Turbinicarpus és un gènere de petits a mitjans cactus natius de les terres àrides del centre de Mèxic.
Es troben al nord-est de les regions de Mèxic, en particular els estats de San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas i Zacatecas.
Aquestes plantes suculentes creixen principalment en sòls de pedra calcària (mai sobre sòl volcànic), a altituds d'entre 300 i 3300 msnm. Solen limitar-se a hàbitats específics, generalment hostils per a la majoria de les plantes, principalment en zones rocoses molt drenades, compostes de pedra calcària, gres, esquist (neutre o alcalí), o en guix, de vegades tan pur que és gairebé blanc. En particular, en sentit estricte Turbinicarpus està adaptada a nínxols extrems: més del 80% de les espècies creixen en esquerdes de roques o entre les pedres sota d'elles, on la pols acumulada és suficient per permetre el desenvolupament de l'arrel. Sembla gairebé impossible que plantes tan petites puguin sobreviure en un entorn d'aquest tipus, no obstant això en les espècies que habiten a les zones seques i exposades, l'arrel és molt gruixuda, convertint-se en una arrel primària i actuant com una àncora però, el més important, és un magatzem d'aigua per als períodes secs. Són capaços de retreure per quedar gairebé ocultes a la terra de manera que estiguin menys exposades al sol i les espines sovint es transformen en una estructura semblant al paper per absorbir la major quantitat d'aigua. A més, el color de l'epidermis i l'entrellaçat d'espines les mimetitzen amb el sòl, el que garanteix una certa protecció davant possibles herbívors.
El gènere va ser descrit per (Backeb.) Buxb. & Backeb. i publicat a Jahrbuch der Deutschen Kakteen-Gesellschaft 1937(1): 27. 1937.[1] L'espècie tipus és: Turbinicarpus schmiedickeanus
Turbinicarpus: nom genèric que deriva del llatí "turbo" = "vèrtebres" i del grec "καρπός" (karpos) = "fruita", on es refereix a la forma de la fruita.
Turbinicarpus és un gènere de petits a mitjans cactus natius de les terres àrides del centre de Mèxic.
Turbinicarpus eine Pflanzengattung aus der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der botanische Name der Gattung leitet sich vom lateinischen Wort turbo für „Wirbel“, „Kreisel“ und dem griechischen Wort καρπός karpos für „Frucht“ ab. Er verweist auf die Form der Früchte.
Die Arten der Gattung Turbinicarpus sind kleinbleibend, wachsen meistens kugelförmig und verzweigen nur selten. Sie besitzen in der Regel eine Rübenwurzel. Rippen fehlen oder sind in deutlich sichtbare, meist niedrige, gerundete, selten konische, Höcker aufgelöst. Auf den Spitzen der Höcker sitzen häufig weiß bewollte Areolen, aus denen wenige, meist biegsame und nicht stechende oder kurze und anliegende Dornen entspringen.
Die in der Nähe der Triebspitze erscheinenden Blüten öffnen sich am Tag und sind weiß bis rosafarben oder magenta. Ihr Perikarpell ist kahl oder im oberen Teil mit wenigen Schuppen besetzt.
Die kreisel- bis kugelförmigen oder verlängerten Früchte reißen der Länge nach auf. Sie enthalten schwarze, höckerige, 1 bis 1,5 Millimeter lange Samen mit einem großen Hilum.
Die Gattung Turbinicarpus ist in Mexiko in den Bundesstaaten San Luis Potosí, Querétaro, Hidalgo, Nuevo León und Guanajuato verbreitet, wo sie auf Kalk- oder Gipsfelsen wachsen. Durch illegales Sammeln sind alle Arten der Gattung stark bedroht und daher im Anhang I des Washingtoner Artenschutz-Übereinkommens aufgeführt.
Die Gattung wurde erstmals 1936 vom Curt Backeberg als Untergattung zu Strombocactus beschrieben und 1937 in den Gattungsrang erhoben.[1] Typusart ist Turbinicarpus schmiedickeanus.
