nomes no trilho de navegação
Carya illinoinensis is the state tree of Texas.
Native Americans used Carya illlinoinensis medicinally as a dermatological aid and as a remedy for tuberculosis (D. E. Moerman 1986).
El Pacaner (Carya illinoinensis) és un arbre de la mateixa família botànica que el noguer (Juglandaceae) originari del centre dels Estats Units.
Arbre monoic que pot superar els 30 metres d'alçada, caducifoli, fulles alternes i pinnades de fins a 70 cm de llarg. Flors de pol·linització anemòfila les masculines en forma d'ament de color verd les femenines en forma d'espiga. Els fruits es disposen en raïms i són oblongs de 6 cm de llarg i 3 cm d'ample.
Necessita prop de mil hores de fred (hores en què la temperatura ha estat per sota del llindar dels 7 °C) per la qual cosa no pot conrear-se en climes tropicals. A l'hivern suporta temperatures per sota dels -20ªC. No aguanta la secada es fa en climes humids o en regadiu. Algunes varietats americanes són: Curtis, Frotscher, Moneymaker o Pabst Arbre de creixement lent tarda uns 10 anys a donar fruit però quan és adult pot donar 100 kg de nous. Viu molts anys.
Les nous del pacaner s'anomenen pacanes (pacana en singular)[1] i són comestibles (70% d'oli) i la fusta (pesant i dura) té molts usos en ebenisteria i com a combustible o fusta per fumar productes alimentaris.
L'oli de llavors del pacaner (en anglès: Cashew shell oil) és tòxic pels humans però hi ha estudis que indiquen que actua contra la càries dental.[2] L'oli de pacaner es fa servir per al tractament de la fusta i contra l'atac dels tèrmits, a més es fa servir com additiu als líquids dels frens en automoció.[3]
El Pacaner (Carya illinoinensis) és un arbre de la mateixa família botànica que el noguer (Juglandaceae) originari del centre dels Estats Units.
Ořechovec pekanový (Carya illinoinensis) je druh ořechovce, jehož jiný název pekan pochází z algonquinského slova, které znamená „ořech, který potřebuje k rozbití kámen“. Ořechovec pekanový je mohutný strom pocházející z centrální části jihu Severní Ameriky (státy Iowa, Illinois, Kansas, Missouri, Indiana, Tennessee, Kentucky, Mississippi, Louisiana, Texas, Oklahoma, Arkansas).
Listnatý, jednodomý, opadavý, středně rychle rostoucí strom, dosahující výšek 50 m a šířek 20 m, s přímým kmenem, který má až 2 m v průměru. Kořenový systém je z většiny tvořen velmi dlouhým hlavním kůlovým kořenem. Strom začíná plodit přibližně kolem 20 . roku věku a dožívá se přes 300 let. Borka je šedohnědočerná, zprvu hladká a později rozbrázděná do tenkých přerušovaných proužků a často šupinovitá. Koruna je široká a zaoblená. Pupeny jsou žlutohnědé a chlupaté, se žlutohnědým hlavním vrcholovým pupenem (terminální pupen) se 4 šupinami. Letorosty bývají zpočátku hnědé, později červenohnědé, středně silné, hladké. Listové šupiny velké a trojlaločné. Listy jsou leskle zelené barvy (na podzim žluté), tenčí než u ořešáku královského (Juglans regia), 25-50 cm dlouhé, střídavě uspořádané, lichozpeřené, skládají se ze 7-17 10-20 cm dlouhých a 2,5-4 cm širokých lístků s pilovitým okrajem a kopinatě vejčitou až kopinatě elipsovitou či dlouze elipsovitou čepelí; čepel listu má nesymetrickou, široce klínovitou či ledvinovitou základnu a zašpičatělý vrchol; listy jsou zespodu chlupaté či bez chlupů; řapík listu je 4-8 cm dlouhý, hlavní osa listu (vřeteno) je většinou hladká či mírně chlupatá. Olistění od června do října. Květem je jehněda. Samčí jehnědy jsou téměř bez stopky, žlutozelené a 15 cm dlouhé, s řídce chlupatými prašníky, samičí jsou zelené a mají 7 cm na délku. Květy ořechovce pekanu jsou samosprašné a větrosprašné, při použití více odlišných druhů stromů dochází nicméně k větší sklizni kvalitnějších plodů. Plodem je peckovice s jednou peckou obalenou ve slupce. Slupka 3-4 mm silná, zpočátku zelená a dozráváním hnědnoucí, je rozdělena do několika částí, které se na podzim otevírají, aby uvolnily pecku se semenem uvnitř. Slupka je zde v podstatě pokožka plodu a „oříšek" je pecka obsahující semeno. Plody rostou po 3 až 12 . Pecka je vejčitě elipsovitého tvaru, 3-5 cm dlouhá a 2-3 cm široká, červenohnědé barvy, s asi 1 mm silnou, u báze dvoukomorovou a bezešvou (bez podélné brázdy) skořápkou, s jedlým semenem [1]. Strom kvete duben-květen, plody dozrávají v říjnu. Za rok lze z jednoho dospělého stromu (75-225 let starý) sklidit 200-450 kg plodů.
Ořechovec pekan (a ořechovce obecně) jsou blízce příbuzné ořešákům, například ořešáku královskému Juglans regia, známému a pěstovanému mimo jiné v České republice. Ořechovec pekan je hodně šlechtěn, existuje přes 500 kultivarů, které se liší množstvím plodů ročně, velikostí plodů, tloušťkou skořápky, vlastnostmi jader (semen) - příchutí a olejnatostí, dobou první plodnosti stromu, odolností stromu proti nemocem, délkou zrání plodů, odolností vůči mrazu a jinými vlastnostmi.
Strom roste přirozeně v jižní části Severní Ameriky především v údolí řeky Mississippi a jejích přítoků (od států Iowa a Illinois až po Mexický záliv) a též kolem řek v Oklahomě a Texasu; a v severním Mexiku. Pro komerční sklizeň plodů je vysazován též v Alabamě, Louisianě, Georgii, Mississippi, a Novém Mexiku (v Novém Mexiku s umělým zavlažováním) a mimo USA v jižní Africe, Austrálii, Číně, Francii, Izraeli a Španělsku a jinde.
Strom potřebuje plné slunce, snese i polostín (v polostínu se mu tolik nedaří), nesnáší stín. Roste v nadmořských výškách 500 až 1200 m. Půdy aluviální, mírně kyselé až neutrální či mírně zásadité - pH 4,5 - 8,3 , vlhké, hluboké, písčité, jílové či jílovité, vodu dobře odvádějící (nemá rád trvale zavodněné, ale ani příliš dlouho vysušené půdy), nesnáší zasolení půdy, potřebuje půdy bohaté na humus. V přírodě roste obvykle ve smíšených lesích dohromady s jilmem Ulmus americana, ambroňí západní Liquidambar styraciflua, topoly Populus a dřezovcem trojtrnným Gleditsia triacanthos a jinými blízko řek, ve vlhkém a teplém klimatu; nejrychleji roste při průměrné letní teplotě 24-30 °C a úhrnných ročních srážkách asi 2400 mm. Strom dokáže tolerovat zatopení ve stádiu dormance, nikoliv ovšem ve stádiu vegetace. Ořechovec pekan je citlivý na lesní požáry pro svou poměrně tenkou borku. Po požáru dochází k regeneraci populace prostřednictvím semen, šířených vodou a zvířaty. Mrazuvzdorný do –28 °C. Semena potřebují pro klíčení před výsevem studenou a vlhkou stratifikaci po dobu 30-60 dní při teplotě kolem 4 °C a pak projít vývojem při pokojové teplotě. Při výsevu semen přímo ven je třeba chránit semena před myšmi. Jakmile budou semenáče dostatečně velké pro manipulaci, je potřebné je opatrně přesadit do hlubokého květináče kvůli dlouhému kůlovému kořenu a pak co nejdříve zasadit do místa trvalého růstu. Před první zimou je dobrá mírná ochrana sazenice před mrazy. Strom je důležitou potravou a úkrytem pro různá zvířata: semenáče stromu a nižší větve dospělých stromů spásá jelenec běloocasý Odocoileus virginianus; semeny stromu se živí mnoho ptáků, dále mýval severní Procyon lotor, vačice Didelphimorphia a veverky.
