödesriktningen är omväxlande mot spridningsfronten och mot de äldre delarna.
Plasmodiernas rörelser styrs av yttre faktorer. Det har också visat sig att plasmodier kan finna vägen genom labyrinter genom att först sprida ut sig på många alternativa vägar och sedan välja den bästa. Detta är ett exempel på biologisk informationsbearbetning utan användning av nervsystem.
De snabba förflyttningarna inträffar när plasmodiet upplever brist på näring. Då uppsöker de ofta en annan plats, för att bilda fruktkroppen. Särskilt på hösten kommer slemsvamparna fram ur gamla stubbar, multnande blad och pinnar och liknande. I denna situation kan det hända att man ser hur den till exempel korsar en väg. Många arter delar inför fruktkroppsbildandet upp sig i mindre högar av en viss storlek. Varje sådan hög bildar sedan en egen fruktkropp.
Den har ofta skaft och består av en vägg (peridium) som omsluter sporerna. Hos ett fåtal slemsvampar bildas sporerna på utsidan av fruktkroppen. Ytligt sett liknar fruktkropparna svampar, vilket har motiverat den andra delen av namnet slemsvamp.
Före sporbildningen genomgår kärnorna flera celldelningar, så att det bildas ett stort antal kärnor. Kring varje sådan kärna växer sedan fram en kraftig cellvägg. Sporen genomgår sedan en meios, så att fyra haploida kärnor bildas. Tre av dessa tillbakabildas och upplöses, så att endast en haploid kärna återstår i sporen.
De parasitiska formerna, som åstadkommer ansvällningar på till exempel kålrötter och potatisknölar, bildar inte fruktkroppar.
Sklerotiumformen är en tunn och hård skorpa, till exempel på trädstammar. Den här formen kan man se ganska väl, för att den ofta är skarpt gul eller orange till färgen. Sklerotiumformen är särskilt viktig för överlevnaden i ökenområden.
De frilevande amöbiska gameterna kan tillfälligt bilda en mikrocyst, en form som är rundare, omgiven av en ganska tunn cellvägg och mycket mindre rörlig. Mikrocysten kan överleva en tillfällig period av torka.
Slemsvamparna är, trots namnet, inte alls nära släkt med svamparna. Som jämförelse kan nämnas att djuren är närmare släkt med svamparna än slemsvamparna är.
Traditionellt har slemsvamparna räknats till svamparna (Fungi) och studerats av botaniker. I detta sammanhang används ofta namnet Myxomycetes. Man använder fortfarande i hög grad mykologisk terminologi i diskussioner om slemsvamparna.
Det är också vanligt att slemsvamparna klassificeras av zoologer. Då betraktas de som klassen Mycetozoa i stammen Amoebozoa.
Slemsvamparna får alltså olika rang beroende på om de betraktas av botaniker eller zoologer.
De stora gula plasmodierna av trollsmör (Fuligo septica) ses ofta på multnande stubbar, och har kallats garvarbark.
Allmänt förekommande på murken ved är även de korallröda plasmodier, vilka kan vara av arten kallad trollspott och de ärtstora, brandgula ibland bruna fruktkropparna av vargmjölk (Lycogala epidendrum).
Släktet Plasmodiophora är parasitiska slemsvampar.
Slemsvamparna finns i stort sett i hela världen. De är vanligare i tempererade områden än i tropiska. Eftersom de oftast är små är de ganska okända för allmänheten. De innehåller ofta stora mängder kalciumkarbonat.
Slemsvampar (Myxomycota) är en huvudgrupp (stam) bland protisterna. Trots namnet är slemsvamparna inte svampar, eller nära besläktade med svamparna. Totalt är mer än 700 arter kända.
Слизовики були відкриті в середині 18 століття (Battara, 1755; Haller, 1768) і класифіковані як гриби на основі таких спільних рис як розмноження і поширення спорами та утворення плодових тіл[2]. 1859 року Антуан де Барі вилучив міксоміцети із царства грибів, через те що вони мають амебоподібні клітини без клітинних стінок і живляться шляхом фагоцитозу[3]. Він запропонував для них назву Mycetozoa (гриби-тварини), що відображала подвійну природу цих організмів, і відніс до тварин, вказавши на спорідненість із саркодовими[2]. Місце міксоміцетів у системі живого довго залишалось невизначеним, у різних класифікаціях вони належали як до тварин, так і до грибів (наприклад, у класифікації Роберта Віттакера), а інколи деяких з них відносили навіть до царства рослини[4].
Зараз відомо, що міксоміцети філогенетично не споріднені з грибами, а наявність плодових тіл в обидвох груп організмів є прикладом конвергентної еволюції. На основі даних молекулярних досліджень, а також того факту, що слизовики мають мітохондрії із трубчастими кристами, їх відносять до групи Amoebozoa[1][5].