Zur Gattung Turbinicarpus gehören die folgenden Arten und Hybriden:[2]
Synonyme der Gattung sind Gymnocactus Backeb., Rapicactus Buxb. & Oehme, Normanbokea Kladiwa & Buxb., Gymnocactus V.John & Říha, Pseudosolisia Y.Itô, Bravocactus Doweld und Kadenicarpus Doweld.
Phylogenetische Untersuchungen zur Tribus Cacteae zeigten auf, das die Gattung in diesem Umfang polyphyletisch ist. Es wurden drei Kladen gefunden, darunter eine die mit den Arten der Sektion Rapicactus korrespondierte. Turbinicarpus horripilus und Turbinicarpus pseudomacrochele fielen in eine Klade abseits vom Rest der Turbinicarpus-Klade im engeren Sinn.[5] In zwei nachfolgenden Arbeiten aus dem Jahr 2019 wurden diese beiden Arten in die wiederanerkannte Gattung Kadenicarpus gestellt.[6][7]
Die Gattung umfasst die folgenden Arten:[8]
Turbinicarpus eine Pflanzengattung aus der Familie der Kakteengewächse (Cactaceae). Der botanische Name der Gattung leitet sich vom lateinischen Wort turbo für „Wirbel“, „Kreisel“ und dem griechischen Wort καρπός karpos für „Frucht“ ab. Er verweist auf die Form der Früchte.
Turbinicarpus is a genus of very small to medium-sized cacti, which inhabit the north-eastern regions of Mexico, in particular the states of San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas and Zacatecas.
The taxon was first proposed by Curt Backeberg as Strombocactus subgenus Turbinicarpus. It was elevated to a genus in 1937 by Franz Buxbaum and Backeberg.[1] The circumscription of Turbinicarpus has been described as "remarkably unstable", with species regularly transferred to other genera.[2] Its taxonomic history is often mixed with that of other genera like Echinocactus, Echinomastus, Gymnocactus, Mammillaria, Neolloydia, Normanbokea, Pediocactus, Pelecyphora, Strombocactus, Thelocactus and Toumeya, as the results of almost two centuries of constant evolution in the understanding of the affinities and relationships inside the family Cactaceae. A genus revision by Davide Donati in 2003, and again in 2004 with Carlo Zanovello, was based on a wide range of characters. At the end of that study, Rapicactus was considered a distinct genus from Turbinicarpus. The genus Turbinicarpus was subdivided in two subgenera at the light of the results of the DNA analysis, and into many series because of the ontogeny of the spination.[3] The broad circumscription of Turbinicarpus was recognized as polyphyletic by Hunt in 2016.[4] A phylogenetic study published in 2019 showed that both Kadenicarpus and Rapicactus were distinct from a more narrowly circumscribed and so monophyletic Turbinicarpus:[2]
Three species of other genera
Species of other genera
Turbinicarpus s.s.
As of March 2022, Plants of the World Online accepted the following species and hybrids:[5]
The following genera haven been brought into synonymy with Turbinicarpus:
These succulent plants grow mostly on limestone soil (never on volcanic soil), at altitudes between 300 and 3300 metres above sea level.
Turbinicarpus species are usually confined to specific habitats, generally hostile for the majority of plants, mostly in very drained rocky areas, composed of limestone, sandstone, schist (neutral or alkaline), or in very acidic and humiferous understorey, or in gypsum veins, sometimes so pure that they are almost white.
In particular, Turbinicarpus sensu stricto is adapted to extreme niches: more than 80% of the species grow in rock cracks or among the pebbles beneath them, where enough dust has accumulated to enable root development. It would seem almost impossible that plants so small could survive in such an environment, however in those species that inhabit dry and exposed areas, the root is very thick, becoming a taproot and acting like an anchor on the slopes but, more important, as water storage for the dry periods, capable of significantly retracting into the ground so that the stem is less exposed to the sun; the spines are often changed to adopt a very papery structure, capable of absorbing good quantities of water. Furthermore, the general look is extremely mimetic, thanks to the epidermis colour and the interlacing spines, guaranteeing a certain protection from eventual herbivores.
