nomes no trilho de navegação
The Brothers Grimm have a tale about winter wrens. They say that one day all the birds gathered together in order to determine who ought to be king. Every type of bird showed up, including a tiny one that didn’t even have a name. They decided they would settle the matter by seeing who could fly the highest, so they all set off and began ascending. The little birds quit first, then the geese and swans, and finally the eagle was all alone. Seeing he was the highest, he relaxed and began sinking back down. As soon as he started to descend, the tiny, nameless bird popped out of his hiding place in the eagle’s feathers and began his flight. Since he wasn’t tired, he reached heaven easily, and then came back down to earth, crying out, “I am King!” the whole way. All the birds were upset that such a tiny bird had won the contest, so they changed the rules: the bird which got lowest in the ground won the monarchy contest. Most birds tried scratching their own holes, but the nameless bird simply crawled down into a mouse hole. As soon as he was down the hole, he cried out again, “I am King! I am King!” The birds were all horrified again, but they were too tired from all the flying and digging to do anything about it. They assigned the owl to watch over the mouse hole while the rest went home for the night. The owl gradually fell asleep and the tiny bird snuck out. Knowing he isn’t welcome, he hides in the brush to this day. The owl, so ashamed by his failure at guarding the mouse hole, now only comes out at night, and he takes out his frustration by eating mice. The other birds mock the little bird by calling him “King of the Hedges,” which in German is Zaunkonig, the common name for Troglodytes troglodytes.
Male winter wrens use song to establish and maintain their territories. Their songs are variable and fast, using between 15 and 40 notes per second, and the entire song lasts 5 to 10 seconds. They are impressively loud. Winter wrens use ten times as much power to deliver their songs as roosters would if they weighed the same amount. They also use other calls, which are only one or two notes.
Male winter wrens listen to the songs of other wrens in order to know who and where they are. Their songs are high-pitched, averaging around 5500 hertz, so they are subject to a lot of deterioration as they travel farther from the singing wren. To avoid some of this degradation, wrens choose high places from which to sing so their messages will travel farther with less degradation of the signal. These perches are generally 1 to 4 meters high. Winter wrens also use singing perches to listen for the songs of other males. Winter wrens seem to be able to understand and respond to even highly degraded signals from other male winter wrens. They can determine how degraded the song is, indicating to the listener how far away the singer is. Winter wrens react more aggressively when they know the singer is close rather than if they know he is far away.
Singing is most important just before and after dawn. This is the time when intruding males will attempt to steal territory so a defending male must be ready to meet his challenger with a song. Dominance is determined by who sings the best songs. Females listen to these contests and, if they like the intruder’s song, they may sneak off afterward and seek extra-pair copulations. Males who have defended their territory recently sing more than males who have not. However, they sing less in cold weather, especially after cold nights.
Communication Channels: visual ; acoustic
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
With 36,000,000 individuals and no serious trends of declining populations, winter wrens are not considered a species of concern. Populations of winter wrens in Britain are increasing.
US Migratory Bird Act: protected
US Federal List: no special status
CITES: no special status
State of Michigan List: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: least concern
There are no known adverse effects of winter wrens on humans.
Because winter wrens are small, insectivorous birds, they are affected by cold weather more than many other bird species. Their population levels drop when temperatures are consistently too low. As a result they are used as indicators of changing climate. They may help to control pest populations in areas of human habitation.
Positive Impacts: research and education; controls pest population
Winter wrens are important members of the ecosystem because they eat insects and are food for larger predators. In addition to these roles, they are parasitized by both invertebrates and vertebrates. They suffer from feather mites of the family Proctophyllodidae, which includes the genera Proctophyllodes and Monojoubertia. They are subject to nest parasitism by common cuckoos, Cuculus canorus.
Commensal/Parasitic Species:
Winter wrens are insectivores that eat a wide variety of invertebrate prey. They hunt for food on the ground. In addition to insects and their larvae, they also regularly consume millipedes and spiders. If they are in riparian areas they may prey on aquatic invertebrates. Their small size allows them to forage in places where other insectivorous birds cannot successfully forage.
Animal Foods: insects; terrestrial non-insect arthropods; aquatic crustaceans
Primary Diet: carnivore (Insectivore , Eats non-insect arthropods)
Winter wrens have a range of approximately 5,430,000 square kilometers with about 36,000,000 individuals. They are found in the temperate northern hemisphere, including Europe, much of Asia, and North America. There are some gaps in this range, including a large part of Turkmenistan. Winter wrens are most common in eastern and western North America and Eurasia.
Biogeographic Regions: nearctic (Native ); palearctic (Native ); mediterranean sea (Native )
Other Geographic Terms: holarctic
Winter wrens are found in a wide range of habitats. They prefer deciduous forests, but they are also common in pastures, farms, scrub forests, coniferous forests, towns, and villages. They also occur on heath, grasslands, marshes, and in croplands. Winter wrens prefer thick vegetation close to the ground.
Habitat Regions: temperate ; terrestrial
Terrestrial Biomes: forest ; scrub forest ; mountains
Wetlands: marsh
Other Habitat Features: urban ; suburban ; agricultural ; riparian
Winter wrens typically live only two years, but birds which survive longer than two years can still be reproductively active. Breeding males have been found up to 4 years old. The longest recorded lifespan in the wild was 6 years and 8 months.
Average lifespan
Status: wild: 6.75 years.
Average lifespan
Status: wild: 2 years.
Winter wrens are tiny brown birds with dark barring on their wings, tails, and ventral surfaces. They have a light stripe just above their eyes and their throats are lighter than the rest of their bodies. Juveniles are darker than adults and the sexes look the same. They have a narrow bill and a short tail which usually points upward.
Winter wrens have round, short wings with strong distal feathers. These features are adaptations to living in dense vegetation. Round, short wings require less effort and room to suddenly take off or stop and they are easier to maneuver within obstacles. Having heavier, stronger feathers at the ends of their wings protects them from breakage when they inevitably smack something in their crowded environment.
Winter wrens sexes can be distinguished during the breeding season by the presence of either a brood patch (female) or a cloacal protuberance (male). Age can be determined by the number of spots on their fourth primaries.
A species' average basal metabolic rate is influenced by several factors, including size and plumage color. Birds which eat mainly invertebrate prey generally have intermediate basal metabolic rates, compared to similar birds eating different diets. Temperate species average higher BMRs than tropical species and flighted birds are higher than flightless ones. Winter wrens average 0.60 kJ/h basal metabolic rate.
Range mass: 8 to 12 g.
Range length: 8 to 12 cm.
Range wingspan: 12 to 16 cm.
Average basal metabolic rate: 0.60 kJ/h cm3.O2/g/hr.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry
Sexual Dimorphism: sexes alike
Domestic cats, which are ubiquitous anywhere humans exist, are major predators of native animals, including winter wrens. Northern harriers (Circus cyaneus) eat adult wrens. Nests are preyed on by many animals, including crows and jays and weasels. Interestingly, crows and jays destroy empty nests in addition to ones containing eggs or nestlings.
Winter wrens have a few adaptations to counteract possible attacks by predators or nest parasites. Cryptic coloration makes them and their nests hard to find, and their habit of building several nests makes the real nest harder to locate. They also avoid nesting near established nests. Despite these countermeasures, cuckoos in Germany heavily parasitize them.
Known Predators:
Anti-predator Adaptations: cryptic
Breeding season is mid-March to mid-August. Males either return each year to their previous breeding territory or remain on site year-round. Males in poor territories generally only keep one mate, but males in better areas can be polygamous. Males establish territories by singing and displaying and they defend these territories very aggressively against intruding males. Familiarity with their sites allows them to know the best places for resources and food. They build several nests on their territories, which can be used for shelter or by a mate forming a nest. Males build up to twelve nests, but average six.
Females are as not faithful to the same locations year after year. Unlike males, which defend territories, females rely on broader home ranges which they do not defend. They search in their range for a suitable male. Even when a female joins a male, only the male will defend the territory.
Males initially attract females with songs. When a female arrives, the male will give her a tour of all the cock nests in his territory. While giving her the tour, he displays in and around his nests. Females typically examine several nests before choosing and prefer males whose territories contain more nests. When a female chooses one, she will settle in and provide the nest with feathers and hair to make it suitable for brooding. If her nest is destroyed by a predator, she will usually abandon her mate and his territory and find a new mate. Polygamous males continue to try to attract females while his established mate or mates try to raise their broods. Males can have up to 9 mates.
Older males often begin building nests earlier than younger ones, allowing them to build more nests. Females do not seem to mate selectively with older males, however, because too many factors determine how many nests a male has on his territory. Some males have more nest building ability than others and this ability can outweigh age benefits when it comes to accruing nests.
Mating System: monogamous ; polygynous
Males build nests (called cock nests) of anything they find, including moss, feathers, twigs and grass. They often build it in a hole which may have been dug by the wren or found. They may also build on branches. Nests are domed and have an entrance hole. Males begin building cock nests up to a month before females begin laying eggs. Individual males vary widely in when they begin building, with the earliest building two months before the latest. After settling in to a nest site, females produce about 5 to 7 eggs, which are white with reddish brown spots. Eggs are 1.3 grams in weight of which 6% is shell.
Breeding interval: Winter wrens breed once yearly.
Breeding season: Breeding season is from mid-March to mid-August.
Range eggs per season: 1 to 9.
Average eggs per season: 5-7.
Range time to hatching: 16 to 18 days.
Range fledging age: 15 to 18 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 1 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 1 years.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; oviparous
Females incubate the eggs and the young hatch at an altricial stage with some downy feathers. Raising the brood is generally the female’s responsibility, but some males help. Monogamous males spend more time on domestic activities, while polygamous males continue to spend time on singing and courting females. Some males don't care the their young at all, some males provide an equal amount of care as females. Males are capable of raising broods on their own.
Parental Investment: altricial ; pre-fertilization (Provisioning, Protecting: Female); pre-hatching/birth (Provisioning: Female, Protecting: Male, Female); pre-weaning/fledging (Provisioning: Male, Female, Protecting: Male, Female); pre-independence (Provisioning: Male, Female, Protecting: Male, Female)
Accidental visitor.
La Cenrica (Troglodytes troglodytes) tamién conocida como Zarruca, zarrica, ye un páxaru pequeñu, de color pardu de la familia Troglodytidae, l'únicu d'esti grupu presente nel Vieyu Mundu. Tamién se-y da el nome en delles estayes d'Asturies de abangavigues, darréu que a vegaes son munchos los niales que ponen estos páxaros y el so pesu presuntamente acomba les rames o vigues.
Ye un páxaru cantarín. Pue llegar a midir hasta 9 cm de llonxitú y tien una cola curtia ya erguía.
Cría en tarrenes arbolaos con sotobosque densu, n'escampaos con muncha boza y estayes de bardial, tamién en fazes relativamente abiertes, rocoses y a vegaes mugoses, y cultivos y xardinos.
Al laouenan troc'hanik[1] (liester : laouenaned troc'hanik)[2], pe laouenan[3] pe laouenanig[3] hepmuiken, pe draouennig vihan[4], zo brudet da vout unan eus evned bihanañ Breizh, met n'eo ket an hini bihanañ-holl avat.
Troglodytes troglodytes eo e anv skiantel, met anvet e voe Motacilla Troglodytes (kentanv) da gentañ-penn (e 1758)[5] gant an naturour svedat Carl von Linné (1707-1778).
Dre fazi e vez soñjet a-wechoù eo al laouenan evn bihanañ hor bro. Daoust dezhañ bezañ munut (war-dro 10 g e bouez) eo brasoc'h ha ponneroc'h eget an dreolan kabell aour hag an dreolan kabell flamm.
Pa zeu koulz an embarañ e sav ar par betek 10 neizh war e diriad, tost ouzh an douar ha kuzhet mat. Ma teu a-benn da zesachañ ur barez eo-hi an hini a zibabo unan eus an neizhoù.
Ar par laouenan ne ziskouez ket bezañ gwall zedennet gant e bloged. Klask a ra kentoc'h desachañ ur barez all.
Bevañ a ra diwar amprevaned ha divellkeineged all dreist-holl[6].
Bevañ a ra er c'hoadeier gleb hag er strouezhegi stank. Divroañ a ra al laouenaned a vev d'ar rannvedoù yenañ eus Eurazia hag eus Norzhamerika. Ar re all a chom er memes lec'h e-pad ar goañv.
Ar spesad a gaver an eizh isspesad warn-ugent[7] anezhañ :
Al laouenan troc'hanik (liester : laouenaned troc'hanik), pe laouenan pe laouenanig hepmuiken, pe draouennig vihan, zo brudet da vout unan eus evned bihanañ Breizh, met n'eo ket an hini bihanañ-holl avat.
Troglodytes troglodytes eo e anv skiantel, met anvet e voe Motacilla Troglodytes (kentanv) da gentañ-penn (e 1758) gant an naturour svedat Carl von Linné (1707-1778).
El caragolet o passa-foradí[1] i salvatget a les Balears (Troglodytes troglodytes), és un ocell molt petit, de l'ordre dels passeriformes. És el sol de les prop de 60 espècies de la seva família que viu al Vell Món. Tan sols és un ocell migrador en les parts nord de la seva distribució.[2] El nom científic de "troglodytes" vol dir que viu en coves i es refereix a la seva habilitat de perseguir insectes fins al seu cau o esquerdes. Fa de 9 a 10.5 cm i té barres distintives. En algunes zones del nord de Catalunya també és anomenat popularment sageta, car menja un cuc especial (caragolí del regne Sageeta).
El caragolet o passa-foradí i salvatget a les Balears (Troglodytes troglodytes), és un ocell molt petit, de l'ordre dels passeriformes. És el sol de les prop de 60 espècies de la seva família que viu al Vell Món. Tan sols és un ocell migrador en les parts nord de la seva distribució. El nom científic de "troglodytes" vol dir que viu en coves i es refereix a la seva habilitat de perseguir insectes fins al seu cau o esquerdes. Fa de 9 a 10.5 cm i té barres distintives. En algunes zones del nord de Catalunya també és anomenat popularment sageta, car menja un cuc especial (caragolí del regne Sageeta).
Mae'r Dryw (Troglodytes troglodytes ) yn aelod o deulu'r Troglodytidae, y drywod. Mae'n aderyn cyffredin ac adnabyddus trwy Ewrop a rhan helaeth o Asia yn ogystal â Gogledd America. Y Dryw yw'r unig aelod o'r teulu sydd i'w gael y tu allan i America.
Nid yw'r Dryw yn aderyn mudol fel rheol, ond mae'r adar sy'n nythu yn y gogledd yn symud tua'r de. Mae'n aderyn bychan, 9-10.5 cm o hyd, gyda phlu browngoch a barrau du. Mae'r gynffon fer yn cael ei dal ar i fyny fel rheol, ac mae llinell welw uwchben y llygad.
Dyma gasgliad o waith ymchwil plant Ysgolion Llangoed a Biwmares (Bro Seiriol), Ynys Môn[1]:
Mae'r Dryw (Troglodytes troglodytes ) yn aelod o deulu'r Troglodytidae, y drywod. Mae'n aderyn cyffredin ac adnabyddus trwy Ewrop a rhan helaeth o Asia yn ogystal â Gogledd America. Y Dryw yw'r unig aelod o'r teulu sydd i'w gael y tu allan i America.
Nid yw'r Dryw yn aderyn mudol fel rheol, ond mae'r adar sy'n nythu yn y gogledd yn symud tua'r de. Mae'n aderyn bychan, 9-10.5 cm o hyd, gyda phlu browngoch a barrau du. Mae'r gynffon fer yn cael ei dal ar i fyny fel rheol, ac mae llinell welw uwchben y llygad.
Střízlík obecný (Troglodytes troglodytes) je drobný zpěvný pták z čeledi střízlíkovitých (Troglodytidae).
Je nápadně malý, dorůstá sotva 9–10 cm a náleží tak k vůbec nejmenším ptákům Evropy. V rozpětí křídel měří 13–17 cm a váží 6-12 g. Má krátké zavalité tělo, krátký ocas, který drží většinou vzpřímený a delší, tenký, na konci zašpičatělý zobák. Svrchu je hnědý, černě pruhovaný, spodinu těla má šedou, nad okem je patrný světlejší pruh. Oči má černé, zobák tmavě hnědý a končetiny světle hnědé. Obě pohlaví jsou si přitom zbarvením velice podobná.[2][3][4]
Jeden z nejhlasitějších ptáků Evropy. Zpěv je velmi hlasitý, výrazný, kolísavý a náhle zakončený. Dále lze u něj zaslechnout také protáhlé varovné „cerrr“ nebo výrazné „tek tek“, kterým se ozývá při vábení.[2][3][5]
Vyskytuje se téměř v celé Evropě s výjimkou části Skandinávského poloostrova a Islandu, na území severní Afriky, v západní, střední a východní Asii a v Severní Americe.[2][6] V závislosti na jednotlivých oblastech je pak buď stálý nebo tažný na krátkou vzdálenost.[2] Evropská populace druhu čítá na 23-40 miliónů párů.[7] Na území České republiky se vyskytuje celoročně, počet zde hnízdících párů čítá 100-200 000 a počet zimujících ptáků pak 70-140 000 jedinců.[5]
Žije v lesích všeho typu s hustým podrostem, také v parcích, zahradách a větších houštinách.[2][3]
Zdržuje se především na zemi nebo těsně nad ní. Je celoročně teritoriální a s výjimkou hnízdního období samotářský. Výjimku představují pouze mladí ptáci, kteří mohou až do dosažení věku jednoho roku tvořit menší skupiny, a zimní období, kdy se na noc dospělí ptáci sdružují do menších skupin a vzájemně přitisknutí k sobě tak lépe přečkávají nepříznivé teploty.[4]
Jeho potrava je zastoupena především živočišnou složkou. Tu představují zvláště pavouci, roztoči, malí korýši, stejnonožci, stonožky, hmyz, jeho vajíčka a larvy. Rostlinná složka, kterou tvoří semena a bobule, se v jeho potravě objevuje jen vzácně.[3][4][8]
Hnízdí v rozmezí od dubna do července, a to dvakrát ročně. Samci jsou vysoce polygamní, což znamená, že jeden samec má ve svém teritoriu více hnízdících samic (nejčastěji 2-3, ve výjimečných případech až 4). Sám staví několik hnízd, z nichž si samice sama jedno vybere. Hnízdo umísťuje mezi kořeny stromů, do štěrbin ve zdi, kmenech stromu nebo ve skále, obvykle ve výšce pod 2 m nad zemí. Jedná se o uzavřenou kulovitou stavbu z trávy, mechu, lišejníků a listů s vchodem po straně. V jedné snůšce bývá 5-8 bílých, slabě skvrnitých vajec, na jejichž 14-16 denní inkubaci se podílí pouze samice. O mláďata, která hnízdo opouští po 15-18 dnech, pak pečují oba rodiče. Střízlík obecný bývá také častým hostitelem kukačky.[4][8]
Dožívá se průměrně 3-4, ve výjimečných případech i 6-7 let.[4]
Největší hrozbu pro něj představuje kočka domácí (Felis silvestris f. catus), liška obecná (Vulpes vulpes), kuna (Martes sp.), krahujec obecný (Accipiter nisus), jestřáb lesní (Accipiter gentilis) a dravci rodu Falco.
Obrázky, zvuky či videa k tématu střízlík obecný ve Wikimedia Commons
Galerie střízlík obecný ve Wikimedia CommonsStřízlík obecný (Troglodytes troglodytes) je drobný zpěvný pták z čeledi střízlíkovitých (Troglodytidae).
Gærdesmutten (latin: Troglodytes troglodytes) er en fugleart i gærdesmuttefamilien. Den bliver 9,5 – 12 cm lang og vejer 8 – 13 gram. Den er dermed Danmarks næstmindste fugl efter fuglekongen. Gærdesmutten yngler i skove, parker og haver, oftest hvor der findes tæt krat.
Den er en lille brun fugl med en hale, der oftest er karakteristisk strittende. Man lægger tit mærke til fuglen på grund af dens kraftige klare sang, der kan høres hele året. Også dens tikkende eller snerrende kald høres ofte.
Lyt til gærdesmuttens sang:Vingelængden for nominatformen af gærdesmutten, Troglodytes troglodytes troglodytes, der lever i Danmark er for hanner 48-52 mm og vægten er cirka 10 gram, mens den islandske underart, T. t. islandicus, har en vingelængde på 57-61 mm. Fugle fra Island kan om efteråret veje op til 20 gram.[1]
Gærdesmutten har inklusive halen en totallængde på 10-11,5 cm, og når halen holdes opret virker fuglen endnu mere kompakt. Vægten på cirka 10 gram er cirka den samme som for træløber,[2] der dog måler cirka 12,5 cm i længden.[3]
Gærdesmuttens vægt er lidt større end hos halemejsen, der vejer 7-9 gram.[4] Fuglekongen vejer 5-6 gram.[2]
Gærdesmutten er en almindelig ynglefugl i Danmark med 300.000 – 500.000 par i 2000. Den ses desuden som en meget almindelig trækgæst og vintergæst fra Skandinavien. De fleste danske fugle er standfugle.
Gærdesmutten er i øvrigt udbredt i det meste af Europa og i dele af Asien. Nærtstående arter i Nordamerika har været betragtet som underarter.[5]
Gærdesmutter lever af insekter hele året. Derfor ser man dem sjældent ved fuglebrættet, og derfor er de sårbare overfor længere frostperioder om vinteren. Der er tydeligt færre gærdesmutter i landet i forår efter isvintre.
Gærdesmuttens rede er ret speciel, da den er kuglerund med et indgangshul i siden. Den er ca. på størrelse med en lille håndbold. Det er hannen, der bygger reden, og han bygger flere forskellige, for at lokke hunner til. Jo flere og jo finere reder, des mere attraktiv er hannen. De øvrige reder benyttes til overnatning. Gærdesmutten lægger 1 – 2 kuld om året med 6 – 8 æg. Æggene ruges i 14 – 16 døgn, og efter klækningen fodres ungerne i 15 – 18 dage.
Gærdesmutten (latin: Troglodytes troglodytes) er en fugleart i gærdesmuttefamilien. Den bliver 9,5 – 12 cm lang og vejer 8 – 13 gram. Den er dermed Danmarks næstmindste fugl efter fuglekongen. Gærdesmutten yngler i skove, parker og haver, oftest hvor der findes tæt krat.
Der Zaunkönig (Troglodytes troglodytes) ist die einzige in Eurasien vorkommende Art aus der Vogelfamilie der Zaunkönige (Troglodytidae). Er ist nach Winter- und Sommergoldhähnchen der drittkleinste Vogel Europas. Lange Zeit wurde er Schneekönig genannt, da er auch im Winter lebhaft singt. Der Zaunkönig besiedelt Europa, Nordafrika, Vorder-, Zentral- und Ostasien. Seine Nahrung setzt sich aus Spinnen, Weberknechten und Insekten, wie beispielsweise Nachtfaltern und Fliegen, sowie deren Eiern und Larven zusammen. Die Art gilt derzeit als nicht gefährdet.
In Erzählungen hat der Zaunkönig den Ruf der Schlauheit und List. Diese Nachrede geht auf eine Fabel des Äsop zurück, nach der die Vögel einst beschlossen, denjenigen von ihnen zum König zu machen, der am höchsten flöge. Dies gelang dem Adler, aber der Zaunkönig schaffte es durch eine List, ihn zu übertreffen.
Der Zaunkönig ist – wie alle Vertreter der Gattung – von runder Gestalt mit meist hochgestelltem Schwanz. Der spitze, leicht gebogene Schnabel ist im oberen Teil schwarzbraun und im unteren Teil gelblich gefärbt. Die Iris des Auges ist nussbraun. Das Gefieder ist an der Oberseite rotbraun und an der Unterseite fahlbraun gefärbt. Ein undeutlicher cremefarbiger Überaugenstrich endet an den dunklen Ohrdecken. An Schwanz, Flügeln und Flanken befinden sich dunkelbraune Wellenlinien. Männchen und Weibchen sehen gleich aus. Während die Flügel beim Weibchen eine Länge von 45 bis 48 Millimetern aufweisen, sind sie beim Männchen zwischen 49 und 53 Millimeter lang. Die Füße sind fleischfarben bis bräunlich. Zaunkönige haben eine Körperlänge von 9,5 bis 11 Zentimetern. Die Flügelspannweite beträgt 14 bis 15 Zentimeter und das Körpergewicht liegt meist zwischen 7,5 und 11 Gramm.
Die Jungvögel gleichen den Altvögeln, die dunkle Bänderung ist jedoch nicht so ausgeprägt. Die Nestlinge haben an Kopf und Rücken kurze, schüttere dunkelgraue Daunen. Der Rachen ist leuchtend gelb, und die Randwülste sind blassgelb. Die Jugendmauser findet je nach Schlupf in Mitteleuropa zwischen Ende Juli und Ende Oktober statt. Die Zeit der Brutmauser, eine Vollmauser der Altvögel, liegt im August bis Oktober. Die Ruhemauser als Teilmauser findet von Januar bis April statt.
Der Zaunkönig kann einen Stamm mit den langen Zehen und den kräftigen Krallen senkrecht hinaufklettern, jedoch nicht kopfüber hinunterkommen. Er fliegt mit raschen Flügelschlägen geradlinig und direkt über den Boden.
Zaunkönig
Beim Gesang
Zaunkönig in der Sonne
Auf Ameisenjagd
Im Winter
Zaunkönig im Winter
Der Stimmfühlungsruf des Zaunkönigs[1] äußert sich in einem lauten, harten „tek“ „tek“. Bei Erregung wird laut „dzrr-dzrr“ gerufen, das zu einem langen »drrrrr« gedehnt werden kann.
Der [2][3] ist schmetternd laut mit Trillern und Rollern und endet abrupt. Er setzt sich aus etwa 130 verschiedenen Lauten zusammen. Von höheren Singwarten vorgetragen, ist er bei einer Quell-Lautstärke von 40 bis zu 90 Dezibel auf eine Distanz von bis zu 500 Metern zu hören. Eine vollständige Strophe ist in der Regel vier bis fünf Sekunden lang, kann jedoch bis zu sieben Sekunden andauern. Sie wird in die Bestandteile „Einleitung – Schmettertour – Zwischentöne – Schmettertour – Zwischentöne – Roller“ unterteilt. Weibchen singen weniger laute, einfache Lieder. Der Gesang kann sowohl aus der unteren Krautschicht als auch von erhöhten Singwarten aus vorgetragen werden. Dabei wechselt der Zaunkönig häufig durch hüpfende Bewegungen die Position. Während der Brutzeit beginnen die Männchen ihren Gesang bereits in den frühen Morgenstunden, häufig um kurz nach vier Uhr, erreichen am Vormittag ihren Höhepunkt, ehe der Gesang am Nachmittag deutlich abnimmt. In den frühen Abendstunden ist eine erneute Spitze zu beobachten. Die Gesangsaktivitäten enden am späten Abend.
Europäische und japanische Zaunkönige haben ein Repertoire von sechs bis sieben häufig wiederholbaren Liedertypen, die an Dauer und Komplexität vergleichbar sind. Die Vögel aus dem östlichen Nordamerika haben zwar eine ähnliche Gesangsorganisation, die innere Mikrostruktur ist jedoch einfacher und enthält nur ein bis drei Liedertypen. Diese beiden Gesangsgruppen unterscheiden sich stark von den Zaunkönigen des westlichen Nordamerika, deren Lieder eine größere interne Vielfalt, mehr variable Liedsequenzen und ein deutlich größeres Repertoire an Liedertypen (30 oder mehr) aufweisen.[4]
Junge Männchen singen weniger und einfachere Lieder als erfahrene Männchen. Die Komplexität des Gesanges steigert sich insbesondere nach der Jugendmauser und im Frühjahr, so dass nach einem Jahr ein Repertoire vom leisen Flüstergesang bis zum lauten Territorialgesang vorliegt. So geben erfahrene Männchen durchschnittlich 21 Liedertypen mit vielen Varianten von sich, was durch Aufnahmen an mindestens zwei Morgen pro Woche gezeigt werden konnte. Silben werden in den Gesängen nicht planlos arrangiert; so werden bestimmte Silbentypen auf der Basis einer akustischen Figur bevorzugt in der Einleitung eines Liedes gebraucht. Die Möglichkeiten zum Überleiten zwischen Silbentypen werden für konsekutive Silben ungleichmäßig, aber mit den Jahren konsequent angewandt. Das Gesangsrepertoire ist wahrscheinlich nicht festgelegt, so dass die Beschaffenheit der Gesangstypen sowohl in der Brutsaison als auch zwischen den Jahren variiert.[5]
Sonagramm-Untersuchungen weisen darauf hin, dass die Vielfalt der Elemente im gesamten Gesang eine effektive Kommunikation durch Informationstransfer über weite und relevante Distanzen potentiell ermöglicht. Zudem eröffnet der Variationsreichtum des Gesanges flexible Möglichkeiten, die Rangordnung einzuschätzen.[6]
Während der Brutzeit tragen Männchen und Weibchen häufig ein Duett vor. Juvenile Vögel singen im ersten Lebensjahr noch leise und unvollständig (Jugendgesang). Mit Erreichen der Geschlechtsreife beginnt der Vollgesang. Die Hauptaktivität liegt in der Brutzeit. Nach der Mauser verringert sich der Gesang deutlich und steigt zur Zugzeit wieder ein wenig an. In den Wintermonaten erklingt der Gesang eher leise und spärlich. Im Herbst ist laut Dallmann[7] überwiegend der Gesang juveniler Vögel zu hören.
Der Zaunkönig besiedelt Europa, Nordafrika, Vorder-, Zentral- und Ostasien. In Europa fehlt er im Norden Fennoskandiens und im nördlichen Russland. Er lebt in Gebieten von der Ebene bis zur Höhe von 4.000 Metern. Der Zaunkönig ist in Nordafrika Standvogel, in Mittel- und Südeuropa sowie in Asien Teilzieher und in Skandinavien, den baltischen Staaten sowie Russland Zugvogel. Jungvögel, die noch kein eigenes Revier haben, schließen sich größtenteils ziehenden Populationen an, um beliebig weit nach Süden mitzuziehen. Im Winter fehlt der Zaunkönig in den Bergwäldern der Alpen und im Mittelgebirge.
Der Zaunkönig lebt in Büschen, Hecken und im Dickicht von Wäldern, Gärten und Parks. Bei entsprechendem Angebot an Schlupfwinkeln ist er in der offenen Kulturlandschaft anzutreffen. Zu seinen bevorzugten Lebensräumen zählen Bachauen mit freigespültem Wurzelwerk und Schling- und Kletterpflanzen sowie unterholzreiche Wälder und Feldgehölze. Er besiedelt oft auch Gebiete in der Nähe von Gewässern. Der Zaunkönig überwintert in Wäldern, Parks und Gärten mit deckenden Sträuchern und einer Krautschicht, oft in der Nähe großer Gewässer. Er ist einzeln oft in Ställen und Scheunen zu finden, in naturnahen Gärten auch an berankten Hauswänden, meistens Gärten mit Gartenteich. Dort ist er auch nicht besonders scheu.
Je nach Verbreitungsgebiet kann der Beginn des Herbstzugs im September liegen und sich bis in den zeitigen November erstrecken. Der Frühjahrszug erfolgt normalerweise zwischen März und Mai. In Gebirgslagen findet ein Teilzug in die Täler statt. Nordeuropäische Populationen ziehen normalerweise nach Mittel- oder Südeuropa. Die Zaunkönige im nördlichen Nordamerika suchen Winterquartiere in den zentralen und südlichen US-Bundesstaaten oder im nördlichen Mexiko auf. In Asien ziehen die nördlichen Population meist nach Südwest- oder Südostasien.