У складі Mycetozoa виділяють три основні групи організмів, що відрізняються особливостями життєвого циклу[4]:
Раніше до цієї групи також відносили акразієвих слизовиків, проте структурні та молекулярні свідчать про їх неспорідненість із рештою слизовиків[4], а також лабіринтуломікотові, які зараз відносять до гетероконт, і плазмодіофорові, що належать до Cercozoa[2].
Міксомікотові або справжні слизовики на вегетативній стадії представлені багатоядерним плазмодієм, який утворюється внаслідок серії послідовних мітозів без цитокінезу. Вони часто мають яскраве забарвлення, переважно жовте або помаранчеве. Цитоплазма всередині плазмодію постійно рухається і пульсує, це сприяє транспорту поживних речовин та кисню.
Плазмодій може рухатися у бік вологого місця та назустріч потоку води. Користуючися цим існує метод виманити міксоміцета, наприклад, з трухлявої деревини. Для цього в глибину старого пенька вкладають смужку скла, накриту папером, кінець якого поміщають у ємність з водою. Плазмодії будуть рухатися на скло, приманені рухом води [7]. Після періоду росту міксоміцет рухається у бік світла. Вважають, що світло потрібне для утворення спорангій, оскільки розповсюджувати спори краще на поверхні.[8]
Плазмодій міксомікотових має досить незвичний вигляд, через що інколи виникають непорозуміння. Наприклад, 1973 року житель Далласу виявив у себе на подвір'ї пульсуючу червону масу діаметром у півметра, про що сповістив пресу. Служби новин стали повідомляти про відкриття «нової форми життя», яка багато кому нагадала про фільм 1958 року Крапля[en]. Згодом біологи ідентифікували масу як плазмодіальний слизовик[9].
Трофічна стадія розвитку диктіостелід представлена поодинокими амебоподібіними клітинами, які за несприятливих умов можуть збиратись у псевдоплазмодій, зовнішньо схожий на плазмодій міксомікотових, проте відмінний від нього багатоклітинністю[2].
Слизовики переважно сапротрофи, живуть у вологому ґрунті, на гнилій деревині та листі. Живляться дрібними грибами, бактеріями, органічними рештками шляхом фагоцитозу[5].
Вегетативна стадія міксомікотових слизовиків є диплоїдною. Коли плазмодій дозріває, або потрапляє в умови нестачі їжі або/і вологи, він перетворюється на плодові тіла (спорангії), в яких після дозрівання шляхом мейозу утворюються спори, вкриті целюлозними оболонками. На електронних мікрографіях спор Didymuim nigripes видео два шари: внутрішній целюлозний, зовнішній хітиновий, а у Physarum gyrosum спостерігають навіть три[10]. Ці оболонки дозволяють спорам зберігатися тривалий час поки вони не потраплять у сприятливі умови.
Для розповсюдження спор у спорангії присутні спеціальні ниткоподібні розгалужені органи капілліції, що схожі на мережу спіралей. Вони затиснуті у незрілій спорангії, проте при розриванні оболонки розправляються розпушуючи сори та викидаючи їх назовні.[8]
У присутності води спори проростають і з них виходять безджгутикові клітини (міксамеби) або джгутикові (зооспори), які можуть перетворюватись одні на одних. Ці клітини гаплоїдні, вони деякий час активно живляться, після чого попарно зливаються (міксамеби з міксамебами, джгутикові клітини із джгутиковими клітинами), внаслідок чого утворюються диплоїдна зигота. Зигота живиться й росте, її ядро багаторазово ділиться шляхом мітозу, при цьому не відбувається цитокінезу; таким чином з'являється молодий плазмодій[1][5]. Новостворений організм рухається у глибину середовища, у якому він живе (пеньки, опале листя), де росте до нового спороношення. Спостерігається об'єднання кількох маленьких плазмоїдів у один організм. Цей механізм раніше вважали процесом народження слизовиків, проте зараз доведено, що можливе існування у одному плазмодії ядер різного походження (гетерокаріоз). Наприклад у Didymium nigripes знайдені ядра з різною кількістю ДНК. [10]
При несприятливих умовах плазмодій може покриватися твердіючою речовиною (склероцій). У такому стані він перечекати посуху. Відомий випадок перетворення у плазмодій з склероція міксоміцета, що пролежав у гербарії 20 років.[8]
На відміну від плазмодіальних слизовиків у клітинних вегетативна стадія — одноклітинні міксамеби — гаплоїдна. За певних умов міксамеби можуть зливатись між собою, формуючи зиготу, яка покривається товстою оболонкою, після чого проходить мейотичний та кілька мітотичних поділів. Утворені гаплоїдні міксамеби вивільняються у середовище внаслідок розриву оболонки[5]. У випадку нестачі їжі диктіостеліди розмножуються нестатево. Клітини виділяють цАМФ, який приваблює інші міксамеби, що в свою чергу також починають синтезувати цю сигнальну сполуку. Таким чином вони агрегують і утворюють багатоклітинний псевдоплазмодій, що деякий час рухається, залишаючи за собою слизовий слід. Згодом розпочинається диференціація клітин, частина з них формує стерильну ніжку плодового тіла (сорокарпа, відрізняється від спорангія тим, що спори формуються екзогенно (зовнішньо)[2]), інша частина утворює спори. Спори гаплоїдні і оточені захисними оболонками, проростають за сприятливих умов[1].