Turbinicarpus is a genus of very small to medium-sized cacti, which inhabit the north-eastern regions of Mexico, in particular the states of San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas and Zacatecas.
Turbinicarpus es un género de cactus pequeños a medianos nativos de las tierras áridas del centro de México.
Se encuentran en el nordeste de las regiones de México, en particular los estados de San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas y Zacatecas. Por deterioro del hábitat, o depredación, este género se encuentra en grave peligro de extinción de acuerdo al Apéndice 1 de CITES en el cual aparecen más de 20 especies de Turbinicarpus en esta condición crítica.
Estas plantas suculentas crecen principalmente en suelos de piedra caliza (nunca sobre suelo volcánico), a altitudes de entre 300 y 3300 msnm. Suelen limitarse a hábitats específicos, generalmente hostiles para la mayoría de las plantas, principalmente en zonas rocosas muy drenadas, compuestas de piedra caliza, arenisca, esquisto (neutro o alcalino), o en yeso, a veces tan puro que es casi blanco. En particular, en sentido estricto Turbinicarpus está adaptada a nichos extremos: más del 80% de las especies crecen en grietas de rocas o entre las piedras debajo de ellas, donde el polvo acumulado es suficiente para permitir el desarrollo de la raíz. Parece casi imposible que plantas tan pequeñas puedan sobrevivir en un entorno de este tipo, sin embargo en las especies que habitan en las zonas secas y expuestas, la raíz es muy gruesa, convirtiéndose en una raíz primaria y actuando como un ancla pero, lo más importante, es un almacén de agua para los períodos secos. Son capaces de retraerse para quedar casi ocultas en la tierra de modo que estén menos expuestas al sol y las espinas con frecuencia se transforman en una estructura semejante al papel para absorber la mayor cantidad de agua. Además, el color de la epidermis y el entrelazado de espinas las mimetizan con el suelo, lo que garantiza una cierta protección frente a posibles herbívoros.
El género fue descrito por (Backeb.) Buxb. & Backeb. y publicado en Jahrbuch der Deutschen Kakteen-Gesellschaft 1937(1): 27. 1937.[1] La especie tipo es: Turbinicarpus schmiedickeanus
Turbinicarpus: nombre genérico que deriva del latín "turbo" = "vértebras" y del griego "καρπός" (karpos) = "fruta", donde se refiere a la forma de la fruta.
Turbinicarpus es un género de cactus pequeños a medianos nativos de las tierras áridas del centro de México.
Keijukaktukset (Turbinicarpus) on kaktuskasvien heimoon kuuluva suku.
Kasvit ovat pienikokoisia, enimmäkseen pallomaisia, tavallisesti yksivartisia, toisinaan mätästäviä. Varsi on uurteeton tai uurteen reuna on jakautunut kyhmyiksi, jotka ovat enimmäkseen matalia, pyöreitä, eräissä tapauksissa keilamaisia. Areolit sijaitsevat kyhmyjen kärjissä ja ovat usein villakarvaisia ja valkoisia. Niissä on muutama tavallisesti taipuisa piikki, joka ei ole teräväkärkinen. Kukat kehittyvät varren kärkeen, ja kasvit kukkivat päiväaikaan. Kehälehdet ovat valkoisia, ruusun- tai magentanpunaisia. Kukkapohjus on kalju, tai sen yläosassa on muutama suomu. Hedelmä on marjamainen ja avautuva. Siementen pinta on kyhmyinen ja kannattimen kiinnityskohdan arpi (hilum) on kookas; siemenet ovat mustia.[1]
Suvun levinneisyysalue on Pohjois-Meksiko Coahuilasta etelään Guanajuatoon asti.[2]
Lajit kasvavat kalkkikivi- tai kipsikallioilla.[3]
Suku käsittää 25 lajia, joista yksi on luonnosta tavattu risteymä.[4]
Anderson, E. F. 2001: The Cactus Family. - Timber Press. Portland, Oregon. ISBN 0-88192-498-9
Keijukaktukset (Turbinicarpus) on kaktuskasvien heimoon kuuluva suku.