Semeno uvnitř skořápky požírají brouk z rodu nosatců Curculio caryae a housenky obaleče ořechovcového Cydia caryana. Na pupenech a též semenech stromu si pochutnávají larvy zavíječe ořechožravého Acrobasis nuxvorella. Ze spodní strany listů škodí černá mšice Melanocallis caryaefoliae. Kmen stromu ražbou tunelů poškozují a strom oslabují drtníci Xylosandrus crassiusculus, kteří nepožírají dřevo, ale živí se symbiotickými houbami z rodu Ambrosiella, které v těchto tunelech pěstují a mnoho dalších. Z infekčních nemocí například bakterie Agrobacterium tumefaciens, která infikuje poškozené či prasklé kořeny a potom způsobuje nádory na těchto kořenech a celkově oslabuje strom. Houba čern Fusicladium effusum způsobuje strupy, poškození a likvidaci rostlinných pletiv na větvích, řapících, listech a na plodech a další. Naopak tento strom je výrazně imunní vůči napadení houbou václavkou (Armillaria).
Dobře maskovaná severoamerická zákeřnice Arilus cristatus je pro strom prospěšná, jedná se o predátora, požírajícího celou řadu jiného hmyzu, tedy i toho, co strom poškozuje.
Tvrdé, těžké, hrubě zrnité, křehké a nepříliš odolné červenohnědé dřevo je využíváno na: rukojeťi (zemědělských) nářadí, na nábytek, k výrobě dýhy a podlahovin, vozů či jako palivo. Semena: ke konzumaci – domorodí američané sbírali a konzumovali s oblibou semena pekanu; semena lze jíst syrová či vařená; obsahují hodně tuku a jsou sladké a máslové chuti; používají se též jako součást zmrzliny, koláčů, dortů a chleba. Skladování plodů: Po zhnědnutí zelené slupky a vypadnutí zralých pecek v pozdním podzimu lze celé neporušené (nevylouskané) pecky ("oříšky"), obsahující uzrálé semeno, skladovat v chladných a suchých prostorech nejméně kolem 6 měsíců. V tradiční medicíně domorodých američanů (Indiánů) byly používány: Listy a borka pro své svíravé účinky. Komančové využívali obklady z drcených listů pekanu na léčbu kožních houbových chorob (dermatofytů). Indiáni ze severoamerického kmene Kiowa pili odvar z borky pekanu proti tuberkulóze. Větrem přenášený pyl stromu může některým lidem způsobovat pylové alergie. Ořechovec pekan je národním stromem Texasu. Pro mohutný vzrůst a ozdobné, peří připomínající a barvy na podzim měnící listí, je využíván také jako okrasná a stínotvorná dřevina, pro velký vzrůst je třeba sázet stromy minimálně 12 metrů od sebe (raději mnohem více) a počítat s obrovskými rozměry stromu, ořechovec pekan není do malých dvorků vhodný.
Ořechovec pekan, listí.
Ořechovec pekan, listy a plody.
Ořechovec pekan, detail jehnědy.
Ořechovec pekan, detail nevylouskané pecky („ořechu“) se semenem uvnitř.
Semeno ořechovce pekanového zvenku, vylouskané z pecky.
Semeno ořechovce pekanového zevnitř, vylouskané z pecky.
Vnější podoba (habitus) pekanového stromu v botanické zahradě Manie van der Schijff, univerzita v Pretorii, jižní Afrika.
Carya pekan (vnější podoba v době podzimního zbarvování listů). Místo: Maui, MISC HQ Piiholo, Havajské ostrovy, Havaj.
Obrázky, zvuky či videa k tématu ořechovec pekanový ve Wikimedia Commons
Ořechovec pekanový (Carya illinoinensis) je druh ořechovce, jehož jiný název pekan pochází z algonquinského slova, které znamená „ořech, který potřebuje k rozbití kámen“. Ořechovec pekanový je mohutný strom pocházející z centrální části jihu Severní Ameriky (státy Iowa, Illinois, Kansas, Missouri, Indiana, Tennessee, Kentucky, Mississippi, Louisiana, Texas, Oklahoma, Arkansas).
Pekaanipähkinä eli pekaanihikkori[2] (Carya illinoinensis) on jalopähkinäkasveihin kuuluva kesävihanta puu, joka kasvaa alkuperäisenä Mississippijoen laaksossa Yhdysvaltojen keskiosissa.[3][4] Tämä suurikokoinen puu on tunnetuin hikkoreista ja pähkinöidensä ansiosta yksi kaupallisesti merkittävimmistä puulajeista Pohjois-Amerikassa. Siitä on jalostettu useita kaupalliseen pähkinäntuotantoon soveltuvia lajikkeita, joita viljellään Yhdysvalloissa ja muualla maailmassa.[3][5]
Sana ’pekaani’ on peräisin algonkin-kielistä ja tarkoittaa hankalasti rikottavaa pähkinää.[6] Lajin tieteellinen nimi Carya illinoinensis tarkoittaa suomeksi illinois’npähkinää ja viittaa sen alkuperään.[5]
Pekaanipähkinä on suurikokoinen ja pitkäikäinen puu, joka kasvaa keskimäärin 30–45 metriä korkeaksi ja rinnankorkeusläpimitaltaan 180–210 senttimetriä paksuksi.[4] Se on suurin kaikista hikkorilajeista.[7] Suotuisilla kasvupaikoilla se voi saavuttaa jopa 55 metrin korkeuden ja yli 300 vuoden iän.[3]
Pekaanipähkinällä on syvälle ulottuva pääjuuri ja etäälle levittäytyvä sivujuuristo.[8] Sillä on korkea runko, joka jakautuu koheneviksi, suuriksi haaroiksi ja muodostaa leveän, pyöreän latvuksen. Runkoa peittää harmaanruskea kaarna, joka on nuorena sileää mutta vanhemmiten halkeilee rosoisesti pitkittäisiksi suomuiksi.[5][7] Kuluvan vuoden versot ovat melko ohuet, karvaiset ja vaaleanruskeat ja silmut pienet ja keltaiset tai ruskeat.[7]
Päätöpariset lehdet ovat 30–50 senttimetriä pitkät ja jakaantuvat 11–17 lyhytruotiseen lehdykkään. Yksittäinen lehdykkä on 5–18 senttimetriä pitkä, sirppimäinen, pitkäsuippuinen, hienosahainen ja kalju tai vähäkarvainen. Sen yläpinta on kellanvihreä ja alapinta hieman vaaleampi. Lehdet puhkeavat hyvin myöhään ja pysyvät vihreinä pitkälle syksyyn ennen muuttumistaan keltaisiksi.[5][7]
Pekaanipähkinä on yksikotinen, tuulipölytteinen kasvi, jonka pikkuruiset, vihertävät kukat puhkeavat ennen lehtiä huhti–toukokuussa.[3][5] Hedekukissa on 5–6 hedettä, ja ne muodostavat ohuita, riippuvia ja 8–15 senttimetriä pitkiä norkkoja, jotka kasvavat kolmen norkon ryppäissä. Emikukissa on 2–4 luottia, ja ne kasvavat 2–10 kukan ryhmissä kuluvan vuoden verson kärjessä.[3][5]
Syys–lokakuussa kypsyvä hedelmä on pähkinää muistuttava luumarja.[9] Se on munan tai päärynän muotoinen, 3–5 senttimetriä pitkä, pyöreätyvinen ja teräväkärkinen. Vihreä hedelmäsuojus muuttuu hedelmän kypsyessä tummanruskeaksi. Se jakaantuu neljään liuskaan, jotka avautuvat hedelmän tyveen saakka. Sisältä paljastuu vaaleanruskea, ohut endokarppi eli luumarjan ”kivi”, joka kätkee sisälleen syötävän siemenen.[3][5][9]