В одному з дослідів вчені змінювали температуру Physarum polycephalum з холодної на теплу з інтервалом в 60 хвилин і помітили, що слизовик готується до зміни "погоди", коли підходив час. Цей дослід повторювали з різними інтервалами часу (30 і 90 хвилин) і у всіх випадку слизовик "запам'ятовував", коли повинна змінитися температура.
Відомий експеримент із проходженням лабіринту був проведений з Physarum polycephalum. Під час руху він залишає після себе сліди слизу. Ці краплі слизу організм використовує як орієнтири в просторі, і якщо не може кудись проникнути, то по цих стежках може легко повернутися туди, де вже був.[11]
Багато видів слизовиків легко культивувати, їх життєвий цикл недовгий і проходить за кілька днів, це зробило їх зручним модельним об'єктом. Зокрема вони були використані при дослідженні цитоскелету, функціонування кальцій-кальмодулінового комплексу, еволюції багатоклітинності та статевого процесу, ієрархії ядер в багатоклітинних структурах та багатьох інших процесів.
Dictyostelium discoideum використовували для вивчення сигнальної молекули цАМФ (яку інколи називають акразином, через те, що D. discoideum раніше відносили до акразієвих), яку клітини цього слизовика використовують для агрегації[2]. Також дослідження цього виду слизовиків дозволили пролити світло на деякі питання еволюції багатоклітинності. Життєвий цикл диктіостелуму передбачає «добровільну самопожертву» із сторони частини міксамеб, через те, що при формуванні плодового тіла (сорокарпа) репродуктивний потенціал мають тільки клітини, що диференціюються у спори, ті ж, що входять до складу стерильної ніжки виконують тільки допоміжну функцію і гинуть так і не передавши спадкову інформацію нащадкам. У деяких представників спостерігається мутація, внаслідок якої вони стають «шахраями» і ніколи не беруть участі в утворенні ніжки. Така особливість, очевидно, надає клітинам значної репродуктивної переваги проте не поширюється у популяції, це пов'язано із тим, що «чесні» міксамеби можуть розпізнавати мутантів за відсутністю певного білка на поверхні і переважно з ними не агрегувати. Схожі системи розпізнавання могли бути важливими для еволюції багатоклітинних еукаріот[5].
После периода вегетативного роста, когда исчерпываются питательные вещества в окружающей среде, плазмодий выползает на свет, на поверхность пня или листовой подстилки. Здесь он образует спороношения, которые содержат огромное количество спор. Часто эти спороношения напоминают миниатюрные грибы, на основании чего миксомицеты традиционно относили к царству грибов (Kirk et al., 2001). Однако это сходство чисто поверхностное: миксомицеты отличаются от грибов рядом биохимических и ультраструктурных признаков, отсутствием клеточной стенки у вегетативного тела, характером питания и некоторыми другими особенностями.
Процесс превращения плазмодия в спороношение в простейшем случае заключается в том, что плазмодий, не меняя формы, одевается перепончатой или хрящевой оболочкой, и внутри образуются споры. Такое спороношение называется плазмодиокарп. Он похож на плоскую лепёшку или подушечку, иногда имеет неправильную форму. У многих видов спороношение более сложное: плазмодий разделяется на много частей и каждая превращается в спорангий. В состав спорангия входит округлое или вытянутое образование (споротека), содержащее споры и капиллиций — систему нитей в виде сети или каркаса. Споротека, как правило, покрыта оболочкой (перидием) и сидит на ножке. У некоторых видов спорангии на ранней стадии развития сливаются в единое образование, обычно довольно крупных размеров (до десятков сантиметров), одетое общей оболочкой. Такое спороношение называется эталием, а при неполном слиянии спорангиев — псевдоэталием. Для некоторых родов миксомицетов характерно присутствие в основании спороношений кожистых плёночек — гипоталлуса.