Die Habitate in den Winterquartieren liegen häufig in Wäldern, die durch eine dichte Krautschicht gekennzeichnet sind. Schilfreiche Habitate werden auch gerne angenommen. Im Gegensatz zur Brutzeit sind Zaunkönige in Ortschaften häufig in Stallungen, Scheunen, Gewächshäusern und an ähnlichen Orten anzutreffen. Der Zug erfolgt sowohl am Tage als auch während der Nacht.
Aufgrund von Ringfunden konnten erstmals Aussagen über das Wanderverhalten der Zaunkönige getroffen werden. Demnach entfernten sich rund 87 Prozent der vorwiegend beringten Fänglinge und Nestlinge in einem Umkreis von bis zu 50 Kilometern. Jeweils zwischen drei und vier Prozent ergaben Entfernungen von 51 bis 100 Kilometern und 101 bis 200 Kilometern. Darüber hinaus ergaben die Ringfunde deutlich abnehmende Werte, so dass diese wahrscheinlich von Durchzüglern stammen.[7]
Der Zaunkönig ernährt sich ganzjährig hauptsächlich von tierischer Nahrung. Er frisst bevorzugt Spinnen, Weberknechte, Milben, kleine Krebstiere, Asseln, Tausendfüßer und Insekten sowie deren Eier und Larven. An Insekten vertilgt er vor allem kleine Nachtfalter, kleine Libellen, den Gemeinen Ohrwurm (Forficula auricularia), Geradflügler, Wanzen, Ameisen, Hautflügler, Netzflügler, Stechmücken, Schmetterlinge, Fliegen und Mücken. Zu seiner Nahrung zählen auch Kaulquappen und Weichtiere. Manchmal ernährt er sich von kleinen Samen. Ab und zu frisst er Brom-, Him- und Holunderbeeren. Gelegentlich frisst er auch Weintrauben, indem er selbst Obstnetze durchschlüpfen kann. Zur Nahrung gehören auch im flachen Wasser lebende Kleintiere.
Die Beutesuche findet überwiegend in Bodennähe, im Wurzelwerk, im Reisig und am Gewässerrand statt. Seltener wird die Beute im Geäst von Bäumen oder Sträuchern aufgelesen. Nahrungshabitate liegen gewöhnlich in unmittelbarer Nähe zu einem Gewässer, da das Nahrungsangebot dort höher als an anderer Stelle ausfällt und selbst in der Winterzeit gegeben ist. Der Zaunkönig schlüpft dabei durch das Unterholz, dringt mit seinem langen und schlanken Schnabel in kleinste Ritzen und Fugen der Rinde sowie in Astlöcher vor und stöbert dort Insekten, Spinnen und Larven auf. Die unverdaulichen Chitinteile werden als Speiballen herausgewürgt. Am Gewässerrand nimmt der Zaunkönig Kleintiere aus dem Wasser auf. Während Weibchen ihre Nahrung grundsätzlich nur in Bodennähe suchen, begeben sich Männchen auch in das Geäst hoher Bäume.
Der Zaunkönig ist am Tag und in der Dämmerung aktiv. Der Zug in die Winterquartiere kann jedoch auch nachts erfolgen. Der Zaunkönig verlässt seinen Schlafplatz meist mit dem ersten Tageslicht am Morgen und sucht ihn kurz nach Einbruch der Dunkelheit wieder auf. Während der Ruhephasen hält sich der Zaunkönig in der Regel allein in dichter Bodenvegetation auf, selten in einem seiner Wahlnester. Weibchen übernachten während der Brutzeit jedoch im Nest. Der Zaunkönig hält sich meistens in der dichten Vegetation von Sträuchern verborgen. Häufig schlüpft er lebhaft und geschickt von einem Gebüsch zur nächsten Deckung. Er meidet meist das Fliegen größerer Strecken. In der Regel überwindet er Wasserflächen im Tiefflug.
Der Zaunkönig putzt sein Gefieder in der Regel in dichter Vegetation am Boden. Dabei wird es mit dem Schnabel geputzt und mit einem Sekret aus der Bürzeldrüse eingefettet. Der Schnabel wird meist an kleinen Ästen gewetzt und so gereinigt. Zum Baden sucht er feuchtes Gras auf oder nimmt ein Staub-, Sand- oder Sonnenbad. Selten geht er dazu ins Wasser.
Der Zaunkönig ist ganzjährig ein territorialer Einzelgänger. Während Männchen im Allgemeinen untereinander nicht verträglich sind, können Weibchen weitgehend konfliktfrei in unmittelbarer Nähe zueinander brüten. Jungvögel im ersten Lebensjahr können sich zu kleineren Gruppen zusammenschließen. Der Zaunkönig stelzt seinen Schwanz bei leichter Erregung, knickst im Sitzen bei mittlerer Erregung und neigt bei starker und plötzlicher Erregung zur Schreckmauser. Erregte Männchen zeigen in der Regel einen aufgerichteten Schwanz und singen lauter. Nimmt der Zaunkönig andere Tiere wahr, verhält er sich normalerweise unauffällig im Gebüsch und nutzt Deckungen geschickt aus. Während Weibchen eine geringe Fluchtdistanz aufweisen und sich sehr zurückhaltend verhalten, warnen Männchen bei Gefahr durch heftige Ausrufe und wirken aufgeregt. Oft vertreiben vor allem Männchen durch ihr Zischen erfolgreich Eichhörnchen und Katzen.
Das Männchen hält und sichert ganzjährig ein Revier. Das Brutrevier wird besonders energisch gegenüber der Konkurrenz verteidigt. Reicht das Singen von hoher Singwarte nicht aus, werden männliche Artgenossen schimpfend verfolgt, so dass sich oft heftige Kämpfe entwickeln. Die Intensität der Revierverteidigung ist in der Nestnähe am stärksten und wird zu den Grenzen hin etwas schwächer. Die Weibchen sind in der Brutzeit nicht reviertreu, verteidigen jedoch ein eigenes Nahrungsrevier im Winter. Durch die dadurch anwachsende Konkurrenz sind selbst außerhalb der Brutzeit Kämpfe und Grenzverschiebungen möglich. Somit unterliegt die Revierverteilung jährlich Schwankungen, die nach harten Wintern stärker als gewöhnlich ausfallen.
Im Winter versuchen Zaunkönige bei strenger Kälte gelegentlich, sich nachts in einer Schlafgemeinschaft zu schützen. Dabei liegen bis zwanzig Vögel in einem alten Zaunkönigsnest oder Nistkasten dicht aneinander im Kreis, den Kopf nach innen und den Schwanz nach außen gesteckt. Manche Schlafplätze werden über mehrere Winter lang regelmäßig genutzt. Gelegentlich nutzen Zaunkönige auch die Nester anderer Vögel zum Übernachten.[8]
Der Zaunkönig erreicht die Geschlechtsreife im ersten Lebensjahr. In Mitteleuropa findet die erste Brut Ende April/Mai und meist eine zweite im Juni/Juli statt.[9] In der Regel lebt das Männchen mit mehreren Weibchen, selten monogam.
Im Frühjahr sucht das Männchen ein Brutrevier. Dort beginnt es bei der Ankunft sogleich mehrere Nester im Rohbau zu fertigen. Die Wahl der Neststandorte hängt sowohl vom Gelände als auch von der Vegetation ab. Die Nester befinden sich meist in einer Höhe von maximal zwei Metern unter Bruchholz und Baumwurzeln, unter ausgespülten Bachufern oder im dichten Buschwerk. Weiterhin stellen Verstecke in Hecken, unter Stegen, in alten Mauern oder in Stallungen geeignete Nistplätze dar. Nester werden aber auch in vertrockneten Tierleichen, in zum Trocknen aufgehängter Wäsche, in Brutröhren des Eisvogels und der Uferschwalbe, in Nestern der Wasseramsel, Beutelmeise oder anderer Vögel gebaut. Auch im Gebälk von Dächern oder in zusagenden Nistkästen sind sie zu finden. Oft duldet der Zaunkönig die Nester von Rotkehlchen, Heckenbraunelle, Dorngrasmücke, Haussperling und Rotschulterstärling in unmittelbarer Nähe zu seinem Nistplatz.
Das Nest ist oval und kugelförmig geschlossen mit seitlichem Eingang; Größe und Material variieren je nach Standort. Das Kugelnest wird normalerweise aus Moos, trockenen Blättern, Farnwedeln, Stängeln und kleinen Ästen sowie Wurzeln gebaut. Das Männchen bildet aus feuchten Blättern zunächst Nestboden und Hinterwand und verstärkt das Ganze schließlich mit Halmen, Wurzeln und Ästen. Nachdem etwa eine Halbkugel gefertigt ist, baut es überwiegend mit feuchtem Moos weiter, bis die Kugel geschlossen ist. Manche Nester werden gänzlich nur aus Moos gefertigt. Wichtig ist, dass das Material feucht ist, damit es beim Trocknen die Form festigen kann. Das Nest ist in der Regel etwa 16 Zentimeter hoch und 13 Zentimeter breit. Das seitliche Einschlupfloch hat einen Durchmesser von 2,5 Zentimetern und ist an den Rändern besonders verstärkt. Das Männchen baut bis zu acht Rohbauten vor der ersten Kopulation. Danach kann es noch weitere zwei bis vier Nester fertigen.
Sobald ein Nest im Rohbau gefertigt ist, beginnt das Männchen seinen Gesang, um ein Weibchen anzulocken. Begibt sich eines in seine Nähe, wird der Gesang leise und unvollständig. Bei Interesse nimmt das Weibchen eine Balzhaltung ein, indem es mit hängenden, dauernd zuckenden Flügeln den gefächerten Schwanz auf und ab und seitlich hin und her herbewegt. Nun fliegt das Männchen das Weibchen an. Manchmal fliegt das Weibchen jedoch fort, woraufhin ihm das Männchen folgt. Nach erneutem Singen fliegt es mit dem Weibchen zurück. Das Männchen schlüpft schließlich singend in eines seiner Nester, um es vorzuzeigen. Das Weibchen schaut sich das Nest von außen an und schlüpft manchmal für eine Zeitspanne von mindestens zehn Sekunden bis zu einer Minute hinein, um das Nest auf Stabilität, Größe und Aufbau zu prüfen. Zeigt das Weibchen mit leisem „tzerr“ sein Interesse, so ist es paarungsbereit und verändert seine Körperhaltung. In Kauerstellung zittert es mit abgestellten Flügeln und schlägt den gefächerten Schwanz nach unten. Sofort nach der Kopulation fliegt das Männchen zu seiner Singwarte.
In den folgenden Tagen polstert das Weibchen das Nest mit Moos, Wolle und Federn aus. Währenddessen versucht das Männchen, weitere Nester zu bauen und jedes sich nähernde Weibchen für sich zu gewinnen. In einer Brutzeit wurden Paarungen mit fünf Weibchen beobachtet.
Fünf bis sechs Tage nach der ersten Kopulation legt das Weibchen das erste Ei. Täglich kurz vor Sonnenaufgang wird je ein weiteres gelegt, bis fünf bis acht Eier im Nest liegen. Die Grundfarbe ist mattweiß bei rostroten Punkten, welche sich zum stumpfen Pol hin verdichten. Im Durchschnitt messen sie 16,6 × 12,6 mm. Ihr Frischgewicht beträgt 1,36 Gramm und das Schalengewicht 0,074 Gramm. Nach Ablage des letzten Eies brütet das Weibchen 14 bis 18 Tage allein. Es muss sich während der Brutzeit selbst mit Nahrung versorgen. Beim Verlust der ersten Brut folgt ein Nachgelege.
Nach dem Ausfliegen der Erstbrut kümmert sich das Weibchen um das zweite Gelege. Dass die Jungen bei der Aufzucht der Zweitbrut beteiligt wären, konnte nicht beobachtet werden. Gelegentlich füttern Zaunkönige Nestlinge anderer Arten: Blaumeise, Kohlmeise, Tannenmeise, Bluthänfling, Feldsperling, Wasseramsel und Zilpzalp.
Gefahr droht den Eiern von Rabenvögeln, in Wäldern insbesondere vom Eichelhäher, aber auch von Ratten, Mäusen und Igeln. Ein weiteres Risiko für die Brut stellt der Kuckuck dar. In diesem Fall bringt das Weibchen das Ei mit dem Schnabel durch das Eingangsloch in das Nest ein, so dass der Jungvogel kurz vor dem Ausfliegen den Kopf aus dem Eingangsloch streckt und bei jeder Fütterung mit den Füßen strampelt, bis das Nest auseinander platzt.
Nach dem eintägigen Schlüpfen sind die Jungen nackt und blind. Das Weibchen trägt die Eierschalen bis zu 25 Meter vom Nest weg. Ist ein Gewässer in der Nähe, werden sie dort hineingeworfen. Bis zum fünften Tag frisst das Weibchen den Kot, ab dem sechsten Tag trägt es ihn fort (siehe Bildserie). Ab dem vierten Tag beginnen sich die Augen der Jungen zu öffnen. Nach acht Tagen sind Bettelrufe zu hören, die das Männchen zur Beteiligung an der Fütterung anregen. Es hilft jedoch nur sporadisch und unregelmäßig. Bis zum zehnten Tag werden die Jungen vom Weibchen gehudert. Bei Gefahr können sie in der Regel mit 14 bis 17 Tagen das Nest verlassen. Manchmal sind sie dazu schon mit zehn Tagen fähig.
Nach dem Ausfliegen werden die Jungvögel vom Männchen geführt, aber selten gefüttert. Die nicht belegten Nester werden nun als Schlafnester benutzt. Die Jungen sind noch lange nach dem Flüggewerden gemeinsam unterwegs. Gefahr droht ihnen vor allem von Katzen, Mardern, Eichhörnchen, Ratten und Füchsen, aber auch von Sperber, Habicht und Falken.
Die durchschnittliche Lebenserwartung liegt bei drei bis vier Jahren. Der Zaunkönig wird höchstens sieben Jahre alt.
Das Weibchen beendet die Fütterung.
Daraufhin dreht sich der Jungvogel im Nest.
Der Kot wird vom Altvogel entgegengenommen.
Dieser dreht sich um.
Und trägt ihn fort.
Bis 1990 gehörte die Gattung Donacabius zur monophyletischen Familie der Zaunkönige (Troglodytidae).[10][11][12][13] Der Zaunkönig (Troglodytes troglodytes) galt zudem bisher als naher Verwandter der amerikanischen Arten der Gattung Troglodytes. Phylogenetische Studien von 1999, die auf Untersuchungen mitochondrialer DNA-Sequenzen von zehn Arten der Familie der Zaunkönige (Troglodytidae) basieren, zeigen neue Erkenntnisse über die Beziehungen zwischen den Gruppen. Demnach teilt sich die Gattung Troglodytes in eine tropisch-montane Gruppe, die den Hauszaunkönig (Troglodytes aedon) und Troglodytes musculus umfasst, und eine nördlich-flachländische Gruppe, die die zwei nördlichsten montanen Taxa (Troglodytes rufociliatus, Troglodytes brunneicollis) enthält. Um die ausgeprägten Unterschiede zu den amerikanischen Arten der Gattung Troglodytes herauszustellen und um Paraphylie zu vermeiden, wird der Zaunkönig (Nannus troglodytes) in die monotypische Gattung Nannus eingeordnet, die nah mit dem Bergzaunkönig (Thryorchilus browni) verwandt ist.[14]
Andere Untersuchungen mitochondrialer und nuklearer DNA-Sequenzen folgern 2003 aus ihren Ergebnissen, dass die Familie der Zaunkönige (Troglodytidae) monophyletisch ist. Als einzige Ausnahme wird die Gattung Donacabius in die Gruppe mit Zosterops, Prinia und Sitta eingeordnet, um Paraphylie zu vermeiden.[10][11][12] Weiterhin soll die Familie Trogloditae mit der Gattung Polioptila aus der Familie der Mückenfänger (Polioptilidae) eine Schwestergruppe bilden. Zudem stellen die Gattungen Troglodytes und Cistothorus Schwestergruppen dar, wobei die Gattung Salpinctes (Felsenzaunkönig (Salpinctes obsoletus)) mit allen Arten der Trogloditae verwandt ist.[13] Untersuchungen von 2004 nehmen an, dass die Gattung Troglodytes, die den Bergzaunkönig (Thryorchilus browni) enthält, mit Cistothorus eine eigene Gruppe bildet. Hier stellen der Hauszaunkönig (Troglodytes aedon) und Troglodytes musculus intermedius die nächsten Verwandten des Zaunkönigs dar.[15]
Weitere Untersuchungen mitochondrialer DNA-Sequenzen sehen den Zaunkönig 2005 ebenfalls als isolierten Nannus troglodytes, wollen jedoch seine endgültige systematische Stellung erst nach Klärung der Einordnung der Gattungen Cistothorus und Thryorchilus in Beziehung zu Troglodytes festlegen. Daher wird von zwei Modellen (siehe unten) ausgegangen. In beiden Fällen wird Troglodytes brunneicollis sowohl in naher Verwandtschaft zum Hauszaunkönig (Troglodytes aedon) und Troglodytes musculus als auch zu Thryomanes sissonii gesehen (Clade A).[16]
Zaunkönig (Nannus troglodytes)
Zaunkönig (Nannus troglodytes)
Laut IOC World Bird List sind achtundzwanzig Unterarten bekannt.[17]
Andere Quellen gehen hingegen von deutlich mehr Unterarten aus. Die traditionelle dreiteilige Einteilung (1. T. t. troglodytes-Gruppe: Nordafrika, Europa bis Innerasien: 11 UA; 2. T. t. fumigatus-Gruppe: Ostasien und Himalaya: 13 UA; 3. T. t. hiemalis-Gruppe: Nordamerika: 8 UA) erkennt 32 Unterarten an, während eine weitere Quelle[45] drei neue Gruppen (1. Osten: T. t. hiemalis-Gruppe; 2. Pacifik: T. t. pacificus-Gruppe; 3. Pribilofs: T. t. alascensis-Gruppe) zusammenstellt. Schließlich findet sich eine Quelle[46], die von 46 Unterarten ausgeht. Besonders der dort aufgenommene Borodino-Zaunkönig (Troglodytes troglodytes orii) wird kontrovers diskutiert.
Vergleichende Untersuchungen über das Gesangsverhalten des Zaunkönigs in Europa, Japan sowie dem östlichen und westlichen Nordamerika decken sich mit der Hypothese, dass die Populationen in der montanen Region des westlichen Nordamerika isoliert waren, bevor die Zaunkönige des „östlichen“ Nordamerika die Alte Welt besiedelten, wahrscheinlich über die Beringstraße.[47]
Der Zaunkönig hat ein großes Verbreitungsgebiet von 21.800.000 km². Die Ausdehnung in Afrika und Amerika wird zusammen auf 5.430.000 km² geschätzt. Die Gesamtpopulation hat eine Größe von etwa 200.000.000 bis 1.000.000.000 Individuen. Auf Grund ihrer hohen Bestandszahlen wird die Art als nicht gefährdet (LC)[48] eingestuft. Die Größe des Brutbestands wird wesentlich von der Winterstrenge bestimmt. Harte Winter mit länger andauernden Kälteeinbrüchen und Schneeperioden können regional zu empfindlichen Bestandseinbrüchen (bis zu 80 Prozent) führen, da viele Vögel erfrieren oder verhungern können. Durch die polygame Lebensweise und mit zwei Jahresbruten können Verluste der Bestandsdichte meist innerhalb mehrerer Jahre wieder ausgeglichen werden.[49]
Das europäische Gebiet macht weniger als ein Viertel der weltweiten Verbreitung aus. Die europäische Population ist mit mehr als 23.000.000 Brutpaaren[50] beziehungsweise etwa 20.000.000 bis 50.000.000 Brutpaaren[49] sehr groß. Die weite Spanne der Bestandsschätzung, insbesondere in der Gesamtpopulation, erklärt sich durch die bereits erwähnten erheblichen Schwankungen der Population. Der Bestand war im Mittel von 1970 bis 1990 stabil und hatte zwischen 1990 und 2000 einen leichten Anstieg der Populationen außerhalb des europäischen Hauptverbreitungsgebietes zu verzeichnen. Dies betraf insbesondere das Vereinigte Königreich. Konsequenterweise wird die Art als sicher (Secure)[50] geführt.
Der Zaunkönig ist gemäß § 10 Abs. 2 Nr. 5 und Nr. 11 BNatSchG eine in Deutschland streng geschützte Art. Er war in Deutschland und Österreich Vogel des Jahres 2004, weil ihm immer mehr intakter Lebensraum abhandenkommt, da naturnahe Vorgärten und Gärten zunehmend verschwinden. Der Bestand in Deutschland wird auf 2,0 bis 2,5 Millionen Paare geschätzt, die Art gilt damit im Jahr 2008 als derzeit zwölfthäufigste Brutvogelart.[51]
In der Schweiz war der Zaunkönig Vogel des Jahres 2012.
Nach einer Fabel des Äsop (um 600 v. Chr.) beschlossen einst die Vögel, denjenigen von ihnen zum König zu machen, der am höchsten flöge. Dies gelang dem Adler, aber als er wieder niedergehen musste, erhob sich der kleine Zaunkönig, der sich in seinem Gefieder versteckt hatte, flog noch höher und rief: „König bin ich!“ Darauf zerschlug sich die ganze Wahl. Zur Strafe sperrten sie ihn in ein Mauseloch, aus dem er am Ende jedoch wieder entkam. Die Erzählung findet sich in verschiedenen Literaturgattungen (Märchen,[52] Gedicht) in fast allen europäischen Nationalliteraturen. Folglich wird der Zaunkönig auch bei Aristoteles (4. Jh. v. Chr.) und Plutarch (1. Jh. n. Chr.) „basileus“ (König) oder „basiliskos“ (Königlein) genannt.
Als „König der Vögel“ wird der Zaunkönig später in Litauen, Polen, Frankreich, Italien, in den Niederlanden und der Schweiz, sogar in Japan bezeichnet; darüber hinaus nennen die Japaner den Zaunkönig auch „König der Lüfte“.
Während sich die altgermanische Bezeichnung „wrendo“ im Englischen („winter wren“, Winterkönig) gehalten hat, wurde sie in Deutschland verdrängt. Dieser Vogel wurde lange Zeit „Schneekönig“ genannt, da er auch im Winter lebhaft singt. Davon leitet sich auch die Redensart „sich freuen wie ein Schneekönig“ ab.
Der wissenschaftliche Name des Vogels wurde 1758 von Carl von Linné geprägt, der den Zaunkönig als Sylvia troglodytes bezeichnete. Der lateinische Name des Zaunkönigs (troglodytis ‚troglodytisch [= höhlenbewohnend]‘)[53] geht auf ein altgriechisches Wort (altgriechisch τρωγλοδύτης trōglodýtēs, deutsch ‚der in Höhlen schlüpft, in Höhlen wohnt‘) zurück, das speziell einen unserem Zaunkönig ähnlichen Vogel bezeichnet.[54]
Sprachliche Beziehungen zum Zaun werden erst in deutschen Märchen greifbar. In Deutschland wurde Äsops Fabel in dem Märchen Der Zaunkönig[55] von den Brüdern Grimm in den Kinder- und Hausmärchen dahingehend abgewandelt, dass der Zaunkönig auf dem Rücken des Adlers Gott auf dem Stuhl sitzen sehen konnte. Nach der misslungenen Königswahl stellen die Vögel die neue Bedingung, dass derjenige König wird, der „am tiefsten in die Erde“ fallen kann. Daraufhin schlüpft der damals noch namenlose Zaunkönig in ein Mauseloch und beansprucht die Königswürde. Nun wollen sie den listenreichen Vogel in seinem Loch mit der Eule als Wache gefangen halten und aushungern. Als die Wächterin nach einer durchwachten Nacht am Morgen einschläft, entflieht der König der Vögel. Zur Strafe darf sich die Eule tagsüber nicht mehr sehen lassen. Da auch der Zaunkönig den Missmut der Vögel fürchtet, schlüpft er in den Zäunen herum. Nur wenn er sich ganz sicher fühlt, ruft er: „König bün ick!“
Außer den Brüdern Grimm befassen sich noch mindestens zwei weitere deutschsprachige Werke mit der angeblich ursprünglichen Namensherkunft des Zaunkönigs. In Nikolaus Bärs Lehrgedicht Regillicinium – Gesang über das Königlein (1700) erzählt der Zaunkönig die Geschichte seiner Namensgebung in lateinischen und deutschen Reimen. Auch Ludwig Heinrich von Nicolai widmet sich in dem Gedicht Wie der Zaunschlüpfer König ward der Thematik.
In dem Märchen Der Zaunkönig und der Bär[56] werden die Zaunkönigskinder vom Bären der Lüge bezichtigt, denn sie würden diesen Rang nicht besitzen. Die Kinder beschließen zu hungern, bis ihre Ehre wiederhergestellt ist. So ist ihr Vater gezwungen, eine Schlacht „Flügelvieh gegen Vierbeiner“ gegen den Bären und dessen General, den Fuchs, zu führen. Nachdem sie gewonnen haben, leistet der Bär wie gefordert Abbitte. Im Unterschied zu den oben angeführten Literaturstellen gibt es hier keine Ursache für den offenbar aus dem Nichts entstandenen Königsnamen, der erst im Nachhinein unter Beweis gestellt werden soll.
Weitere deutsche Bezeichnungen sind Zaunsänger, Tannkönig, Mäusekönig, Meisenkönig, Schupkönig, Zaunschnerz, Backöfelchen. In Mecklenburg und Niedersachsen wurde der Zaunkönig im Gegensatz zu seiner Größe als „Grot-Jochen“ (Groß-Joachim) bezeichnet. Nach dem Grafen Buffon wurde ihm aus demselben Grund in vielen französischen Provinzen der Name „Bœuf“ (Ochse) verliehen. Im Westfälischen, Niederländischen, im Schwedischen und Dänischen wird er hingegen „Däumling“ genannt. In Österreich trägt er sowohl den Namen „Zitzerl“ (kleines Stückchen) als auch „Zwergvogerl“. Häufig werden auch Namen wie „Pfutschepfeil“, „Pfutschekönig“ oder „Kinivögerl“ verwendet. Im Deutschen Wörterbuch von Jacob und Wilhelm Grimm wird er auch als „Schlüpferlein“ bzw. „Zaunschlüpferlein“ bezeichnet.[57] In der Schweiz ist er auch als Haagschlüferli, Müserli, Studeritschger, Schiterchingeli oder Haghäxli bekannt.[58]
Im walisischen Märchen Wie der Zaunkönig für eine halbe Stunde der König der Vögel wurde zeigt sich der Zaunkönig einsichtig und verzichtet freiwillig auf den Thron.
In der schottischen Volkssage Robin Redbreast's Christmas Song heiraten ein Rotkehlchen und ein Zaunkönig. Davon handelt auch Robert Burns Kindererzählung The Marriage of Robin Redbreast and the Wren.
In William Shakespeares Werken findet der Zaunkönig auch oft Erwähnung. So heißt es in König Richard III. in der dritten Szene: „The world is grown so bad, That wrens make prey where eagles dare not perch.“ Im vierten Akt von Macbeth sagt Lady Macduff: „For the poor wren (The most diminutive of birds) will fight, Her young ones in her nest, against the owl.“ In der deutschen Übersetzung heißt es nach Tieck „Bekämpft der schwache Zaunkönig, das kleinste Vöglein, die Eule doch für seine Brut im Nest“ oder nach Wieland „Der arme Zaunkönig sogar, der allerkleinste unter den Vögeln, hat Muth, wenn seine Jungen im Nest sind, gegen die Eule zu kämpfen“. Im vierten Akt des Dramas König Lear tadelt die Titelfigur seine lieblosen Töchter: „... Dein Vergehen? War's Ehebruch? Du sollst nicht sterben: Nicht für Ehebruch! Nein: Das tut der Zaunkönig, die kleine goldne Fliege Treibt's mir vor Augen.“
Im dritten Akt des Sommernachtstraums singt Meister Zettel für die Elfenkönigin Titania: „The woosel cock so black of hue, With orange-tawny bill, The throstle with his note so true, The wren with little quill – ... The finch, the sparrow, and the lark, The plain-song cuckoo grey, Whose note full many a man doth mark, And dares not answer nay.“ Im fünften Akt des Kaufmanns von Venedig meint die schöne Portia: „The crow doth sing as sweetly as the lark When neither is attended; and I think The nightingale, if she should sing by day When every goose is cackling, would be thought No better a musician than the wren. How many thing by season seasoned are To their right praise and true perfection!“
Der Zaunkönig Limmershin erzählt die Geschichte Die Weiße Robbe in Das Dschungelbuch von Rudyard Kipling.
In der englischen Lyrik findet der Zaunkönig auch Erwähnung. So veröffentlicht John Webster A Land Dirge, Robert Burns The Wren's Nest (Fragment) und William Wordsworth A Wren's Nest. Weiterhin schreibt Edward Lear das Nonsensgedicht There Was an Old Man with a Beard. Emily Dickinsons Gedicht For every Bird a Nest und Mark van Dorens No Communication erwähnen auch diesen Vogel. Am bekanntesten ist wohl der alte Kinderreim When Jenny Wren Was Young. Weiterhin gibt es von Masako Takahashi das Haiku Wren on a Low Bush:
Wren on a low bush;
hardly a handful of fluff …
acres of song.
– Masako Takahashi
Als deutscher Dichter widmet sich Joachim Heinrich Campe in Der Zaunkönig diesem Vogel. Auch Eugen Roth gibt ihm mit Der Zaunkönig in Die Vögel einen Platz:
Man trifft heut manchen Zaungast zwar,
doch der Zaunkönig, der wird rar,
der durch die Gärten, grün umbuscht,
so winzig wie ein Mäuschen huscht.
–Eugen Roth
Robert Don Hughes thematisiert den Zaunkönig in dem Werk Es wird doch wieder Frühling.[59]
Der Zaunkönig hat auch in der Kunst seine Spuren hinterlassen. Richard Eilenbergs Opus 213 Le Roitelet (Der Zaunkönig). für vierhändiges Piano stellt dafür ein gutes Beispiel dar.[60]
Adolf Dietrich widmet sich diesem Vogel in dem Gemälde Zaunkönig in Frühlingslandschaft. Karl Wilhelm de Hamilton wird das Aquarell Ein Zaunkönig. (Passer Troglodytes) zugeschrieben. Basil Edes widmete sich dem Vogel in dem Werk Zaunkönig im Sanddorn.
Der international bekannten Vogelmaler Peter Barrett gestaltete Der Zaunkönig (The Wren), als in Lebensgröße skulptiertes Porzellan-Glöckchen, das von Franklin Porzellan 1981 herausgegeben wurde.
Richard Müller und Emil Högg entwarfen die Likörstube Zaunkönig.
Nach Aristoteles und Plinius dem Älteren lieferte der griechische Arzt Aetius von Amida in seiner Enzyklopädie eine Beschreibung des Zaunkönigs, die auf die kleine Gestalt, den erhobenen Schwanz, die kurzen Flügel und den dynamischen Gesang hinweist. Er schrieb dem eingesalzenen rohen Fleisch eine Heilwirkung gegen den Nieren- und Blasenstein zu. Im 12. Jahrhundert streitet Hildegard von Bingen die Heilwirkung seines Fleisches ab, da er zu klein sei. Als guter Zusatz zu Heilpflanzen eigne sich jedoch der zu Pulver verbrannte Körper ohne Kopf und Eingeweide. Im 16. Jahrhundert erwähnte Conrad Gessner einige Patienten, denen diese Medizin geholfen haben soll (Von dem Zaunschlüpfflein...[61]).