Turbinicarpus est un genre de cactus, on le trouve dans les régions du nord-est du Mexique, en particulier les états de San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas et de Zacatecas.
Selon NCBI (27 avril 2017)[3] :
Turbinicarpus est un genre de cactus, on le trouve dans les régions du nord-est du Mexique, en particulier les états de San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas et de Zacatecas.
Turbinicarpus (Backeb.) Buxb. & Backeb. è un genere di piante succulente della famiglia delle Cactacee, endemico del Messico[1].
Il genere è diffuso in particolare negli stati messicani di San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas e Zacatecas.
Queste piante crescono principalmente su suolo calcareo (mai su lava), ad un'altitudine che va da 300 a 3000 m s.l.m..
Sono generalmente confinate in habitat specifici, adattati a nicchie estreme, generalmente ostili per la maggioranza delle piante, quali fenditure rocciose molto drenate, composte da calcare, arenaria, scisto, terreno acido o gesso.
Il genere comprende le seguenti specie[1]:
Turbinicarpus saueri subsp. knuthianus
Turbinicarpus (Backeb.) Buxb. & Backeb. è un genere di piante succulente della famiglia delle Cactacee, endemico del Messico.
Kūgulis (Turbinicarpus) – kaktusinių (Cactaceae) šeimos augalų gentis, kuriai priklauso maži ir vidutinio dydžio kaktusai, paplitę centrinėje Meksikoje.
Gentyje yra apie 30 rūšių:
Turbinicarpus is een geslacht van cactussen. De soorten komen voor in noordoostelijk Mexico.
Multimedia w Wikimedia Commons Turbinicarpus (Backeb.) Buxb. & Backeb. – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych (Cactaceae).
Rodzaj Turbinicarpus jest czasem włączany do rodzaju Neolloydia[2].
Gymnocactus Backeb., Gymnocactus John & Riha (nom. inval.), Rapicactus Buxb. & Oehme[3].
Należy do rodziny kaktusowatych (Cactaceae) Juss., która jest jednym z kladów w obrębie rzędu goździkowców (Caryophyllales) i klasy roślin okrytonasiennych[1]. W obrębie kaktusowatych należy do plemienia Cacteae, podrodziny Cactoideae[4].
Gromada okrytonasienne (Magnoliophyta Cronquist), podgromada Magnoliophytina Frohne & U. Jensen ex Reveal, klasa Rosopsida Batsch, podklasa goździkowe (Caryophyllidae Takht.), nadrząd Caryophyllanae Takht., rząd goździkowce (Caryophyllales Perleb), podrząd Cactineae Bessey in C.K. Adams, rodzina kaktusowate (Cactaceae Juss.), rodzaj Turbinicarpus (Backeb.) Buxb. & Backeb[5].
Turbinicarpus (Backeb.) Buxb. & Backeb. – rodzaj sukulentów z rodziny kaktusowatych (Cactaceae).
Turbinicarpus este un gen de mici și mijlocii cactuși originari din pământurile aride ale Mexicului.
etc
Turbinicarpus este un gen de mici și mijlocii cactuși originari din pământurile aride ale Mexicului.
Turbinicarpus je rod kaktusov, v katerem so združeni nekateri majhni in srednje veliki kaktusi iz Mehike, zlasti države San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas in Zacatecas.
Rod Turbinicarpus je leta 1936 opisal Curt Backeberg kot podrod Strombocactus, leto kasneje pa sta ga C. Backeberg in Franz Buxbaum opisala kot samostojen rod.
Kaktusi iz rodu Turbinicarpus rastejo na različnih tleh od strmih skalnih pobočjih na višini od 300 do 3300 m. Korenine se zarastejo med skalne razpoke, na bolj rodovitnih področjih v ravninskem predelu pa rasejo v skoraj čistih apnenčastih tleh, kjer je površina zemlje praktično bele barve. V apnenčastih tleh rasejo predvsem T. lophophoroides, T. hoferi in drugi. Večina raste v tleh z nizko vsebnostjo organskih snovi in veliko količino peska, kar omogoča zelo dobro drenažo. Rastline, ki rastejo v zemlji z višjo vsebnostjo organskih sestavin so po navadi večje od tistih, kjer je vsebnost organskih sestavin nižja.