При созревании спор оболочка спороношения (перидий) разрывается, и споры рассеиваются по воздуху. У многих миксомицетов распространению спор содействует капиллиций (система особых нитей, содержащаяся в спороношении); у разных миксомицетов он имеет различное строение и его признаки важны для систематики. Благодаря различным утолщениям на своей поверхности нити капиллиция способны к гигроскопическим движениям, при которых споровая масса разрыхляется и разбрасывается (Горленко и др., 1980).
Споры представляют собой микроскопически малые шаровидные клетки, бесцветные или окрашенные, одетые твёрдой оболочкой — гладкой или различным образом скульптурированной. Размеры, окраска и строение оболочки спор — это существенные признаки при определении миксомицетов, как и строение спороношения в целом.
В сухом виде споры могут сохраняться без изменений иногда в течение десятков лет, но, попав во влажный субстрат, быстро прорастают. При этом из разрыва их оболочки или, у некоторых видов, через поры выходят одна или несколько зооспор с двумя гладкими жгутиками неравной длины или амёбы (миксамёбы). Они могут превращаться друг в друга в зависимости от влажности и размножаться делением. Затем происходит половой процесс, то есть попарное слияние зооспор или миксамёб. В результате образуется зигота, из которой развивается новый плазмодий. Он опять уходит в тёмные и влажные места, и процесс начинается сначала.
Многие виды миксомицетов являются космополитами. Однако некоторые из них, особенно виды, обитающие в тропиках и пустынях, имеют ограниченные ареалы. Наибольшее видовое богатство наблюдается в широколиственных лесах умеренной зоны и в мезоксерофильных лесах Средиземноморья. В умеренных поясах обоих полушарий миксомицеты чаще всего живут в лесах, встречаясь в виде плазмодиев или спороношений в течение лета, а иногда с ранней весны и до поздней осени. Но многие виды обнаруживают сезонность в своём развитии. Так, некоторые виды образуют спороношения только весной и прекращают спорообразование в середине лета, у других спорообразование начинается летом и продолжается вплоть до листопада. Многие виды миксомицетов обитают на крупных остатках древесины и опаде. Их плодовые тела обычно хорошо заметны в природе. Это во многом объясняет тот факт, что в большинстве микологических работ приводятся сведения главным образом о видах, связанных с этими субстратами. В то же время виды, обитающие на коре живых деревьев и на помёте растительноядных животных, часто имеют мелкие и плохо заметные в природе спорофоры и, как правило, не учитываются.
В последние десятилетия интерес к этим организмам возрос благодаря многочисленным цитологическим, биохимическим, биофизическим и генетическим исследованиям, в которых слизевики использовались как модельные организмы.
Изучение миксомицетов имеет большое значение для эволюционных и филогенетических построений, а также для систематики грибов и протистов (Кусакин, Дроздов, 1998; Карпов, 2000; Новожилов, Гудков, 2000).
Миксомицеты рода Physarum используются для конструирования модельных биологических компьютеров[1].
Миксомицеты активно поедают бактерии, играя значительную роль в регуляции численности и состава бактериальной флоры почв (Madelin, 1983).
Таксономия миксомицетов базируется главным образом на морфологических признаках плодовых тел (спорофоров), которые относительно легко гербаризируются и поддаются количественному учёту. Присутствие вида в природе оценивается по наличию спорофоров на изучаемой площади или в образцах субстратов. Эти особенности миксомицетов и уникальная для протистов комбинация в жизненном цикле микроскопических амёб, плазмодиев и часто хорошо заметных спорофоров, позволяют использовать их в качестве модельного объекта для синэкологических и географических исследований.
Наряду с традиционным отбором спорофоров миксомицетов в полевых условиях, их можно получать в лаборатории, используя метод влажных камер. Его преимуществом является возможность легко стандартизировать условия культивирования и выявлять даже плохо заметные в природе виды в любое время года.
После периода вегетативного роста, когда исчерпываются питательные вещества в окружающей среде, плазмодий выползает на свет, на поверхность пня или листовой подстилки. Здесь он образует спороношения, которые содержат огромное количество спор. Часто эти спороношения напоминают миниатюрные грибы, на основании чего миксомицеты традиционно относили к царству грибов (Kirk et al., 2001). Однако это сходство чисто поверхностное: миксомицеты отличаются от грибов рядом биохимических и ультраструктурных признаков, отсутствием клеточной стенки у вегетативного тела, характером питания и некоторыми другими особенностями.