Pekaanipähkinän siementuotanto alkaa kunnolla noin 20 vuoden iässä, saavuttaa huippunsa 75–225 vuoden iässä ja lakkaa yleensä viimeistään 300 vuoden iässä. Hyvät siemenvuodet kertautuvat 1–3 vuoden välein. Yksittäinen puu tuottaa vuodessa keskimäärin 40 kilogrammaa pähkinöitä. Siemenet leviävät oravien, lintujen ja veden kuljettamina. Siementen lisäksi laji voi lisääntyä kanto- ja juurivesojen avulla.[3][4]
Pekaanipähkinä kasvaa alkuperäisenä Mississippijoen laaksossa. Levinneisyysalueen länsiraja kulkee Etelä-Indianasta Illinoisin, Kaakkois-Iowan ja Itä-Kansasin kautta Keski-Texasiin etelässä. Idässä levinneisyysalue ulottuu Mississipin ja Tennesseen länsiosiin. Levinneisyysalueen itäpuolella on yksittäisiä esiintymiä Lounais-Ohiosta Kentuckyyn ja Alabamaan. Lajia esiintyy myös siellä täällä Meksikon koillis- ja keskiosissa.[3][4]
Pekaanipähkinä menestyy parhaiten kosteassa hiesumaassa, jossa vesi ei seiso kovin pitkään.[3][5] Tyypillisiä kasvupaikkoja ovat jokien tulvatasangot ja laaksot noin 500 metrin korkeudelle saakka.[5] Sitä esiintyy myös maalajiltaan hienojakoisemmilla paikoilla, lähinnä nuorissa alluviaalisissa maannoksissa, jotka läpäisevät hyvin vettä. Tiiviissä savimaassa viihtyy paremmin toinen hikkorilaji, Carya aquatica.[3]
Pekaanipähkinä kasvaa tavallisesti lehtimetsissä, joiden puusto ei ole vielä saavuttanut päätemetsävaihetta.[5][3] Näiden metsien muita valtapuulajeja ovat amerikanplataani, valkojalava ja lännenambrapuu. Se sietää melko huonosti varjostusta, tosin paremmin kuin amerikanmustapoppeli ja pajut, joiden kanssa se muodostaa myös metsiä. Muita tyypillisiä seuralaislajeja ovat punasaarni, keltikset, saarnivaahtera, hopeavaahtera ja vesitammi.[3]
Pekaanipähkinä viihtyy kosteassa ilmastossa, jossa vuotuinen sademäärä on pienimillään 760 millimetriä ja enimmillään yli 2 010 millimetriä. Kesän keskilämpötila voi olla jopa 27 celsiusastetta, talven keskilämpötila vaihtelee −1 asteesta 10 asteeseen.[3]
Pekaanipähkinöitä syödään sellaisenaan ja käytetään leivonnassa ja ruoanlaitossa. Tunnetuimpia reseptejä ovat amerikkalainen pekaanipiiras ja louisianalaiset praliinit.[10] Pekaanipähkinä muistuttaa sukulaistaan saksanpähkinää, mutta sen kuori on tummempi ja sileämpi eikä sisuskaan ole yhtä ryppyinen.[11] Pähkinän öljypitoisuus on erittäin suuri, noin 70 prosenttia, ja se sisältää runsaasti hivenaineita.[10][12]
Pohjois-Amerikan alkuperäiskansat söivät pähkinöitä jo kauan ennen uudisasukkaiden saapumista Amerikan mantereelle.[10] He käyttivät kasvia myös ihottumien ja tuberkuloosin hoidossa.[1] Kaupallinen kasvatus alkoi Yhdysvalloissa 1800-luvun loppupuolella.[10] Yhdysvallat tuottaa vuosittain noin 140 miljoonaa kiloa pekaanipähkinöitä, mikä on yli 80 prosenttia maailman kokonaistuotannosta. Eniten pähkinöitä viljellään Georgian, Texasin ja New Mexicon osavaltioissa.[13][14] Kasvi onkin nimetty Texasin tunnuspuuksi.[1] Muita tuottajamaita ovat Meksiko, Australia, Etelä-Afrikka, Israel, Kiina ja Argentiina.[13]
Pekaanipähkinän puuaines ei ole yhtä hyvälaatuista kuin muilla hikkoreilla. Siitä valmistetaan kuitenkin jonkin verran huonekaluja, kaappeja, sisustuspaneeleja, kuormalavoja ja puuviilua, ja sitä käytetään lihan savustamisessa.[3][4][5] Pekaanipähkinä on myös yleinen koristekasvi.[4]
Pähkinät ovat tärkeä ravinnonlähde monille linnuille, mustaoravalle, harmaaoravalle, pussirotille, pesukarhulle ja pekareille. Valkohäntäpeura syö mielellään vanhojen pekaanipähkinöiden lehtiä.[3][4]
Pekaanipähkinä eli pekaanihikkori (Carya illinoinensis) on jalopähkinäkasveihin kuuluva kesävihanta puu, joka kasvaa alkuperäisenä Mississippijoen laaksossa Yhdysvaltojen keskiosissa. Tämä suurikokoinen puu on tunnetuin hikkoreista ja pähkinöidensä ansiosta yksi kaupallisesti merkittävimmistä puulajeista Pohjois-Amerikassa. Siitä on jalostettu useita kaupalliseen pähkinäntuotantoon soveltuvia lajikkeita, joita viljellään Yhdysvalloissa ja muualla maailmassa.
Sana ’pekaani’ on peräisin algonkin-kielistä ja tarkoittaa hankalasti rikottavaa pähkinää. Lajin tieteellinen nimi Carya illinoinensis tarkoittaa suomeksi illinois’npähkinää ja viittaa sen alkuperään.
De pecannoot (Carya illinoinensis) is een bladverliezende, tot 40 of 50 meter hoge boom uit de okkernootfamilie (Juglandaceae). De bladeren zijn afwisselend geplaatst, oneven geveerd en 30–50 cm lang. De deelblaadjes zijn ei- tot lancetvormig, 10–20 cm lang en aan de randen gezaagd. De geliggroene bloemen groeien in tot 12 cm lange bloeiwijzen.
De vruchten zijn langwerpig-ovale tot cilindrische nootvruchten. De schil is roodbruin van kleur en bezet met donkerbruine strepen. Het zaad is net als bij de walnoot sterk gegroefd. Het heeft een zoetig tot nootachtige smaak. De zaden bevatten tot 75% vet en circa 10% eiwit. Hiernaast bevatten ze veel zink en vitamine B1. Een handje pecannoten (25 g) bevat ongeveer een kwart van de aanbevolen dagelijkse hoeveelheid zink en 18% aan vitamine B1.[1]
De zaden van de noot worden rauw gegeten. Ook worden ze vaak geroosterd en gezouten aangeboden of voor de garnering van gebak, zoetwaren en ijs gebruikt. De olie die uit de vruchten kan worden gewonnen is eetbaar, maar wordt overwegend in de cosmetica-industrie gebruikt. Het wordt gebruikt voor de productie van kleurstoffen en zeep. Het hout van de boom is hard en wordt voor de fabricage van parket gebruikt. Qua belang ligt de pecannoot voor het gebruik als hardhout in de Verenigde Staten direct onder walnoten- en kersenhout. Omdat de plant een diep wortelsysteem heeft wordt de boom ook aangeplant om erosie tegen te gaan.
De pecannoot komt van nature voor in het zuiden van de Verenigde Staten. Hij wordt in gebieden met een subtropisch of warm gematigd klimaat aangeplant. Ook in het Nederlandse klimaat kunnen pecannoten groeien, in het bijzonder de meest noordelijke rassen uit de Verenigde Staten.[2] Hoofdproducent van de pecannoten zijn de Verenigde Staten die jaarlijks 150.000 tot 200.000 ton produceren.
Bronnen, noten en/of referentiesPecantre (Carya illinoinensis) er et løvfellende tre i hickoryslekta. De velsmakende nøttene kalles pecannøtter.