Bei den Druiden wurde aus dem Zwitschern des Zaunkönigs wahrgesagt. Der Vogel hieß auch in Cormac's Glossary „Drui-den“, der Vogel der Druiden, irisch „drean“. Nach Sueton flog am Tag vor Caesars Ermordung als Vorzeichen ein Zaunkönig mit einem Lorbeerzweig in die Kurie des Pompeius, der von verschiedenen Vögeln aus dem nahe gelegenen Hain verfolgt und zerrissen wurde. Nach der Legende wurde der Heilige Stephanus ständig von diesem lauten Vogel begleitet, als er sich vor seinen Feinden zu verstecken suchte. Daher wird in Irland, Schottland und Teilen Englands traditionell am St. Stephen's Day (26. Dezember) durch das Jagen und Töten von Zaunkönigen an den Hl. Stephanus erinnert. Im Anschluss werden die gefangenen Tiere der keltischen Überlieferung folgend in einer Prozession durch das Dorf oder die Stadt getragen.
Der Zaunkönig wurde auf Grund seines kräftigen Gesanges als Käfigvogel gehalten. Man fing ihn im März, indem ein mit Mehlwurm besteckter, enger Meisen-Schlag in Sträuchernähe gebracht wurde. Die Haltung erfolgte in einem sehr engen Vogelbauer. Manchmal durfte er freifliegen. Der Vogel war ein beliebtes Heimtier, da er kostengünstiger und pflegeleichter als eine Nachtigall war.
Auch heute wird der Zaunkönig noch als Ziervogel gehalten. Wildfänge sind nach dem § 39 BNatSchG jedoch illegal.
Der Zaunkönig (Troglodytes troglodytes) ist die einzige in Eurasien vorkommende Art aus der Vogelfamilie der Zaunkönige (Troglodytidae). Er ist nach Winter- und Sommergoldhähnchen der drittkleinste Vogel Europas. Lange Zeit wurde er Schneekönig genannt, da er auch im Winter lebhaft singt. Der Zaunkönig besiedelt Europa, Nordafrika, Vorder-, Zentral- und Ostasien. Seine Nahrung setzt sich aus Spinnen, Weberknechten und Insekten, wie beispielsweise Nachtfaltern und Fliegen, sowie deren Eiern und Larven zusammen. Die Art gilt derzeit als nicht gefährdet.
In Erzählungen hat der Zaunkönig den Ruf der Schlauheit und List. Diese Nachrede geht auf eine Fabel des Äsop zurück, nach der die Vögel einst beschlossen, denjenigen von ihnen zum König zu machen, der am höchsten flöge. Dies gelang dem Adler, aber der Zaunkönig schaffte es durch eine List, ihn zu übertreffen.
Bigiztumshuq (Troglodytes troglodytes) — bigiztumshuqdar oilasiga mansub qush. Eng kichik qushlardan biri, tanasining uz. 9—11 sm, qanotlari yoyilganda 15 — 16 sm, ogʻirligi 9 — 11 g . Pati qoʻngʻir jigarrang tusda. Dumi kalta, tumshugʻi ingichka, uzun va toʻgʻri, oyoklari nisbatan uzun va baquvvat. Kalta dumi yuqoriga tik koʻtarilib turadi. Oʻzbekistonning togʻ oldi hududlarida uya quradi, uchib oʻtish davrida pasttekisliklarda ham uchraydi.
Bigiztumshuq (Troglodytes troglodytes) — bigiztumshuqdar oilasiga mansub qush. Eng kichik qushlardan biri, tanasining uz. 9—11 sm, qanotlari yoyilganda 15 — 16 sm, ogʻirligi 9 — 11 g . Pati qoʻngʻir jigarrang tusda. Dumi kalta, tumshugʻi ingichka, uzun va toʻgʻri, oyoklari nisbatan uzun va baquvvat. Kalta dumi yuqoriga tik koʻtarilib turadi. Oʻzbekistonning togʻ oldi hududlarida uya quradi, uchib oʻtish davrida pasttekisliklarda ham uchraydi.
Bà̤-bá-cēu(爬壩鳥) sê siŏh cṳ̄ng cēu, mò̤-mò̤ sê è̤ng cĕ̤ng sáik, ô ŭ gì téng-téng.
Et doempien (Latien: Troglodytes troglodytes) is de ienigste Europese winterkeuningsoorte. Et is een klein drongen voegeltien van omdebi'j tien centimeter mit een opwipt stattien. Hi'j beheurt tot een femilie waorvan alle aandere soorten uutslutend in Amerike veurkommen, mar disse soorte is over et grootste diel van Eurazië verspreid. Et doempien is now iene van de meerst algemiene voegelsoorten, omdat hi'j him anpast het an liekegoed bosrieke as eupen gebieden.
Doempies eten veurnaemelik insekten en spinnen, mar ze eten altemet ok wel zaoden van kleine plaanties. Zien zanggeluud is helder, en het vibrerende scharpe trillers. Et Doempien is ien van de kleinste voegelsoorten van Europa en kan vanwegen zien kotte vleugels niet zo best vliegen. Hi'j is zoe'n 9,5 centimeter laank en weegt omdebi'j 10 gram. Liekegoed et mannetien as et wiefien hebben brune veren. De opvalende stat staot recht omhoge.
In et Stellingwarfs wodt et doempien ok wel een moskeuning, ossekeuning, otskeuninkien, winterkeuninkien of een tuunkroeper nuumd, mar de meerstbruukte benaeming is toch wel doempien, dat weer wat weg het van de Friese benaeming tomke.
Et Doempien is meerstal te vienen in dichte struken veural in de buurte van waeter. Hi'j komt op et noordelike halfrond haost overal veur. In Eurazië kommen zoe'n 27 ondersoorten veur en in Amerike bin d'r nog zoe'n 12 ondersoorten.
Et mannegien begint al in de winter mit et bouwen van een tal nusten die hi'j an et wiefien anbiedt. Disse ronde nusten, mit ien ingaang an de ziedkaante, wodden in de meitied deur et mannegien maekt, in heden, struken en takkenbossen op een hoogte van omdebi'j ien meter boven de grond. De nusten wodden maekt van mos, blaoden en gaste. An et aende van april leit et wiefien vuuf tot acht witte eier mit roodbrune stippen. Nao zoe'n 14 tot 16 daegen bruden kommen de eier uut, waornao de beiden oolden de jongen nog twie weken voeren veurdat de jongen uutvliegen. Et doempien brödt meerstal twie tot drie keer per jaor.
Et doempien (Latien: Troglodytes troglodytes) is de ienigste Europese winterkeuningsoorte. Et is een klein drongen voegeltien van omdebi'j tien centimeter mit een opwipt stattien. Hi'j beheurt tot een femilie waorvan alle aandere soorten uutslutend in Amerike veurkommen, mar disse soorte is over et grootste diel van Eurazië verspreid. Et doempien is now iene van de meerst algemiene voegelsoorten, omdat hi'j him anpast het an liekegoed bosrieke as eupen gebieden.
Doempies eten veurnaemelik insekten en spinnen, mar ze eten altemet ok wel zaoden van kleine plaanties. Zien zanggeluud is helder, en het vibrerende scharpe trillers. Et Doempien is ien van de kleinste voegelsoorten van Europa en kan vanwegen zien kotte vleugels niet zo best vliegen. Hi'j is zoe'n 9,5 centimeter laank en weegt omdebi'j 10 gram. Liekegoed et mannetien as et wiefien hebben brune veren. De opvalende stat staot recht omhoge.
'S e eun beag a th' ann an dreathan-donn (Troglodytes troglodytes, Wren neo Winter Wren ann am Beurla).
S'àbhaist dhaibh a bhith eadar 10 's 11 cm a dh'àirde 's tha iad caran donn. Bith iad a' fuireachd am a measg nan lùsan ìosal anns na coilltean giuthais. 'S àbhaist dhaibh neadachadh faisg air an làr neo air an làr fhèin. Tha na dreathanan-duinn gu math farsaing. Chìthear iad anns na coilltean bho Alasca thar ceanna a tuath Aimearaga a Tuath agus bho Bhreatainn thar an Roinn Eòrpa 's ceann a tuath Àisia.
.jpg)
Uighean na dreathan-donn (Troglodytes troglodytes)
'S e eun beag a th' ann an dreathan-donn (Troglodytes troglodytes, Wren neo Winter Wren ann am Beurla).
S'àbhaist dhaibh a bhith eadar 10 's 11 cm a dh'àirde 's tha iad caran donn. Bith iad a' fuireachd am a measg nan lùsan ìosal anns na coilltean giuthais. 'S àbhaist dhaibh neadachadh faisg air an làr neo air an làr fhèin. Tha na dreathanan-duinn gu math farsaing. Chìthear iad anns na coilltean bho Alasca thar ceanna a tuath Aimearaga a Tuath agus bho Bhreatainn thar an Roinn Eòrpa 's ceann a tuath Àisia.
't Keuningske (Nederlands: Winterkoning), Troglodytes troglodytes, ies 'n klein, gedrónge dweersj gesjtreep, broen veugelke van 9 ½ cm. De bovekant ies get rossig, de ónderkant vaal. 't Kort sjteertsje sjtiek umhoag. Jónge höbbe 'n dónker gewolk buukske. 't Ies 'n hièl bewaeglik veugelke mèt 'n sjpiets sjnevelke, dat gaere wie 'n muuske sjravelt tösje rotzooi op de grónd en in sjtruuk en hègke zeuk nao insecte, sjpinne en sjlekke. Umdat 't klein vleugelkes haet, kènt 't mer korte aafsjtande euverbrögke. Dat deit 't in rechte liene.
't Keuningske zingk in de breujperiode um zien territorium aan te geve, meh ouch de zomer en de winter door mèt ummer dezelfde vrie lang melodie, hièl opvallend en hel veur zoa'n klein veugelke. De hoag toane were aafgewieseld door hoag trillersj. Daorum weurt 't in 't plat, o.a. in Haors, ouch waal tieterke geneump.
t Menneke boewt e kogel- of bolvörmig nèske op allerlei versjtoke plaatse, tösje de blaar in hègke, gebösjkes en hakhout. Hae woont gaere in de buurt van water. De meistal 7 eikes zint vaalwiet gekleurd mèt get rossige vlekskes. De breuj vingk twiè kièr per jaor plaats.
'n Gedeilte blief sjwintersj in 't land. Umdat ze wiènig vaere höbbe, verleze ze bie kou väöl wermde. Ze kroepe dan kort bie-ein um ziech ónderein te werme, sóms waal mèt z'n tiène. Ze make dan gebruuk van ouw vogelnèster of nèskeskes die zin blieve hange. Andere trèkke in veur- en naojaor door vanaaf mièrt tot begin mei en van hauf september tot november.
Orde: Passeriformes
Zangveugel Passeri
Familie: Troglodytidae
't Keuningske (Nederlands: Winterkoning), Troglodytes troglodytes, ies 'n klein, gedrónge dweersj gesjtreep, broen veugelke van 9 ½ cm. De bovekant ies get rossig, de ónderkant vaal. 't Kort sjteertsje sjtiek umhoag. Jónge höbbe 'n dónker gewolk buukske. 't Ies 'n hièl bewaeglik veugelke mèt 'n sjpiets sjnevelke, dat gaere wie 'n muuske sjravelt tösje rotzooi op de grónd en in sjtruuk en hègke zeuk nao insecte, sjpinne en sjlekke. Umdat 't klein vleugelkes haet, kènt 't mer korte aafsjtande euverbrögke. Dat deit 't in rechte liene.
Mëszikrólëk (Troglodytes troglodytes) — to je môłi wanożny ptôch z rodzëznë mëszikrólëków (Troglodytidae). Jak je cepli on je m. jin. na Kaszëbach.
Músabróðir ella mortítlingur (frøðiheiti - Troglodytes troglodytes) livir um allan heim. Omaná er hann morreyður, í neðra gráligur við svørtum rondum. Eisini honum dámar best, har sum grýtut er, sum í bjørgum og urðum ella við garðløg og veggjahús. Reiðrið hevur hann millum steinar, ella hann heingir tað upp undir væðingina á húsum — sethúsum líka væl sum úthúsum. Frálíka væl er tað gjørt; gras og mosa fløkir hann fast saman til ein snøggligan rundan knøtt við rúmi innan til at verpa og verma í — ytst eru nøkur grov strá til at halda saman, innast er mjúkasti mosi ella fjøður. Dyrnar eru á síðuni, eitt hol so trongt, at eingin annar fuglur sleppur inn at gera honum ónáðir. Báðir makarnir eru um verkið, og sama reiðrið nýta teir í mong, mong ár — við uppábót sjálvsagt. Har inni verpur bøgan so 6—8 elalítil hvít egg við reyðum prikkum. Eftir 13 døgum eru ungarnir útkomnir. Oftast klekja teir gomlu tá aftur aðru ferð. Fyrst, ið ungarnir koma úr reiðrinum, eru teir sera ússaligir at flúgva, og stinnfloygdur fuglur verður músabróðir aldri. Men fermur og fimur er hann, kvikur til fóts, kimiligur og knappur í vendini, so tað er lítið meir enn at eygleiða hann. Friður er ikki í honum, hoppar, titar, støkkur runt í heilum, skimast og kagar eftir øllum, smýgur inn í hvørja holu — so hann kann væl eita músabróðir. Altíð er hann fróur og kátur, syngur bæði árla og síðla, og syngur fagrast av øllum Føroya fuglum — og so harðmælt hatta lítla er! Um summarið trýtur ikki føðin, grindalokkar, flugur, smáir ormar o. a. Men í kava er ofta svangligt; tá leitar hann at húsum, stundum inn í hjallarnar at pikka mottu, ella hann setur á krovini. Kuldin sýnist ikki at rína á honum. Í tættasta kavaroki, tá ið hinir fuglarnir kúra og krógva seg, tá hoppar hann líka fúsur og bragdligur millum holurnar. Og so skjótt hann kennir ein linna í rokinum, sker hann í at syngja, so glaðliga, at fólk lívast upp og fær kenslu av sól og várlýkku. — Mangur hevur roynt at ala hann, men í búri livir hann ikki.[1]
Músabróðir ella mortítlingur (frøðiheiti - Troglodytes troglodytes) livir um allan heim. Omaná er hann morreyður, í neðra gráligur við svørtum rondum. Eisini honum dámar best, har sum grýtut er, sum í bjørgum og urðum ella við garðløg og veggjahús. Reiðrið hevur hann millum steinar, ella hann heingir tað upp undir væðingina á húsum — sethúsum líka væl sum úthúsum. Frálíka væl er tað gjørt; gras og mosa fløkir hann fast saman til ein snøggligan rundan knøtt við rúmi innan til at verpa og verma í — ytst eru nøkur grov strá til at halda saman, innast er mjúkasti mosi ella fjøður. Dyrnar eru á síðuni, eitt hol so trongt, at eingin annar fuglur sleppur inn at gera honum ónáðir. Báðir makarnir eru um verkið, og sama reiðrið nýta teir í mong, mong ár — við uppábót sjálvsagt. Har inni verpur bøgan so 6—8 elalítil hvít egg við reyðum prikkum. Eftir 13 døgum eru ungarnir útkomnir. Oftast klekja teir gomlu tá aftur aðru ferð. Fyrst, ið ungarnir koma úr reiðrinum, eru teir sera ússaligir at flúgva, og stinnfloygdur fuglur verður músabróðir aldri. Men fermur og fimur er hann, kvikur til fóts, kimiligur og knappur í vendini, so tað er lítið meir enn at eygleiða hann. Friður er ikki í honum, hoppar, titar, støkkur runt í heilum, skimast og kagar eftir øllum, smýgur inn í hvørja holu — so hann kann væl eita músabróðir. Altíð er hann fróur og kátur, syngur bæði árla og síðla, og syngur fagrast av øllum Føroya fuglum — og so harðmælt hatta lítla er! Um summarið trýtur ikki føðin, grindalokkar, flugur, smáir ormar o. a. Men í kava er ofta svangligt; tá leitar hann at húsum, stundum inn í hjallarnar at pikka mottu, ella hann setur á krovini. Kuldin sýnist ikki at rína á honum. Í tættasta kavaroki, tá ið hinir fuglarnir kúra og krógva seg, tá hoppar hann líka fúsur og bragdligur millum holurnar. Og so skjótt hann kennir ein linna í rokinum, sker hann í at syngja, so glaðliga, at fólk lívast upp og fær kenslu av sól og várlýkku. — Mangur hevur roynt at ala hann, men í búri livir hann ikki.
Çitok, bilbilê dehlan, çirzink, çirvink, mûte an hewêrde (Troglodytes troglodytes), cureyekî çivîkên çirvindikan ji fîkarên biçûk e.
Meziniya wê 10 cm digihê û gelek caran qemçikbel tê dîtin.
Çitok, bilbilê dehlan, çirzink, çirvink, mûte an hewêrde (Troglodytes troglodytes), cureyekî çivîkên çirvindikan ji fîkarên biçûk e.
Pfutscher, Pfutschikinig, Zaunschlipfer óder Nusserle isch in Sidtiról a kloaner Singvógl, der Insektn frisst. Er isch in Eurasien verproatet. Hoachtaisch: Zaunkönig.
Pietjekuntjes of winterkeuningskes (Troglodytes troglodytes, Nederlans: winterkoning of winterkoninkje) zyn klêne zangveugeltjes uut e familie va veugels die bykan ollêne vôornkomn in Nôord-Amerika. 't Pietjekuntje is 'n ênigsn van die familie die in Europa leeft.
't Zyn klêne, brune veugeltjes (de grotste kommn juste langer of 10 cantmeiter), die ier en doa e bitje lichtere strieptjes en (surtout up nundern steirt, die rechte stoat in te plekke van achter nem angt, lik van de mêeste aar veugels). Z'oudn nunder koptje ossan e bitje no beneen.
Pietjekuntjes kommn verre in hêel Europa vôorn, mor oek in Azië (toet in Japan) en in Nôord-Amerika.
't Zyn (lik de mêeste veugels oel ier) in d'êeste plekke veugeltjes die in busschn leevn, mor oendertusschn en ze nunder styf goed anepast an't leevn in oopn en in bebouwd gebied.
't Zyn veugels die joagn up olle sôortn fernient en up kobbn. In de wienter, at er nie vele gin fernient ne mir is, zoekn ze surtout achter bêesterie in gerretjes in boomn.
A't styf koud is, duvn ze in de wienter wel eki wegkruupn in diepe goatn in boomn (nunder Latynsche noame wult olbeweuner zeggn).
't Zyn de vintjes die nest droagn (e nest van ôoi, mos en aar planterie), oltemets mêerdere (toet zeevn) per territorium. De wuvetjes kiezn doa toune intje uut woa dan ze in leggn. Ze droagn nest in struukn of klêne bomtjes, mor oek oltemets in aar diengn (lik buuzn of e gat in e meur).
Ze kunn drie nestn 't joar en, met ider kêe tusschn de vuuf en de achte joengn.
Pietjekuntjes of winterkeuningskes (Troglodytes troglodytes, Nederlans: winterkoning of winterkoninkje) zyn klêne zangveugeltjes uut e familie va veugels die bykan ollêne vôornkomn in Nôord-Amerika. 't Pietjekuntje is 'n ênigsn van die familie die in Europa leeft.
A scrizzula (Troglodytes troglodytes ) hè un acellu chì face parte di a famiglia di i Troglodytidae. A scrìzzula hè cumuna in tutta l'Auropa, in Asia, in u Nordu di l'Africa è u Nordu di l'America.
A scrizzula hè bruna. Hè un acellu chjucu chjucu, longu 9 à 10 cm, è pesa trà 8 è 15 grammi. A so apertura alare hè di circa 15 cm. A scrìzzula campa sin'à 6 anni. U bizzicu hè longu è finu. A coda hè ritta.
Li piace à a scrizzula à fà si sente è canta à spessu, cù note chjare chì si sentenu sopratuttu a sera, tuttu l'annu, è ancu d'inguernu. U bulu di a scrizzula hè assai rapidu. A scrizzula manghja insetti. D'aprile, u masciu custruisce parechji nidi è a femina sceglie dopu quellu chì li cunvene u più, dopu à avè li visitati tutti. A femina face dopu circa sei ovi in u nidu. 'Ssi ovi sò bianchi pichjati. A femina cova durante circa quindici ghjorni. Quindici ghjorni dopu a so nascita, i piulaconi chettani u nidu.
A scrizzula hè assai cumuna in Corsica. Esiste in Corsica una spezia endemica di scrizzula: Troglodytes troglodytes koenigi, in cumunu incù a Sardegna. 'Ssa sottuspezia endemica hè più bughja ch'è à forma più cumuna, è menu russiccia. Hà dinù a scrizzula di Corsica è Sardegna assai strisce sottu è sopra (Thibault 1983). A scrizzula si scontra in Corsica in piaghja com'è in muntagna. Friquenta a scrizzula a machja, ma dinò a furesta è difatti, si trova ancu in l'alzete à più di dui milla metri. Friquenta dinù a scrizzula parechji isulotti: a Giraglia, Mezumare in l'Isule Sanguinare. Accade dinù d'inguernu ch'è e scrizzule chì stanu in muntagna si tramutessenu in piaghja (Thibault 1983).
Altri nomi corsi di a scrizzula sò: u scrizzulu, a muraghjola o l'acella muraghjola.
A scrizzula hè mintuvata qualchì volta in a cultura è a litteratura corsa. Par asempiu in e sprissione:
o in i Canti d'aceddi di Monsignori Di La Fuata:
A scrizzula (Troglodytes troglodytes ) hè un acellu chì face parte di a famiglia di i Troglodytidae. A scrìzzula hè cumuna in tutta l'Auropa, in Asia, in u Nordu di l'Africa è u Nordu di l'America.
A scrizzula hè bruna. Hè un acellu chjucu chjucu, longu 9 à 10 cm, è pesa trà 8 è 15 grammi. A so apertura alare hè di circa 15 cm. A scrìzzula campa sin'à 6 anni. U bizzicu hè longu è finu. A coda hè ritta.
Li piace à a scrizzula à fà si sente è canta à spessu, cù note chjare chì si sentenu sopratuttu a sera, tuttu l'annu, è ancu d'inguernu. U bulu di a scrizzula hè assai rapidu. A scrizzula manghja insetti. D'aprile, u masciu custruisce parechji nidi è a femina sceglie dopu quellu chì li cunvene u più, dopu à avè li visitati tutti. A femina face dopu circa sei ovi in u nidu. 'Ssi ovi sò bianchi pichjati. A femina cova durante circa quindici ghjorni. Quindici ghjorni dopu a so nascita, i piulaconi chettani u nidu.
Tekst üüb Öömrang At sömk ((fe.) tömk, (mo.) tuunkriiper, müsebrouder, nilekining, (sö.) toomas wunter) (Troglodytes troglodytes) as en fögel uun't famile Troglodytidae.
En wiifke fudert jöönkin
Aier faanTroglodytes troglodytes
Wikimedia Commons hää bilen of filmer tu: 
Wikispecies hää en artiikel tu: At sömk ((fe.) tömk, (mo.) tuunkriiper, müsebrouder, nilekining, (sö.) toomas wunter) (Troglodytes troglodytes) as en fögel uun't famile Troglodytidae.
It Tomke (Troglodytes troglodytes) is de ienigste fûgel út de famylje fan de Tomkes dy't yn Europa foarkomt. Alle oare soarten libje yn Noard- en Súd-Amearika.
It Tomke wurdt yn it Frysk ek wol oantsjutten mei: Mûske, Múske, 'Tommelid as Winterkeninkje.
It Tomke is ien fan de lytste fûgelsoarten fan Europa en kin fanwege syn koarte wjukken net sa'n bêst fleane. Hy is sa'n 9,5 sm lang en waget 10 gram. Sawol it mantsje as it wyfke hawwe brune fearren. De opfallende sturt stiet rjocht omheech.
It Tomke is meast te finen yn tichte strûken foaral yn de buert fan wetter. Hy komt op it noardlik healrûn oer de hiele wrâld foar. Yn Euraazje komme sa'n 27 ûndersoarten foar en yn Noard-Amearika ek nochris 12.
Tomkes ite meast ynsekten en harren larven en spintsjes. Ek ite se sa no en dan wol sied fan lytse plantsjes.
It mantsje begjint al by't winter mei it bouen fan in tal nêsten dy't er oan it wyfke oanbiedt. De nêsten binne rûn mei in yngong oan de sydkant en lizze meast krekt boppe de grûn. De nêsten wurde makke fan mos, blêden en gers. Ein april leit it wyfke 5-7 wite aaien mei readbrune stippen. Nei sa'n 14-16 dagen brieden komme de aaien út, wernei de beide âlden de jongen nog 2 wike fuorje foardat de jongen útfleane. It Tomke briedt meast twa kear yn it jier.
It Tomke (Troglodytes troglodytes) is de ienigste fûgel út de famylje fan de Tomkes dy't yn Europa foarkomt. Alle oare soarten libje yn Noard- en Súd-Amearika.
Troglodytes troglodytes (wran, chitty wran, rabbie cutty, chittie, cutty, sistie moose, jenny wran, thoumie wran) is a verra smaw bird, an the anly member o the wran faimily Troglodytidae foond in Eurasie an Africae (Maghreb).
Troglodytes troglodytes es un specie de Troglodytes.
Troglodytes troglodytes (wran, chitty wran, rabbie cutty, chittie, cutty, sistie moose, jenny wran, thoumie wran) is a verra smaw bird, an the anly member o the wran faimily Troglodytidae foond in Eurasie an Africae (Maghreb).
S Hagschlupferli (Troglodytes troglodytes; alemanischi Näme) isch e Zugvogel wo i Mitteleuropa vom März bis in November vorchunnt und i de Alpe bis uf 2600 müM biobachtet were cha.
S Hagschlupferli isch noch em Goldhäändli di chlinst haimischi Vogelart und werd 9 bis 11 cm gross, mitere Spannwiiti vo 13 bis 17 cm und eme Gwicht vo 8 bis 13 Gramm. S isch e chliini unuuffälige bruune Vogel mit eme chorze Schwanz, wo hüüffig geg ufe luegt. S het e lange Schnabel wo liecht geg abe bogen isch.
S Hagschlupferli lebt im Underholz vo Wälder, i Hecke und Büsch vo Gärte, Pärk und Bäch i Sidligsnööchi. S isch e Bodevogel und schlüpft flink dor dichts Gstrüpp und Spalte, drom de Name, und schwirrt schnell nööch öberem Bode umenand. Hagschlupferli lebet vo Insekte, Spinne, Würmer und im Herpst au vo Beeri und Söömli. De Gsang vom Hagschloppferli isch zimmli luut und abwechsligsriich, aber nöd bsunders melodiöös.
S Mandli baut us Hälm, Bletter und Moos meriri halbfertigi Chugelnester mit ere chliine Öffnig. S Wiibli suecht sich ais uus und polsterets mit Federe, Hoor und Wule uus. E Mandli cha gliichzittig bis vier Wiibli haa.
S Hagschlupferli (Troglodytes troglodytes; alemanischi Näme) isch e Zugvogel wo i Mitteleuropa vom März bis in November vorchunnt und i de Alpe bis uf 2600 müM biobachtet were cha.
Ο Τρυποφράχτης είναι στρουθιόμορφο πτηνό της οικογενείας των Τρωγλοδυτιδών, που απαντά και στον ελλαδικό χώρο. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Troglodytes troglodytes και περιλαμβάνει 41 υποείδη.[2]
Στην Ελλάδα απαντούν τα υποείδη Troglodytes troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758) και Troglodytes troglodytes cypriotes (Bate, 1903).[2]
Η επιστημονική ονομασία, τόσο του γένους όσο και του είδους, είναι ελληνική: τρωγλοδύτης < τρώγλη + δύω «βυθίζομαι» [3] και παραπέμπει ευθέως στη συνήθεια του πτηνού να κρύβεται καλά στην πυκνή βλάστηση και σε σχισμές, όταν ψάχνει για την τροφή του ή για να κουρνιάσει. Το ίδιο ισχύει και για την ελληνική λαϊκή ονομασία του και, τη συνήθειά του να κρύβεται στους φράχτες.[4]
Το είδος περιγράφηκε για πρώτη φορά, το 1758, από τον Λινναίο, στη Σουηδία, ως Motacilla troglodytes.[5] Η ταξινομική του πτηνού είναι προβληματική, σε διάφορα επίπεδα. Επειδή περιλαμβάνει πλείστα υποείδη, έγιναν επισταμένες μελέτες που βασίστηκαν σε μορφολογικά, βιογεωγραφικά και μοριακά δεδομένα. Προτάθηκε, όχι μόνον ο διαχωρισμός των υποειδών σε 3 διαφορετικές ομάδες, που θεωρήθηκαν ως ξεχωριστά υποείδη, αλλά και η εισαγωγή ενός νέου γένους (Nannus) για να «στεγάσει» κάποια από αυτά. Η κατάσταση έγινε εξαιρετικά περίπλοκη, οι επιστήμονες διχάστηκαν και, μέχρι σήμερα δεν έχει δοθεί λύση στο πρόβλημα, διότι άλλοι φορείς δέχονται αυτές τις αλλαγές (ITIS, AOU),[6] ενώ άλλοι θεωρούν τα νέα δεδομένα ανεπαρκή για να στηρίξουν αυτές τις αλλαγές (IUCN, IBC, BirdLife International).[5]
Στο παρόν λήμμα ακολουθείται η κατά Howard & Moore ταξινομική και, παρουσιάζονται όλα τα υποείδη που ήσαν αποδεκτά παλαιότερα.[2] (βλ. Πίνακα)
Ο τρυποφράχτης έχει ευρεία εξάπλωση στο Βόρειο Ημισφαίριο, όπου κατά τόπους είναι πολύ κοινό πτηνό. Στην Ευρώπη απαντά σε όλη την ήπειρο, εκτός από τις πολύ βόρειες περιοχές της Φιννοσκανδιναβίας, και της Β. Ρωσίας. Στην Ασία απαντά κυρίως στα ανατολικά της ηπείρου και σε περιοχές της Κ. Ασίας, ενώ λείπει από το μεγαλύτερο μέρος της Ινδίας και της Σιβηρίας. Στην Αφρική απαντά μόνον στις παραμεσόγειες χώρες της βόρειας πλευράς, ενώ στην Αμερική απαντά σε όλες τις ΗΠΑ και στο μεγαλύτερο μέρος του Καναδά, ενώ νότια φθάνει μέχρι το Β. Μεξικό.[7]
(σημ. με έντονα γράμματα τα υποείδη που απαντούν στον ελλαδικό χώρο)
Οι τρυποφράχτες είναι μερικώς μεταναστευτικά πτηνά και μεταναστεύουν μόνον εάν οι κλιματικές συνθήκες είναι δύσκολες για την επιβίωσή τους. Αυτό εξαρτάται άμεσα από το γεωγραφικό πλάτος και το υψόμετρο της αναπαραγωγικής τους περιοχής. Γι’ αυτό και οι περισσότεροι πληθυσμοί των πεδινών ή/και εύκρατων περιοχών είναι καθιστικοί (επιδημητικοί), μετακινούμενοι μόνον τοπικά, σε μικρές αποστάσεις (π.χ. στην Ευρώπη ή στην Αφρική). Αντίθετα, οι πληθυσμοί των μεγάλων υψομέτρων ή/και γεωγραφικών πλατών, είναι κατά βάσιν μεταναστευτικοί, μετακινούμενοι συνήθως νότια των περιοχών όπου αναπαράγονται (π.χ. οι πληθυσμοί στη ΒΑ. Σιβηρία ή στην Αλάσκα)
Ανάλογα με την περιοχή, η έναρξη της φθινοπωρινής μετανάστευσης τοποθετείται τον Σεπτέμβριο και μπορεί να διαρκέσει μέχρι τις αρχές Νοεμβρίου. Η ανοιξιάτικη μετανάστευση διαρκεί συνήθως από τον Μάρτιο έως τον Μάιο. Βέβαια, αν οι αναπαραγωγικοί πληθυσμοί βρίσκονται σε μεγάλο υψόμετρο, μια εσωτερική μετακίνηση πραγματοποιείται προς τις κοιλάδες. Οι πληθυσμοί της Β. Ευρώπης μεταναστεύουν συνήθως στην Κ. και Ν. Ευρώπη, ενώ οι τρυποφράκτες στο βόρειο τμήμα της Βόρειας Αμερικής ψάχνουν να χειμαδιά στις κεντρικές και νότιες πολιτείες των ΗΠΑ ή στο βόρειο Μεξικό. Στην Ασία, οι πολύ βόρειοι πληθυσμοί αποδημούν κυρίως στη ΝΔ. ή ΝΑ. Ασία. Τα μεταναστευτικά ταξίδια πραγματοποιούνται τόσο κατά τη διάρκεια της ημέρας όσο και κατά τη διάρκεια της νύχτας.