Процесс превращения плазмодия в спороношение в простейшем случае заключается в том, что плазмодий, не меняя формы, одевается перепончатой или хрящевой оболочкой, и внутри образуются споры. Такое спороношение называется плазмодиокарп. Он похож на плоскую лепёшку или подушечку, иногда имеет неправильную форму. У многих видов спороношение более сложное: плазмодий разделяется на много частей и каждая превращается в спорангий. В состав спорангия входит округлое или вытянутое образование (споротека), содержащее споры и капиллиций — систему нитей в виде сети или каркаса. Споротека, как правило, покрыта оболочкой (перидием) и сидит на ножке. У некоторых видов спорангии на ранней стадии развития сливаются в единое образование, обычно довольно крупных размеров (до десятков сантиметров), одетое общей оболочкой. Такое спороношение называется эталием, а при неполном слиянии спорангиев — псевдоэталием. Для некоторых родов миксомицетов характерно присутствие в основании спороношений кожистых плёночек — гипоталлуса.
При созревании спор оболочка спороношения (перидий) разрывается, и споры рассеиваются по воздуху. У многих миксомицетов распространению спор содействует капиллиций (система особых нитей, содержащаяся в спороношении); у разных миксомицетов он имеет различное строение и его признаки важны для систематики. Благодаря различным утолщениям на своей поверхности нити капиллиция способны к гигроскопическим движениям, при которых споровая масса разрыхляется и разбрасывается (Горленко и др., 1980).
Споры представляют собой микроскопически малые шаровидные клетки, бесцветные или окрашенные, одетые твёрдой оболочкой — гладкой или различным образом скульптурированной. Размеры, окраска и строение оболочки спор — это существенные признаки при определении миксомицетов, как и строение спороношения в целом.
В сухом виде споры могут сохраняться без изменений иногда в течение десятков лет, но, попав во влажный субстрат, быстро прорастают. При этом из разрыва их оболочки или, у некоторых видов, через поры выходят одна или несколько зооспор с двумя гладкими жгутиками неравной длины или амёбы (миксамёбы). Они могут превращаться друг в друга в зависимости от влажности и размножаться делением. Затем происходит половой процесс, то есть попарное слияние зооспор или миксамёб. В результате образуется зигота, из которой развивается новый плазмодий. Он опять уходит в тёмные и влажные места, и процесс начинается сначала.