Treet blir opptil 44 m høyt. Barken er furete og lysegrå eller brun. Bladene er finnete og 40–70 cm lange. Det er som regel 9–13 småblader, som er tannete, 2–16 cm lange og 1–7 cm brede. Blomstringstiden er april–mai. Hann- og hunnblomstene sitter hver for seg i rakler, men alle trær har blomster av begge kjønn. Frukten er mørkebrun med et 3–4 mm tykt skall, som sprekker slik at nøtten kommer fram.
Arten krever et fuktig og varmt klima og vokser hovedsakelig i nedre del av Mississippi-dalen i USA. Her finnes den fra østlige Kansas og sentrale Texas østover til vestlige Mississippi og vestlige Tennessee. Det er også noen isolerte forekomster i Mexico. Den vokser hovedsakelig sammen med amerikaplatan, ambratre og kvitalm. Andre trær på disse stedene er grønnask, nesletre, asklønn, sølvlønn, vasseik og Asimina triloba. Vanlige klatreplanter er blant annet giftsumak, vin og Smilax.
Pecantreets virke anvendes til golv, møbler og som smaksetter til røkt mat. Nøttene inneholder 72 % fett (hvorav 63 % umettet fett), 14 % kullhydrater (hvorav 10 % kostfiber) og 9 % protein. De ligner valnøtt, men med glatt skall og anvendes for eksempel i iskrem. Arten blir også dyrket andre steder som Hawaii, Australia, Brasil, Kina, Israel, Peru og Sør-Afrika.
Bark
Bladverk
Rakler
Pecannøtt på treet
Pecannøtter
Den spiselige delen
Pecantre (Carya illinoinensis) er et løvfellende tre i hickoryslekta. De velsmakende nøttene kalles pecannøtter.
Treet blir opptil 44 m høyt. Barken er furete og lysegrå eller brun. Bladene er finnete og 40–70 cm lange. Det er som regel 9–13 småblader, som er tannete, 2–16 cm lange og 1–7 cm brede. Blomstringstiden er april–mai. Hann- og hunnblomstene sitter hver for seg i rakler, men alle trær har blomster av begge kjønn. Frukten er mørkebrun med et 3–4 mm tykt skall, som sprekker slik at nøtten kommer fram.
Arten krever et fuktig og varmt klima og vokser hovedsakelig i nedre del av Mississippi-dalen i USA. Her finnes den fra østlige Kansas og sentrale Texas østover til vestlige Mississippi og vestlige Tennessee. Det er også noen isolerte forekomster i Mexico. Den vokser hovedsakelig sammen med amerikaplatan, ambratre og kvitalm. Andre trær på disse stedene er grønnask, nesletre, asklønn, sølvlønn, vasseik og Asimina triloba. Vanlige klatreplanter er blant annet giftsumak, vin og Smilax.
Pecantreets virke anvendes til golv, møbler og som smaksetter til røkt mat. Nøttene inneholder 72 % fett (hvorav 63 % umettet fett), 14 % kullhydrater (hvorav 10 % kostfiber) og 9 % protein. De ligner valnøtt, men med glatt skall og anvendes for eksempel i iskrem. Arten blir også dyrket andre steder som Hawaii, Australia, Brasil, Kina, Israel, Peru og Sør-Afrika.
Multimedia w Wikimedia Commons 
Hasło w Wikisłowniku Orzesznik jadalny, orzesznik pekanowy, orzesznik owocowy (Carya illinoinensis (Wangenh.) K.Koch), zwany także pekanem – gatunek drzewa należącego do rodziny orzechowatych. Naturalnie występuje w Ameryce Północnej, w Stanach Zjednoczonych od południowej części stanów Iowa, Illinois i Indiany do Georgii, Alabamy, Missisipi, Luizjany, Teksasu, Oklahomy i Arkansas na południu oraz w zachodniej części Kentucky, Północnej Karoliny i wschodniej części Tennessee, a także w Meksyku od stanów Coahuila na północy do Jalisco i Veracruz na południu[3][4].
Angielskie słowo pecan pochodzi z języka Indian Algonkinów i oznacza "orzech zbyt twardy do zgniecenia dłonią" lub – szerzej – "coś do zmiażdżenia tylko narzędziem"[5].
Pierwszy w Europie opis orzesznika jadalnego poznano w XVI wieku dzięki hiszpańskiemu podróżnikowi i odkrywcy Álvar Núñez Cabeza de Vaca, a Hiszpanie w następnych latach stopniowo introdukowali ten gatunek do południowej Europy, a następnie Afryki i Azji. W Polsce gatunek niezwykle rzadko spotykany, głównie ze względu na wysoką wrażliwość na mróz. Sporadycznie sadzony bywa w ogrodach botanicznych lub arboretach, jednak po kilku latach zwykle przemarza. Sadzony na Wyspach Brytyjskich, także słabo rośnie [6].
Jest to jeden z ważniejszych gatunków uprawnych w Stanach Zjednoczonych, które są największym producentem pekanów na świecie. Oprócz tego kraju znaczącymi producentami są: Meksyk, Australia, Izrael, Republika Południowej Afryki oraz w mniejszym stopniu Chiny i Argentyna[14]. W USA średnioroczna produkcja wynosi od 150–200 tys. ton rocznie, a najwięcej orzechów produkowanych jest w stanie Georgia (około 40% produkcji USA), następnie w Nowym Meksyku, Teksasie, Arizonie i Oklahomie. Znanych jest ponad 1000 odmian uprawnych, spośród których za szczególnie cenne uznaje się wysoko plonujące i odporne na najgroźniejszą chorobę – parcha[15]. Poza uprawą w celach produkcyjnych gatunek bywa sadzony jako okazałe drzewo ozdobne, zalecane zwłaszcza na rozległych terenach zielonych[16].
Podstawowymi związkami chemicznymi, stanowiącymi materiał zapasowy owocu, są tłuszcze (około 70%), w tym około 90% stanowią nienasycone kwasy tłuszczowe. Pekany zawierają ponadto 9% białek, 10% błonnika i 4% innych węglowodanów, około 5% wody oraz inne substancje, z których na szczególne podkreślenie zasługuje witamina E (obecna w dużej ilości) i kwas elagowy. Wyżej podane zawartości odnoszą się do owoców znajdujących się w stadium dojrzałości konsumpcyjnej i po niezbędnym wysuszeniu ich po zbiorze[18].
Owoce pekana wyróżniają się także dużą zawartością antyoksydantów, największą spośród uprawianych przedstawicieli z rodziny orzechowatych[19]. Antyoksydanty umożliwiają redukcję cholesterolu frakcji LDL w organizmie. Badanie zdolności pochłaniania wolnych rodników nadtlenkowych – (ORAC) przez substancje zawarte w owocach pekana dowodzi, iż 100 g tego produktu charakteryzuje się równowartością ponad 17 tys. μmol TE/100 g potencjału antyoksydacyjnego[20]. Spośród najpopularniejszych na rynku 10 gatunków orzechów pekany zawierają największą ilość polifenoli oraz mają najwyższą wartość pojemności antyoksydacyjnej[21].
Ze względu na skład chemiczny pekany są zalecane przez dietetyków i organizacje konsumenckie. Ponieważ orzechy te są bogatym źródłem witaminy E i przeciwutleniaczy, pomagają zapobiegać chorobom cywilizacyjnym, takim jak: nadciśnienie tętnicze, nadwaga, rak piersi, prostaty i wielu innym[22][23][24].
Orzesznik jadalny wchodzi w okres owocowania od 5 do 10 lat po posadzeniu[25][26], a znane są nawet ponad trzystuletnie drzewa obficie owocujące. Odmiany wcześnie owocujące często charakteryzują się nadmiernym plonowaniem oraz mierną jakością owoców. Na plantacjach zaleca się sadzić razem odmiany wcześnie wchodzące w okres owocowania jako odmiany czasowe, usuwane po kilkunastu latach, razem z odmianami później wchodzącymi w okres owocowania, lecz charakteryzującymi się wysokiej jakości owocami. Pozwala to na uzyskanie szybszego dochodu, zwrotu kosztów inwestycji[27].