Στην Ελλάδα, ο τρυποφράχτης είναι κατά βάσιν επιδημητικό πτηνό, μένει δηλαδή μόνιμα στη χώρα καθ’ όλη τη διάρκεια του έτους, όπου κατά τόπους είναι κοινό είδος. Δέχεται όμως και μεταναστευτικούς πληθυσμούς κατά τη διάρκεια του χειμώνα.[11][12] Αλλά και στην Κύπρο, το εκεί υποείδος (Troglodytes troglodytes cypriotes) απαντάται ως επιδημητικό, κυρίως στο όρος Τρόοδος.[13]
Ο τρυποφράκτης ζει κυρίως σε πυκνά οικοσυστήματα που περιλαμβάνουν θάμνους, αγκαθωτές βατομουριές, φράκτες, δασικές συστάδες, κήπους και πάρκα. Ωστόσο, εάν υπάρχουν οι κατάλληλοι κρυψώνες, κυρίως κοιλότητες ή σχισμές, μπορεί να βρεθεί και σε ανοικτά τοπία. Συχνά απαντά κοντά σε ρυάκια με αναρριχητικά φυτά ή αμπέλια και πλούσιο σε χαμηλή βλάστηση υπόστρωμα. Λιγότερο συχνά, αλλά όχι σπάνια, μπορεί να βρίσκεται ανάμεσα σε βράχια στους λόφους, ακόμη και σε ορθοπλαγιές, ιδιαίτερα στα απομονωμένα νησιά.[14][15] Στη Β. Ευρώπη και Ασία, πάντως, φωλιάζει στα μεγάλα δάση κωνοφόρων (τάιγκα), όπου είναι δύσκολο ακόμη και να τον δει κάποιος, οπότε αναγνωρίζεται από το δυνατό τραγούδι του (βλ. και Ηθολογία).
Ο τρυποφράκτης διαχειμάζει σε δάση, πάρκα και κήπους, ή περιοχές με καλαμιές, συχνά κοντά σε μεγάλα υδατικά συστήματα. Αντίθετα με την αναπαραγωγική εποχή, απαντά συχνά σε αχυρώνες, θερμοκήπια και στάβλους, ακόμη και σε σχισμές τοίχων, ή σε κήπους με τεχνητές λιμνούλες.
Στο Ηνωμένο Βασίλειο η στατιστική ανάλυση των 5 πρώτων προτιμητέων οικοσυστημάτων, δείχνει τα εξής αποτελέσματα: Δάση Πλατύφυλλων, Δάση Κωνοφόρων, Χωριά, Θαμνότοποι, Λειμώνες.[18]
Στην Ελλάδα ανευρίσκεται σε λόχμες, φράκτες, κήπους, άλση, δασύλια και θαμνώδεις περιοχές [11]
- Πολύ μικρό μέγεθος
- Συνήθως ανασηκωμένη, κοντή ουρά
- Πολύ δυνατό, δυσανάλογο με το μέγεθός του, κελάηδημα
Ο τρυποφράχτης είναι από τα μικρότερα σε μέγεθος ωδικά πτηνά, πράγμα που μερικές φορές δυκολεύει την παρατήρησή του, αν και δεν θεωρείται ιδιαίτερα ντροπαλό πουλί. Ωστόσο, το «στρουμπουλό», καφεκόκκινο παρουσιαστικό του, σε συνδυασμό με την συνήθως ανασηκωμένη, σχεδόν σε ορθή γωνία, ουρά και, το πολύ μικρό του μέγεθος, το κάνουν εύκολα αναγνωρίσιμο όταν εμφανίζεται.
Το πτέρωμά του είναι ανοικτό καφέ στο κεφάλι και τη ράχη, αλλά οι πτέρυγες, το ουροπύγιο και η ουρά είναι σκούρα καφά ή καφεκόκκινα. Μία κρεμόχρωμη υπεροφθάλμια γραμμή είναι ευδιάκριτη, η οποία καταλήγει στα ωτικά καλυπτήρια. Υπάρχουν σκούρες καφέ κυματοειδείς ραβδώσεις στην ουρά και τα πλευρά, ενώ οι πτέρυγες εμφανίζουν μικρά, λευκά και σκούρα παραλληλόγραμμα που εναλλάσσονται μεταξύ τους. Όταν πετάει, οι πτέρυγες φαίνονται πολύ πιο σκούρες από το υπόλοιπο σώμα του. Ο λαιμός και το στήθος είναι πολύ ανοικτόχρωμα μπεζ-καφέ αλλά, βαθμιαία, η κάτω επιφάνεια σκουραίνει προς το μέρος της κοιλιάς και αποκτά χαρακτηριστικές κεραμιδοειδείς αλληλοεπικαλυπτόμενες γραμμώσεις. Η ουρά του είναι τετραγωνισμένη, με ραβδώσεις και κοντή, τόσο ώστε να δίνει την εντύπωση ότι είναι κολοβό.[4] Το μυτερό, σχετικά μακρύ και ελαφρώς κυρτό ράμφος είναι μαυριδερό στο πάνω μέρος (ρινοθήκη) και κιτρινωπό καφέ στο κάτω (γναθοθήκη). Οι ταρσοί και τα πόδια είναι σαρκόχρωμα, ενώ η ίριδα του ματιού είναι μαυριδερή.
Έχει 10 πρωτεύοντα ερετικά φτερά, 9 δευτερεύοντα, 2 νόθα (alula) και 12 πηδαλιώδη.[19]
Τα φύλα είναι όμοια στην εμφάνιση και δεν εμφανίζουν ιδιαίτερο φυλετικό διμορφισμό, αλλά τα αρσενικά είναι λίγο μεγαλύτερα και βαρύτερα από τα θηλυκά. Τα νεαρά πουλιά μοιάζουν με τα ενήλικα, αλλά η σκοτεινή ράβδωση στο πτέρωμα δεν είναι τόσο έντονη.
(Πηγές:[11][14][15][16][20][21][22][23][24][25][26])
Ο τρυποφράχτης τρέφεται κυρίως με μικρού μεγέθους ζωική ύλη, παντός τύπου, αλλά γενικά θεωρείται εντομοφάγο πτηνό. Στα άφθονα προτιμώμενα θηράματα συμπεριλαμβάνονται αράχνες, φαλάγγια, ακάρεα, μικρά καρκινοειδή, ισόποδα και σαρανταποδαρούσες. Από τα έντομα προτιμά μικρές νυχτοπεταλούδες, μικρές λιβελλούλες, ψαλίδες, ορθόπτερα, βρωμούσες, μυρμήγκια, υμενόπτερα, νευρόπτερα, κουνούπια, πεταλούδες και μύγες, ενώ δεν περιφρονεί γυρίνους και μαλάκια. Μερικές φορές τρέφεται με μικρά σπέρματα, βατόμουρα και καρπούς κουφοξυλιάς. Μερικές φορές «κλέβει» σταφύλια, είτε από τις καλλιέργειες, είτε από τα τρυγημένα.
Η αναζήτηση της λείας πραγματοποιείται κυρίως κοντά στο έδαφος, στις ρίζες, στα φρύγανα και την άκρη του νερού, λιγότερο συχνά στα κλαδιά των δέντρων ή των θάμνων. Συνήθως αναζητά την τροφή του κοντά στο νερό, διότι εκεί είναι αφθονότερη ακόμα και τον χειμώνα, ενώ πολλές φορές αρπάζει και θηράματα μέσα από το νερό. Ο τρυποφράχτης γλιστράει εύκολα μέσα από τα χαμόκλαδα, και διεισδύει με το λεπτό ράμφος του στις μικρές ρωγμές του φλοιού των δένδρων ή των βλαστών, όπου υπάρχουν έντομα, αράχνες και προνύμφες. Το δύσπεπτο χιτινώδες περίβλημα κάποιων θηραμάτων το αποβάλλει με τη μορφή σφαιρικών συσσωμάτων. Τα θηλυκά συνηθίζουν να αναζητούν την τροφή τους στο έδαφος, ενώ τα αρσενικά μπορεί να φθάνουν και στα κλαδιά των ψηλών δένδρων.
Ο τρυποφράκτης είναι πολύ δραστήριος κατά τη διάρκεια της ημέρας και το σούρουπο, αν και στις περιοχές διαχείμασης μπορεί επίσης να είναι ενεργός το βράδυ. Αφήνει το χώρο κουρνιάσματος με το πρώτο φως το πρωί και επανέρχεται λίγο μετά το σούρουπο. Όταν δεν κινείται, κρύβεται μόνο στην πυκνή βλάστηση του εδάφους, σπάνια σε μία από τις φωλιές επιλογής του, αλλά τα θηλυκά κατά την αναπαραγωγική περίοδο μένουν στη φωλιά. Περνάει την περισσότερη ώρα στην πυκνή βλάστηση των θάμνων και, όταν αποφασίζει να αλλάξει θέση, το κάνει γρήγορα μέχρι να καλυφθεί ξανά. Αποφεύγει συνήθως να πετάει σε μεγάλη απόσταση και, όταν το κάνει, πετάει σε ευθεία γραμμή, γρήγορα και κοντά στο έδαφος,[20][24] ενώ τα φτεροκοπήματά του παράγουν έναν χαρακτηριστικό ήχο στροβιλισμού σαν του μπάμπουρα.[24] Είναι υπερκινητικό πτηνό και η κίνησή του είναι τόσο γρήγορη που, πολλές φορές, θυμίζει εκείνη ενός ποντικού. Μπορεί να ανέβει κάθετα το στέλεχος ενός βλαστού, ή ένα κορμό με τα μακριά του δάχτυλα και τα γαμψά του νύχια, αλλά σπάνια κινείται προς τα κάτω.
Ο τρυποφράκτης καθαρίζει το πτέρωμά του συνήθως μέσα στην πυκνή βλάστηση στο έδαφος. Χρησιμοποιεί το ράμφος του -το οποίο ακονίζει στα κλαδιά- και λιπαρή ουσία που εκκρίνεται από ειδικό αδένα. Συχνά, μπορεί να κάνει αμμόλουτρο ή να τρίβει το σώμα του στο γρασίδι, αλλά σπάνια μπαίνει στο νερό.
Οι τρυποφράχτες είναι, γενικά, μοναχικά πτηνά, με τα αρσενικά να μην ανέχονται το ένα το άλλο, ενώ τα θηλυκά μπορούν σε μεγάλο βαθμό να βρίσκονται σε γειτονικές φωλιές, χωρίς πρόβλημα. Τα νεαρά άτομα, από το πρώτο έτος της ηλικίας τους μπορούν να ενωθούν για να σχηματίσουν μικρές ομάδες. Ο τρυποφράκτης συνηθίζει να ανασηκώνει την ουρά του, σχεδόν σε ορθή γωνία σε σχέση με το σώμα του και να την κινεί διαρκώς,[21] ιδιαίτερα όταν είναι εξιταρισμένος. Αυτό μπορεί να συμβαίνει όταν βρίσκεται κοντά σε ένα θηλυκό, είτε όταν αντιδρά από την παρουσία άλλου αρσενικού, οπότε τραγουδάει πολύ εντονότερα.
Τη νύχτα, συνήθως το χειμώνα, συχνά κουρνιάζει, -πιστό στην επιστημονική ονομασία του- σε σκοτεινές κοιλότητες ή σχισμές, σε άνετες τρύπες ή ακόμη και σε παλιές φωλιές. Σε σκληρές καιρικές συνθήκες, μπορεί να κουρνιάζει ομαδικά (μέχρι και 60 άτομα), είτε πρόκειται για τα μέλη της οικογένειάς του, είτε για ξένα μεταξύ τους άτομα, ώστε να υπάρχει περισσότερη ζεστασιά.
Το αρσενικό κατέχει και υπερασπίζεται μια θέση όλο το χρόνο, ιδιαίτερα όταν πρόκειται για τη θέση φωλιάσματος. Όταν το κελάηδημα δεν αρκέσει για να αποθαρρυνθεί ο πιθανός ανταγωνιστής, τότε υπάρχει έντονη αντίδραση με καταδίωξη και μάχη, αν χρειαστεί. Τα θηλυκά, ενώ δεν είναι τόσο κτητικά κατά την περίοδο φωλιάσματος, υπερασπίζονται το έδαφος αναζήτησης τροφής το χειμώνα.
Ο τρυποφράχτης χαρακτηρίζεται από το μελωδικό κελάηδημά του, δυσανάλογα δυνατό για ένα τόσο μικρό πουλί και, ιδιαίτερα κατά την αναπαραγωγική περίοδο, ολόκληρο το σώμα του δονείται από τους ήχους. Το τραγούδι του αρσενικού αποτελείται από περίπου 130 διαφορετικούς ήχους-συλλαβές, διανθισμένους με τρίλιες, αρθρώνεται σε περιοδικούς «κύκλους» και, αρχίζει και τελειώνει απότομα. Ένας κύκλος διαρκεί συνήθως 4-5 δευτερόλεπτα, αλλά μπορεί να φθάσει έως και 7 δευτερόλεπτα. Αντίθετα με ό, τι πιστεύεται, τραγουδούν και τα θηλυκά, αλλά χωρίς την ένταση και τα διανθίσματα των αρσενικών. Kατά τη διάρκεια της μετανάστευσης τα τραγούδια μειώνονται αισθητά και, κατά τους χειμερινούς μήνες, ακούγονται μάλλον σιγά και αραιά.
Σε γενικές γραμμές, ο κάθε «κύκλος» αρχίζει με μερικές προκαταρκτικές νότες, ακολουθεί στη συνέχεια μια τρίλια, ανεβαίνει σταδιακά σε οξύτητα, για να καταλήξει με πλήρεις καθαρές νότες ή με κάποια άλλη τρίλια.
Οι τρυποφράχτες κελαηδούν τόσο από τη χαμηλή βλάστηση, όσο και από τις ειδικές, εκτεθειμένες θέσεις ποσταρίσματος (perching), όπου τα πουλιά συνηθίζουν να αλλάζουν θέση και στάση με μικρά πηδήματα (hops). Κατά την αναπαραγωγική περίοδο τα αρσενικά αρχίζουν το τραγούδι τους πολύ νωρίς, συχνά λίγο μετά τις 4 τα ξημερώματα, για να φτάσουν στο αποκορύφωμα το πρωί, ενώ το απόγευμα αρχίζουν και το ελαττώνουν σταδιακά μέχρι να σταματήσουν. Το επόμενο ξημέρωμα, ο κύκλος επαναλαμβάνεται. Έρευνες, έχουν δείξει ότι οι «συλλαβές» σε κάθε τύπο κελαηδήματος δεν είναι τυχαία διατεταγμένες στα τραγούδια, λ.χ. ορισμένες χρησιμοποιούνται κατά προτίμηση στην «εισαγωγή» ενός τραγουδιού και αντιστοιχούν σε ένα ακουστικό σχήμα (μοτίβο). Εκείνο που αλλάζει είναι οι συνδετικοί ήχοι μεταξύ αυτών των επαναλαμβανομένων μοτίβων. Το φωνητικό ρεπερτόριο είναι πιθανόν να ποικίλλει μεταξύ της αναπαραγωγικής και μη-αναπαραγωγικής περιόδου.[28]
Τα ευρωπαϊκά και ιαπωνικά υποείδη έχουν ένα ρεπερτόριο από έξι έως επτά συχνά επαναλαμβανόμενων «τύπων» κελαηδήματος που είναι παρόμοιοι σε διάρκεια και πολυπλοκότητα. Παρά το γεγονός ότι τα πουλιά της ανατολικής Βόρειας Αμερικής έχουν παρόμοια φωνητική οργάνωση, η εσωτερική μικροδομή είναι απλούστερη και περιέχει μόνον έναν έως τρεις τύπους τραγουδιών. Αυτές οι δύο ομάδες κελαηδούν πολύ διαφορετικά από τους τρωγλοδύτες της δυτικής Βόρειας Αμερικής, των οποίων τα τραγούδια έχουν μεγαλύτερη εσωτερική ποικιλομορφία, πιο μεταβλητές αλληλουχίες και, πολύ μεγαλύτερο ρεπερτόριο, ίσως 30 τύπους ή περισσότερο.[29] Αυτός, άλλωστε, είναι και ένας από τους λόγους που κάποιοι ερευνητές διαχωρίζουν τα συγκεκριμένα υποείδη από τα υπόλοιπα (βλ. Συστηματική). Τα νεαρά αρσενικά τραγουδούν λιγότερα και απλούστερα τραγούδια από τα «έμπειρα», ενήλικα αρσενικά. Η πολυπλοκότητα αυξάνεται σταδιακά ιδίως μετά την αλλαγή πτερώματος των νεαρών ατόμων έτσι ώστε, μετά από ένα χρόνο, υπάρχει ένα ρεπερτόριο με δυνατό τραγούδι. Τα ηχογραφήματα φάσματος (sonograms) δείχνουν ότι η ποικιλομορφία των στοιχείων σε ολόκληρο το τραγούδι επιτρέπει την αποτελεσματική επικοινωνία και διάδοση των πληροφοριών σε μεγάλες αποστάσεις. Επιπλέον, η αφθονία στα διανθίσματα του κελαηδήματος δίνει μιαν ιδέα για την ιεραρχική βαθμίδα του πτηνού, μέσα στην ομάδα.[30]
Εκτός από το κελάηδημα, οι τρυποφράκτες αρθρώνουν και άλλους χαρακτηριστικούς ήχους, ιδιαίτερα όταν ενοχληθούν. Αυτοί οι ήχοι είναι μάλλον «σκληροί» (harsh, grating) και δεν αντιστοιχούν με το όμορφο τραγούδι τους.[14]
Οι τρυποφράκτες αποκτούν σεξουαλική ωριμότητα από το 1ο έτος της ηλικίας τους. Στο είδος παρατηρείται το φαινόμενο της πολυγυνίας, δηλαδή το αρσενικό ζευγαρώνει με περισσότερα του ενός θηλυκά και, πολύ σπάνια είναι μονογαμικό. Έτσι, μπορεί να έχει ανά πάσα στιγμή, μια «ενεργή» φωλιά στο έδαφός του. Ενεργή φωλιά είναι εκείνη στην οποία υπάρχουν αυγά ή νεοσσοί. Η διγαμία και η τριγαμία είναι οι πιο κοινές μορφές πολυγαμίας στο είδος, αν και έχουν καταγραφεί και περιπτώσεις με 4 ή 5 θηλυκά.[31]
Την άνοιξη, το αρσενικό ψάχνει για το κατάλληλο έδαφος. Εκεί, αρχίζει αμέσως μετά την άφιξή του να κατασκευάζει το κέλυφος αρκετών φωλιών (cock nests), χωρίς όμως να τις ολοκληρώνει, διότι αυτό ανήκει στη δικαιοδοσία των θηλυκών. Η επιλογή των θέσεων εξαρτάται τόσο από το έδαφος όσο και από τη βλάστηση και ο τρυποφράχτης είναι πολύ «εύκολος» σε αυτόν τον τομέα, αφού πρακτικά, οποιαδήποτε διαθέσιμη κοιλότητα ή σχισμή μπορεί να χρησιμεύσει για την κατασκευή της φωλιάς. Οι φωλιές βρίσκονται συνήθως σε ύψος το πολύ δύο μέτρα από το έδαφος, κάτω από σπασμένα ξύλα, ρίζες δέντρων ή θημωνιές, συνήθως όμως στα πλαϊνά ενός κορμού ή στις όχθες ρυακιών και στην πυκνή βλάστηση.[32] Ωστόσο, μπορεί να είναι και σε φράχτες, κάτω από γέφυρες, σε παλιούς τοίχους ή σε στάβλους. Συχνά χρησιμοποιούνται παλιές φωλιές, όπως της αλκυόνας, του οχθοχελίδονου, του σπουργιτιού και άλλων πουλιών που δεν είναι σε χρήση από τους «νόμιμους» κατόχους τους.
Η φωλιά είναι συνήθως οβάλ ή σφαιρική, με πλαϊνή είσοδο, ενώ το μέγεθος και το υλικό κατασκευής της ποικίλλει ανά περιοχή. Συνήθως κατασκευάζεται από βρύα, φρέσκα και ξερά φύλλα, μικρά κλαδιά και ρίζες. Το αρσενικό χρησιμοποιεί συνήθως φρέσκα φύλλα για να φτιάξει την αρχική δομή και την ενισχύει με μικρά καλάμια, ρίζες και κλαδιά. Όταν κατασκευαστεί η μισή, αρχίζει να την συμπληρώνει με υγρά βρύα μέχρι η «μπάλα» να κλειστεί. Μερικές φωλιές αποτελούνται εξ ολοκλήρου μόνο από βρύα. Είναι σημαντικό, το υλικό να είναι υγρό, έτσι ώστε να μπορεί να ενισχυθεί η φόρμα κατά τη διάρκεια της ξήρανσης. Η φωλιά έχει περίπου 16 εκατοστά ύψος και 13 εκατοστά πλάτος. Η πλευρική οπή εισόδου έχει διάμετρο 2,5 εκατοστά και ενισχύεται ιδιαίτερα στις άκρες. Το αρσενικό χτίζει έως 8 τέτοιες φωλιές-κελύφη πριν ζευγαρώσει για πρώτη φορά και, κατόπιν, μπορεί ακόμη να φτιάξει άλλες 2-4 φωλιές.
Μόλις μια φωλιά επιλεγεί, το αρσενικό αρχίζει το τραγούδι του για να προσελκύσει το θηλυκό. Όταν κάποιο έλθει κοντά, το τραγούδι χαμηλώνει σε ένταση και δεν ολοκληρώνεται. Το θηλυκό, εάν ενδιαφερθεί, αρχίζει ένα «χορευτικό», ανοιγοκλείνοντας τις πτέρυγες και κουνώντας την ουρά πάνω-κάτω και δεξιά-αριστερά. Κατόπιν, το αρσενικό πετά προς το θηλυκό και εάν εκείνο πετάξει μακριά, εκείνος την ακολουθεί και ξαναρχίζει το τραγούδι. Τελικά, το αρσενικό πηγαίνει στην, υπό επιλογή, φωλιά και τραγουδάει, ενώ το θηλυκό κοιτάζει την φωλιά από το εξωτερικό και, μερικές φορές μπαίνει μέσα για χρονικό διάστημα τουλάχιστον δέκα δευτερολέπτων για να «ελέγξει» τη σταθερότητα, το μέγεθος και την γενική κατασκευή. Όταν το θηλυκό «συμφωνήσει», τότε μόνον αρχίζει το ζευγάρωμα. Κατόπιν, το αρσενικό φεύγει για να επαναλάβει τη διαδικασία με άλλο θηλυκό, ενώ εκείνο που μένει στη φωλιά, αρχίζει και την επιστρώνει με βρύα , μαλλί και φτερά.
Η αναπαραγωγική περίοδος για τους περισσότερους κεντροευρωπαϊκούς πληθυσμούς είναι από τα τέλη Απριλίου έως τις αρχές Μαΐου, ενώ η ωοτοκία πραγματοποιείται άπαξ,[33] ή σπανιότερα υπάρχει και δεύτερη, αργά τον Ιούνιο με Ιούλιο, εάν καταστραφεί η αρχική. Πέντε έως έξι ημέρες μετά το ζευγάρωμα, το θηλυκό γεννά το πρώτο αυγό και ακολουθούν τα επόμενα κάθε ημέρα, λίγο πριν την αυγή. Τελικά εναποτίθενται 5-8 αβγά -αν και έχουν καταγραφεί μέχρι 16 (!)-, διαστάσεων 17,6×13,3 χιλιοστών και βάρους 1,36 γραμμαρίων, από τα οποία ποσοστό 6% είναι κέλυφος. Η επώαση πραγματοποιείται μόνον από το θηλυκό, αρχίζει μετά την εναπόθεση του τελευταίου αβγού, και διαρκεί 14-17 ημέρες.[18][34]
Οι νεοσσοί είναι φωλεόφιλοι, γεννιούνται δηλαδή με τα μάτια κλειστά και ανήμποροι, με υποτυπώδες πτέρωμα και χρήζουν της άμεσης προστασίας των γονέων. Το θηλυκό συνηθίζει να μεταφέρει τα τσόφλια των αβγών μέχρι και 25 μέτρα μακριά από τη φωλιά και τα απορρίπτει σε νερό, αν υπάρχει εκεί κοντά. Τα μάτια των νεοσσών ανοίγουν από την 4η ημέρα, ενώ μετά από την 8η ημέρα, φωνάζουν δυνατά, κάτι που ενεργοποιεί το αρσενικό να συμμετέχει στη σίτισή τους. Ωστόσο, βοηθάει μόνο σποραδικά και ακανόνιστα. Μετά τη 10η ημέρα οι νεοσσοί σιτίζονται μόνον από το θηλυκό. Εγκαταλείπουν τη φωλιά στις 15-20 ημέρες, αλλά σε περίπτωση κινδύνου, αυτό μπορεί να συμβεί και νωρίτερα. Στις περιοχές όπου υπάρχει και δεύτερη ωοτοκία, όπως λ.χ. στο Ηνωμένο Βασίλειο, το αρσενικό αναλαμβάνει τους νεοσσούς της πρώτης γέννας, ενόσω το θηλυκό επωάζει τα αβγά της δεύτερης.[20]
Μετά την ανάπτυξη του πρώτου πτερώματος, τα νεαρά πουλιά καθοδηγούνται από το αρσενικό, αλλά σπάνια τρέφονται από αυτό, ενώ οι φωλιές χρησιμοποιούνται πλέον ως θέσεις κουρνιάσματος. Ο μεγαλύτερος κίνδυνος για τα αυγά και τους νεοσσούς του τρυποφράχτη είναι τα κορακοειδή, ιδιαίτερα οι καρακάξες, αλλά και οι αρουραίοι, τα ποντίκια και οι σκαντζόχοιροι. Επίσης, ο τρυποφράκτης θεωρείται ένα από τα είδη-ξενιστές, εις βάρος των οποίων παρασιτεί ο κούκος
Στην Ελλάδα το είδος είναι επιδημητικό, κοινό πτηνό που αναπαράγεται σε όλη τη χώρα.[11][12] [35][36]
Ο τρυποφράχτης είναι από τα κοινότερα είδη παγκοσμίως, κυρίως λόγω του ότι δεν θηρεύεται και λόγω του αρκετά κρυπτικού του χαρακτήρα. Γι’ αυτό, αξιολογείται ως Ελαχίστης Ανησυχίας (LC).[1] Μάλιστα, στο Ηνωμένο Βασίλειο θεωρείται το πολυπληθέστερο πτηνό, με περισσότερα από 8,5 εκατομμύρια αναπαραγωγικά ζευγάρια.[37] Αυτά, όμως, δεν ισχύουν για όλα τα υποείδη, αφού πολλά είναι ενδημικά, ζουν σε απομονωμένες περιοχές και κινδυνεύουν (λ.χ. το Troglodytes troglodytes fridariensis)
Ο μεγαλύτερος κίνδυνος για το είδος είναι, οι κατά τόπους, δύσκολες κλιματικές συνθήκες, όπως το έντονο κρύο, που μπορεί να προκαλέσει τον αποδεκατισμό ολόκληρων σμηνών, επειδή υπάρχει έλλειψη τροφής, κυρίως εντόμων.[37] Ωστόσο, η πολυγαμική αναπαραγωγική του φύση, τού επιτρέπει να ανακάμπτει σε σχετικά σύντομο διάστημα. Είχε ανακηρυχθεί ως Πτηνό τους Έτους στην Αυστρία, το 2004 και στην Ελβετία, το 2012.[38]
Στην ευρωπαϊκή λαογραφία, ο τρυποφράχτης αναφέρεται σε ένα μύθο που ο Πλούταρχος αποδίδει στον Αίσωπο, όταν ο αετός και ο τρυποφράχτης αγωνίστηκαν ποιος θα πετάξει ψηλότερα: ο τρυποφράχτης ανέβηκε στη ράχη του αετού και, όταν εκείνος κουράστηκε, ο τρυποφράχτης πέταξε πάνω από αυτόν. Ο μύθος ήθελε να δείξει ότι η εξυπνάδα είναι καλύτερη από τη δύναμη.[39] Επίσης, το πτηνό αναφέρεται και στα περίφημα παραμύθια των αδελφών Γκριμ («Ο Τρυποφράχτης και η Αρκούδα»). Ο Αριστοτέλης [40] και ο Πλούταρχος αποκαλούσαν το πτηνό «βασιλιά» και «μικρό βασιλιά», αντίστοιχα. Άλλωστε στα γερμανικά ονομάζεται «Zaunkönig» και στα ολλανδικά «Winterkoning», αλλά και στην Ιαπωνία «Βασιλιάς των Ανέμων». Ήταν ιερό πουλί για τους Δρυίδες, οι οποίοι το έκριναν ως το «υπέρτατο ανάμεσα σε όλα τα πουλιά» και χρησιμοποιούσαν το κελάηδημά του για μαντεία. Σύμφωνα με τον Σουητώνιο, η δολοφονία του Ιούλιου Καίσαρα είχε προβλεφθεί από έναν δυσοίωνο τρυποφράχτη.[41] Ο τρυποφράκτης αναφέρεται ακόμη και στο μαρτύριο του Αγίου Στεφάνου, ο οποίος υποτίθεται ότι προδόθηκε από το δυνατό τραγούδι του, όταν προσπάθησε να κρυφτεί από τους εχθρούς του.
Ο τρυποφράχτης απαντά στον ελλαδικό χώρο και με τις ονομασίες Τρυποκαρύδα, Τρυποκάρυδο, Τρυποκάρυδος, Τρυπαλίδι (Κρήτη), Κολύμβρι (Ταΰγετος), Κάρζιακας (Αιτωλία),[42] Τρυπαλίτης και Χουφτραλός (Κρήτη).[43] Πιθανότατα, είναι ο Τρόχιλος ή Όρχιλος ή Βασιλεύς του Αριστοτέλη.[42]
Ο Τρυποφράχτης είναι στρουθιόμορφο πτηνό της οικογενείας των Τρωγλοδυτιδών, που απαντά και στον ελλαδικό χώρο. Η επιστημονική ονομασία του είδους είναι Troglodytes troglodytes και περιλαμβάνει 41 υποείδη.
Στην Ελλάδα απαντούν τα υποείδη Troglodytes troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758) και Troglodytes troglodytes cypriotes (Bate, 1903).
БанэщӀэ́ж (лат-бз. Troglodytes troglodytes) — унэбзу хэкӀыгъуэщ, лъэпкъ щхьэху мэхъу.