黏菌是一種原生生物，分類學上的名稱為「Myxomycota」，意思是「真菌動物」，這樣的名稱表現了其外觀與生活型態。它們保有變形蟲的身體構造，但是也與真菌類同樣擁有能夠釋放孢子的子實體，而這些特徵也使他們看起來和黴菌相似。現在的系統分類學將其歸位在植物與真菌之間，與其他原生生物在親源關係上有段距離，兩者之間由部分植物相隔。
黏菌分佈於世界各地，具有許多不同的分類群。其中較為著名兩大類是原生質體黏菌與細胞性黏菌。其中原生質體黏菌在分類上稱為黏菌亞綱（Myxogastria），也稱為「真黏菌」或「非細胞黏菌」。而細胞性黏菌則屬於網柱黏菌亞綱（Dictyostelia）。兩者的主要差異在於生命週期與生理結構。
原生質體黏菌的生活史以絨泡黏菌屬（Physarum）為例；細胞性黏菌的生活史則以網柱細胞黏菌屬（Dictyostelium）為例。
原生質體黏菌的特色是沒有單一細胞，而形成一整團的原生質。其生活史可分為二倍體時期與單倍體時期。
二倍體時期從兩個單倍體細胞經由配子生殖形成合子開始，之後合子進行有絲分裂之後，會形成擁有許多細胞核，但是只有一團原生質的原生質團（合胞體），稱為變形體（plasmodium）。變形體發展成熟之後，會形成網狀型態，且依照食物、水與氧氣等所需養分改變其表面積。此時也稱為營養時期（feeding stage），吞噬作用為其進食方式。接下來形成孢子囊（sporangium），孢子囊發展成熟後發展成為子實體。之後進行減數分裂，釋放出單倍體孢子。
接下來進入單倍體時期，釋放出來的孢子會經由空氣傳播，而且這些孢子會產生兩種配子，其中一種為變形蟲細胞（amoeboid cell）；另一種則是鞭毛細胞（flagellated cell）。這兩種細胞可以互相變換，但是最後都只會與同類細胞結合進行配子生殖（syngamy），產生二倍體的合子。
細胞性黏菌的生活史可分為無性生殖與有性生殖兩種週期，兩者之間可以互換。其中二倍體時期出現在有性生殖週期中。
剛離開孢子的黏菌細胞稱為單一細胞（solitary cell），在單一細胞的階段為營養時期，此時細胞以吞噬細菌的方式生存。當食物耗盡時，許多原本分開生活的單一細胞會聚集在一起，形成一個變形蟲，長相類似蛞蝓，而且可以爬行移動。之後有些細胞進行配子生殖，形成二倍體配子。再經過減數分裂形成新的單倍體變形蟲，重回無性生殖週期。有些細胞則會組成子實體，生產並釋放單倍體孢子。孢子外殼破裂放出單一細胞，完成一次生命週期。
黏菌的配子也叫做性細胞，其性別決定於3個基因座（locus）上的基因，分別是matA、matB與matC。因此每一株黏菌皆可形成8種性別的性細胞。
此外這3個基因座上的基因皆有多種變化，目前已知matA與matB各有13種變型，而matC則擁有3種變型。由這些已知的變化，可以排列組合出500種以上的性別。
全世界的黏菌大約有100個屬與500個種。可分為3個或4個亞綱。
黏菌是一種原生生物，分類學上的名稱為「Myxomycota」，意思是「真菌動物」，這樣的名稱表現了其外觀與生活型態。它們保有變形蟲的身體構造，但是也與真菌類同樣擁有能夠釋放孢子的子實體，而這些特徵也使他們看起來和黴菌相似。現在的系統分類學將其歸位在植物與真菌之間，與其他原生生物在親源關係上有段距離，兩者之間由部分植物相隔。
黏菌分佈於世界各地，具有許多不同的分類群。其中較為著名兩大類是原生質體黏菌與細胞性黏菌。其中原生質體黏菌在分類上稱為黏菌亞綱（Myxogastria），也稱為「真黏菌」或「非細胞黏菌」。而細胞性黏菌則屬於網柱黏菌亞綱（Dictyostelia）。兩者的主要差異在於生命週期與生理結構。
分類 ドメ変形菌（へんけいきん）とは、変形体と呼ばれる栄養体が移動しつつ微生物などを摂食する“動物的”性質を持ちながら、小型の子実体を形成し、胞子により繁殖するといった植物的（あるいは菌類的）性質を併せ持つ生物である。
変形菌は変形して移動する変形体と、まったく動かないキノコの様な子実体という、はっきり異なった姿をもつ。栄養体として機能するのは変形体であるが、分類学的な研究は子実体を中心に行われる。
子実体は特殊な例を除けば、多数の胞子を含む袋状の構造である。いわゆるキノコのように大きいものはほとんどなく、高さ数cmがやっとで、大部分は数mmの高さである。多くのものが柄を持ち、その先端に胞子嚢をつける。嚢内には多数の胞子と細い紐が網目状に繋がったものが含まれており、これを細毛体(Capillicium)という。外皮が破れると細毛体が膨らみ、胞子はその間から次第に風に飛ばされて飛散する。柄の続きが嚢内に太い軸として存在する場合もあり、これを柱軸という。
変形体はアメーバ運動する裸の原形質の塊で、小さいものはアメーバ類と大差ないが、大きくなるにつれて細かい枝分かれを持った多核体となる。その内部では非常に速い原形質流動が見られ、しかも往復運動するなど、興味深い特徴も見られる。詳細は変形体の項を参照されたい。