W uprawie są zarówno drzewa na własnym korzeniu rozmnażane z siewu, jak i drzewa szczepione na podkładkach tego samego gatunku. Najczęściej stosowanymi podkładkami są selekty o nazwach 'Elliott' i 'Curtis'. Szczepi się przez stosowanie, na przystawkę, okulizację lub w klin[28]. Drzewa szczepione są wyselekcjonowanymi odmianami, które charakteryzują się wieloma cennymi właściwościami uprawowymi, z których najważniejszymi jest odporność na wiele groźnych chorób i samopylność[29].
Znanych jest wiele systemów sadzenia sadów orzesznikowych. Rozstawa drzew uzależniona jest od kraju i warunków klimatyczno-glebowych. W Georgii, gdzie uprawa pekanów jest największa, najczęściej stosuje się system z drzewami okresowymi (tzw. filler). Drzewa sadzi się w rozstawie 12×12 m (40 stóp), a następnie po około 10–15 latach, gdy plantacja się zagęści i coraz bardziej utrudnione są prace pielęgnacyjne, wycina się drzewa po przekątnej (zmieniając w ten sposób kierunek rzędów) kwadratu o bokach 12×12, uzyskując docelową rozstawę drzew 17,1×17,1 m. Taka rozstawa daje 35 drzew/ha (14/akr). Początkowa rozstawa bywa różna, a zalecenia wahają się w szerokich granicach, 90–250 drzew na hektar[30][27].
Orzeszniki mogą być zapylane własnym pyłkiem lub pyłkiem z innych drzew. Mimo iż wiele nowych odmian jest samopylnych, to jednak dla lepszego plonowania zaleca się sadzenie zapylaczy. Najlepiej, gdy są to dwie równo cenne odmiany posadzone w tej samej ilości. Jednak główną zasadą jest sadzenie przynajmniej 10% drzew zapylacza w stosunku do liczby wszystkich drzew w sadzie, a najczęściej zalecaną metodą jest sadzenie co piątego drzewa w co piątym rzędzie[27]. Odległość pomiędzy zapylaczem a zapylana odmianą nie powinna przekraczać 45 m[27]. Zapylacz, oprócz produkcji dużej ilości pyłku, powinien kwitnąć w tym samym czasie i nie być podatnym na choroby, aby nie stał się źródłem patogenów dla odmiany uprawnej[31].
Dojrzałość zbiorcza owoców pekana, w zależności od odmiany i temperatury w lecie, przypada od początku września do końca listopada[29]. Jedynym wskaźnikiem, jakim należy się kierować, jest pękanie okryw nasiennych. W momencie, gdy się rozpocznie, można przystąpić do zbiorów. Można zbierać naturalnie opadłe na ziemię owoce, jednak najczęściej stosuje się maszyny, które wymuszają ich opadanie. Maszyny takie mają ramię, które przymocowuje się do pnia lub do konarów, a następnie taki wysięgnik, połączony mimośrodem z silnikiem, energicznie potrząsa drzewem ruchami o wysokiej częstotliwości, choć o niewielkim zasięgu[32]. Zbiór zaleca się przeprowadzać najszybciej, jak to tylko jest możliwe, bo w przeciwnym wypadku amatorzy orzechów, do których należą wiewiórki, wrony, sójki, dzikie indyki, szopy i jelenie, potrafią bardzo szybko zredukować plon[33][34][26].
Przed przechowaniem konieczne jest przesuszenie owoców, które zbierane wcześniej mają zwykle zbyt dużą wilgotność. Owoce do przechowywania, jak i do spożycia, suszy się do momentu osiągnięcia 15% zawartości wody w stosunku do owoców świeżych. Suszenia nie należy przeprowadzać na słońcu. Najczęściej orzechy suszy się w dobrze wentylowanych pomieszczeniach w temperaturze pokojowej. Proces ten trwa na ogół około dwóch tygodni[32].
Wysuszone owoce można przechowywać w temperaturze pokojowej około czterech miesięcy. W lodówce można je przechowywać około pół roku. W chłodni w temperaturze 0 °C owoce mogą być przechowywane 1–2 lata[30]. Dłuższe przechowywanie powoduje utratę jakości owoców związaną z przemianami tłuszczowymi prowadzącymi do jełczenia. Z powodu łatwego pochłaniania obcych zapachów zaleca się przechowywać pekany w łupinach[32].
Orzesznik jest atakowany przez wiele szkodników i chorób. Oprócz gatunków wszędobylskich, takich jak przędziorki czy mszyce, istnieją również gatunki, które wyspecjalizowały się w atakowaniu orzesznika. Do najważniejszych gatunków należy motyl z rodziny zwójkowatych Cydia caryana, którego larwy wyjadają wnętrze orzecha, oraz motyl z rodziny niedźwiedziówkowatych Hyphantria cunea, którego larwy powodują wiosenne gołożery. Ponadto dużą szkodliwość wykazują także chrząszcze Oncideres cingulata, którego szkodliwość polega na dużych, kilkumetrowych wżerach w pędach i gałęziach[35][36], a także Curculio caryae z rodziny ryjkowcowate (ang. Pecan Weevil), który składa jaja na młodym owocu a larwa wgryza się do jego wnętrza i zjada jądro[36][26][37].
Z chorób bakteryjnych znaczenie ekonomiczne ma tylko guzowatość korzeni powodowana przez Agrobacterium tumefaciens. Chorób grzybowych jest więcej, a najgroźniejszą, wymagającą corocznie zabiegów ochronnych jest parch pekana wywoływany przez Cladosporium caryigenum należącego do workowców[29][36]. Mniej ważne, choć także dość często występujące są jeszcze: mączniak rzekomy powodowany przez grzyb Erysiphe penicillata, antraknoza owoców powodowana przez Glomerella cingulata, brązowa plamistość liści powodowana przez Sirosporium diffusum, zamieranie korzeni (Phymatotrichopsis omnivora), różowa pleśń (Trichothecium roseum) i rak pekana (Physalospora abdita)[36][38].
Zwalczanie chemiczne jest podstawą ochrony orzesznika jadalnego[36][38], choć ze względów ekologicznych, pod wpływem nacisku konsumentów, poszukuje się innych metod, głównie genetycznych, biologicznych i agrotechnicznych.
Orzesznik zapada na cały szereg chorób abiotycznych związanych głównie z nieoptymalnymi warunkami wzrostu i rozwoju roślin. Do najważniejszych tego typu chorób należą uszkodzenia mrozowe, objawiające się pęknięciami kory, łyka i drewna, a także przebarwianiem (ciemnieniem) wszystkich wieloletnich części drzewa oraz żółknięciem liści. Ponadto orzesznik może cierpieć również na zaburzenia związane z niedoborem cynku, chlorozą, zamieraniem korzeni, nekrozą okryw nasiennych, przedwczesnym opadaniem owoców, zamieraniem gałęzi, a także uszkodzeniem od wiatru bądź stosowanych herbicydów[38].
Ze względu na konieczność zebrania, przynajmniej części owoców, bezpośrednio z ziemi zaleca się utrzymanie ugoru pod drzewami. Taki ugór ogranicza także infekcje patogenami grzybowymi, które często mają pośrednich żywicieli na chwastach. Do zwalczania chwastów na plantacjach komercyjnych stosowane są herbicydy[36]. W Stanach Zjednoczonych na plantacjach młodych, gdzie nie ma jeszcze owocowania stosuje się silnie działające herbicydy w których substancją czynną jest oryzalin lub simazyna, natomiast w sadach owocujących stosuje się herbicydy oparte na glifosacie, bądź wycofane w 2007 roku ze stosowania w UE, silne preparaty parzące oparte na nieselektywnym parakwacie[36].