Ime rodu Turbinicarpus izhaja iz latinske besede turbo - vrtinčiti in grške besede karpos - plod.
Kot pri nekaterih drugih kaktusih je tudi pri rastlinah iz rodu Turbinicarpus koreninski sistem prilagojen preživetju v zelo sušnih področjih. Korenine so sestavljene iz zelo močnega, dolgega glavnega korena in treh do štirih manjših stranskih korenov, na katerih so tanki koreninski laski, kateri vsrkavajo vodo. Zgornji del korenin je pogosto nad zemljo. Koreninski sistem pomeni več kot 80 % skupne mase kaktusa. V času ko je vode dovolj, koreninski laski vsrkavajo iz zemlje vodo in jo shranjujejo v glavnem korenu. V kolikor je vode v izobilju, je možno da se kaktus tako napolni z vodo, da tudi bočno poči. V času suše kaktus črpa vodo iz glavnega korena. V dolgem sušnem obdobju se lahko koreninam zmanjša masa za 50 %. Korenine imajo tudi to lastnost, da se v suši skrčijo v tla ali v skalno razpoki, da se zaščitijo pred močnim soncem. Glavni koren služi kot sidro rastline na strmih pobočjih. Pri nekaterih vrstah Turbinicarpus iz podrodu Rapicactus - T. mandragora, T. subterraneus in T. zaragozae je koreninski sistem zelo tanek in manj sočen, je pa sposoben pognati nov zunanji del rastline, če se ta posuši ali jo požrejo kakšne živali.
Oblika stebla je odvisna od vrste. Turbinicarpus so večinoma okrogle do ovalno okrogle oblike. Rebra niso očitna, so pa lepo vidne bradavice, ki so večinoma okrogle, pri nekaterih vrstah tudi delno stožčaste, vendar nizke. Povrhnjica je zelo debela, da preprečuje izgubo tekočine. V povrhnjici so globoke reže, ki omogočajo rastlini izmenjavo plinov. V zelo sušnem obdobju se podobno kot pri nekaterih drugih rastlinah s CAM presnovo (crassulaceae acid metabolism) reže odprejo ponoči, ko so nižje temperature, da se zmanjša izguba tekočine.
Na vrhovih bradavic so areole, ki so v nekaterih primerih poraščene z belimi vlakni - trihomi.
Bodice, ki rastejo iz sredine areole, so večinoma zakrivljene, mehke, konice pa niso ostre. Pri nekaterih vrstah je površina bodic porozna, da lahko absorbira vlago. To se pojavlja pri T. schmiedickeanus, T. klinkerianus, T. gracilis in nekaterih drugih vrstah. Pri teh so na bodicah vidne prečne razpoke, ki absorbirajo vodo iz ozračja preko votlih celic. To je tudi slabost, saj skozi te razpoke izgubljajo vlago.
Cvetovi se pojavljajo tik pod vrhom bradavic, so zvončaste oblike in se široko odprejo na sončni svetlobi. Odvisno od vrste so bele, rumene in rožnate do rdeče barve.
Plod je okroglo podolgovate oblike. Ko je posušen, se po dolžini odpre. Semena so podolgovata, 1 - 1,5 mm dolga in črne barve. Semena pri večini rastlin iz rodu Tubinicarpus ostanejo skrita v gostih vlaknih na areolah in lahko ostanejo tam tudi nekaj let, kar je slabo za širjenje populacij določenih vrst, ki se omejijo na zelo majhen prostor. Rastline so zelo ogrožene tudi zaradi zbirateljskega nabiranja v naravi.
Kaktusi iz rodu Turbinicarpus so v evolucijskem razvoju prilagodili obliko plodov in semen, da se njihova semena razširijo čim dalje od matične rastline. Plodovi so oblikovani tako da jih ptice ter druge živali zaužijejo in jih odnesejo daleč proč od rastline. Semena so obdana z lupino, katere prebavni sok ne uniči. Ob izločanju iz živali lahko seme vzkali v živalskem blatu.