Къаукъазым деж къызэрыкӀуэу къуалэбзущ, лъэтэжкъым. Щопсэу хамэ къэрал куэдым. Нэхъыбэу уаздыпэщӀэхуэр псыӀуфэ мэзхэр, мэз Ӏув здыдэт къуэ псыӀэхэращ.
БанэщӀэжыр къащӀэгъуейкъым. И кӀэ цӀыкӀур сытым щыгъуи исащ, и теплъэкӀэ гъуабжэ-морафэщ. Псэху имыщӀэу гъурц, нэмыщӀ къэкӀыгъэ Ӏув щӀагъым щызожэ. Хъухэр уэрэд жыӀэрейхэ.
БанэщӀэжхэм куэд яшх бэдж, цӀыв, хьэндырабгъуэ, нэхъ мащӀэу — къэкӀыгъэ жылэ, бжьыхьэм — мэракӀуэхэкӀ. Здэпсэу щӀыпӀэхэр хуабжьу зэрызэщхьэщыкӀым къыхэкӀыу, мы лӀэужьыгъуэм къуэдзэ 40-м нэс къегъэхъу.
БанэщӀэ́ж (лат-бз. Troglodytes troglodytes) — унэбзу хэкӀыгъуэщ, лъэпкъ щхьэху мэхъу.
Къаукъазым деж къызэрыкӀуэу къуалэбзущ, лъэтэжкъым. Щопсэу хамэ къэрал куэдым. Нэхъыбэу уаздыпэщӀэхуэр псыӀуфэ мэзхэр, мэз Ӏув здыдэт къуэ псыӀэхэращ.
БанэщӀэжыр къащӀэгъуейкъым. И кӀэ цӀыкӀур сытым щыгъуи исащ, и теплъэкӀэ гъуабжэ-морафэщ. Псэху имыщӀэу гъурц, нэмыщӀ къэкӀыгъэ Ӏув щӀагъым щызожэ. Хъухэр уэрэд жыӀэрейхэ.
БанэщӀэжхэм куэд яшх бэдж, цӀыв, хьэндырабгъуэ, нэхъ мащӀэу — къэкӀыгъэ жылэ, бжьыхьэм — мэракӀуэхэкӀ. Здэпсэу щӀыпӀэхэр хуабжьу зэрызэщхьэщыкӀым къыхэкӀыу, мы лӀэужьыгъуэм къуэдзэ 40-м нэс къегъэхъу.
Кесерткән турғайы (рус. Крапи́вник, йәки подкоренник), (лат. Troglodytes troglodytes) — кесерткән турғайҙары ғаиләһендәге берҙән бер бәләкәй ҡош. Башҡортостандың, Рәсәйҙең Ҡыҙыл китабына керетелгән.
Турғайҙан байтаҡ бәләкәй.Ҡуйы үлән йәки ҡыуаҡ япраҡтары араһында пырхылдап осоп йөрөй. Һырты ҡара арҡыры һыҙыҡтар иенән сыбарланған ерәнһыу ҡуңыр, кәүҙәһенең аҫ яғы көрән арҡыры һыҙыҡлы һарғылт һоро. Башҡа ҡоштар менән бутау мөмкин түгел. Бик хәрәкәтсән, етеҙ. Бик һирәк осрай.
Тауышы яңғырауыҡлы: «серрр- серрр». Һайрауы сырылдауҙан һәм сутылдауҙан тора.
Аҫты йәш үҫентеле йәки бейек үләнле урмандарҙа йәшәй. Ерҙә йәки ҡыуаҡтар араһында оялай.
Ваҡ бөжәктәр менән туҡлана. Сиңерткәләр, ҡаты ҡанатлы ҡуңғыҙҙар, уларҙың ҡурсаҡтары, асалығойроҡтар, үрмәкселәр, ҡырҡаяҡтар, ҡусҡарҙар, тигеҙаяҡлылар. Көҙ көнө ылымыҡтар, көртмәле, мәрүәр емештәре менән дә туҡлана.
Инә ҡош алһыу һәм күкһел таптар менән сыбарланған 5-7 бөртөк алһыу аө йомортҡа һала, үҙе генә баҫа. Ата ҡош бер нисә инә ҡош менән йәшәй.
Кесерткән турғайының төп ризығы бөжәктәр һәм башҡа умыртҡаһыҙ хайуандар.
Кесерткән туурғайы ояһы янында
Troglodytes troglodytes
Кесерткән турғайы төшөрөлгән Фарер утрауҙары почта маркаһы
Кесерткән турғайы (рус. Крапи́вник, йәки подкоренник), (лат. Troglodytes troglodytes) — кесерткән турғайҙары ғаиләһендәге берҙән бер бәләкәй ҡош. Башҡортостандың, Рәсәйҙең Ҡыҙыл китабына керетелгән.
Куреник або тыж волове око ці крапивник (Troglodytes troglodytes) є дрібный співавый птах з родины Troglodytidae.
Є выразно маленькый, росте ледва до 9-10 цм а належыть так в найменшым птахам Европы. В роспятю крыл мірять 13-17 цм а важыть 6-12 ґ. Мать курте завалисте тїло, куртый хвіст, якый тримле векшынов спряменый і довшый, на кінцї шпіцятый дзёбак. Зверьха є бурый, чорно смужкованый, спід тїла мать сивый, над оком є видительна світлиша смужка. Очі мать чорны, дзёбак тмаво бурый і ногы світло буры. Обі поглавя суть притім фарбов барже подобны.
Єден з найголоснїшых птахів Европы. Спів є дуже голосный, выразный, колысавый і несподївано закінчованый. Дале годен у нёго послухати тыж натягнуте варовне „церрр“ або выразне „тек тек“, котрым ся озывать в часї ваблїня.
Росшыреный є скоро в цїлій Европі з выїмков части Шкандінавії і Ісланду, на теріторії северной Afriky, в западній, середнїй і выходной Азії а в Северній Америцї. В залежности на єднотливых областях є пак або сталый або перелїтный на курты оддалености. Европска популація виду ся рахує на коло 23-40 міліонів парів.
Жыє в лїсах вшыткых тіпів з густым підростом, тыж в парках, загородах а векшый гущавах.
Стримує ся передовшыткым на земли або тїсно над нёв. Цїлорочно є теріторіалный а з выїмков часу гнїздїня жыє сам. Вынятком суть лем молоды птахы, якы можуть аж до досягнутю єдного рока творити меншы ґрупы, а зимушнїй час, коли ся на ніч дорослы птахы здружують до меншых ґруп і взаємно притислы к собі так лїпше годны перебыти неприязны теплоты.
В ёго страві переважує компонент з жывотных. Тоту представляють особливо павукы, росточі, малы слимакы, стоножкы, хробачкы, їх яєчка а ларвы. Рослинова часть, яку творить насїня і бобулї, ся в ёго страві обявує лем рїдко.
Гнїздить в меджах од апріля до юла, а то двараз за рік. Самцї суть высоко поліґамны, што значіть же єден самець мать в своїй теріторії веце гнїздячіх саміць (найчастїше 2-3, у вынятковых припадах аж 4). Сам будує дакілько гнїзд, з котрых собі саміця сама єдно зволить. Гнїздо уміщує міджі корїня стромів, до щербин в стїнї, кменях стромів або в скалї, звычайно у вышцї під 2 м над землёв. Іде о заперту кулёвисту будову з травы, моху, лишайника а листя з вступом на боку. В єдній зношцї бывать 5-8 білых, слабенько флякастых яєць, на котрых 14-16 денній інкубації бере участь лем саміця. О молодята, якы гнїздо опущають по 15-18 днях, ся пак старають обомі родічі. Куреник бывать частым гостителём зозулї.
Дожывать ся коло 3-4, у вынятковых припадах і 6-7 років.
Найвекшов грозбов про нёго є мачка (Felis silvestris f. catus), лишка (Vulpes vulpes), куна (Martes sp.) і ястрябовы птахы.
Куреник або тыж волове око ці крапивник (Troglodytes troglodytes) є дрібный співавый птах з родины Troglodytidae.
Палчето или оревчето (науч. Troglodytes troglodytes) е многу мала птица, и е единствен член од фамилјата палчиња во Евроазија, а ја има и во Македонија. Таа е полигинична, што е многу невообичаено парење за врапчевидните птици.
Палчето е распространето низ Европа и зафаќа еден појас од Азија, од западен Иран и Авганистан до Јапонија. Птица преселница е само од северните делови на распространетоста.[2]
Долго е 9-10.5 см, одозгора е ’рѓакафеаво, одоздола сивкаво, избраздени со потемно кафеаво и сиво, дури и на опашката и крилјата. Клунот му е темно кафеав, а нозете бледо кафеави. Младенчињата не се толку впечатливо избраздени.
Перјето може да има многу варијанти, и има околу 27 подвида.
Оваа мала птица, со цврста опашка, во Европа е речиси исто позната како црвеногушката. Ја има секаде, од највисоките места со мочуришта до морските брегови. Во северна Европа и Азија таа гнезди претежно во зимзелените шуми и се препознава по својата долга и темпераментна песна. Таа е глувчевидна птичка која лесно ќе ја изгубиме од вид кога е во потрага по храна. Се храни со инсекти, но може да остане во умерени, па и студени, снежни предели каде ќе ги бара инсектите копкајќи под корите и лисјата.
Неговите движења од место на место се повеќе непрестајни отколку брзи, кратките летови се брзи и директни, но не постојани, а со малите округли крилца шуми додека прелетува од грмушка на грмушка.
Палчето живее во повисоките планини дури и зиме, а често се среќава во градините и фармите, како и во густите шуми и трските.[3]
Кога е вознемирена или возбудена, птицата пее решително. Песната му е изблик на слатка музика, гласна и решителна. Гласот му е пресилен за големината. Понекогаш може да го измешаме со обичното попче, чие цвркотење е пократко и послабо. Исто така, палчето има повторливи вибрации, а попчето не.
Поединците се разликуваат во квалитетот и обемот на песните. Песната започнува со неколку почетни ноти, а потоа возбудливо забрзува, малку во нагорен тон, а завршува во цела јасна нота или во друга вибрација. Песната може да се слушне секогаш, иако најмногу се забележува во текот на пролетта. Иако многу се крие, понекогаш мажјакот може да се види како пее излезен од седалото и како целото тело му се тресе од напор.
Навечер, обично зимно време, седи во седала со други птици за да се затоплуваат.
Мажјакот гради неколку гнезда, над 6 или 7. Тие се нарекуваат „петлови гнезда“ и никогаш не се постилаат додека женката не одбере едно од нив.
Гнездото е топчесто, изградено од трева, мов, лишаи и лисја и пикнато во дупка од ѕид, дрво, пукнатина на карпа или агол од зграда, но исто така, го градат во грмушки, надвиснати гранки или кај насобрано ѓубре кое запрело на гранките по поплава.
Несат 5-8 бели и малку испрскани јајца во април, а потоа имаат и второ легло.
Палчињата се полигинични и имаат во исто време повеќе од една женка. Aктивно гнездо е она каде што има јајца или мали пилиња. Забележан е мажјак кој имал 4 женки на неговата територија.[4]
Аристотел и Плиниј се поврзуваат со легендата за натпреварот меѓу птиците, која треба да биде нивниот крал. Ќе победи таа што може да лета највисоко. Првично, изгледало дека орелот ќе победи лесно, но кога тој почнал да се заморува, една мала птица која била скриена под неговата опашка, се појавила и летнала уште повисоко, и така ја освоила титулата.[5][6] Следејќи ја оваа легенда, во многу европски фолклорни култури палчето е опишано како „крал на птиците“ или како носител на пламенот. Но, исто така, титулата се применува на видовите Regulus (кралчиња - црвеноглавото и жолтоглавото кралче), со нивните огнени круни, што, можеби ги прави пооригинални носители на титулата.[7] Веројатно палчето е земено предвид зашто во легендата пишува „најмалата од сите птици“ станала крал.[8][9]
Истата легенда е обработена во басните од Езоп, а според Плутарх,[10] кога орелот и палчето се натпреварувале кој ќе лета повисоко. Додека орелот летал, палчето се одмарало на неговиот грб, а кога тој се изморил, палчето летнало високо над него. Така, Плутарх сугерира дека паметот е подобар од силата.
Величината на палчето е опишана и од Браќата Грим во приказната Палчето и мечката.
Аристотел[11] и Плутарх го нарекуваат кралчето (basileus) крал или (basiliskos) мал крал.
Во Јапонија палчето се вика крал на ветровите.
Палчето или оревчето (науч. Troglodytes troglodytes) е многу мала птица, и е единствен член од фамилјата палчиња во Евроазија, а ја има и во Македонија. Таа е полигинична, што е многу невообичаено парење за врапчевидните птици.
Палчето е распространето низ Европа и зафаќа еден појас од Азија, од западен Иран и Авганистан до Јапонија. Птица преселница е само од северните делови на распространетоста.
Пархилг (лат: Troglodytes troglodytes, эрс: Крапи́вник) — Пархилгий (Troglodytidae) дезала чура цаI мара доаца oалхазар да. Лелаш да Америкеи, Евразии, ГIинбухера Африкеи.
Петшӧр кай (латин Troglodytes troglodytes, рочӧн крапивник) — пышкай котырӧ пырысь ичӧтик лэбач.
Тайӧ лэбачыс пышкайысь на ичӧтджык. Вывтырыслӧн кузьтаыс овлывлӧ 11 сантиметрӧдз, сьӧктаыс — 11 граммӧдз, а шеныштӧм бордйыс — 17 сантиметрӧдз. Вӧсньыдик нырыс веськыд, гӧгрӧс пома бордйыс дженьыд. Юрыс да туша вевдорыс, бордйыс да бӧжыс пемыдгӧрд. Мышкуыс сьылісяньыс сьӧд визьяса, синкымыс еджгов. Голяыс да зобйыс еджгов сера, морӧсыс да кынӧмыс гордовруд сера. Кынӧм увдорас тӧдчӧны вомӧна пемыд гӧрдовруд визьяс. Кокыс, нырыс да синмыс перкаль рӧма. Сьылӧмыс — сювтчан-тіралан гора шыяса коставлыштана дзользьӧм.
Петшӧр кай олӧ-вылӧ уналаын да паськыда — Европаса вӧраинъяссянь да Камчаткаӧдз. Паныдасьлывлӧ тшӧтш Войвыв Америкаын да Африкалӧн Рытыв-Войвылын. Лунвывланьджык муясса петшӧр кайяс олӧны пыр ӧти местаясын, а войвывсаяс волывлӧны чужанінъясас сӧмын гожйыны.
Пармаса тылабордаясӧс туялысьяс петшӧр кайӧс лыддьӧны шоча паныдасьлысь лэбачьясӧн. Тайӧ зэв визув да гусьӧн олысь кайяс, дугдывтӧг тювкъялӧны кустъяс-пуяслӧн вожъяс костын. Кадысь кадӧ жбыркнитасны восьсаинӧ, пукыштасны мыр либӧ пучер вылын, дзользьыштасны регыдик, а сэсся быттьӧ паляласны да воштысясны-дзебсясны сука быдмысь петшӧр либӧ ӧмидз пӧвстӧ.
Комиӧ локтӧны ода-кора тӧлысьын. Овмӧдчӧны тшӧкыд бурыся баддя-кустъясаинъясын, козъя да сора вӧръясын, ю-шор пӧкатъясын да дорӧсъясын.
Тӧвъянінъясас лэбзьӧны моз тӧлысьын. Аддзывлан кӧ тайӧ тешкодь лэбачсӧ кӧть ӧтчыд, он нин сэсся вунӧд сійӧс да он сорав мукӧд кайяскӧд. Медвойдӧр синмад шыбитчӧ сылӧн бӧжыс: сійӧ оз чурвидз бӧрланьӧ, а вывлань чатӧра.
Поздысьнысӧ бӧрйӧны пӧрӧм пуяса, джуджыд петшӧра, ӧмидза да паперт туруна местаяс.
Позсӧ лӧсьӧдігӧн мырсьӧ сӧмын ай лэбачыс; тэчӧ сійӧс кос турунысь, коръясысь, заясысь да нитшкысь. Пыдӧсас вольсалӧ небыд нитш, пушыд турунъяслысь да лысӧм лэбачьяслысь гӧнсӧ. Позйыс сяр кодь гӧгрӧс, вӧчысьыслӧн туша сертиыс ёна ыджыд. Пыран розьыс поз бокас. Татшӧм позсӧ петшӧр кай быдтысигкежлас дасьтӧ оз ӧтикӧс мукӧд кай моз, а дасӧс кымын. Но колькъяссӧ, вит-ӧ-квайтӧс, энь пӧлыс пӧжны пуктӧ на пиысь сӧмын ӧтиӧ. Пӧжсигас позъяс пукалӧ сӧмын энюловыс. Пӧжсян кадыс кыссьӧ кык вежонӧдз. Чужӧмсяньыс 17 лун мысти кайпияныс эновтӧны познысӧ.
Пӧткӧдчӧны петшӧр кайяс гут-гагйӧн, арнас чӧсмасьлывлӧны тшӧтш кисьмӧм вотӧсӧн.
Мыйла нимтӧны тайӧ лэбачсӧ рочьяс крапивникӧн, а комияс — петшӧр кайӧн, гӧгӧрвоана. Удмуртъяс шуӧны петшӧр кайтӧ со кыдзи: пушнер дзольгыри (вежӧртасыс «петшӧр воробей»), му дзольгыри (вежӧртасыс «му воробей»), виштыё дзольгыри (вежӧртасыс «чутӧсь воробей»), чатырбыж (вежӧртасыс «чатӧра бӧж»).
Петшӧр кай (латин Troglodytes troglodytes, рочӧн крапивник) — пышкай котырӧ пырысь ичӧтик лэбач.
The Eurasian wren (Troglodytes troglodytes) or northern wren is a very small insectivorous bird, and the only member of the wren family Troglodytidae found in Eurasia and Africa (Maghreb). In Anglophone Europe, it is commonly known simply as the wren. It has a very short tail which is often held erect, a short neck and a relatively long thin bill. It is russet brown above, paler buff-brown below and has a cream buff supercilium. The sexes are alike.
The species was once lumped with Troglodytes hiemalis of eastern North America and Troglodytes pacificus of western North America as the winter wren. The Eurasian wren occurs in Europe and across the Palearctic – including a belt of Asia from northern Iran and Afghanistan across to Japan. It is migratory in only the northern parts of its range.[3] It is also highly polygynous, an unusual mating system for passerines.
The scientific name is taken from the Greek word "troglodytes" (from τρώγλη troglē "hole", and δῠ́ειν dyein, "creep"), meaning "hole-dweller", and refers to its habit of disappearing into cavities or crevices whilst hunting arthropods or to roost. The taxonomy of the genus Troglodytes is currently unresolved, as recent molecular studies have suggested that Cistothorus spp. and Thryorchilus spp. are within the clade currently defined by Troglodytes.[4][5]
The Eurasian wren was described by the Swedish naturalist Carl Linnaeus in 1758 in the tenth edition of his Systema Naturae under the binomial name Motacilla troglodytes.[6] The specific epithet is from the Ancient Greek trōglodutēs meaning "cave-dweller".[7] In 1555 the German naturalist Conrad Gessner had used the Latin name Passer troglodyte for the Eurasian wren in his Historiae animalium.[8] The species is now placed in the genus Troglodytes that was introduced by the French ornithologist Louis Pierre Vieillot in 1809.[9]
The Eurasian wren was formerly considered conspecific with two North American species: the winter wren (Troglodytes hiemalis) and the Pacific wren (Troglodytes pacificus).[10][11] Some ornithologists place the Eurasian wren, the winter wren and the Pacific wren in a separate genus Nannus that was introduced by the Swedish naturalist Gustaf Johan Billberg in 1828 with the Eurasian wren as the type species.[4][12][13][14]
It was estimated that Troglodytes pacificus and Troglodytes troglodytes last shared a common ancestor approximately 4.3 million years ago, long before the glacial cycles of the Pleistocene, thought to have promoted speciation in many avian lineages inhabiting the boreal forest of North America.[15]
There are 28 recognised subspecies of this taxonomically complex bird.[10] The disputed subspecies T. t. orii, the Daito wren, became extinct around 1940 – if it was indeed a valid taxon and not merely based on an anomaly.[16] Thus in Scotland, in addition to the typical bird T. t. indigenus, there are three distinct insular subspecies: one, T. t. hirtensis, is confined to the island of St Kilda; another, T. t. zetlandicus, to the Shetland Islands; and the third, T. t. fridariensis, to Fair Isle. The St Kilda wren is greyer above, whiter beneath, with more abundant bars on the back; the Shetland wren and Fair Isle wren are darker.[17]
The Eurasian wren is a plump, sturdy bird with rounded wings and a short tail, which is usually held cocked up. The adult bird is 9 to 10 cm (3.5 to 3.9 in) in length and has a wingspan of 13–17 cm (5.1–6.7 in).[18] It weighs around 10 g (0.35 oz).[19] It is rufous brown above, greyer beneath, and indistinctly barred with darker brown and grey, even on the wings and tail. The bill is dark brown and the legs are pale brown, the feet having strong claws and a large hind toe. Young birds are less distinctly barred and have mottled underparts.[17] The plumage is subject to considerable variation, and where populations have been isolated, the variation has become fixed in one minor form or another.
The most common call is a sharp, repeated "tic-tic-tic", similar but faster and with less isolated notes compared to that of a robin. When the bird is annoyed or excited, its call runs into an emphatic churr, not unlike clockwork running down.[17] The song is a gushing burst of sweet music, clear, shrill and emphatic. The male has remarkably long and complex vocalizations, with a series of tinkling trills one after the other for seconds on end. The bird has an enormous voice for its size, ten times louder, weight for weight, than a cockerel. The song begins with a few preliminary notes, then runs into a trill, slightly ascending, and ends in full clear notes or another trill. At any season the song may be heard, though it is most noticeable during spring. Despite its generally mouse-like behaviour, the male may sing from an exposed low perch as its whole body quivers from the effort. Its song may sometimes be confused with that of the dunnock, which has a warble that is shorter and weaker. The wren's song also incorporates repeated trill sounds while the dunnock's does not.[20]
The Eurasian wren is a Palearctic species. The nominate race breeds in Europe as far north as 67°N in Norway and 64°N in Sweden, Finland and Russia.[17][22] The bird's southern limit is northern Spain, southern France, Italy, Sicily and southern Russia. It also breeds in Western Asia as far east as Syria. It is replaced by other races in Iceland, the Faroe Islands, Shetland, the Hebrides, and St Kilda, and further south in northwestern Africa, Spain and Portugal, the Balearic Islands, Corsica, Sardinia, Crete and Cyprus. Other races also occur in southern Russia and Japan.[17]
It occupies a great variety of habitats, typically any kind of cultivated or uncultivated area with bushes and low ground cover; gardens, hedgerows, thickets, plantations, woodland and reed beds. It inhabits more open locations with clumps of brambles or gorse, rough pasture, moorland, boulder-strewn slopes, rocky coasts and sea cliffs.[17]
The wren is an ever-active bird, constantly on the move foraging for insects, in the open or among thick vegetation. It moves with quick jerks, probing into crevices, examining old masonry, hopping onto fallen logs and delving down among them. It sometimes moves higher in the canopy, but for the most part stays near the ground, often being flushed from under overhangs on banks. Sometimes it hops up the lower part of tree trunks, behaving like a miniature nuthatch. Occasionally it flits away, its short flights swift and direct but not sustained, its tiny round wings whirring as it flies.[17]
This small, stump-tailed wren is almost as familiar in Europe as the robin. It is mouse-like, easily lost sight of when it is hunting for food, but is found everywhere from the tops of the highest moors to the sea coast.
It is a bird of the uplands even in winter, vanishing into the heather when snow lies thick above, a troglodyte indeed. It frequents gardens and farms, but it is quite as abundant in thick woods and in reed-beds.[23]
At night, usually in winter, it often roosts, true to its scientific name, in dark retreats, snug holes and even old nests. In hard weather, it may do so in parties, consisting of either the family or of many individuals gathered together for warmth.
In most of northern Europe and Asia, it nests mostly in coniferous forests, where it is often identified by its long and exuberant song. Although it is an insectivore, it can remain in moderately cold and even snowy climates by foraging for insects on substrates such as bark and fallen logs. The male wren builds several nests in his territory; these are called "cock nests" but are never lined until the female chooses one to use. The number of nests on a territory influences the female's choice of mate; she preferentially mates with a male that had constructed numerous nests.[24] Courtship includes display and posturing by the male. He sings with wings and tail half open, or with them drooping, sometimes with one wing extended, or the wings may be raised and lowered several times in quick succession.[17]
The neatly-domed nest has a side entrance and is built of grass, moss, lichen and dead leaves, whatever is available locally. It is often tucked into a hole in a wall or tree trunk or a crack in a rock, but it is often built in brambles, a bush or a hedge, among ivy on a bank, in thatch, or in abandoned bird's nests such as those of the house sparrow, swallow, house martin and dipper. On making her selection, the female wren lines the nest generously with feathers.[17]
A clutch of five or six (range three to eleven) eggs are laid from April onwards. These average 16.6 by 12.7 mm (0.65 by 0.50 in) and are white with variable amounts of reddish-brown speckles, mostly on the broad end. The female alone incubates these, and they hatch after 14 to 15 days. The young are fed on insects, spiders and other small invertebrates; there is no record of the male feeding the young in the nest, but he does do so after they have fledged, which happens after about 16 days. There are usually two broods.[17]
Wrens are highly polygamous, that is to say a male can have, at any one time, more than one female with an active nest on his territory. An active nest is one in which there are eggs or nestlings. A male has been recorded with four females breeding on his territory.[25] Bigamy and trigamy are the most common forms of polygamy.
Insects form the bulk of the diet; these are chiefly the larvae of butterflies and moths, such as geometer moths and owlet moths, as well as beetle larvae, fly larvae, caddisfly larvae and aphids. Other dietary items include spiders, and some seeds are also taken. The young are largely fed on moth larvae, with caterpillars of the cabbage moth and crane fly larvae having been identified.[17]
In European folklore, the wren is the king of the birds, according to a fable attributed to Aesop by Plutarch,[26] when the eagle and the wren strove to fly the highest, the wren rested on the eagle's back, and when the eagle tired, the wren flew out above him. Thus, Plutarch implied, the wren proved that cleverness is better than strength. The wren's majesty is recognized in such stories as the Grimm Brothers' The Willow-Wren and the Bear. Aristotle[27] and Plutarch called the wren basileus (king) and basiliskos (little king). In German, the wren is called Zaunkönig (king of the fence). An old German name was “Schneekönig” (snow king), and in Dutch, it is “winterkoning” (winter king), which all refer to king. In Japan, the wren is labelled king of the winds, and the myth of The Wren Among the Hawks sees the wren successfully hunt a boar that the hawks could not, by flying into its ear and driving it mad.[28]
It was a sacred bird to the Druids, who considered it "king of all birds",[29] and used its musical notes for divination. The shape-shifting Fairy Queen took the form of a wren, known as "Jenny Wren" in nursery rhymes. A wren's feather was thought to be a charm against disaster or drowning.
The wren also features in the legend of Saint Stephen, the first Christian martyr, who supposedly was betrayed by the noisy bird as he attempted to hide from his enemies. Traditionally, St. Stephen's Day (26 December) has been commemorated by Hunting the Wren, wherein young wrenboys would catch the bird and then ritually parade it around town, as described in the traditional "Wren Song". The Wren, the Wren, the king of all birds, St. Stephen's day was caught in the furze. Although he is little, his family's great, I pray you, good landlady, give us a treat.[30] The tradition, and the significance of the wren as a symbol and sacrifice of the old year, is discussed in Sir James Frazer's The Golden Bough.[31]
According to Suetonius, the assassination of Julius Caesar was foretold by an unfortunate wren. On the day before the Ides of March, a wren was seen being pursued in a frenzy by various other birds. With a conspicuous sprig of laurel clamped in its beak, the wren flew desperately into the Roman Senate, but there its pursuers overtook it and tore it to pieces.[32]
The Eurasian wren (Troglodytes troglodytes) or northern wren is a very small insectivorous bird, and the only member of the wren family Troglodytidae found in Eurasia and Africa (Maghreb). In Anglophone Europe, it is commonly known simply as the wren. It has a very short tail which is often held erect, a short neck and a relatively long thin bill. It is russet brown above, paler buff-brown below and has a cream buff supercilium. The sexes are alike.
The species was once lumped with Troglodytes hiemalis of eastern North America and Troglodytes pacificus of western North America as the winter wren. The Eurasian wren occurs in Europe and across the Palearctic – including a belt of Asia from northern Iran and Afghanistan across to Japan. It is migratory in only the northern parts of its range. It is also highly polygynous, an unusual mating system for passerines.
Eurasian wren in Germany The scientific name is taken from the Greek word "troglodytes" (from τρώγλη troglē "hole", and δῠ́ειν dyein, "creep"), meaning "hole-dweller", and refers to its habit of disappearing into cavities or crevices whilst hunting arthropods or to roost. The taxonomy of the genus Troglodytes is currently unresolved, as recent molecular studies have suggested that Cistothorus spp. and Thryorchilus spp. are within the clade currently defined by Troglodytes.
Troglodito (Troglodytes troglodythes) estas birdospecio el la familio ogloditedoj]]. Ĝi estas la unusola eŭrazia specio de familio cetere hejma nur en Ameriko, kie ĝi estas konata kiel Vintra troglodito aŭ Norda troglodito.
Ĝi estas tre malgranda birdo kaj la ununura el la ĉirkaŭ 80 specioj de la familio, kiu loĝas ankaŭ for de Ameriko, nome en Azio, Nordafriko kaj en Eŭropo, kie ĝi estas komune konata simple kiel Troglodito. Trogloditoj elstaras inter kantbirdoj, kaj pro la longaj kaj komplekisaj kantoj kaj pro tio ke ili estas unu el la malmultaj paserinaj specioj kiuj disvastiĝas tra kaj Nordameriko kaj Eŭrazio.
Tiuj birdoj loĝas en Eŭropo, en iozono de Azio de norda Irano kaj Afganio ĝis Japanio, kaj en Nordameriko. Ĝi estas migrobirdo nur en la nordaj partoj de sia teritorio.[1]
La scienca nomo devenas el la greka vorto "troglodites" (el "trogle" truo, kaj "duein" ŝteleniri, enŝoviĝi), signife "kavoloĝanto", kio aludas al ties kutimo malaperi en kavaĵojn aŭ fendojn dum ĉasado de artropodoj aŭ dum ipozado. La taksonomio de la genro Troglodytes ne estas jam solvita, ĉar ĵusaj molekulaj studoj sugestis, ke la specioj de Cistothorus kaj de Thryorchilus estas en la klado nun konata kiel Troglodytes . Studo pri individuoj en koincida zono inter du diverĝaj subspecioj de troglodito en Nordameriko (Troglodytes troglodytes hiemalis en Orienta Nordameriko kaj Troglodytes troglodytes pacificus en Okcidenta Nordameriko), kiuj diferenciĝas ĉefe pro kanto kaj genetiko, trovis fortan pruvon de reprodukta izolado kaj sugestis, ke la subspecio pacificus estu altigita al la nivelo de specio kun la nomo Troglodytes pacificus [2].
Pro ĝiaj mallongaj flugiloj ĝi estas konsiderata malbona fluganto. La birdo estas 9 ĝis 10,5 centimetrojn longa kaj pezas malpli ol 10 gramojn; ĝia korpo estas globoforma. Ino kaj masklo havas same neokulfrape cinamobrunan plumaron, la suba parto estas iom pli hela kaj grizeca; estas iom da malhela striado bruna kaj grizeca ĉefe en flugiloj kaj vosto. La mallonga vosto estas karakterize krute suprenigita. La beko estas malhelbruna kaj la gamboj palbrunaj. Junuloj estas malpli distinge striitaj.