Orzesznik jadalny, orzesznik pekanowy, orzesznik owocowy (Carya illinoinensis (Wangenh.) K.Koch), zwany także pekanem – gatunek drzewa należącego do rodziny orzechowatych. Naturalnie występuje w Ameryce Północnej, w Stanach Zjednoczonych od południowej części stanów Iowa, Illinois i Indiany do Georgii, Alabamy, Missisipi, Luizjany, Teksasu, Oklahomy i Arkansas na południu oraz w zachodniej części Kentucky, Północnej Karoliny i wschodniej części Tennessee, a także w Meksyku od stanów Coahuila na północy do Jalisco i Veracruz na południu.
Angielskie słowo pecan pochodzi z języka Indian Algonkinów i oznacza "orzech zbyt twardy do zgniecenia dłonią" lub – szerzej – "coś do zmiażdżenia tylko narzędziem".
Pierwszy w Europie opis orzesznika jadalnego poznano w XVI wieku dzięki hiszpańskiemu podróżnikowi i odkrywcy Álvar Núñez Cabeza de Vaca, a Hiszpanie w następnych latach stopniowo introdukowali ten gatunek do południowej Europy, a następnie Afryki i Azji. W Polsce gatunek niezwykle rzadko spotykany, głównie ze względu na wysoką wrażliwość na mróz. Sporadycznie sadzony bywa w ogrodach botanicznych lub arboretach, jednak po kilku latach zwykle przemarza. Sadzony na Wyspach Brytyjskich, także słabo rośnie .
Pecanul (Carya illinoinensis - Wangenh. & K.Koch) este o specie de arbore înrudită cu nucul din familia Juglandaceae, originar din sud-centrul Americii de Nord.
Pecanul (Carya illinoinensis - Wangenh. & K.Koch) este o specie de arbore înrudită cu nucul din familia Juglandaceae, originar din sud-centrul Americii de Nord.
Pikan cevizi, Carya illinoinensis, Amerika kökenli bir bitki türüdür.
Türkiye'de de Güney Ege ve Akdeniz Bölgesi'nin sahile yakın kesimlerinde yetişir. Doymamış yağ asitleri yönünden çok zengindir. Yaklaşık % 20 yağ içerir.
Pikan cevizi, Carya illinoinensis, Amerika kökenli bir bitki türüdür.
Türkiye'de de Güney Ege ve Akdeniz Bölgesi'nin sahile yakın kesimlerinde yetişir. Doymamış yağ asitleri yönünden çok zengindir. Yaklaşık % 20 yağ içerir.
Пекан серед всіх видів роду є найбільшим деревом. Досягає висоти 50-65 м і до 2,5 м в діаметрі, а максимального віку 500 років.
Стовбур дерева прямий з високо піднятою округло-конічної кроною. Кора стовбура і товстих гілок сірокоричнева, розтріскується, тріщини поздовжні або злегка звивисті, до 2 см глибини.
Деревина стовбура дуже міцна, тверда й еластична, з красивим малюнком, питома вага 0,69-0,71, вага 1 м3 повітряно-сухої деревини 736 кг. Придатна для виготовлення меблів, гнутих виробів, фанери та ін.
Пагони навесні зеленуваті, потім червонувато-бурі, злегка опушені, з численними подовженими чечевичками оранжевого забарвлення, в зимовому стані — з широкосердцевидними листовими слідами.
Верхівкові бруньки гострояйцеподібні, до 1-1,З см довжини, сіроопушені, бічні — яйцеподібні до 6-7 мм, на коротких ножках. Листя складні, непарноперисті, 20-60 см довжини з 9-17 листочків. Листочки листя подовженоланцетні, 9-15 см довжини, і 2-6 см ширини, несиметричні зі скошеною основою і загостреною серповидно-загнутою вершиною, по краях пилчасті або двічіпилчасті, зелені, до темно зелених, блискучі з верхньої сторони і світло-зелені з нижньої, голі або слабоопушені. Верхівковий листок не відрізняється за величиною від бічних — за формою ланцетний, симетричний з витягнуто-загостреною вершиною. У однолітніх сіянців — листя прості, довгасто-овальні з клиноподібними основою і вершиною, по краях гостроголчасті, зелені, жорстко-сухуваті, як і листя у дорослих дерев. Жилкування листя з нижнього боку рельєфне, жовтуватого забарвлення.
Квітки у пекана роздільностатеві, але тичинкові і маточкові розміщуються на одних і тих же пагонах (однодомні), вітрозапилювані. Сережки з тичинковими квітками зібрані по 3 на одній короткій ніжці з плівчастим прицвітником. Тичинкова квітка складається з слаборозвинених покривів оцвітини, 4-6 тичинок з пиляками на коротких зв'язниках.
Маточкові суцвіття знаходяться на кінцях пагонів, в кисті по 3-11 малопомітних квіток, кожна з двома короткими розчленованими приймочками. Маточкова квітка сплюснута з боків 5-ма чашолистками, які, сильно розростаючись, закривають горбкуваті темно-зелені рильця квітки. При цвітінні рильця стають рожевими або малинового забарвлення, а горбки їх поверхні клейкими.
Дерева пекана дихогамічні, одні з них протоандричні, інші — протогінічні.
Плід — несправжня кістянка складається з твердого мясистого перикарпу, засихає і розтріскується при дозріванні поздовжньо на 4 частки і тонкодеревянистого ендокарпа, в якому міститься зародок. Ядро плода складається з зародка, що має брунечку і корінець, і двох м'ясистих, наповнених поживними речовинами сім'ядоль. В кисті знаходиться від 3 до 10 плодів.
Ендокарп — від 2,5 до 6 см довжиною та 1-2,5 см шириною, довгуватої форми, з округлою основою і слабозагостреною вершинкою. Шкаралупа світло-шоколадноого забарвлення, до 1 мм товщини, з темними поздовжніми плямами, гладка, розколюється легко. Усередині ендокарпа є слабкі перегородки з внутрішньої листуватої оболонки, забарвленої в колір оболонки сім'ядоль, в золотисто-коричневатий колір. Серцевина ядра (сім'ядоль) кремово-жовтувата, дуже приємного смаку від наявності жиру, вуглеводів, вітамінів та інших речовин. Вага ендокарпа 4-6 г, ядро 45-50% від ваги ендокарпа.
До складу ядра входять такі речовини: вода — 3,4% білок — 12,1, жир 70,7, вуглеводи — 8,5, клітковина — 3,7, зола 1,6%. Крім того, до складу ядра входять безазотисті екстрактивні речовини, фосфор, кальцій, вітаміни групи В та ін. (у Криму жирність плодів пекана досягала 72-97%). Склад ядра пекана незначно відхиляється від наведених цифр у різних його сортів.
Ендокарп різних сортів пекана дуже відрізняється за формою і величиною.
Ареал природного поширення пекана займає східну і частково центральну частини США, займаючи з півночі території штатів Айова, Іллінойс, Індіана, Огайо, почасти на західному схилі Аппалачів до Джорджії і Флориди на південному сході. Західна межа ареалу пекана проходить з півночі від штату Айова на Канзас, Оклахому і через Техас в Мексику. На всій великій території свого ареалу пекан приурочений до басейну річки Міссісіпі та її приток, а також до річок, що стікають з Аппалачів в Атлантичний океан і Мексиканську затоку. У гори пекан не піднімається вище 200 м.
Корінному населенню Північної Америки та Мексики пекан відомий як харчова рослина, проте в культурі він став поширюватися, мабуть, тільки з XVIII ст.. Промислове ж розведення пекана почалося в першій половині XIX ст. і набуло широкого розмаху в США наприкінці XIX ст.: висока харчова цінність плодів, їх приємний смак, велика калорійність, необмежена термінами лежкість, просте зберігання, транспортабельність і підвищений попит послужили стимулом до широкого поширення пекана в культурі.