Seme se poseje spomladi ali jeseni v rastlinjakih v pokrite posode pri temperaturi so 30 °C. Substrat mora biti dobro prepusten in ne prekisel. Semena vzkalijo približno v treh tednih. Po kalitvi semen je potrebno posode odkriti in držati zmerno vlažnost. Pri velikosti 1 cm rastline pikiramo. Ko rastline dobijo dovolj močno povrhnjico, jih lahko posadimo v lonce. Pri večini vrst morajo biti zaradi debelega korena lonci globoki, pri T. lophophoroides in njihovih podvrstah pa ne, ker imajo plitko korenino.
Najpogostejši škodljivci pri gojenju so volnata uš in rdeči pajek. Najbolj pogosta je koreninska gniloba, ki se običajno pojavi zaradi nepravilne sestave substrata ali prepogostega zalivanja rastlin.
Vse vrste v rodu Turbinicarpus so skrajno ogrožene. So strogo zaščitene in so seznamu ogroženih rastlin CITES APP I.
Rod Turbinicarpus Podrod Turbinicarpus Serija Gracilis
Serija Lophophoroides
Serija Macrochele
Serija Turbinicarpus
Serija Valdeziani
Serija Gymnocactus
Serija Viereckii
Naravni križanci
Podrod Kadenicarpus Sekcija Bravocactus
Sekcija Kadenicarpus
Rod Rapicactus Podrod Rapicactus
Podrod Lodia
Turbinicarpus je rod kaktusov, v katerem so združeni nekateri majhni in srednje veliki kaktusi iz Mehike, zlasti države San Luis Potosí, Guanajuato, Nuevo León, Querétaro, Hidalgo, Coahuila, Tamaulipas in Zacatecas.
Rod Turbinicarpus je leta 1936 opisal Curt Backeberg kot podrod Strombocactus, leto kasneje pa sta ga C. Backeberg in Franz Buxbaum opisala kot samostojen rod.
Kaktusi iz rodu Turbinicarpus rastejo na različnih tleh od strmih skalnih pobočjih na višini od 300 do 3300 m. Korenine se zarastejo med skalne razpoke, na bolj rodovitnih področjih v ravninskem predelu pa rasejo v skoraj čistih apnenčastih tleh, kjer je površina zemlje praktično bele barve. V apnenčastih tleh rasejo predvsem T. lophophoroides, T. hoferi in drugi. Večina raste v tleh z nizko vsebnostjo organskih snovi in veliko količino peska, kar omogoča zelo dobro drenažo. Rastline, ki rastejo v zemlji z višjo vsebnostjo organskih sestavin so po navadi večje od tistih, kjer je vsebnost organskih sestavin nižja.
Småkaktussläktet[2] (Turbinicarpus) är ett suckulent släkte inom familjen kaktusväxter. Släktet beskrevs av Franz Buxbaum och Curt Backeberg 1937.
Grågrön småkaktus T. alonsoi
Långtaggig småkaktus T. horripilus
Fjädersmåkaktus T. valdezianus
Daggsmåkaktus T. schmiedickeanus
Flat småkaktus T. swobodae
Falsk giftkaktus T. lophophoroides
Turbinicarpus schmiedickeanus subsp. schwarzii
Turbinicarpus schmiedickeanus subsp. schwarzii SB269 (Matehuala, San Luis Potosi)-Blomma
Småkaktussläktet (Turbinicarpus) är ett suckulent släkte inom familjen kaktusväxter. Släktet beskrevs av Franz Buxbaum och Curt Backeberg 1937.
Назва роду походить від лат. turbinatus — кеглеподібний і грец. carpos — плід. Пов'язана з формою плодів рослин.
Перший представник роду був описаний як Echinocactus schmiedickeanus Boed. 1928 р. Фрідріхом Бедекером. 1936 р. Курт Баккеберг вводить у ботанічну номенклатуру назву Turbinicarpus як підрід монотипного роду Strombocactus Br. & R., але вже через рік, 1937 р. спільно з Ф. Буксбаумом переводить його в ранг самостійного роду. Згодом до роду Turbinicarpus увійшли роди Gymnocactus, Normanbokea, Rapicactus. Споріднений з родами Neolloydia, Escobaria, Coryphantha, Thelocactus, Sclerocactus.