La kantado de la masklo, laŭta, kun triloj kaj resonaj vibroj, ankaŭ vintre estas aŭdebla. Oni aŭdas ĝin distance de plurcent metroj.
La plumaro ege varias, kaj kie populacioj restis izolitaj, la variado fiksiĝis en unu formo aŭ alia. Estas ĉirkaŭ 27 subspecioj en Eŭrazio de tiu taksonomie komplika birdo, kaj ĉirkaŭ pliaj 12 en Nordameriko. La disputata subspecio orii, nome la Daitoa troglodito, formortis ĉirkaŭ 1940 – kaj oni ne scias ĉu vere estis valida taksono kaj ne simpe bazata sur anomalio.
Tiel en la Brita Insularo, krom la tipa birdo, T. t. indigenus, estas tri apartaj insulaj formoj; unu, T. t. hirtensis, limigita en la insulo de Sankta Kilda, alia, T. t. zetlandicus en Ŝetlandaj Insuloj, kaj la tria T. t. fridariensis en Insulo Fair. La Sanktakilda troglodito estas pli griza supre kaj pli blanka sube, kaj kun pli abunda striado dorse; la Ŝetlanda troglodito kaj la Faira troglodito estas pli malhelaj.
Tiu malgranda, stumpvosta troglodito estas preskaŭ tiom konata en Eŭropo kiom Ruĝgorĝulo. Ĝi estas museca birdo, facile malaperinta dum ĉasado, sed ĝi troviĝas ĉie ajn, de plej altaj pintoj ĝis la marbordo.
En Nordameriko, plejparto de norda Eŭropo kaj Azio, tiu vintra troglodito nestumas ĉefe en koniferaj arbaroj, kie ĝi estas ofte identigita pro sia longa kaj superriĉa kanto. Kvankam ĝi estas insektomanĝanto, ĝi povas resti en moderaj malvarmaj kaj eĉ neĝaj klimatoj manĝante insektojn en subtavoloj kiel sub arboŝelo aŭ en falintaj trunkoj.
Ĝiaj movoj dum ĝi enŝoviĝas aŭ grimpas estas senĉesaj pli ol rapidaj; ĝiaj mallongaj flugoj estas tujaj kaj rektaj sed ne konstantaj, ĝiaj etaj rondoformaj flugiletoj zumas dum ĝi flugas de arbusto al arbusto.
Ĝi estas birdo de altaj teroj eĉ vintre, malaperante en arbustejo kiam neĝo abundas. Ĝi oftas ĉe fruktoĝardenoj, ĝardenoj kaj farmoj, sed ĝi estas tre abunda ĉefe en densa arbaro kaj kanejoj.
Kiam ĝi estas ĝenata aŭ ekscitata, ĝia voĉo estas kvazaŭ emfaza ĉarr aŭ kiel vekhorloĝo. La kanto estas elflua eksplodo de dolĉa muziko, laŭta kaj emfaza. Ĝi havas enorman voĉon kompare kun ĝis grando, dekfoje pli laŭta, laŭ pezo, ol koko.
Individuoj varias laŭ kvalito kaj laŭ laŭteco de sia kanto. Tiu ekas per kelkaj komencaj notoj, tiam venas trilo, iom ascenda, kaj tio finiĝas per klaraj notoj aŭ alia trilo. La kanto estas aŭdebla en ĉiu ajn sezono, sed plej notinde printempe. Spite al la ĝenerale museca konduto, la masklo povas kanti el elstara ripozejo kvazaŭ la tuta korpo tremas pro la barakto.
Nokte, kutime vintre, ili ofte ripozas, konforme al sia scienca nomo, en malhelaj kaŝejoj, mallarĝaj truoj kaj eĉ malnovaj nestoj. En malvarmaj veterkondiĉoj ili povas fari tion grupe, ĉu laŭ familioj aŭ en grupo de multaj individuoj kunigitaj por varmokonservo.
Tiu palearktisa specio nutras sin per malgrandaj insektoj kaj ties larvoj, araneoj kaj, kiel aldonmanĝaĵo, per malgrandaj semeroj. La manĝo estas ĉefe insektoj kaj araneoj, sed vintre ili manĝas ankaŭ grandajn larvojn kaj kelkajn semojn.
La masklo de troglodito konstruas plurajn nestojn, ĝis 6 aŭ 7 en Eŭropo, sed pli malmulte en Nordameriko. Tiuj estas nomataj ie "kokonestoj" sed neniam estas kovritaj antaŭ ol la ino elektas unu uzotan. Ĝi estos kovrata per herbo, musko, likeno aŭ folioj en truo de muro, arbotrunko, fendo en roko aŭ angulo de konstruaĵo, sed ĝi estas ofte konstruata en arbustoj, profite de rubamasoj akumulitaj de inundoj en branĉoj.
La ino demetas de 5 ĝis 8 blankajn aŭ iome makuletajn ovojn en aprilo, kaj okazas dua ovodemetado. La ovoj de la Sanktakilda troglodito estas iom pli grandaj kaj ofte pli grande punktaj; 6 estas la plej ofta kvanto.
Ĵusa taksonomio de la genro Troglodytes montris, ke la vintraj trogloditoj estas la plej malproksimaj disde ĉiuj specioj ene de la genro Troglodytes, kaj montris ankaŭ ke la du aliaj grupoj, la Lignotroglodito aŭ Monta triorkilo (Thryorchilus browni) kaj la kvar specioj ene de la genro Cistothorus, estas ene de la klado difinita de ĉiuj Troglodytes. Por fari la genron Troglodytes monofiletika, Rice et al. (1999)[3] proponis, ke tiuj vintraj trogloditoj estu lokitaj en sia propra genro, Nannus. Alternative, kiel sugestita de Gómez et al. (2005) [4], Troglodytes povus esti pli inkluda, enprenante la genron Troglodytes al la nunaj genroj Thryorchilus kaj Cistothorus.
Studinte la kantojn kaj genetikon de individuoj en koincida zono inter du subspecioj de vintra troglodito en Nordameriko (Troglodytes troglodytes hiemalis en Orienta Nordameriko kaj Troglodytes troglodytes pacificus en Okcidenta Nordameriko), studo de Toews kaj Irwin (2008)[2] trovis fortan pruvon de reprodukta izolado inter tiuj du subspecioj. Oni sugestis, ke la subspecio pacificus estu levita al nivelo de specio nomata Troglodytes pacificus kun la komuna nomo ‘Pacifika troglodito’. Per apliko de molekula horloĝo al la kvanto de diverĝo laŭ mitokondria DNA inter la du subspecioj [5], oni supozas, ke Troglodytes pacificus kaj Troglodytes troglodytes laste kunhavis komunan praulon antaŭ ĉirkaŭ 4.3 milionoj da jaroj, longe antaŭ la glaciaj cikloj de Plejstoceno, kiuj supozebla kaŭzis speciiĝon en multaj birdosistemoj loĝintaj la borealajn arbarojn de Nordameriko [6].
Laŭ ia eŭropa folkloro, troglodito estas la Reĝo de la Birdoj. Antaŭ longe birdoj pridisputis kiu povas flugi la plej alte; unue oni supozis, ke aglo venkos, sed ĝuste kiam la aglo ekflugas, la troglodito, kiu estis kaŝita sub ties vostoplumoj, ŝteleliris kaj supreniris eĉ plie. Tiel la troglodito pruvis, ke inteligento gravas pli ol forto. La majesteco de la troglodito estis agnoskata en rakontoj kiaj tiu de la Fratoj Grimm nome La Salikotroglodito kaj la Urso.
Ĝi estis sakrala birdo por Druidoj, kiuj konsideris ĝin "supera inter ĉiuj birdoj" kaj uzis ties muzikajn notojn por divenado. La formoŝanĝanta Fe-regino Fairy Queen adoptis la formon de troglodito, konata kiel "Jenny Wren" (Johanino troglodito) en lulkantoj. Oni supozis, ke plumo de troglodito estas amuleto kontraŭ katastrofo aŭ dronado.
Troglodito aperas ankaŭ en la legendo de Sankta Stefano, la unua kristana martiro, kiun supozeble denuncis la bruema birdo, dum li klopodis kaŝi sin kontaŭ malamikoj. Tradicie la festotago de Sankta Stefano (26a de decembro) estis celebrata laŭ Hunting the Wren (Trogloditĉaso), kiam junuloj kaptas la birdon kaj ritare paradas ĉirkaŭurbe kantante la tradician Trogloditokanton: The Wren, the Wren, the king of all birds, St. Stephen’s day was caught in the furze. Although he is little, his family’s great, I pray you, good landlady, give us a treat. [7] (Troglodito, Troglodito, reĝo de ĉiuj birdoj, Sankta Stefano estis kaptita. Kvankam li etas, lia familio grandas, mi petas, bona sinjorino, donu al ni donacon.) La tradicion kaj la signifon de troglodito kiel simbolo kaj ofero de la malnova jaro studas la verko de Siro James Frazer The Golden Bough (La ora branĉo).[8]
Troglodito (Troglodytes troglodythes) estas birdospecio el la familio ogloditedoj]]. Ĝi estas la unusola eŭrazia specio de familio cetere hejma nur en Ameriko, kie ĝi estas konata kiel Vintra troglodito aŭ Norda troglodito.
Ĝi estas tre malgranda birdo kaj la ununura el la ĉirkaŭ 80 specioj de la familio, kiu loĝas ankaŭ for de Ameriko, nome en Azio, Nordafriko kaj en Eŭropo, kie ĝi estas komune konata simple kiel Troglodito. Trogloditoj elstaras inter kantbirdoj, kaj pro la longaj kaj komplekisaj kantoj kaj pro tio ke ili estas unu el la malmultaj paserinaj specioj kiuj disvastiĝas tra kaj Nordameriko kaj Eŭrazio.
Tiuj birdoj loĝas en Eŭropo, en iozono de Azio de norda Irano kaj Afganio ĝis Japanio, kaj en Nordameriko. Ĝi estas migrobirdo nur en la nordaj partoj de sia teritorio.
La scienca nomo devenas el la greka vorto "troglodites" (el "trogle" truo, kaj "duein" ŝteleniri, enŝoviĝi), signife "kavoloĝanto", kio aludas al ties kutimo malaperi en kavaĵojn aŭ fendojn dum ĉasado de artropodoj aŭ dum ipozado. La taksonomio de la genro Troglodytes ne estas jam solvita, ĉar ĵusaj molekulaj studoj sugestis, ke la specioj de Cistothorus kaj de Thryorchilus estas en la klado nun konata kiel Troglodytes . Studo pri individuoj en koincida zono inter du diverĝaj subspecioj de troglodito en Nordameriko (Troglodytes troglodytes hiemalis en Orienta Nordameriko kaj Troglodytes troglodytes pacificus en Okcidenta Nordameriko), kiuj diferenciĝas ĉefe pro kanto kaj genetiko, trovis fortan pruvon de reprodukta izolado kaj sugestis, ke la subspecio pacificus estu altigita al la nivelo de specio kun la nomo Troglodytes pacificus .
El chochín común[2] (Troglodytes troglodytes) es una especie de ave paseriforme de la familia Troglodytidae, el único de este grupo presente en el Viejo Mundo. Las especies de esta familia son denominadas chochines. Son aves minúsculas de una gran vivacidad. Tiene varias subespecies en su área de distribución como el chochín de Saint Kilda.
Es un ave insectívora, que se alimenta de larvas, orugas, arañas, etc. con el típico pico fino y puntiagudo de las aves insectívoras, aunque en invierno puede comer a veces semillas si le falta el alimento. Es uno de los pájaros más pequeños de Europa, de 9 a 10,5 cm de longitud y 13 a 17 cm de envergadura y en torno a 10 g de peso. De plumaje pardo rojizo apagado y poco llamativo, con alas y cola barradas en un tono más oscuro, con una cola corta que alza con frecuencia o mantiene en alto. Es un ave valiente y curiosa que se acerca mucho a los humanos. Se asemeja a una bolita de plumas y en invierno es frecuente verlo en grupos pequeños o pequeñas bandadas muy confiadas. Tiene un trino nervioso corto y llamativo, que casi provoca un sobresalto. Es un ave muy activa en invierno y muy fácil de ver los días de heladas o nevada, cuando se muestra más hambriento y accesible.
Común en toda Europa, en Asia se extiende desde el norte de Irán y Afganistán a Japón y América del Norte. Es migratoria sólo en las zonas más al norte de su distribución.
Tiene preferencia por los bosques y las orillas de ríos y arroyos con abundante carrizo, tamarizal, coscojales, sotobosque y cañaveral donde se pueda ocultar fácilmente de aves depredadoras como los córvidos. También se encuentra en parques, jardines y senderos, siempre que tengan abundantes setos y matas compactas donde ocultarse. La especie es cazada al vuelo por la urraca y el aumento de esta especie hace más difícil de ver a los chochines.[cita requerida]
Su nombre científico significa "cavernícola" y se refiere a su costumbre de entrar en cavidades y fisuras para pernoctar, construir el nido o para cazar artrópodos (ciempiés, milpiés, etc). También se alimenta de larvas, arañas y bayas. La especie es polígama y un macho se aparea con varias hembras. El macho construye varios nidos para las hembras.
El macho construye varios nidos en forma de bola de musgo, hojas y hierbas, en matorrales espinosos, zarzales, enredaderas, montones de maderos o agujeros de árboles, piedras, escarpes o paredes. La hembra que es la única que incuba los huevos, recubre uno de los nidos con plumas y pone a finales de abril, seis huevos blancos con pequeños puntos pardo-rojizos, cuya incubación dura unas dos semanas. Los pollos son alimentados por ambos padres y vuelan después de unos quince días. Generalmente tienen dos crías en cada puesta.
Una singularidad de este pájaro es que el nido se utiliza también como dormitorio de ejemplares adultos una vez finaliza la cría. Las jóvenes crías, una vez crecidas y salidas del nido, vuelven todas las noches a dormir al nido en el que nacieron.[3]
El chochín común (Troglodytes troglodytes) es una especie de ave paseriforme de la familia Troglodytidae, el único de este grupo presente en el Viejo Mundo. Las especies de esta familia son denominadas chochines. Son aves minúsculas de una gran vivacidad. Tiene varias subespecies en su área de distribución como el chochín de Saint Kilda.
See artikkel räägib liigist; perekonna kohta vaata artiklit Käblik (perekond) Käblik (Troglodytes troglodytes) on linnuliik värvuliste seltsist käbliklaste sugukonnast.
Käblik on Eesti üks pisemaid linde[viide?].
Käbliku pesitsusaegset arvukust hinnatakse 250 000–300 000 paarile, talvist arvukust 50–500 isendile [2].
Käblik (Troglodytes troglodytes) on linnuliik värvuliste seltsist käbliklaste sugukonnast.
Käblik on Eesti üks pisemaid linde[viide?].
Käbliku pesitsusaegset arvukust hinnatakse 250 000–300 000 paarile, talvist arvukust 50–500 isendile .
Txepetxa (Troglodytes troglodytes) Euskal Herrian dagoen hegaztirik txikiena da, Erregetxo bekainzuriaren ondoren, eta bere generoan Europan bizi den bakarra, besteak Amerikan bizi baitira. Hala ere Asia eta Ipar Amerikan ere aurki daiteke. Iparraldean bizi direnek migrazioak egiten dituzte.
Izen zientifikoa grezieratik datorkioa, trogle, zulo eta dyein zulatu. Artropodoak ehizatzeko erabiltzen duten teknika zuhaitzetan zuloak egitea da. Neguan fruitu eta haziak jaten ditu.
Europako txori txikienetakoa da. 9-10'5 zentimetro arteko luzera du eta 13-17 zentimetrotako hego-zabalera. 10 gramo inguru pisatzen ditu. Luma arre-gorrixkak ditu, batere deigarriak ez direnak. Buztan motza du eta gehienetan tente izaten du.
Arrak dozena bat inguru habi egiten ditu. Ondoren emeak egokiena iruditzen zaiona aukeratzen du eta lumaz estaltzen du.
Txepetxa (Troglodytes troglodytes) Euskal Herrian dagoen hegaztirik txikiena da, Erregetxo bekainzuriaren ondoren, eta bere generoan Europan bizi den bakarra, besteak Amerikan bizi baitira. Hala ere Asia eta Ipar Amerikan ere aurki daiteke. Iparraldean bizi direnek migrazioak egiten dituzte.
Izen zientifikoa grezieratik datorkioa, trogle, zulo eta dyein zulatu. Artropodoak ehizatzeko erabiltzen duten teknika zuhaitzetan zuloak egitea da. Neguan fruitu eta haziak jaten ditu.
Europako txori txikienetakoa da. 9-10'5 zentimetro arteko luzera du eta 13-17 zentimetrotako hego-zabalera. 10 gramo inguru pisatzen ditu. Luma arre-gorrixkak ditu, batere deigarriak ez direnak. Buztan motza du eta gehienetan tente izaten du.
Arrak dozena bat inguru habi egiten ditu. Ondoren emeak egokiena iruditzen zaiona aukeratzen du eta lumaz estaltzen du.
Peukaloinen (Troglodytes troglodytes) on peukaloisten heimoon kuuluva varpuslintu. Se on toiseksi pienin Suomessa pesivä lintulaji; sitä pienempi on ainoastaan hippiäinen.[2]
Peukaloisen pituus on vain 9–11 cm.[3][4] Peukaloisen pyrstö on lyhyt ja useimmiten pystyssä. Peukaloinen on selkäpuolelta punaruskea ja vatsapuolelta ruskehtavanvalkea tummalla ja ohuella poikkiraidoituksella. Sillä on ruskehtavanvalkea silmäkulmanjuova sekä melko pitkä ja terävä, hieman alaspäinkaartuva nokka. Sukupuolet ja eri ikäluokat ovat samannäköisiä.[3]
Vanhoilla peukaloisilla on täydellinen sulkasato kesällä pesinnän jälkeen. Nuoret linnut sulkivat höyhenpukuaan osittain ennen syysmuutolle lähtöä ja sen jälkeen ikäluokkien erottaminen maastossa on mahdotonta.[5]
Peukaloisen varoitusääniä ovat rätisevä "tserrr" ja kova, maiskahtava "tsäk". Peukaloisen laulu, joka on linnun pienen kokoon nähden voimakasta, koostuu metallinsointuisten äänien ja trillien sarjoista.[3] Laulu muistuttaa rautiaisen laulua, mutta on polveilevampaa.[4] Peukaloinen voi laulaa kaikkina vuodenaikoina.[3]
Laji pesii lähes koko Euroopassa sekä osassa Keski- ja Itä-Aasiaa, Pohjois-Amerikkaa ja Pohjois-Afrikkaa. Levinneisyysalueensa pohjoisosissa peukaloinen on muuttolintu.[1]
Suomen peukaloiskanta on 50 000-120 000 pesivää paria. Vaikka kannan koko vaihtelee paljon eri vuosien välillä, on Suomen peukaloiskanta kasvanut 1940-1950-luvuilta lähtien.[6]
Suomessa peukaloinen on muuttolintu, joka talvehtii Keski-Euroopassa. Se saapuu keväällä huhti-toukokuussa, ensimmäiset jo maaliskuussa, ja lähtee syksyllä syys-marraskuussa. Joitakin peukaloisia talvehtii Suomessa joka vuosi, pääosin lounaissaaristossa ja Etelä-Suomessa.[4]
Peukaloinen pesii erityisesti ryteikköisissä metsissä, joissa on runsaasti aluskasvillisuutta, sekä rehevillä puronvarsilla. Sitä tavataan kuitenkin myös lähes puuttomilla saarilla, joilla on esimerkiksi pensasaitoja, kivikoita tai muureja.[3] Keski- ja Etelä-Euroopassa peukaloinen pesii usein myös pihapiireissä.[6]
Keväällä koiraspeukaloinen valtaa pesimäpiirin ja alkaa puolustaa sitä tunkeilevilta lajikumppaneiltaan. Tiheä kasvillisuus sekä saniaispehkot, pystyjuurakot, kannot, maapuut, risukasat ja muut sellaiset paikat ovat sille mieleen. Koiras rakentaa useita, joskus jopa kymmenkunta lähes pallomaista pesää sammalesta, oksista ja lehdistä. Koiras esittelee pesärakennelmiaan naaraalle, joka valitsee niistä itselleen mieleisimmän. Naaras vuoraa pesän höyhenillä ja karvoilla ja munii sitten 6–8 valkoista munaa, joita se hautoo yksin 12–20 vuorokautta.[7]
Peukaloiset syövät hyönteisiä, hämähäkkejä, matoja ja muita selkärangattomia.[4]
Peukaloinen (Troglodytes troglodytes) on peukaloisten heimoon kuuluva varpuslintu. Se on toiseksi pienin Suomessa pesivä lintulaji; sitä pienempi on ainoastaan hippiäinen.
Troglodytes troglodytes
Le Troglodyte mignon (Troglodytes troglodytes) est une espèce de passereaux de la famille des Troglodytidae présente dans la quasi-totalité de l'Europe. Il est de très petite taille et d'une grande vivacité.
Le Troglodyte mignon mesure de 9 à 10,5 cm[1], a une envergure de 14 à 15 cm et pèse entre 8 et 13 g[2]. Mâles, femelles et juvéniles ne peuvent être distingués[1]. Son corps rond est revêtu d'un plumage brunâtre et légèrement barré[1]. Il a en outre un bec mince et très pointu[1]. Ce petit oiseau est surmonté d'une petite queue, presque toujours dressée verticalement[1]. Il fait partie des oiseaux les plus petits d'Europe après les différentes espèces de roitelet.
Cinq petits dans leur nid.
Troglodyte mignon.
Troglodyte mignon.
Lorsqu'il est excité, le Troglodyte mignon pousse des cris ; c'est souvent un « trrrrt » roulé ou un « tic tic tic... » sec. Son chant puissant et mélodieux est composé d'une longue série de notes aiguës et de trilles répétitifs. Il est possible de l'entendre en hiver.
Majoritairement insectivore, le Troglodyte mignon se nourrit principalement d'insectes et d'autres invertébrés[2].
Son vol est rectiligne sur de courtes distances.
Le mâle troglodyte mignon est polygame. Il construit en moyenne entre six et douze gros nids de mousse à ouverture latérale, en forme sphérique, à faible hauteur, dans le creux d'un arbre ou le trou d'un mur.
À la saison des amours, la femelle va dans les territoires occupés par les mâles. Elle choisit, accompagnée par le mâle, le nid qui lui plaît le plus puis elle finit de l'aménager à sa guise[3].
Après l'accouplement, la femelle pond et couve seule cinq à sept œufs blancs tachetés de rouge. Le mâle vit alors dans un autre nid. L'incubation dure de quatorze à seize jours. Les deux parents nourrissent leurs petits.
Cette espèce vit en Europe, en Afrique du Nord et en Asie, les populations d'Amérique du Nord étant dorénavant considérées comme des espèces distinctes (Troglodytes hiemalis et Troglodytes pacificus (es), le Troglodyte de Californie).
Cet oiseau habite communément dans les sous-bois, les landes, les parcs et les jardins à épais fourrés.
Il y aurait entre vingt-trois et quarante millions de Troglodytes mignons en Europe et l'espèce n'est pas considérée comme menacée[2].
Ce petit oiseau est sédentaire dans la plus grande partie de l'Europe, mais est migrateur dans certaines parties du nord de l'Europe[1]. Les individus qui migrent hivernent dans l'ouest du continent[1].
L'espèce a été décrite par le naturaliste suédois Carl von Linné en 1758, sous le nom initial de Motacilla Troglodytes[4].
Deux sous-espèces de troglodytes mignons sont généralement reconnues[1] :
Ces deux sous-espèces sont plus sombres et ont un bec plus long que celle vivant sur le continent[1].
Troglodytes troglodytes
Le Troglodyte mignon (Troglodytes troglodytes) est une espèce de passereaux de la famille des Troglodytidae présente dans la quasi-totalité de l'Europe. Il est de très petite taille et d'une grande vivacité.
A carriza ou carrizo[2] (Troglodytes troglodytes) é un paxaro de aspecto arredondado e moi pequeno (o terceiro máis pequeno dos que viven en Europa). Esta especie é o único representante en Eurasia da familia dos trogloditas (Troglodytidae). Son aves insectívoras que cantan mesmo no inverno e fan niños moi traballados.
Teño andado moito á caza,
nunca vin unha carriza;
non sei se era polos cans
ou pola miña preguiza.
Como tódolos representantes do xénero Troglodytes, é un paxaro de feitura arredondada, que adoita leva-la cola erguida. As carrizas teñen un bico afiado e lixeiramente curvo, castaño escuro na parte superior e amarelo na inferior. Na xunta do bico teñen plumas a xeito de peliños. Os ollos teñen o iris de cor acastañada. A plumaxe é castaña avermellada na parte superior do corpo e máis da cor do ante por embaixo. Teñen unha lista superciliar de cor crema, pouco definida, que acaba na zona dos oídos, que é escura. Sobre da cola, as alas e os flancos teñen debuxos de liñas ondeantes de cor castaña escura. A cor dos pes varía entre a da carne e o acastañado. Non amosan dimorfismo sexual, por ben que as ás dos machos adoitan ser algo máis longas cás das femias.
A carriza ou carrizo (Troglodytes troglodytes) é un paxaro de aspecto arredondado e moi pequeno (o terceiro máis pequeno dos que viven en Europa). Esta especie é o único representante en Eurasia da familia dos trogloditas (Troglodytidae). Son aves insectívoras que cantan mesmo no inverno e fan niños moi traballados.
Palčić (Troglodytes troglodytes), vrsta malene ptice vrapčarke iz porodice Troglodytidae.
Naraste do 10cm dužine, smeđeg je perja sa valovitim tamnijim prugama,a grlo i prsa su svjetlije boje.
Nastanjuje vlažne šume, crnogorične i bjelogorične, gdje god ima gustog grmlja, a svoja gnijezda od mahovine savija po grmlju i ispod korijenja drveća. Živi u gotovo cijeloj Europi, zapadnoj Aziji i sjevernoj Africi.
Gnijezdo od mahovine loptastog je oblika u kojem snese do devet bijelih jaja, a inkubacija traje oko 20 dana.
Palčić se hrani kukcima, paucima, grinjama i bobicama.[1]
,_Parc_du_Rouge-Clo%C3%AEtre,_Brussels_(7223349292).jpg)
.JPG)
.jpg)
gnijezdo
mladi palčić
gnijezdo u grmlju
jaja podvrste Troglodytes troglodytes kabylorum
Palčić (Troglodytes troglodytes), vrsta malene ptice vrapčarke iz porodice Troglodytidae.
Músarrindill (fræðiheiti Troglodytes troglodytes) er mjög lítill spörfugl af Rindlaætt og var lengi vel minnstur allra fugla á Íslandi, áður en Glókollur nam land.
Músarrindill er fjölkvænisfugl og notar karlfuglinn söngrödd sína til að laða til sín kvenfugla. Hann kemur á varpstöðvar á undan kvenfugli og helgar sér stórt varpsetur. Hann er þekktur fyrir langa og flókna söngva. Músarrindill er staðfugl á Íslandi en færir sig um set á veturna og eru þá nálægt sjó eða lækjum þar sem auðvelt er um skjól og fæðu.
Söngur músarrindils:
Músarrindillinn verpir víða í birkiskógum, grónum hraunum og stundum í urðum nálægt vatni. Karlfuglinn byggir nokkur hreiður, 6 - 7 í Evrópu en færri í Ameríku. Hann byggir hreiðrin, sem er kúluhreiður, með litlu opi á hliðinni. Hreiðrið fellur vel inn í umhverfið. Karlfuglinn vefur hreiðrið og oftast býr hann til fleiri en eitt hreiður en fóðrar ekki að innan fyrr en kvenfugl hefur valið hreiðrið. Þá hjálpast fuglarnir að því að fóðra hreiðrið. Kvenfuglinn liggur á eggjunum og báðir fuglarnir fær svo ungunum fæðu.
Músarrindill (fræðiheiti Troglodytes troglodytes) er mjög lítill spörfugl af Rindlaætt og var lengi vel minnstur allra fugla á Íslandi, áður en Glókollur nam land.
Lo scricciolo comune, detto anche reattino[2] (Troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758)), è un uccello passeriforme della famiglia Troglodytidae, comune in Nord America, Europa, Nordafrica e Asia.[3]
È un uccello molto piccolo, di forma tonda e lungo appena 10 cm.
Il piumaggio sul dorso, sulle ali e sulla coda è di colore castano; le ali e i fianchi sono anche barrati. L'addome è più chiaro, presenta anch'esso dei piccoli tratti neri. Ha un lungo sopracciglio chiaro.
La coda, corta e appuntita è sempre tenuta ben sollevata. Il becco è piuttosto lungo e sottile. Le zampe sono lunghe e robuste.
Si muove in maniera molto agile, dinamica e scattante.
Ha un canto squillante ed armonioso. Consiste in un trillo acuto e potente, molto prolungato.
È un insettivoro e quindi la sua dieta consiste in piccoli invertebrati, insetti ecc. nonostante non disprezzi anche qualche bacca nella stagione invernale.
La stagione degli amori inizia a fine aprile e lo scricciolo nidifica in prevalenza nei cespugli, nelle cavità arboree o nel terreno.
Il nido è sferico con una piccola apertura superiore, composto prevalentemente di muschio, steli e ramoscelli.
La femmina depone 5-10 uova di colore giallo-bianco che vengono covate per circa 15 giorni.
I pulcini rimangono nel nido per parecchio tempo, anche dopo la completa autosufficienza. Difatti per questa specie il nido è utilizzato molto spesso anche come dormitorio.
È diffuso in Nord America, Europa, Nord Africa e Asia.
Lo scricciolo è un uccello stanziale e vive prevalentemente in località umide e abbondanti di cespugli. Predilige infatti muoversi sul terreno, ispezionando tutto ciò che lo incuriosisce.
Si può incontrare in pianura e vicino ai centri abitati in inverno, mentre in estate predilige le zone montane.
Sono note le seguenti sottospecie:[3]
Lo scricciolo comune, detto anche reattino (Troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758)), è un uccello passeriforme della famiglia Troglodytidae, comune in Nord America, Europa, Nordafrica e Asia.
Karetaitė (lot. Troglodytes troglodytes, angl. Wren, vok. Zaunkönig) – karetaitinių (Troglodytidae) šeimos žvirblinis paukštis.
Dydis 9-22cm.
Tai labai judrus, trumpauodegis paukštis, kuris uodegą laiko užriestą į viršų. Kūno viršutinė pusė ruda, išmarginta skersiniais tamsiais dryželiais, apatinė pilkšva su tamsiu skersiniu raštu. Antakis šviesus. Uodega trumpa. Kojos ir snapas tamsios spalvos. Jauniklių viršus rudesnis, apatinė pusė rusvo atspalvio.
Lietuvoje dažna, kartais žiemoja. Gyvena miškuose, kur yra tankių krūmų, išvartų. Lizdą suka krūmuose, paprastai neaukštai nuo žemės. Pats lizdas būna rutulio formos. Deda 5-7 baltus su rausvomis dėmelėmis kiaušinius. Peri 15 dienų, dar po 16 dienų jaunikliai apleidžia lizdą. Karetaitė išveda dvi vadas. Minta smulkiais vabzdžiais.