粘菌（ねんきん）といわれることもある。分類群の名としては変形菌が使われるが、粘菌もいまだに良く使われ、細胞性粘菌や原生粘菌という語もある。よく混同される細胞性粘菌と区別するために真性（真正）粘菌とも呼ばれる。
子実体から放出された胞子は、朽ち木などの好適な場所で発芽し、鞭毛を持つ単相（n）のアメーバ状細胞が放出される。この細胞はバクテリアを捕食して2分裂により増殖する一方配偶子としても機能し、異なる性の細胞と出会うと接合して複相（2n）のアメーバとなる。この複相のアメーバは周囲の微生物を捕食して細胞分裂を伴わない核分裂と細胞の成長を繰り返し、無数の核を持つ多核体の、大型のアメーバ状生物に成長する。これを変形体と呼ぶ。
変形体は摂食により成長するが、核が分裂しても変形体そのものは分裂せず、次第に多数の核を含む大きな一つの細胞質のかたまりとなる。変形体は細い管が網目状につながって広がった構造をとり、管の内部では激しい原形質流動が往復運動を行う。
変形体は朽ち木や土壌中などに潜り込んでいることが多いが、適当な時期になると表面に出てきて、数mm程度の部分に分かれ、それぞれが小さなキノコのような子実体となる。従って、多くの種では、子実体は接近して多数が並んだ状態で見つかる。子実体の形成に際して変形体の核は減数分裂を起こし、この核を中心に原形質が分割されて単相の胞子を生じる。
その生活の特異なこと、また日常で接する機会が少ないことから、とても珍しい生物と思われがちだが、実際にはごくありふれたもので、人家の庭先に出現することもまれではない。イギリスにおける研究では森林や畑の土壌に生息する原生動物中、細胞数で多い場合には2割、少ない場合でも1%前後を変形菌が占めていたとされる。
変形体は薄く広がって、大きくても10cm程度のものが多いが、中には1mを超えるものが見つかることがあり、そうした大型の変形体が芝生などに出現して大騒ぎになることもある。多くの場合、変形体は普段は地中に潜っているので、ある朝突然妙なかたまりが出現、という格好になる。
変形体の活動には湿り気が必要なので、多くが見られるのはやはり森林内である。朽ち木をほぐすと変形体が見つかることがある。子実体は朽ち木や枯れ葉の表面を探すと見つかる。小さいながらも、なかなか美しいものもあり、愛好者も存在する。日本では1977年に国立科学博物館の萩原博光らによって日本変形菌研究会が組織され、プロの研究者とアマチュア愛好者、研究家との交流や自然史データの発表の場として機能している。また、水中生活をするものもあるらしく、水生生物を飼育している水槽の水際から子実体が見いだされているとの報告もある。ただし、この分野の研究は未だ発展段階にある。
自然界においては、変形菌は微生物の捕食者である。変形菌を食う生物もいくらか知られてはいるが、今後の研究に待つところが多い。ムラサキホコリ属Stemonitis等の大型の子実体にはヒメキノコムシ科やデオキノコムシ科等の甲虫が集まって胞子を摂食し、特にヒメキノコムシ科はこの科に属するほとんど全ての種が変形菌の胞子食者として知られている。また、オサムシ科に近縁なセスジムシ科の昆虫が、成虫も幼虫も朽木の樹皮下で変形菌の変形体を捕食することに特殊化した分類群であることが報告されている。そのほか、何を摂食しているのか謎が多いベニボタル科の幼虫が変形体に口をつけている場面がしばしば観察されており、変形体食者である可能性が示唆されている。しかし、変形体食者については子実体における胞子食者以上に研究が遅れており、その実態はよくわかっていない。変形菌は変形体の段階では同定が困難であることも問題を難しくしている。
ふつうはほとんど人へ影響を持たないが、下記のようないくつかの接点がある。
変形菌は微生物の捕食者であるため、直接には動物や植物の病原体となる事はない。しかし、堆肥をすき込んだ畑からはそうした環境を好む変形菌がよく発生し、作物の幼い苗に這い上がって窒息死させたり、イチゴやメロンの果実を汚損することもある。また芝生に好んで発生するハイイロフクロホコリPhysarum cinereum (Batsch) Perus.も芝生の美観を害して管理者に嫌われる。
本質的には微生物であるきのこを摂食する変形菌も知られており、ブドウフウセンホコリ（旧称キノコナカセホコリ）（Badhamia utricularis (Bull.) Berk.は栽培されたナメコの子実体を食害して栽培農家に被害を与える。
近年日本においてクワガタムシの飼育愛好家が増え、粉砕したシイタケ廃ほだ木（朽ち木マット）をプラスチック飼育容器に満たす飼育スタイルが普及した。この飼育容器において長期間高湿度に保たれた朽ち木マットから突然変形菌の変形体が出現し、さらに子実体を形成して飼育者を驚かす事が増えた。この場合、ススホコリ属Fuligoの黄色い変形体かムラサキホコリ属Stemonitisの白色半透明の変形体が出現している事が多い。
変形菌は基本的には食用にはならないが、メキシコではフライの衣として使用されていたとの記録がある。
また、中国では土中からまれに肉塊のようなものが発見されることがあり太歳と呼ばれ、始皇帝の時代より「肉霊芝」の名で記録にあるが、これは変形菌の変形体ではないかと考えられている。1992年に中国陝西省で地下から25.5kgもある巨大な肉の塊のようなものが発見された際には、試食してみた人の「生ではバラのような香りがし、焼けば肉のような歯ざわり」という発言が記録されている。太歳は最近でも発見された例があり日本でも報道され、現在は回収、研究中となっている。