Ареал розповсюдження обмежений мексиканськими штатами Сан-Луїс-Потосі, Тамауліпас, Ідальго та Техасом (США). Здебільшого турбінікарпуси виростають серед насичених вапняними породами кам'янистих осипів і надають перевагу пологій, злегка горбистій місцевості, а не крутим схилами гір. Невеликі за розмірами стебла рослин знаходять тимчасовий захист від палючих сонячних променів, притискаючись до граней уламків гірських порід, або в півтіні від більш великих представників флори. Більшість видів у посушливий період зменшує об'єм стебла і майже повністю заглиблюється у ґрунт. Надлишок вологи в період вегетації призводить навіть до розтріскування стебел, що більше спостерігається не в природних умовах, а в культурі. Для турбінікарпусів характерний дуже повільний ріст і різкі відмінності ювенільних форм від зрілої стадії розвитку, хоча вони можуть цвісти на 2-3-й рік після посіву. Останнім часом у каталогах торговельних фірм з'явилася велика група нових видів, таксономічний ранг яких досить сумнівний, незважаючи на їх видові описи, виконані в установленому порядку.
У колекціях турбінікарпусам виділяють сонячне місце з постійним припливом свіжого повітря. Полив у період вегетації помірний і нерегулярний, щоб земляний ком не тільки повністю просихав, а й перебував у такому стані деякий час. Турбінікарпуси добре ростуть на субстраті, який складається з 50 % суміші глини та піску, не більше 15 % листової землі, до 20 % гравійних крихт з додаванням дробленого мармуру або гіпсу, решта — наповнювачі. Взимку турбінікарпуси утримують сухо при температурі 6-10 °C. До кінця зимівлі стебла рослин дещо зморщуються, стають порівняно м'якими і помітно втягуються в субстрат. Перші весняні поливання не повинні призводити до застою вологи в ґрунті, оскільки це може призвести до загнивання рослини. З появою ознак вегетації і розвитком пуп'янків норму поливання збільшують. Розмножують турбінікарпуси посівом.
16 видів роду Турбінікарпус входять до Червоного списку Міжнародного Союзу Охорони Природи[3]
Виды этого рода образуют ясную, очень узко очерченную группу. Форма стебля этих растений напоминает форму стебля лофофоры с очень мягкими, приплюснутыми телами, которые в окраске варьируют от серовато- к голубовато-зеленой до коричневой. Их крупные, утончающиеся книзу стержневые корни, глубоко проникают в землю. Колючки почти во всех случаях развиваются в виде бумагообразных, волосовидных или перистых структур, часто они очень непостоянны и обычно служат больше камуфляжем растениям, нежели чем защитой. Плоды круглые в виде юлы, откуда и название рода. Речь идет о голых, гладких, матового цвета ягодах, которые разрываются или лопаются продольной щелью, причем, семена могут выпадать. Плоды турбиникарпусов, имеющие грязноватый цвет, вероятно, не так активно поедаются птицами или млекопитающими, как бросающиеся в глаза красные плоды многих миниатюрных кактусов, что обычно должно способствовать более широкому распространению растений. Распространение осуществляется преимущественно муравьями и ветром, а также вымыванием семян дождём, что ведёт лишь к ограниченной области распространения. В колониях, которые возникают таким путём, почти не встречаются вариации. Быстро развиваются из семян, и даже в культуре, если имеется более одного экземпляра для перекрестного оплодотворения, вскоре бывают окружены маленькими сеянцами.
В 1927 году Карл Бедекер описал Echinocactus schmiedickeanus — это первый представитель данной группы, который был открыт. Двумя годами позже Бергер отнёс новый вид к роду стромбокактус. Второй таксон был описан Вердерманом в 1931 году как Echinocactus macrochele, а пятью годами позже отнесен Бакебергом к роду стромбокактус. В это же время он предложил Turbinicarpus как подрод к роду Strombocactus. В 1934 году Вердерман описал Thelocactus lophophoroides, который в 1935 году Кнут отнес к роду стромбокактусу и который вместе с опубликованным в 1936 году Strombocactus pseudomacrochele Backeberg был присоединен в 1937 году Буксбаумом и Бакебергом к роду Turbinicarpus, когда они установили этот род.