Paceplītis (Troglodytes troglodytes) ir maza auguma paceplīšu dzimtas (Troglodytidae) zvirbuļveidīgo putnu suga, kurai ir 28 mūsdienās dzīvojošas pasugas un viena izmirusi pasuga.[1] Tam ir liels izplatības areāls, kas aptver plašas teritorijas Eirāzijā un Ziemeļāfrikā.[1]
Paceplītis ligzdo Eiropā, Ziemeļāfrikā, Tuvajos Austrumos, Kaukāzā, Centrālāzijā, Sibīrijas dienvidaustrumos un Tālajos Austrumos. Liela daļa Eiropas ligzdotāju ziemo savā ligzdošanas areālā, bet ziemeļaustrumu populācijas pārvietojas ziemot uz Centrāleiropu un Rietumeiropu.[2] Latvijā tas ir parasts un izplatīts ligzdotājs. Reizēm ziemo nelielā skaitā, parasti pie neaizsalstošām upītēm un strautiem.[2]
Vēl nesenā pagātnē paceplītis un Ziemeļamerikā dzīvojošie ziemas paceplītis (Troglodytes hiemalis) un Klusā okeāna paceplītis (Troglodytes pacificus) tika uzskatīti par vienu sugu.[3][4] Līdz ar Ziemeļamerikas pasugu izdalīšanu atsevišķās sugās paceplītis mājo tikai Vecajā pasaulē. Pētījumos atklājies, ka abas Ziemeļamerikas sugas reģionos, kuros pārklājas to izplatība, nemēdz sasvstarpēji hibridizēties. Turklāt DNS analīzes liecina, ka sugas bijušas viena no otras nodalītas vismaz 4,3 miljonus gadu.[5]
Pēdējo gadu pētījumos atklājies, ka trīs iepriekš pieminētās sugas ir visattālāk radniecīgā grupa no visām pārējām paceplīšu ģints (Troglodytes) sugām. Daži zinātnieki iesaka alternatīvu sistemātiku, izdalot šīs trīs sugas atsevišķā ģintī — Nannus.[6] Tomēr līdz ar nepietiekamu pamatojumu izmaiņām lielākā daļa zinātnieku šo iedalījumu šobrīd nav pieņēmuši.
Ņemot vērā klasifikācijas izmaiņas, paceplītim ir 30 pasugas.[7] Par vairākām pasugām zinātniekiem domas dalās, kā arī ģenētiskie pētījumi ievieš arvien jaunas korekcijas sistemātikā.
Sugas zinātniskais nosaukums Troglodytes troglodytes ir cēlies no sengrieķu vārda τρωγλοδύτης, kas latviski nozīmē „dzīvojošais alā”.[8] Vārds radies, atspoguļojot paceplīša ligzdas formu — tā ir lodveida ar apaļu ieeju sānos, atgādinot alu.
Paceplītis ir ļoti maza auguma dziedātājputns, turklāt tas ir mazākais visā paceplīšu dzimtā. Tā ķermeņa garums ir 8—12 cm, spārnu izplētums 12—16 cm, svars 6—12 g.[9]
Paceplītim ir gandrīz apaļš ķermenītis, smails, slaids knābis un ļoti mazi, noapaļoti spārni.[9] Arī aste ir īsa un strupa. Tā parasti stāv saslieta stāvus gaisā. Paceplīša apspalvojums atkarībā no pasugas var būt dažādu toņu pelēkbrūns, kas uz zoda, krūtīm un pavēderes ir nedaudz gaišāks. Uz spārniem, astes un sāniem tam ir smalkas, tumšāk brūnas šķērssvītras. Virs acs ir smalka, gaišāk brūna svītra, kas atgādina gaišu uzaci. Paceplītim ir proporcionāli garas, tumši pelēkas kājas. Abi dzimumi izskatās vienādi, bet jaunie putni ir nedaudz tumšāki, ar mazāk izteiktām šķērssvītrām uz sāniem.[9]
Paceplītis apdzīvo dažāda tipa mežus, biežāk aizaugušus ar bagātu pamežu. Tam patīk meži ar kritušiem kokiem, izgāztām saknēm, zaru kaudzēm un krūmājiem.[8] Tas ir ļoti aktīvs putniņš ar skaļu balsi. Dzied tikai tēviņš.
Paceplītis barību parasti meklē uz zemes vai zemos augos, pārvietojoties ar īsiem, ātriem lēcieniem, nedaudz atgādinot peli. Zeme tiek pārmeklēta metodiski no vietas, centimetrs pēc centimetra, izcilājot lapiņas, saknītes un sausās zālītes. Kukaiņus paceplītis medī arī lidojumā, kas ir spurdzošs, ar nelielām, īsām distancēm, ātri sitot spārnus. Sēžot koka zarā, tas bieži izslienas un ietupstas ar visu augumu.[9]
Paceplītis galvenokārt barojas ar dažādiem nelieliem bezmugurkaulniekiem, ieskaitot kukaiņus, kukaiņu kāpurus, zirnekļus, tūkstoškājus un pat gliemežus.[9] Paceplītis reizēm seklos ūdeņos medī mazas zivtiņas, kurkuļus un vardītes, pabāžot galvu pilnīgi zem ūdens.[9] Tas barojas arī ar ogām, sēklām un pat ar jūras zālēm.
Paceplītis ir izteikti teritoriāls putns un tēviņš aktīvi sargā savu teritoriju visu gadu.[9] Pārošanās sezona Eiropas paceplīšiem sākas martā vai aprīlī. Tēviņš parasti sapārojas ar vairākām mātītēm. Turklāt ligzdu būvē tēviņš.
Tā ir lodveida ar apaļu ieeju sānos, parasti iebūvēta koka dobumā, klinšu iedobē, eglītēs, kadiķos, zaru un stumbru žāklēs, zaru kaudzēs, izgāztu koku saknēs un pakrastēs.[8] Paceplītis ligzdu var iebūvēt pat veca mēteļa kabatā.[9] Būvēšanai tiek izmantotas sūnas, papardes, sausi zāles stiebriņi, saknītes, miza un smalki egļu zariņi.[8] Ligzdas ir vairākas (līdz 12). Mātīte izvēlas ligzdu, kura tai visvairāk patīk, dodot priekšroku tēviņam, kuram ir vairāk ligzdu.[8] Pēc tam, kad mātīte ir izvēlējusies ligzdu, tā iekšpusi izklāj ar spalviņām un matiem. Ligzda var tikt atkārtoti izmantota vairākus gadus, turklāt ligzdas tiek izmantotas arī nakts gulēšanai. Aukstā laikā vienā ligzdā nakšņo vairāki paceplīši.[9]
Dējumā 5—8 baltas olas ar sarkanbrūniem raibumiņiem. Gadā var būt arī 2 perējumi.[8] Olas perē tikai mātīte un inkubācijas periods ilgst apmēram 16 dienas. Mazuļus baro abi vecāki. Pēc 14—19 dienām jaunie paceplīši pamet ligzdu, bet vecāki turpina tos barot vēl 9—18 dienas.[9] Vecākais zināmais paceplītis ir nodzīvojis vairāk par 6 gadiem.[9]
Paceplītim ir 29 pasugas:[1][7]
Paceplītis (Troglodytes troglodytes) ir maza auguma paceplīšu dzimtas (Troglodytidae) zvirbuļveidīgo putnu suga, kurai ir 28 mūsdienās dzīvojošas pasugas un viena izmirusi pasuga. Tam ir liels izplatības areāls, kas aptver plašas teritorijas Eirāzijā un Ziemeļāfrikā.
Paceplītis ligzdo Eiropā, Ziemeļāfrikā, Tuvajos Austrumos, Kaukāzā, Centrālāzijā, Sibīrijas dienvidaustrumos un Tālajos Austrumos. Liela daļa Eiropas ligzdotāju ziemo savā ligzdošanas areālā, bet ziemeļaustrumu populācijas pārvietojas ziemot uz Centrāleiropu un Rietumeiropu. Latvijā tas ir parasts un izplatīts ligzdotājs. Reizēm ziemo nelielā skaitā, parasti pie neaizsalstošām upītēm un strautiem.
Zie Frederik V van de Palts voor de kortstondige koning van Bohemen. De winterkoning of vaak winterkoninkje (Troglodytes troglodytes) is de enige winterkoningsoort die voorkomt in de Oude Wereld (Azië, Europa en Noord-Afrika). Het is een kleine, insectenetende vogel met een opvallend luide zang.
Het is een klein gedrongen, zandbruin vogeltje van bijna tien centimeter met een opgewipt staartje. Zijn zang is helder, met vibrerende scherpe trillers. De lichaamslengte bedraagt 9 tot 10 cm.[2]
Winterkoninkjes eten voornamelijk insecten en spinnen.
Ze kunnen tot drie nesten per jaar hebben, met vijf à acht jongen per nest. Deze nesten worden in het voorjaar door het mannetje gemaakt, in heggen, struiken en takkenbossen op een hoogte van ongeveer een meter boven de grond. Hij maakt er meestal ook meerdere per territorium.
Hij behoort tot een familie waarvan alle andere soorten uitsluitend in Amerika voorkomen. De (gewone) winterkoning komt voor in grote delen van Noord-Amerika en verder in Europa (inclusief IJsland), Azië en Noord-Afrika. Binnen dit gebied worden 29 ondersoorten onderscheiden.[3]
De soort telt 29 ondersoorten:
De winterkoning heeft zich aangepast aan zowel bosrijke als open gebieden zoals boomloze eilanden. Verder broedt de vogel in parken en tuinen. Belangrijk is dat zich ergens dichte struwelen bevinden zoals heggen, braamstruiken of dichte vegetaties bij water. De winterkoning is in Nederland en België een van de meest algemene vogelsoorten.[4]
De winterkoning heeft een enorm groot verspreidingsgebied en daardoor is de kans op de status kwetsbaar (voor uitsterven) uiterst gering. De grootte van de populatie werd in 2004 geschat op 40 miljoen individuen. Er is geen aanleiding te veronderstellen dat de soort in aantal achteruit gaat. Om deze redenen staat de winterkoning als niet bedreigd op de Rode Lijst van de IUCN.[1]
De vogel heeft meer dan 60 vaak streekgebonden volksnamen. De Friese naam is tomke, wat in het Nederlands klein duimpje betekent. In Noord- en Zuid-Holland werd de vogel klein jantje genoemd. Een Vlaamse volksnaam is poverke.[5]
Bronnen, noten en/of referenties
Nederlandstalige Wikisource. (Keulemans noemt deze soort “sluiper”. Het goudhaantje Regulus regulus noemt hij : winterkoningje”).
Mediabestanden die bij dit onderwerp horen, zijn te vinden op de pagina Winterkoning op Wikimedia Commons. 
Zoek winterkoning in het WikiWoordenboek op. De winterkoning of vaak winterkoninkje (Troglodytes troglodytes) is de enige winterkoningsoort die voorkomt in de Oude Wereld (Azië, Europa en Noord-Afrika). Het is een kleine, insectenetende vogel met een opvallend luide zang.
Gjerdesmett (Troglodytes troglodytes) er ein liten fugl, og den einaste medlemmen av gjerdesmettfamilien Troglodytidae med leveområde utanfor Amerika. Gjerdesmetten lever i Europa og Maghreb i Afrika, og gjennom eit belte av Asia frå det nordlege Iran og Afghanistan over til Japan. I Noreg er han utbreidd nord til Troms, og treffast berre sjeldan i Finnmark. Han er trekkfugl berre lengst nord i utbreiingsområdet.[1] Arten er òg svært polygynisk («fleirkoneri»), eit uvanleg sosialt system for sporvefuglar.
Det vitskaplege namnet er henta frå det greske ordet troglodytes (frå 'trogle' eit hol, og 'dyein' for å krype), sett saman tyder det 'holebuar',[2] og viser til vanen denne fuglen har med å forsvinne inn i holrom eller sprekker i jakta etter leddyr eller for å søke skjulestader.
I engelskspråkleg del av Europa er gjerdesmetten idag kjent berre som 'Wren' i staden for det fulle namnet 'Eurasian wren'. Men tidlegare var Troglodytes troglodytes nemnt 'Winter Wren', med utbreiing òg i Nord-Amerika. Frå ca. år 2011 blei taksonet splitta opp i tre, med to nye artar, vintersmett, Troglodytes hiemalis, i austlege Nord-Amerika, og barsmett, Troglodytes pacificus, i vestlege Nord-Amerika.[3] Det er anslått at barsmett og gjerdesmett sist delte ein felles stamfar for ca. 4,3 millionar år sidan, lenge før dei glasiale syklusane i pleistocen er trudd å ha fremja artsdanning i mange fuglelinjer i den boreale skogen i Nord-Amerika.[4]
Gjerdesmettar er 9 til 10,5 cm lange og veg 6-10 gram, er raudbrune på oversida, og gråare under, tynnt tverrvatra med mørkare brunt og grått, særskilt på vengene og halen. Nebbet er mørk brunt, relativt langt og tynnt, beina er lysare brune. Ungfuglar er mindre tydeleg tverrvatra. Kroppsforma åt gjerdesmettar er uvanleg rund, og den korte, rare halen stikk oftast rett opp.[5]
Det er rundt 28 underartar av denne taksonomisk komplekse fuglearten og dei opptrer med fargevariasjonar og anna ulikskap gjennom utbreiingsområdet. Til dømes har underarten på Island lengre og flatare nebb, lengre bein og er mørkare enn fuglar på det europeiske kontinentet.[5]
Denne litle korthala fuglen kan fare fram i terrenget som ei mus, og det er lett miste han av synet av når han jaktar føde. Gjerdesmettar har vore funne opp til over 4500 moh. i Himalaya og kan leve frå dei høgste heiane ned til kysten, også ute på øyar, berre dei finn skjul og ly. Han føretrekk fuktige habitat framføre tørre.
I Vest-Europa vil dei vanlegvis hekke i lauvskog eller blanda skog. Sjølv om dette er ein insektetar, kan han bli verande i moderat kalde og sjølv i snørikt klima, kor han beitar insekt på underlag som bork og falne trestammar.
Rørslene når han kryp eller klatrar går i stadig skiftande retning heller enn snøgt, flygingar er raske og direkte, men aldri lange, dei vesle, runde vengene surrar når han flyg frå busk til busk.
Om natta, og vanlegvis i kaldt vêr, kan dei kvile tettsittande i holrom og sjølv i gamle reir.
Gjerdesmetten er generelt insektetar men han et også litt bær.
Når denne fuglen er irritert eller hissa opp, driv samtalen fram i eit ettertrykkjeleg «zerrr». Songen er musikalsk, høgt og bestemt. Han har ei enorm stemme for storleiken sin. Songen kan nokre gonger forvekslast med jernsporven sin, som har òg har trille, men kortare og svakare og utan gjentaking.
Individa sin song varierer i kvalitet og dessutan i volum. Lætet byrjar med nokre førebelse strofer, går deretter går inn i ei trille, litt stigande, og endar i fullt klåre strofer eller triller. Songen høyrast gjennom heile året, men mest merkbart om våren.
Fuglen elskar «rotete» terreng. Reiret er overbygd og har inngang frå sida. Han kan byggje 3-4 reir. Hofuglen vel seg ut eit av dei, og kler det med fjør og dun. Etter at gjerdesmettungane er klekt er dei flygedyktige etter 14-19 dagar. Fargen på egga er kvite med raudbrune flekkar. Det første kullet kjem i mai. Hofuglen rugar i 15-17 dagar.[1] Gjerdesmetten kan ha to kull i året.
Gjerdesmettar er svært polygame i Vest-Europa, det vil seia ein hann til kvar tid kan ha meir enn ein hofugl med aktiv hekking på territoriet sitt.[1]
Gjerdesmetten er den nest minste fuglen i Noreg[6] etter fuglekongen. Han er utbreidd i alle fylke på fastlandet, men mindre talrik nordover i Nord-Noreg og på det indre Austlandet, og han er sjeldan nord for Troms. Dels er dette ein trekkfugl i landet, men til dømes i dei milde kyststroka på Vestlandet er han å sjå året rundt, og på den andre sida finst det berre få registreringar av arten i Finnmark i desember månad.[7]
I europeisk folklore er gjerdesmetten kongen av fuglane. Ifølgje ein fabel tilskriven Æsop av Plutark,[8] vann gjerdesmetten denne tittelen i ei tevling med ørna. Då dei to fuglane konkurrerte om å flyge høgast, kvilte gjerdesmetten på ryggen åt ørna, og då ørna blei sliten, flaug gjerdesmette opp og over ørna. Såleis fekk Plutark fram at gjerdesmetten viste at klokskap er betre enn styrke. Djervskapen er anerkjent i slike historier som Grimm-brørne si forteljing om gjerdesmetten og bjørnen. Aristoteles[9] og Plutark kalla gjerdesmetten basileus, konge, og basiliskos, litle konge. På tysk er gjerdesmetten kallas Zaunkönig ('kongen av gjerda'). I Japan er gjerdesmetten omtalt som «kongen av vinden». I Noreg har han vore kalla både «tommeliten» og «gardsmyg», men òg «fuglekonge».[10]
Wikimedia Commons har multimedia som gjeld: Gjerdesmett Gjerdesmett (Troglodytes troglodytes) er ein liten fugl, og den einaste medlemmen av gjerdesmettfamilien Troglodytidae med leveområde utanfor Amerika. Gjerdesmetten lever i Europa og Maghreb i Afrika, og gjennom eit belte av Asia frå det nordlege Iran og Afghanistan over til Japan. I Noreg er han utbreidd nord til Troms, og treffast berre sjeldan i Finnmark. Han er trekkfugl berre lengst nord i utbreiingsområdet. Arten er òg svært polygynisk («fleirkoneri»), eit uvanleg sosialt system for sporvefuglar.
Det vitskaplege namnet er henta frå det greske ordet troglodytes (frå 'trogle' eit hol, og 'dyein' for å krype), sett saman tyder det 'holebuar', og viser til vanen denne fuglen har med å forsvinne inn i holrom eller sprekker i jakta etter leddyr eller for å søke skjulestader.
I engelskspråkleg del av Europa er gjerdesmetten idag kjent berre som 'Wren' i staden for det fulle namnet 'Eurasian wren'. Men tidlegare var Troglodytes troglodytes nemnt 'Winter Wren', med utbreiing òg i Nord-Amerika. Frå ca. år 2011 blei taksonet splitta opp i tre, med to nye artar, vintersmett, Troglodytes hiemalis, i austlege Nord-Amerika, og barsmett, Troglodytes pacificus, i vestlege Nord-Amerika. Det er anslått at barsmett og gjerdesmett sist delte ein felles stamfar for ca. 4,3 millionar år sidan, lenge før dei glasiale syklusane i pleistocen er trudd å ha fremja artsdanning i mange fuglelinjer i den boreale skogen i Nord-Amerika.
Gjerdesmett (vitenskapelig navn Troglodytes troglodytes) er Norges minste fugl etter fuglekonge og veier bare 8-10 gram. Den er rustbrun med en karakteristisk stjert som stikker nesten rett opp. Til tross for den beskjedne kroppsstørrelsen har den en kraftig og akselererende sang med et raspende motiv midt i strofen. Denne sangen kan også tidvis høres om høsten og vinteren. Den lille fuglen har også kallenavnet "Tommeliten", som trolig skyldes den opprette stjerten.
Om sommeren finnes gjerdesmetten i allslags skog, ofte i områder med fuktige sig.
Den er utbredt i hele Sør-Norge, og finnes mer sparsomt i indre deler av Østlandet og i Nordland og Troms. Sunnmøre ringmerkingsgruppe har ringmerket ca 6000 stykker i perioden 1970 til 2012.Sunnmøre ringmerkingsgruppe
I oktober trekker deler av den norske bestanden til Vest- og Sørvest-Europa, mens andre overvintrer i vintermilde kyststrøk. Overvintrende individer kan samles i hulrom der de ligger tett sammen for å holde på varmen.
Gjerdesmetten spiser i hovedsak insekter og edderkoppdyr, men kan også fra tid til annen observeres på fuglebrettet om vinteren.
Hekkebiologi: Allerede i mars starter reirbyggingen, og byggmaterialene er mose, visne blader og tørre strå. Reiret er kulerundt med inngang fra siden. Før eggleggingen som starter i midten av mai, fores dette med fjær og dun. Gjerdesmetten legger rundt 8-10 egg.
Gjerdesmett (vitenskapelig navn Troglodytes troglodytes) er Norges minste fugl etter fuglekonge og veier bare 8-10 gram. Den er rustbrun med en karakteristisk stjert som stikker nesten rett opp. Til tross for den beskjedne kroppsstørrelsen har den en kraftig og akselererende sang med et raspende motiv midt i strofen. Denne sangen kan også tidvis høres om høsten og vinteren. Den lille fuglen har også kallenavnet "Tommeliten", som trolig skyldes den opprette stjerten.
.jpg)
Scientìfich: Troglodytes troglodytes
Piemontèis : Rè cit
Italian : Scricciolo
Multimedia w Wikimedia Commons Strzyżyk zwyczajny, strzyżyk woleoczko, wole oczko (Troglodytes troglodytes) – gatunek małego ptaka wędrownego z rodziny strzyżyków (Troglodytidae).
Wyróżniono kilkadziesiąt podgatunków T. troglodytes[4][2][5]:
Zamieszkuje prawie całą północną półkulę - ciepłe i umiarkowane strefy (Europy, Azji, Ameryki Północnej i Afrykę Północną). Jedyny przedstawiciel rodziny strzyżyków występujący w Starym Świecie. Uważany jest za ptaka osiadłego, ale niektóre osobniki z chłodniejszych rejonów Europy i Ameryki Północnej kierują się na południe lub południowy-zachód (są więc częściowo wędrowne). Zimą jednak większość strzyżyków koczuje w okolicach swych terenów lęgowych. Wyróżnia się 30 podgatunków różniące się nieznacznie upierzeniem. W Europie północnej występuje strzyżyk z podgatunku nominatywnego (T. t. troglodytes). Na niektórych wyspach strzyżyki je zamieszkujące są ciemniejsze i mocniej prążkowane. W Ameryce Północnej występuje też inny bardzo podobny strzyżyk T. t. aedon, ale ma nieco dłuższy ogon niż jego europejski krewniak.
Strzyżyk jest jednym z najmniejszych ptaków europejskich (mniejsze, a przede wszystkim lżejsze, są jedynie mysikrólik i zniczek). To ptak o okrągławej, drobnej sylwetce i krótkim, szerokim ogonie zawsze trzymanym pionowo. Osobniki obu płci mają identyczne ubarwienie (w terenie nie do odróżnienia). Za to w oparciu o prążkowanie lotek można odróżnić tegoroczne ptaki od starszych. Obie płci nie różnią się ubarwieniem. Grzbiet rdzawobrązowy z ciemnobrązowymi prążkami występującymi głównie od góry. Spód jaśniejszy, również prążkowany. Nad okiem wąska kremowa brew, nogi są w podobnej barwie, dość długie i silne. Długi, ostry i cienki brązowy dziób, lekko zakrzywiony do dołu jest jaśniejszy u nasady. Sylwetka krępa, z krótkimi i zaokrąglonymi skrzydłami oraz krótkim, najczęściej zadartym ogonem. Na nich widać ciemniejsze prążki. Młode przypominają dorosłe, lecz mają ciemniej ubarwiony brzuch i początkowo wyraźnie krótszy ogon.
Strzyżyk jest dość znanym ptakiem i uważanym za jednego z najmniejszych europejskich gatunków, choć mniejsze są od niego mysikróliki i zniczki. Jest poza tym od nich cięższy o ok. 4-5 g. Jego rozmiar jest 1/3 wielkości wróbla. W terenie, pomimo nawet licznego występowanie, trudno dostrzec strzyżyka, tym bardziej, że jest ruchliwy i trzyma się gęstych zarośli. Po tym zachowaniu jednak łatwo go zidentyfikować.
ok. 7-12 g
Ostrzega krótkim "czek" lub suchym, twardym szorstkim terkotem "tek", przy zaniepokojeniu wydaje też ostre "drrr". Śpiew bardzo głośny jak na tak małego ptaka, dynamiczny, złożony z długich melodyjnych zwrotek zakończonych charakterystycznym trelem. Szybki świergot z specyficznym niskim trelem słyszany jest kilkaset metrów dalej rozchodząc się z wysokich koron drzew w lasach i parkach.
Badanie śpiewu samców jest najlepszym sposobem na ustalenie liczebności populacji strzyżyka. Melodia jak na tak niewielkie rozmiary jest zaskakująco silna i dynamiczna. Efekt wspomagają dodatkowo rozwinięte u większości ptaków worki powietrzne. Jest przyjemna zarówno dla samicy, jak i ucha człowieka. W okresie toków piosenkę samca można usłyszeć prawie wszędzie, zarówno w miejscach eksponowanych, jak i w gęstej roślinności, już od brzasku. Najczęściej ptak siedzi wtedy wysoko na drzewie. Głośny śpiew z głośnymi, melodyjnymi trelami może wykonywać nawet zimą. Często słychać też wabienie lub głosy ostrzegawcze, ale z perspektywy człowieka brzmią nieładnie i ochryple.
Bardzo ruchliwy, zwinny i niespokojny. Zachowuje ostrożność i starannie się kryje przed człowiekiem. W miejscach odsłoniętych pojawia się tylko na chwilę i szybko z nich znika. Jego ruchy są nerwowe i gwałtowne. Lata słabo - nisko nad ziemią wśród roślinności. Ogon trzyma prawie cały czas zadarty (ptak ciągle go unosi), zwłaszcza gdy jest zaniepokojony. Opuszcza go jedynie podczas żerowania. Charakterystyczne jest też wykonywanie dość zabawnych półprzysiadów. Lot prostoliniowy, furkoczący, zwykle niezbyt daleki. Populacje z południa zasięgu osiadłe, północno-wschodnie wędrowne (zimę spędzają w cieplejszych warunkach klimatycznych) – przeloty od marca do kwietnia i od września do początku grudnia, ale migrują pojedyncze osobniki. Aktywny jest w dzień i o zmierzchu. Nie jest to ptak towarzyski - w niewielkie grupy skupia się tylko zimą.
Przeciętnie 2 lata.
Bory, wilgotne lasy mieszane i liściaste z bujnym podszytem i runem nisko nad ziemią, gęsto zarośnięte brzegi strumieni, zręby leśne, tereny podmiejskie, kanały, wyspy morskie porośnięte niskimi krzewami, gęsto porośnięte zadrzewienia śródpolne. Szczególnie liczny w nadrzecznych łęgach, olsach i podmokłych brzezinach lub drzewostanach z przepływającymi potokami. Preferuje środowiska zasobne w pokarm, jak ugory, trzcinowiska, ogrody, zdziczałe parki, choć tam tylko żeruje, ale nie gnieździ się. Przebywa zwykle na ziemi lub wśród niskich, gęstych zarośli, często w pobliżu wody. Zamieszkuje różne wysokości nad poziomem morza. Unika otwartych terenów. W środkowej Azji strzyżyki widuje się do 4000 m n.p.m.
Owady i inne stawonogi (najchętniej chrząszcze) wraz z ich larwami, pająki zbierane z ziemi, gałęzi i liści. Żeruje prawie wyłącznie nisko, do 2 metrów nad ziemią w niskiej roślinności runa i w podszycie. Czasem tylko w dolnej części koron drzew. Zjada również kijanki i narybek. Uzupełnienie stanowią drobne owoce i nasiona.
Gdy szuka pokarmu prześlizguje się pomiędzy krzewami jak mysz. Bezkręgowce zbiera z powierzchni liści, gałązek i kory. Szuka ich też w ściółce leśnej, w szczelinach kory, murów i między kamieniami.
Wyprowadza dwa lęgi w roku – pierwszy w kwietniu, drugi aż do lipca. Przylatuje do miejsc lęgowych w marcu i kwietniu.
Samiec zajmuje terytorium i od marca sam buduje kilka gniazd z mchu, źdźbeł trawy i liści. W okresie godowym na swoim terytorium zakłada do 10 gniazd ulokowanych zwykle przy ziemi między korzeniami oraz w innych poukrywanych dobrze miejscach. Samicę przywabia specyficznymi ruchami, charakterystycznym lotem i śpiewem. Rolą samicy jest wizytacja kolejnych konstrukcji lęgowych i wybór najodpowiedniejszego gniazda. Potem wyściela je miękkim materiałem - włosiem i piórami, a następnie zaczyna znosić jaja. W tym czasie samiec w dalszym ciągu śpiewa, usiłując zwabić inną samicę do któregoś z kolejnych gniazd. Samiec może mieć 2-3 partnerki.
Strzyżyk zakłada kuliste gniazda o zamkniętej konstrukcji starannie ukrytych w niskich świerkach, w krzewach jałowca, na ścianie wykrotów, w gęstych gałęziach, pod korzeniami, w szczelinach murów i pni, stosach chrustu lub pod nawisami brzegów w szopach lub komórkach na drzewo. Gniazdo jest stosunkowo duże jak na rozmiary tego ptaka, w kształcie kuli z wejściem z boku, bardzo dobrze ukryte. Zbudowane jest z gałązek, mchu, liści, paproci i innego materiału roślinnego.
Samica składa 5–7 jaj w jednym lęgu. Jaja są białe, delikatnie czerwono plamkowane, o średnich wymiarach 16x13 mm. Czasem wysiaduje jajo kukułki. Zarówno wysiadywaniem jaj, jak i opieką nad pisklętami zajmuje się wyłącznie samica. Po zajęciu gniazda przez przyszłą matkę bowiem samiec przestaje się interesować swą rodziną i wychowywanie potomstwa zrzuca na partnerkę. W tym czasie trwają nadal jego toki i wabienie innych samic z których część ulega zalotom. Jak więc widać przypadki, zwłaszcza w korzystnych warunkach, wielożeństwa u strzyżyków nie są rzadkie.
Samica sama wysiaduje jaja przez około 14-16 dni.
Strzyżyk w chwili wyklucia waży ok. 1 g. Po 4 dniach jego masa wynosi już 3,8 g, zaś po 8 dniach - ok. 8 g, co znaczy że w tym czasie masa jego ciała powiększa się ośmiokrotnie i osiąga wielkość jak u osobnika dorosłego.[8] Młode, gniazdowniki, opuszczają gniazdo po 15–17 dniach. Przez pewien czas słabo latają i chowają się razem w zaroślach oraz runie leśnym, jak gryzonie. Na noc wracają do gniazda, niekoniecznie macierzystego w którym się wykluły. Pozostałe gniazda bowiem, tzw. noclegowe, w obrębie rewiru samca nie są opustoszałe. Często używa ich on, a potem pisklęta, jako miejsce noclegowe.Zaskakującym zachowaniem jest fakt, że młode z pierwszego lęgu opiekują się swym młodszym rodzeństwem, pomagając samicy w karmieniu ich owadami.
W Polsce objęty ochroną gatunkową ścisłą[9].
Strzyżyk zwyczajny, strzyżyk woleoczko, wole oczko (Troglodytes troglodytes) – gatunek małego ptaka wędrownego z rodziny strzyżyków (Troglodytidae).
A carriça (Troglodytes troglodytes), carricinha ou carruíra é uma ave pequena muito activa e de cor castanha na parte superior, listra superciliar clara e dorso e asas listrados. Tem uma cauda pequena e arrebitada e bico robusto com um tom amarelo na ponta. É facilmente reconhecível pelo seu porte e por ser muito pequena, com apenas 10 cm. Não apresenta grande dimorfismo sexual. Põe 5 a 7 ovos num ninho grande e abobadado.
O seu nome científico significa "habitante de cavernas" e refere-se ao seu hábito de entrar em cavidades e fendas para pernoitar ou para caçar artrópodes. Alimenta-se também de larvas, aranhas e bagas. Comum em toda a Europa, estendendo-se na Ásia desde o norte do Irão e Afeganistão até ao Japão e América do Norte. É migratória apenas nas áreas mais a norte da sua distribuição.