変形体は、裸の細胞質のかたまりであるため、細胞や原形質流動の研究の材料として使われる。その中でも、北米でよく採集されるPhysarum polycephalum Schw.（モジホコリ）は乾燥したオートミール粒を与えるだけで容易に培養できるために早くから培養法が確立されており、モデル生物として利用されている。
ただし、胞子と柄細胞の分化がみられる細胞性粘菌の方が、組織分化などの分野の研究材料としてよく使われた時期がある。そのため、両者は混乱して扱われることがあるので注意が必要である。ある面では細胞性粘菌の方が資料が多く、粘菌の解説と称して、細胞性粘菌の解説を記したものもしばしばみられる。
粘菌に光を当てると特定の形になる事が分かっており、トランジスターの代わりに粘菌を用いる、粘菌コンピュータに利用する研究が行われている。
かつて南方熊楠が深く興味を抱いて研究したことで有名である。その研究成果は論文の形では発表されなかったものが多いが、かなり先見的な見解が書き残されているほか、南方が和歌山県で採集した標本に基づいてグリエルマ・リスターによって新属新種として記載されたミナカタホコリ（ドイツ語版）Minakatella longifila G. Listerは南方に献名されている。また、この種は生きた樹木の樹皮に生息する種としても、興味深いものである。
昭和天皇も一時関心を持って研究を手掛けた。昭和天皇の那須御用邸付近を中心とする採集標本からも数多くの新種が記載されており、服部広太郎の「那須産変形菌類図説」に結実している。
これを動物と見るか植物（菌類）と見るかについて、多くの議論があり、古くは動菌（どうきん）、菌虫（きんちゅう Mycetozoa）などの用語が使われたこともある。後者は原生動物と見なしての名であり、動物図鑑にこの名で取り上げられた例もある。しかし一般的には菌類と見なされ、菌類学者が扱い、菌類学の本に記述された。しかし菌類との類縁を完全に信用されたことはなく、それらの教科書でも「伝統的に菌類学が扱ってきたから」等と言い訳がましく書かれていたものである。いずれにせよ、20世紀初頭には生物が動物と植物に2大別されるとは考えられなくなった。狭義の動物と植物は真核生物の中の限られた系統のみを指すようになり、これらと狭義の菌類を除いた多様な真核生物を原生生物というカテゴリーで捉えるようになった（五界説）。変形菌はもちろんこの原生生物に含まれるか、菌界に含めるかである。
20世紀半ばまでは菌界の中に変形菌門を立て、そこに変形菌の他に細胞性粘菌、原生粘菌、ラビリンチュラなどを含めるのが普通であった。しかしそれ以降真核生物の系統解析が進み、それらの群は変形菌とはそれほど近縁なものとは見なされなくなり、それぞれ独立した群をなすと考えられるようになった。
多様な原生生物相互の系統関係はまだ研究途上である事もあり、変形菌がどういう位置にあるかについては未だに諸説がある。ただ、真核生物の進化のかなり早い時点で分岐した古い群ではあり、動物、植物、菌類のいずれとも縁が遠い。今のところアメーボゾアの一員であると考えられている。この群は多くの普通の姿のアメーバを含む群であり、言ってみれば変形菌は巨大化し、耐久細胞を発達させたアメーバであるということであろう。なお、上記のかつて近縁とされていた群の中では、細胞性粘菌のうちのタマホコリカビ類がここに含まれる。
変形菌は世界で約400種が知られ、一般にはすべてを変形菌門変形菌綱に所属させる。その中に3つの亜綱を認める。
なお、変形菌の和名は、かつてはムラサキホコリカビなど、ホコリカビを最後につけていたが、近年は変形菌は菌類ではないという研究者の主張からカビを落として、ムラサキホコリ、サビホコリなどとしている著作が増えた。
ツノホコリ属(Ceratiomyxa)のみを含む。他の変形菌とは異なり、ゼラチン質で様々な形態（多く樹枝状）の子実体の表面に胞子を外生する。子実体は朽ち木の表面などに生じ、真っ白で樹状に分枝する。胞子は短い柄の上にあって、子実体の表面に一面に生じる（外生胞子）。生活環は完全には解明されていない。
この類は、胞子嚢の中に胞子を作る（内生胞子）のが普通な変形菌類の中では、上記のように外生胞子を作る点で明らかに異質であり、現在はむしろ原生粘菌として分類されている。ほとんどの分類群が微細な子実体しか作らない原生粘菌の中で例外的に巨大な変形体と子実体を形成するグループなのではないかと見られている。ツノホコリは日本でも最も普通に見られる変形菌の一つであるが、乾燥標本で新鮮な子実体の形態を保存することが難しい。
一般的な変形菌である。モジホコリ亜綱とも呼ばれる。子実体形成時に外側から固まる。軸を生じる場合、変形体の原形質はその内部を登ってゆき、軸の上にカップ状に伸長した胞子のうの内部で胞子形成が行われる。変形体はしばしば鮮やかな色彩を持ち、複雑な形態の網目状のネットワークを形成して運動する。
子実体形成時に内側から固まる。軸ができる場合、原形質はその外側を登ってゆき、アイスキャンディー状に、軸の上部の周囲を取り囲むように胞子のうが形成される。変形体は無色半透明で単純な形態をしており、薄い。
.JPG)
_F.H._Wigg.jpg)