Турбиникарпусы в культуре довольно просто выращивать, ни в коем случае их не следует прививать. Разве что для получения семян. Согласно условиям на их родине, они в России растут лучше всего в почти чисто минеральной земле с малым добавлением гумуса. С поливом следует быть очень осторожным, иначе растущие на своих корнях растения вскоре становятся в 5—10 раз крупнее своих пребывающих в природе собратьев. Как и у почти всех других кактусов, им следует обеспечить холодную зимовку с температурой около +10 °C и в это время не поливать. Самая лучшая культура для Турбиникарпусов - выращивание в чисто минеральном (гравийном) субстрате.
Виды этого рода образуют ясную, очень узко очерченную группу. Форма стебля этих растений напоминает форму стебля лофофоры с очень мягкими, приплюснутыми телами, которые в окраске варьируют от серовато- к голубовато-зеленой до коричневой. Их крупные, утончающиеся книзу стержневые корни, глубоко проникают в землю. Колючки почти во всех случаях развиваются в виде бумагообразных, волосовидных или перистых структур, часто они очень непостоянны и обычно служат больше камуфляжем растениям, нежели чем защитой. Плоды круглые в виде юлы, откуда и название рода. Речь идет о голых, гладких, матового цвета ягодах, которые разрываются или лопаются продольной щелью, причем, семена могут выпадать. Плоды турбиникарпусов, имеющие грязноватый цвет, вероятно, не так активно поедаются птицами или млекопитающими, как бросающиеся в глаза красные плоды многих миниатюрных кактусов, что обычно должно способствовать более широкому распространению растений. Распространение осуществляется преимущественно муравьями и ветром, а также вымыванием семян дождём, что ведёт лишь к ограниченной области распространения. В колониях, которые возникают таким путём, почти не встречаются вариации. Быстро развиваются из семян, и даже в культуре, если имеется более одного экземпляра для перекрестного оплодотворения, вскоре бывают окружены маленькими сеянцами.
姣麗球屬（学名：Turbinicarpus），又名陀螺果球屬或獨樂果屬，是一屬非常細小至中等大小的仙人掌，分佈在墨西哥東北部，即聖路易斯波托西州、瓜納華托州、新萊昂州、克雷塔羅州、伊達爾戈州、科阿韋拉州、塔毛利帕斯州及薩卡特卡斯州。
姣麗球屬是肉質植物，大部份在石灰岩土壤上生長。它們分佈介乎海拔300-3300米。它們受限於特定的種植條件，會與大部份植物存在競爭，土壤須排水良好，一般為石灰岩、砂石、片岩或石膏脈。
姣麗球屬適應了極端的生態位：多於80%的物種都會在岩縫或礫石生長，縫間積存的塵埃可以幫助根部發育。外表看來這麼細小的植物很難在這類環境生存，但生長在乾旱環境的姣麗球屬，其根部非常肥大，可以牢牢的抓住基床及儲存水份。其刺經常會轉變為非常薄的結構，也能吸收大量的水份。它們的外觀可以作為偽裝，免受草食性動物的侵擾。
姣麗球屬的分類歷史非常複雜，往往與其他的屬有所混淆，如金琥屬、美刺玉屬、裸玉屬、乳突球屬、Neolloydia、Normanbokea、月華玉屬、斧突球屬、菊水屬、瘤玉屬及Toumeya，這是因為在200年間對於仙人掌科內的關係及親緣不斷有新的認識。
就姣麗球屬的分類有很多不同的意見，但根據果實學、生物地理學、DNA分析、生態、花朵特徵、雜交測試、形態、個體發生學及種子特徵，得出Rapicactus應為獨立的屬，而姣麗球屬則可以細分為兩個亞屬。[1]
以下是姣麗球屬下的分類：