Культурний ареал пекана в Північній Америці давно перейшов межі природного. Процесу окультурення цієї рослини сприяли її цінні біологічні особливості: холодостійкість, посухостійкість, мала вимогливість до ґрунтових умов швидкість росту, раннє настання плодоношення та ін. У зв'язку з цим були виведені морозостійкі сорти пекана: Майор, Індіана, Монімейкер та ін; посухостійкі — Стюарт, Тексап, Брейк та високоврожайні — Куртіс, Брейк, Махан та ін. Культура пекана перемістилася на північ і захід, і найбільшими продуцентами його плодів стали штати Каліфорнія і Орегон, хоча й Техас також продовжує бути важливим продуцентом горіхів.
Загальна продукція плодів пекана в США в 1929 р. становила 12 513,6 т, а в 1952 р. — 76 257 т, тобто за чверть століття виросла більш ніж в 6 разів.[3] Внутрішня потреба в плодах пекана в США була настільки велика, що в неврожайні роки вона задовольняється імпортом горіхів з Мексики.
У Старому Світі пекан відомий з XVIII ст., хоча культура його в Європі отримала дуже слабке поширення. Великі плантації пекана є в Іспанії, Італії (Сицилія, район Мессіни), Туреччині, де його розведення також ще не має промислового значення. Вважається, що на північ від 40-ї паралелі пекан розводити ризиковано. Три поширені в культурі сорти пекана отримали вагоме значення — Мантуров, Фротчер і Дельмас, останній визнаний найкращим.
У Північній Африці пекан інтродукований в 1881 р., а перша велика група дерев пекана була посаджена в Алжирі в 1929 р., на дослідній станції в Буфарік у вигляді алеї 100 м довжини. В 1941–1946 рр. урожай трьох сортів становив: Сукцес 7,6, Елізабет — 10 і Мур 19-23 кг, а у 1948–1949 роках три дерева останнього сорту дали урожай 80-90 кг. Культура пекана поширена і на інших дослідних станціях в Марокко, в передгір'ях Атлаських гір.
Культура пекана на пострадянських територіях відома з кінця XVIII століття в південних регіонах: Ленкорань, Батумі, Чаква (біля Батумі в державний (удільний) маєток) та ін.
При радянському ладі посадки саджанців пекана, отриманих з Америки, проводились на Чорноморському узбережжі Кавказу, в країнах Середньої Азії, в Криму.
Через зміни клімату та зниження рівня ґрунтових вод на Вінничині замість всохлих дерев саджають горіх гікорі. Зараз дерев гікорі на Вінничині трохи, але через кілька десятиліть вони стануть чи не головними породами в лісі. Чи не найбільше старих дерев вже замінили у Гайсинському районі[4][5].
Найраніше випробування пекана було проведено в Нікітському ботанічному саду на початку XIX ст, але виробничого розвитку культура не отримала і не вийшла за межі дослідницьких закладів. Перша посадка пекана в Нікітському ботанічному саду була зроблена в 1824 р. Це дерево проіснувало до 1935 р. Інші чотири дорослі дерева саду були посаджені в 1896, 1928 і 1946 рр.
Станом на 1963 рік дерева перебували в такому стані:
Дерева пекана в Нікітському ботанічному саду порівняно стійкі тільки до повітряної посухи, але вимагали обов'язкового і систематичного зрошення протягом усього літнього періоду, навіть на свіжих ґрунтах. Пекан в саду абсолютно зимостійкий, квітнув і плодоносив, насіння проростало.
Одиничні молоді деревця пекана росли в радгоспі «Виноградний» в Бахчисарайському районі.
Велику роботу з інтродукціії пекана розгорнув у 60-х роках в Україні Інститут лісу АН УРСР (П. Г. Кроткевич): було вирощено під Києвом (Голосієво) кілька тисяч сіянців пекана і закладена плантація у Феофанії на площі 1 га. Також у Феофанії в 1952 р. на ділянці площею 10 га були посіяні горіхи різних видів, у тому числі пекан. У 14-річному віці дерева його досягали 6 м висоти і 7 см в діаметрі. Приклад вирощування пекана в Голосієво показує повну можливість вирощування пекана на широті Києва, причому без особливих агротехнічних прийомів, поливу.
У Києві пекан також ріс у Центральному республіканському ботанічному саду і в дендрарії лісогосподарського факультету Української академії сільськогосподарських наук. У ботанічному саду росли 4 досить зимостійкі деревця (від зимових морозів страждали тільки верхівкові бруньки пагонів) пекана двох сортів: 3 дерева сорту Майор (насіння його були отримані із Середньої Азії) і одне деревце (незимостійке) з Чорноморського узбережжя Кавказу, пагони якого в зиму обмерзали до 1 м довжини. У дендрарії лісогосподарського факультету Української академії сільськогосподарських наук пекан ріс в сильному затіненні граба, дуба, ялини та інших порід.
На Красно-Тростянецькій лісовій дослідній станції Сумської області росло 2 деревця пекана, які були надіслані сюди саджанцями в 1956 р. Деревця після посадки щорічно сильно обмерзали.
Посіви насіння різних сортів пекана з Сухумі і Ташкента були проведені на створених плантаціях в 1965, 1966 і 1967 роках у трьох областях: Херсонській, Кіровоградській та Харківській на площі 18 га; були вирощені сіянці.
У Чернівецькій області існували посадки пекана в Сторожинецькому технікумі та в Хотинському лісництві (1 дерево).
У Закарпатській області пекан ріс в м. Мукачево на садибі Карпатської лісової дослідної станції (3 зимостійкі деревця, які плодоносили) і в дендрарії Мукачівського лісгоспу (невелика група).
Культура пекана на території України цілком можлива. Найпридатніші для вирощування — південні, південно-західні і західні райони країни. Пекан є швидкозростаючим при періодичному поливі, однак і в неполивних умовах він зростає добре.
Пекан розмножується насіннєвим шляхом і вегетативно. Насіннєвий спосіб розмноження є основним при інтродукції пекана в нових умовах, відборі найкращих форм, селекції та гібридизації, виведенні і розмноженні нових сортів.
Вегетативне розмноження є основним при сортовій культурі пекана, а також при виведенні найкращих форм, їх збереження і т. д.
При насіннєвому розмноженні, насіння пекана збирають в листопаді і після очищення і просушування висівають або залишають для весняного посіву. В останньому випадку насіння стратифікується.
Hồ đào pêcan (Carya illinoinensis) là một loài thực vật có hoa thuộc chi Mạy (Carya), có nguồn gốc từ Mexico, cũng như các miền Trung Nam và Đông Nam Hoa Kỳ.[1][2] Loài này được (Wangenh.) K.Koch mô tả khoa học đầu tiên năm 1869.[3]
Hồ đào pêcan được chính thức xem là cây tiêu biểu cho bang Hoa Kỳ Texas. Từ 1996, ngày 14 tháng 4 ở Hoa Kỳ được xem là ngày hồ đào pêcan quốc gia (National Pecan Day).[4]
Hồ đào pêcan (Carya illinoinensis) là một loài thực vật có hoa thuộc chi Mạy (Carya), có nguồn gốc từ Mexico, cũng như các miền Trung Nam và Đông Nam Hoa Kỳ. Loài này được (Wangenh.) K.Koch mô tả khoa học đầu tiên năm 1869.
Carya illinoinensis (Wangenh.) K.Koch, 1869
Синонимы
Пекан обыкновенный[2], или Кария пекан[2] (лат. Carya illinoinensis) — вид древесных растений семейства Ореховые (Juglandaceae), распространённый на юго-востоке США, от южных районов штатов Айова и Индиана до Техаса и Миссисипи включительно. Пекан культивируется также в Крыму, на Кавказе (Черноморское побережье от Сочи до Батуми, Ленкорань), в Средней Азии, Бостандыкском районе Казахстана[3]. Орехи — плоды этого дерева — внешне отдалённо напоминают грецкий орех и используются в кулинарии.
Листопадное дерево достигает 25-40(50-65) м в высоту, со стволом до 2-2,5 м в диаметре, развивающее при росте на свободе шатровидную крону. Кора толстая глубокотрещиноватая, расслоённая на пластинки. Ветви серые или серо-коричневые, молодые с жёлто-коричневыми чечевичками. Побеги густо опушённые.
Почки конечные заострённо-яйцевидные, боковые яйцевидные, 6-7 мм длиной, опушённые и железистые с супротивными чешуями. Листья 30-50 см длиной из 11-17 листочков, сидячих или на черешке 5-6 мм длиной, удлинённо-ланцетных, с округлым или широко-клиновидным, несколько неравнобоким основанием и острой вершиной, 10-12 см длиной и 2,5-7 см шириной, пильчатых или двоякопильчатых, железистых и войлочных в молодости, затем голых или в большей или меньшей степени опушенных.
Тычиночные серёжки собраны по 3, тычинок 4-6 с жёлтыми пыльниками. Пестичные цветки собраны по 3-11. Опыление проходит преимущественно по ветру и для этого необходимо присутствие поблизости других деревьев.
Ложные костянки по 3-10 в кистях, продолговатые, четырёхгранные, 3,5-8 см длиной, тёмнокоричневые с пучками коричневых волосков, с твёрдой, ломкой оболочкой, растрескивающейся при созревании почти до основания и часто остающейся на дереве зимой до выпадения орехов. Орех продолговато-яйцевидный или эллипсоидальный, почти цилиндрический, 2,5-5 см длиной, блестящий, темнокоричневый с неправильными темнокоричневыми пятнами, иногда на вершине с остриём, с ломкой оболочкой и бумагообразной перегородкой. Семя в красновато-коричневой тонкой оболочке, с 2 цельными семядолями.
Обязательным условием для вызревания данного вида орехов является наличие жаркого и влажного воздуха летом, в местах исконного произрастания приносимого с Мексиканского залива. Дерево способно плодоносить на протяжении 300 лет. Урожай обычно вызревает во второй половине октября, но орехи собирают вплоть до апреля.
Плоды используются при изготовлении кондитерских изделий.
Возделывание пекана в коммерческих целях началось не ранее 1880-х годов[4]. По состоянию на начало XXI века не менее 80% мирового урожая этих орехов собирают в США[5].
Пекан богат различными микроэлементами и витаминами, в особенности витаминами A, B и E, кальцием, фосфором, магнием, калием и цинком. Рекомендован к использованию в антихолестериновых диетах[6].
Плоды пекана более жирные, чем многие другие орехи. В связи с высоким содержанием растительных жиров (преимущественно мононенасыщенных) орехи со временем портятся (прогоркают), поэтому некоторые предпочитают хранить их в замороженном виде. Поскольку в пекане больше калорий и полиненасыщенных жиров, чем в других орехах (70 %), плоды пекана нужно употреблять умеренно, вместо жирных продуктов, а не как добавление к ним.
Орехи пекан едят сырыми или используют в приготовлении пищи, особенно в сладких десертах, а также в некоторых пикантных блюдах. Один из наиболее распространённых десертов с пеканом как главной составляющей является пекановый пирог по рецептам, традиционным для юга США. Пекан являются важным компонентом конфет пралине и чаще всего ассоциируется с Новым Орлеаном[7].
Пекан обыкновенный, или Кария пекан (лат. Carya illinoinensis) — вид древесных растений семейства Ореховые (Juglandaceae), распространённый на юго-востоке США, от южных районов штатов Айова и Индиана до Техаса и Миссисипи включительно. Пекан культивируется также в Крыму, на Кавказе (Черноморское побережье от Сочи до Батуми, Ленкорань), в Средней Азии, Бостандыкском районе Казахстана. Орехи — плоды этого дерева — внешне отдалённо напоминают грецкий орех и используются в кулинарии.
长山核桃（学名：Carya illinoinensis），属胡桃科的一种植物。通称“碧根果”（Pecan），又名“美国山核桃”、“薄壳山核桃”等。
落叶乔木，一般株高20～25米，最高可达55米，树皮浅裂，芽有柔毛，幼枝有柔毛。羽状复叶，小叶11～17个，有短柄，幼时有腺毛或茸毛，后为无毛。葇荑花序3个生于一总柄上，雌花生于新梢顶端，每3～12朵聚生为一束。长椭圆形果实，外果皮薄，有纵横4条，核长圆形或卵形。花期4—5月，果期7一11月。
原产于北美大陆中南部。英文名“Pecan”一名源于北美土著语言阿尔冈昆语“Pakan”的音译。中国长江下游有栽培。
市面上销售的产品大部分经过二次加工，经干制后有利于保存运输，核桃仁含有丰富的蛋白质、氨基酸、维生素，有很高的营养价值，但由于果仁本身油脂含量丰富，建议每日摄取量不超过5颗。
这是一篇與植物相關的小作品。你可以通过编辑或修订扩充其内容。 
ペカン（学名：Carya illinoinensis）は、クルミ科の落葉高木およびその種実。ナッツ類。英名の“Pecan”の異なる読み方からピーカン、ピカンとも呼ばれる。
脂肪分の多いナッツが採れることから、俗に「バターの木」と呼ばれる。
ペカンヒッコリーとも呼ばれる。アメリカ合衆国テキサス州の州木である。
水はけの良い土壌、湿潤で夏冬がはっきり分かれている気候など、最適の環境であれば樹高30メートル程度まで成長する。強風など外部からのダメージに弱く、乱暴に収穫すると若い枝は傷んでしまう。同じ木に雌雄の花が沢山付くが自家受粉は滅多にしない。植えて6-10年程度で実をつけるようになり、200年は収益を得られると言われる。アメリカ南東部には樹齢1000年を超えるペカンの木が何本も残っている[2]。
果実は長さ約4cmの長楕円形。9〜10月に果実が成熟すると果肉が裂け、外種皮に包まれた種子が落下する。この外種皮（殻）は薄く、手で容易に割ることができ、この中の胚乳を食用とする。
ペカンの品種として、カーチス（カーティス）、サクセス、シュレー、スチュアート、マネーメーカーなどが知られる。
米国中西部ミシシッピ川流域からメキシコ東部原産。オクラホマ州が主要な産地であるが、自然分布から外れたニューメキシコ州南部やテキサス州西部の乾燥地帯でも灌漑栽培されている。日本には大正時代の初期に輸入された[3]。
1979年時点で山梨県、長野県、静岡県、岡山県、徳島県、香川県、福岡県などで栽培されていた。ただし、いずれも生産量は多くない。なお、東京都神代植物公園（調布市）にはペカンの木がある。
ペカンナッツはナッツ類の中でも脂肪の割合が多いことで知られており[3]、全体の約72%が脂質で、蛋白質は約11%、糖質は約10%である。この脂質の含有量は、クルミ（脂質約60%）やピーナッツ（脂質約57%）などよりも多く、ほぼマカダミアナッツ（脂質約72%）と同じくらいの割合である。味はクルミに似ているが苦みが少ない。
アメリカ建国以前の先住民との交易では毛皮と交換されるほどの価値があった。アメリカではピーナッツに次いで人気のあるナッツで、世界消費の8割はアメリカで生産される。ペカンの殻は本来光沢はないが、商品流通しているペカンは出荷前に研磨機で殻を磨いて光沢を出している[2]。
生、または軽く煎って酒の肴としたり、サラダに加えたり、炒め物に加えたりもする。さらに、製菓材料としても使用され、クッキーやケーキなどに加えられたりすることがある他、ペカンパイやプラリネ、ペカンナッツをチョコレートやキャラメルで包んだ菓子も作られる。
搾油した油は植物油（ペカン油、ピーカンナッツオイル）としても用いられる。
ペカンの雄花
裂開した果実
種子
種皮から取り出した状態の胚乳
この状態のものを「ペカンナッツ（ピーカンナッツ）」と呼ぶ
果実と胚乳
この項目は、植物に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（プロジェクト:植物／Portal:植物）。 ペカン（学名：Carya illinoinensis）は、クルミ科の落葉高木およびその種実。ナッツ類。英名の“Pecan”の異なる読み方からピーカン、ピカンとも呼ばれる。
_bark_detail.jpg)