A época de reprodução inicia-se em Abril. São aves monogâmicas e o macho constrói diversos ninhos para a sua parceira. O ninho é uma estrutura arredondada, construído com pequenos ramos, musgo, erva e raízes, e depois forrado com pêlos e penas. Estão geralmente situados entre as raízes de uma árvore ou num tronco oco. O macho pode também construir "ninhos-postiços", que são utilizados apenas para distrair potenciais predadores. A fêmea põe 4 a 16 (normalmente 5 a 6) ovos que incuba por 14 a 16 dias. Os jovens são alimentados só pela fêmea e voam aos 16 a 17 dias de idade.
A carriça (Troglodytes troglodytes), carricinha ou carruíra é uma ave pequena muito activa e de cor castanha na parte superior, listra superciliar clara e dorso e asas listrados. Tem uma cauda pequena e arrebitada e bico robusto com um tom amarelo na ponta. É facilmente reconhecível pelo seu porte e por ser muito pequena, com apenas 10 cm. Não apresenta grande dimorfismo sexual. Põe 5 a 7 ovos num ninho grande e abobadado.
O seu nome científico significa "habitante de cavernas" e refere-se ao seu hábito de entrar em cavidades e fendas para pernoitar ou para caçar artrópodes. Alimenta-se também de larvas, aranhas e bagas. Comum em toda a Europa, estendendo-se na Ásia desde o norte do Irão e Afeganistão até ao Japão e América do Norte. É migratória apenas nas áreas mais a norte da sua distribuição.
A época de reprodução inicia-se em Abril. São aves monogâmicas e o macho constrói diversos ninhos para a sua parceira. O ninho é uma estrutura arredondada, construído com pequenos ramos, musgo, erva e raízes, e depois forrado com pêlos e penas. Estão geralmente situados entre as raízes de uma árvore ou num tronco oco. O macho pode também construir "ninhos-postiços", que são utilizados apenas para distrair potenciais predadores. A fêmea põe 4 a 16 (normalmente 5 a 6) ovos que incuba por 14 a 16 dias. Os jovens são alimentados só pela fêmea e voam aos 16 a 17 dias de idade.
Pănțărușul (Troglodytes troglodytes), numit și ochiul-boului este una din cele mai mici păsări din Eurasia, unicul reprezentant al familiei Troglodytidae. Populează pădurile Americilor, Eurasiei și ale nordului Africii. Seamănă cu un bulgăre mic și pufos, din care iese o coadă scurtă și un cioc nu prea mare. Este o pasăre foarte energică și dispune de un glas relativ puternic, comparabil cu cel al privighetorii sau al canarului. Masculii îl folosesc pentru a-și marca teritoriul.
Denumirea științifică a speciei, Troglodytes troglodytes, provine din greaca veche, τρωγλοδύτης (troglodytes), care literalmente se traduce ca „locuitor al peșterii”. În zilele noastre la fel sunt numiți și oamenii preistorici, care se adăposteau în peșteri — troglodiți. Însăși pasărea era numită τροχίλος (mai rar τροχῖλος sau τροχεῖλος).[2] Cel mai probabil, pănțărușul era numit în acest mod datorită formei circulare a cuibului, cu o intrare mică, care amintește de o peșteră adevărată.
Primele studii au atribuit pănțărușul genului Troglodytes, de rând cu alte câteva specii asemănătoare, cum ar fi T. musculus, T. aedon și T. rufociliatus. Până în anii '90 ai sec. al XX-lea, printre ornitologi se instalase un anumit consens în ce privește apartenența taxonomică a pănțărușului. În 1999, însă, un grup de cercetători condus de Nathan Rice de la Universitatea din Cansas (SUA) au făcut un studiu privind consecutivitatea ADN-ului mitocondrial la mai multe specii de păsări, printre care și pănțărușul. Aceste studii au demonstrat o dată în plus clasificarea corectă a tuturor speciilor studiate, mai puțin a pănțărușului, care s-a dovedit a avea prea puține în comun cu alți reprezentanți ai genului Troglodytes. Dat fiind acest fapt, a fost propusă atribuirea pănțărușului unui gen monotipic Nannus și schimbarea denumirii științifice din Troglodytes troglodytes în Nannus troglodytes. Cercetările continuă pentru a acumula mai multe dovezi care ar îndreptăți modificările în apartenența taxonomică a speciei.
Pănțărușul este răspândit în Europa, Africa de Nord, America de Nord, Asia de Sud Est, Asia Centrală și Asia de Est. Pasărea se hrănește cu păianjeni, (Arachnida), insecte, fluturi, muște ca și larvele și ouăle acestora. Pănțărușul nu face parte din categoria păsărilor periclitate. Trăiește în regiunile de câmpie, dar mai ales în regiunile de deal și munte, în păduri, tufișurile din parcuri, fiind întâlnit până la altitudinea de 4.000 de m. În regiunile nordice din Canada sau Siberia de nord este o pasăre migratoare. Există o fabulă atribuită lui Esop în care în întrecerea cine zboară mai sus, pănțărușul, care era desemnat drept rege al păsărilor, păcălește vulturul.
Pănțărușul este una din cele mai mici păsări europene, măsurând doar 9–10,5 cm în lungime, adică aproape de două ori mai puțin decât vrabia. Anvergura aripilor constituie 15–17 cm, iar greutatea variază între 8–12 g.[4][5] Are un corp îndesat, gât scurt și cap relativ mare. Aripile sunt scurte și rotunjite. Coada este și ea relativ scurtă (cca. 3,5 cm[6]); pănțărușul adeseori o ține ridicată vertical în sus. Ciocul, de forma unui fusar, este subțire și puțin îndreptat în jos. Piciorușele sunt foarte puternice și au o culoare roz. Penele sunt moi și pufoase, în partea superioară a corpului au nuanțe roșiatice-cafenii, iar în cea inferioară cafenii-cenușii. Tot corpul e acoperit de minuscule „vălurele”, mai accentuate pe marginea aripilor și la capătul cozii, care fac pasărea să pară vărgată. Deasupra ochilor firele de puf iau o nuanță albă, uneori nu prea accentuată. Masculii nu diferă la exterior de femele, și nici tinerele păsări de cele mature. Unica deosebire între ultimele este accentuarea mai puternică a nuanțelor roșiatice pe spinare și penele cafenii-deschis pe cap (întunecate la capăt) la tineri.
Pasărea are o coadă scurtă, fiind de formă aproape rotundă, cu un cioc negru cu galben mic ascuțit. Irisul păsării este de culoare brună deschis. Penajul pe partea superioară a corpului este brun-roșcat, iar pe partea inferioară este de culoare albă. Coada pe flancuri și aripile sunt cu striații de culoare brun închis. Lungimea unui pănțăruș poate fi între 9,5 – 11 cm, pasărea cântărind 7,5 - 11 grame.
Pănțărușul se poate cățăra cu ajutorul ghearelor lungi pe un trunchi vertical. Zborul păsării este în linie dreaptă cu bătăi repezi din aripi, dar din cauza aripilor scurte, pasărea nu face parte din categoria zburătoarelor bune.
Are un cuib sferic-oval depus de regulă pe sol, între rădăcinile copacilor sau în scorburi cu o gaură de acces, marcată de licheni și mușchi. Ponta este depusă prin lunile aprilie - mai fiind alcătuită din 5 - 6 ouă de culoare albă punctate cu pete ruginii. Femela clocește de două ori pe sezon. Este o pasăre poligamă, mascul împerechinduse frecvent și cu alte femele. Iarna coboară în regiunile de șes, trăind adăpostite în parcurile orașelor.
| Kladogramm 1
| ||---Troglodytes sissonii| || (Thryomanes sissonii)| ||-------|| ||||---Troglodytes musculus| Clade A |||-------|| |||---Troglodytes aedon| ||-------|| |||---Troglodytes brunneicollis| || ||-------| |||---Troglodytes rufociliatus || ||-------| ||||---Troglodytes rufulus |||-------| ||||---Troglodytes ochraceus |||-------| |||---Troglodytes solstitialis | |--------| | ||---Thryorchilus browni |------| | |---Cistothorus platensis | |---Zaunkönig (Nannus troglodytes)
| Kladogramm 2 | |---Troglodytes sissonii | || (Thryomanes sissonii) | ||-------| | ||||---Troglodytes musculus| Clade A |||-------| | |||---Troglodytes aedon| ||-------| | |||---Troglodytes brunneicollis| || || |||---Troglodytes rufulus |||-------| |||||---Troglodytes ochraceus ||||-------| ||||---Troglodytes solstitialis | |--------|| | ||-------| | ||---Troglodytes rufociliatus | | |------| | |---Thryorchilus browni | | |---Cistothorus platensis |------| | |---Pănțăruș (Nannus troglodytes)
_(19).JPG)
_-_Ystad-2019.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_(19).JPG)
,_%D0%91%D0%B8%D1%82%D1%86%D0%B5%D0%B2%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%BB%D0%B5%D1%81.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
_-_Troglodytes_troglodytes_(110b).jpg)
.jpg)
.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
|access-date= (ajutor) |coauthors= (ajutor) |coauthors= (ajutor); Verificați datele pentru: |access-date= (ajutor) 
Evoluție și dispariție Comportament Liste ClasificarePănțărușul (Troglodytes troglodytes), numit și ochiul-boului este una din cele mai mici păsări din Eurasia, unicul reprezentant al familiei Troglodytidae. Populează pădurile Americilor, Eurasiei și ale nordului Africii. Seamănă cu un bulgăre mic și pufos, din care iese o coadă scurtă și un cioc nu prea mare. Este o pasăre foarte energică și dispune de un glas relativ puternic, comparabil cu cel al privighetorii sau al canarului. Masculii îl folosesc pentru a-și marca teritoriul.
Oriešok obyčajný alebo oriešok hnedý[3]; (lat. Troglodytes troglodytes) je spevavec a patrí do čeľadi orieškovité. Žije v Palearktíde, od severnej Afriky až po Kamčatku. Hniezdi takmer na celom území Slovenska od nížin po pásmo kosodreviny.[4] Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov oriešok obyčajný patrí medzi najmenej ohrozené druhy, európska populácia v rokoch 1980 – 2013 narastala.[1]
Oriešok obyčajný meria 9[5] – 9 5 cm[6] a váži 6 – 11 g.[7]
Hniezdenie bolo preukázané v 93 % mapovacích kvadrátov. Najvyššie hustoty boli zistené v pralesovitých prírodných jedľo-bukových lesoch NPR Badínsky prales od 3,1 – do 5 párov / 10 ha, vŕbovo-topoľovom lužnom lese NPR Ostrov orliaka morského od 2 do 8 párov / 10 ha.[4]
V zime zo Slovenska z časti odtiahne alebo sa potuluje a na Slovensko priletajú zimovať aj populácie zo severnejších oblastí. Jeho prítomnosť v zime bola dokázaná v 33 % mapovacích kvadrátov.[4] V zime vo veľkých mrazoch nocujú spoločne v hniezdach alebo búdkach. Boli nájdené i skupiny viac ako 20 jedincov.[8]
Odhadovaný počet hniezdiacich párov je 100 000 – 200 000, zimujúcich jedincov 200 000 – 400 000. Veľkosť populácie i územie na ktorom sa vyskytuje sú stabilné, maximálna zmena do 20%. Ekosozologický status v rokoch 1995, 1998[4] a 2001[9] žiadny. V roku 2014 LC - menej dotknutý.[2][10][11] Európsky ochranársky status nezaradený SPEC. Stupeň ohrozenia S – vyhovujúci ochranársky status.[4]
Obľubuje lesy všetkých druhov, kde je veľa krovín, kôp haluzín, vyvrátených stromov alebo brehové porasty s odkrytými koreňmi.[4]
U orieška hnedého stavia hniezdo iba samec. Veľké guľaté hniezdo s bočným vchodom umiestňuje do rôznych spletí konárov, popadaných haluzín a odkrytých koreňov na brehoch potokov. Stavia ich viacero, v jednom z nich budú hniezdiť a ostatné slúžia na spanie. Samička sedí sama na 5 – 6 (max 13) vajíčkach 14 – 15 dní. Obaja rodičia kŕmia mláďatá na hniezde 16 – 17 dní. Hniezdi dvakrát za rok.
Malinký hmyz a všetky jeho štádiá vývoja, tiež pavúky. Na jeseň konzumuje aj plody ako maliny, baza čierna a baza červená.[7]
.jpg)
Spievajúci
Hniezdo v hlinitom svahu
Hniezdo v spleti konárov pri kmeni, zreteľná ukážka bočného vchodu
Rodič s mláďaťom
Kompozitná fotografia – pomôcka na ľahšie spoznanie druhu
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Oriešok obyčajný
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Oriešok obyčajný
Oriešok obyčajný alebo oriešok hnedý; (lat. Troglodytes troglodytes) je spevavec a patrí do čeľadi orieškovité. Žije v Palearktíde, od severnej Afriky až po Kamčatku. Hniezdi takmer na celom území Slovenska od nížin po pásmo kosodreviny. Podľa Medzinárodnej únie na ochranu prírody a prírodných zdrojov oriešok obyčajný patrí medzi najmenej ohrozené druhy, európska populácia v rokoch 1980 – 2013 narastala.
Stržek (znanstveno ime Troglodytes troglodytes) je ptica pevka, ki je eden najbolj razprostranjenih in številnih ptičev Evrope. Zlahka ga spoznamo po majhni velikosti in privzdignjenem repu. Je najkrajši evropski ptič.
Troglodyte dobesedno pomeni »prebivalec jam«, znanstveno ime pa je dobil zaradi pogostega iskanja hrane v razpokah.
Odrasel stržek je čokate postave in meri od 9–10 cm, razpon peruti pa je od 13–17 cm. Povprečno tehtajo od 8-13 g.[2] Teme, trtica in rep so kostanjevo rjave barve. Slednji je poleg tega še kratek in raven. Zgornji del je enake barve in je temno prečno progast. Nadočesna črta je svetlo rjavkasto bela, uzdasta proga je rjava in se vleče čez oči. Grlo in prsi in trebuh so zelo svetlo rjave barve, zadnji je ob bokih tudi progast. Kljun, ki je rjave barve, je kratek, tanek in rahlo upognjen. Noge so rjave in srednje dolge.
Življenjski prostor stržka se razprostira po vsej Evraziji, Severni Afriki in Severni Ameriki. V južni Evropi je habitat omejen na hribovita ali gorata območja.[3] V Sloveniji je splošno razširjen in je stalnež, zato ga lahko izkušen opazovalec opazi večino dni v letu. Manjka le na zelo suhih območjih Primorske in Bele krajine.[4] Severni skandinavski stržki se selijo, preletijo pa lahko tudi do 2500 km oz. 1500 milj.[2] Populacijo stržkov ocenjujejo na več milijonov osebkov, v Sloveniji je poleti od 50.000 do 70.000 parov, pozimi od 15.000 do 35.000. Najpogostejši habitati so gozdovi, vrtovi, vresišča, močvirja in žive meje. Kljub temu, da spada med manj ogrožene vrste, obstaja možnost ponovne ogroženosti.[4]
Največ časa prebije ob gosti podrasti (gajih z mnogo grmovja), mešanih gozdovih, nasadih, po vrtovih, parkih in živih mejah, ustrezajo pa mu bolj vlažni predeli, zato je pogost tudi v obrežnih jezerskih in rečnih predelih, po vrtovih, parkih in živih mejah. Njegovo bližino navadno zaznamo samo po značilnih klicih in glasnem petju. Oglaša se s ponavljajočim tik-tik ali klink ob nevarnosti, navadno ali pri parjenju pa presenetljivo glasno žvrgoli. Podobno kot stržki pojejo le še sive pevke. Za razliko od drugi vrst, stržki, tako kot taščice, bele pastirice in postovke, zamejijo svoje območje tudi zunaj gnezdnitvenega obdobja zaradi hrane, še posebej pozimi. Po navadi se ne družijo skupaj in jih torej najdemo posamezno, včasih pa jih najdemo skupaj v paru. Izjeme so tudi parjenje in hudi mraz, pri katerem se v luknjah stiska več stržkov skupaj, da tako zmanjšajo površino telesa, skozi katero se izgublja toplota.
Njegov let je okoren in raven, leti pa lahko s hitrostjo do 32 km/h.
Stržki iščejo hrano, drobne žuželke in pajke, med listjem in pod drevesno skorjo, v špranjah v stenah in pod odpadlim listjem. Priložnostno se hranijo tudi s semenjem in jagodami in celo paglavce ter zlate ribice. Včasih poberejo s tal tudi različna semena ter nastrgani sir.
Stržki gnezdijo v luknji ali špranji brega, v času meseca aprila do maja in imajo samo en zarod. Samec splete iz mahov, praprotovih listov in lišajev in trave več kroglastih (v obliki kupole) gnezd s stranskim vhodom in jih skrije med korenine, veje ali skale. Istočasno ima v vsakem od njih zarod z drugo samico.[4] V gnezdu je od 5-8 jajc, ki so belkasta in po navadi rdeče pegasta in so velikosti od 13–16 mm. Valjenje poteka od 14-17 dni. Mladiči so gnezdomci in puhasti; poletijo v 15-20 dnevih.
odrasel stržek
odrasel stržek z mladiči
hranjenje mladiča
mladiči stržka
Stržek (znanstveno ime Troglodytes troglodytes) je ptica pevka, ki je eden najbolj razprostranjenih in številnih ptičev Evrope. Zlahka ga spoznamo po majhni velikosti in privzdignjenem repu. Je najkrajši evropski ptič.
Troglodyte dobesedno pomeni »prebivalec jam«, znanstveno ime pa je dobil zaradi pogostega iskanja hrane v razpokah.
Gärdsmyg (Troglodytes troglodytes) är en liten brun tätting som tillhör familjen gärdsmygar och som förekommer över ett mycket stort utbredningsområde i Eurasien. Tidigare behandlades även de båda nordamerikanska arterna vintergärdsmyg och stillahavsgärdsmyg som underarter av gärdsmygen.
Gärdsmygen beskrevs taxonomiskt första gången 1758 av Carl von Linné som Motacilla Troglodytes och kategoriserades alltså ursprungligen som besläktad med ärlorna. Gärdsmygens vetenskapliga artepitet kommer av grekiskans "troglodytes" som ungefär betyder grottman, där "trogle" betyder hål, och "dyein" att krypa. Namnet refererar till artens förmåga att försvinna in i små håligheter när den födosöker eller vilar.
Gärdsmygen taxonomi är under diskussion. Studier har visat att gärdsmygen (inklusive vintergärdsmyg och stillahavsgärdsmyg) är den mest avlägset besläktade arten av alla inom släktet Troglodytes och att två andra grupper av gärdsmygar, talamancagärdsmyg (Thryorchilus browni) och de fyra arterna som idag placeras i släktet Cistothorus, också är en del av kladen som för närvarande definieras som Troglodytes. För att Troglodytes ska bli monofyletiskt föreslår Rice et al. (1999)[2] att gärdsmygen bryts ut ur släktet Troglodytes och placeras i det egna släktet Nannus. Alternativt föreslår Gómez et al. (2005),[3] att även talamancagärdsmygen och arterna inom Cistothorus kunde ingå i släktet Troglodytes.
Gärdsmyg av underarten troglodytes.
Gärdsmyg av underarten fumigatus.
Gärdsmyg födosöker i Ystads småbåtshamn i jan 2019.
Tidigare behandlades vintergärdsmyg och stillahavsgärdsmyg som en del av gärdsmygen. En studie av sång och DNA av Toews och Irwin 2008[4] indikerade att dessa båda taxon är reproduktivt isolerade. Andra studier indikerar att de båda taxonen sist delade en gemensam förfader för ungefär 4,3 miljoner år sedan och att dessa sedan isolerades av inlandsisen under pleistocen, likt många andra skogslevande fågelarter i Nordamerika.[5][6] På grund av detta behandlar idag många auktoriteter taxonet pacificus som den egna arten stillahavsgärdsmyg (T. pacificus).[7] Relationen mellan hiemalis-gärdsmygarna i östra Nordamerika och troglodytes-gärdsmygarna i Eurasien är fortfarande oklar. Den genetiska skillnaden mellan de båda grupperna är mindre än gentemot pacificus och det förekommer inga överlappande utbredningsområden. Dock skiljer sig deras sång tydligt åt och de flesta auktoriteter väljer numera att separera dem.[7]
Gärdsmygen är den enda av de ungefär sextio arterna inom familjen gärdsmygar som förekommer i gamla världen. Den förekommer i nästan hela Europa, i ett bälte över Asien från norra Iran och Afghanistan till Japan. De nordligt häckande populationerna är flyttfåglar.[8] Utbredningsområdet smalnar av i centrala Asien och det finns till och med en liten lucka mellan de östliga och västliga utbredningsområdena, som sträcker sig från södra till allra östligaste Turkmenistan, där arten inte häckar.[8]
Gärdsmygen delas in i hela 28 arter, fördelade på åtta underartsgrupper, med följande utbredning:[9]
Gärdsmygen av nominatformen troglodytes häckar tämligen allmänt i södra halvan av Sverige och kan påträffas upp till Jämtland. De flesta flyttar vintertid söderut. Några stannar kvar i landet, och lever då ofta som strykfåglar. Med sina 93 224 ringmärkta individer under åren 1911-2008 på svenska fågelstationer är gärdsmygen en tämligen vanligen ringmärkt art i Sverige.[10]
Gärdsmygen är en mycket liten brun tätting med kort hals, och vars mest distinkta morfologiska drag är dess kroppshållning med den korta stjärten som ofta hålls upprätt.[11] Den har en proportionellt ganska lång näbb, som är spetsig och lätt nedåtböjd. Näsborrarna är avlånga och täckta av en välvd hinna. Den har mycket korta rundade vingar. De orangebruna benen är långa. Den har rödbrun ovansida, brunvit undersida och hela fågeln har till stora delar fin mörk tvärvattring. Den har ett ljust ögonbrynsstreck och ett mörkt tygelstreck.[11] Handpennorna är mörkbruna med en rad av ljusa fläckar på ytterfanet. Den mäter 9-10,5 cm, har ett vingspann på 13–17 cm och kan väga upp till 14 gram. Könen är lika men underarterna kan skilja sig åt avsevärt vad gäller både färg på fjäderdräkt, storlek och längd på vingar, ben, näbb etc.
Gärdsmygen sjunger både på sommaren och på vintern. Den har en kraftfull sång som både är lång och komplex och innehåller drillar och långa partier med metalliskt klingande toner.[11]
Trots att gärdsmygen har krökta och hoptryckta klor, kan den inte klättra. Den uppträder tämligen orädd men sitter oftare mer dold när den sjunger.[11] Nattetid, speciellt på vintern, övernattar de i mindre håligheter, mörka prång eller övergivna fågelbon. Vid hårt väder kan de övernatta på detta sätt i mindre grupper, som kan bestå av familjemedlemmar eller andra individer, för att hålla värmen. Dess föda består mest av insekter och spindlar, men vintertid äter den även puppor och frön.
Gärdsmygen vistas på ställen där den har lätt att gömma sig, till exempel i häckar, rishögar, busksnår, hål och liknande. Den förekommer i en rad olika biotoper som skog med tät undervegetation, i odlingsbyggd och i marker och trädgårdar med frodig örtvegetation men även på kala öar med enstaka snår och dylikt.[11]
I början av häckningsperioden bygger hanen ett flertal bon, upp till 6 eller 7. Han väntar med att fodra boet tills honan har valt vilket hon vill ruva i. Boet kan placeras i håligheter i väggar, på en trädgren, i en bergsskreva eller dylikt men oftast är det placerat i buskar och snår. Boet är mycket noggrant byggt. Det är stort och klotrunt och har på sidan en rund öppning, lagom stor för fågeln att komma in och ut genom. Utvändigt är det byggt av mossa och gräs och invändigt fodras det med fjäder, ull och hår. I april lägger den sin första kull som består av fem till åtta vita ägg som är lätt spräckliga. Äggen ruvas av honan i 12–20 dagar.[12] Ungarna som blir flygga efter 14–19 dagar tas om hand av båda föräldrar.[12] Den lägger ofta mer än en kull.
Gärdsmygen är mycket polygam vilket är ett ovanligt häckningssystem bland tättingarna. Detta innebär att hanen kan para sig med flera honor som sedan häckar i hans revir. Det förekommer också att honor parar sig med andra hanar än den som håller reviret som hon ruvar i. När det förekommer polygami är det vanligast att hanen har två eller tre honor men det finns observationer av hanar som haft upp till fyra ruvande honor i sitt revir.[13]
Grädsmygen har ett mycket stort globalt häckningsområde och en mycket stor global population. Populationen i Europa, som utgör 5-24% av den totala utbredningen, ökar. Sammantaget detta bedömer inte IUCN arten som hotad utan kategoriserar den som livskraftig (LC).[1]
Den har även kallats tummeliten.[14]
Wikimedia Commons har media som rör gärdsmyg.
Gärdsmyg (Troglodytes troglodytes) är en liten brun tätting som tillhör familjen gärdsmygar och som förekommer över ett mycket stort utbredningsområde i Eurasien. Tidigare behandlades även de båda nordamerikanska arterna vintergärdsmyg och stillahavsgärdsmyg som underarter av gärdsmygen.
Bayağı çit (ya da çıt) kuşu (Troglodytes troglodytes), çit kuşugiller (Troglodytidae) familyasından bir kuştur.
9–10 cm boyunda ormanlar, dere kıyıları ve parklarda yaşayan, Türkiye ve Avrupa'daki en küçük kuşlardan biridir. Kalkık kuyruğu sayesinde kolayca tanınır. Ötüşü, gür ve şakımalıdır. Rahatsız edildiğinde tıkırtıya benzer bir ses çıkarır.
Başlıca besinleri küçük eklem bacaklılardır, beslenmenin zorlaştığı kış vakti aniden soğuktan ölen tatarcıkla beslenirler, tatarcık sivrisineğe benzeyen saf proteinden oluşan bir böcek türüdür, soğukta yaşaması için vücudunun en ihtiyacı olduğu besinlerin başında gelir.
Virtual Birds'de Bayağı çit kuşu kuşunun kuş sesi bulunur. 
Ötücü kuşlar ile ilgili bu madde bir taslaktır. Madde içeriğini geliştirerek Vikipedi'ye katkıda bulunabilirsiniz. Bayağı çit (ya da çıt) kuşu (Troglodytes troglodytes), çit kuşugiller (Troglodytidae) familyasından bir kuştur.
9–10 cm boyunda ormanlar, dere kıyıları ve parklarda yaşayan, Türkiye ve Avrupa'daki en küçük kuşlardan biridir. Kalkık kuyruğu sayesinde kolayca tanınır. Ötüşü, gür ve şakımalıdır. Rahatsız edildiğinde tıkırtıya benzer bir ses çıkarır.
Один з 12-ти видів роду кропивник (Troglodytes), єдиний вид роду у фауні України.
Наукова назва виду, Troglodytes troglodytes, походить від давньогрецького слова τρωγλοδύτης, що буквально означає «той, що мешкає у печері». Так у наш час називають троглодитів — доісторичних людей, які жили в печерах. Ймовірно, така назва була надана птахові завдяки особливому способу гніздування — в товстостінній кулеподібній споруді, яка дещо нагадує печеру. Самого птаха стародавні греки називали τροχίλος (іноді τροχῖλος або τροχεῖλος)[3]
Волове очко — один з найменших європейських птахів. Маса тіла становить 9—11 г, довжина тіла близько 10 см. У дорослого птаха верх рудувато-бурий, а низ бурувато-сірий, з темними поперечними смугами; над оком світла «брова»; на махових і стернових перах темні смуги; дзьоб темно-бурий; ноги світло-бурі. У молодого птаха «брови» майже зовсім непомітні. Хвіст непропорційно короткий (близько 3,5 см) та часто піднятий вгору, що надає птахові характерного вигляду. Дзьоб шилоподібний, тонкий, дещо загнутий донизу[2].
Вид поширений в Євразії, Північній Африці та Північній Америці. Вважають, що спочатку волове очко було виключно американським видом, оскільки всі інші представники родини воловоочкових поширені виключно в Новому Світі. Ймовірно, на територію Азії, а згодом Європи та Африки, вид потрапив через так званий «Берінгійський міст» — перешийок, що існував між Америкою та Азією на місці теперішньої Берінгової протоки.
В Україні звичайний, осілий, частково перелітний і кочовий птах Полісся, Лісостепу, Карпат і Криму. Під час перельотів і зимових кочівель зустрічається скрізь.
Тримається найчастіше в старих, нерідко заболочених хвойних, мішаних та листяних лісах. Вибирає зазвичай місця з різноманітним підліском, дуже захаращені буреломом, з купами хмизу, густими заростями малини, кропиви, папоротей. Часто трапляється вздовж лісових струмків та рік, у темних лісових ярах. Зрідка оселяється в глухих частинах старих парків.
Чисельність в Європі оцінено в 23—40 млн пар, в Україні — 140—160 тис. пар[4].
Гніздиться парами. Кожна з них займає окрему, досить велику ділянку (3—7 га), на якій влаштовує до 5—7 гнізд. У більшості з них зазвичай відсутня внутрішня вистилка, лише будівництво одного завершується повністю. У ньому й відбувається вирощування потомства, інші, ймовірно, слугують для ночівлі. Усі гнізда будує самець, добудовує одне з них самиця. Гніздо розташоване на землі або на висоті 0,5—2 м від неї у затишних місцях (на невеликих деревцях підросту, частіше ялинах, кущах ялівцю, в переплетінні гілок підліску, між корінням повалених дерев, у купах хмизу, заглибленнях трухлявих пеньків, у щілинах стовбурів, розвилці між стовбурами, за відсталою корою, в урвищах берегів лісових струмків та ярів тощо).
Гніздо досить велике, з товстими стінками, кулеподібної форми з бічним отвором. Зовнішня його частина складається з торішнього листя дерев, папоротей, зеленого моху, тонких гілочок ялин; внутрішня вистелена мохом, пір'ям, шерстю, рослинним пухом.
У кладці 6—7, іноді 5 або 8 яєць. Шкаралупа молочно-біла, з рідко розкиданими дрібними крапками: поверхневі — іржаво-червоні, іржаво-бурі та темно-коричневі; нечисленні глибокі — блідо-фіолетово-сірі (зазвичай згущуються до тупого кінця).
Кладки з'являються в першій — другій декадах травня. Зазвичай протягом року два виводки. Другі кладки у другій — третій декадах червня. Насиджує тільки самиця протягом 13—14, частіше 14—15 діб[5].
Основу раціону волового очка складають різноманітні комахи та інші безхребетні. Восени, коли корму стає недостатньо, вживає в їжу ягоди, насіння деяких рослин. Корм добувають на землі.
Виділяють близько 46 підвидів:
Підвид Поширення T. t. troglodytes (Linnaeus, 1758) Континентальна Європа від Піренейського п-ова на заході до Уралу на сході, Скандинавського п-ова на північному сході та Греції на південному сході T. t. alascensis (Baird, 1869) Острови Прібилова (Алеутські острови, США) T. t. borealis (Fischer, 1861) Фарерські острови T. t. cypriotes (Bate, 1903) Кіпр, Родос, Крит, Ліван T. t. dauricus (Dubowski et Taczanowki, 1884) Південне Забайкалля, Маньчжурія, Уссурійський край, Корея, Південний Сахалін T. t. fridariensis (Williamson, 1951) Фейр-Айсл (Велика Британія) T. t. fumigatus (Temminck, 1835) Острови Хонсю, Кюсю, Хоккайдо, Цусіма, Іки (Японія); Острів Чеджудо (Південна Корея) T. t. hebridensis (Meinertzhagen, 1924) Західні острови (Велика Британія) T. t. helleri (Osgood, 1901) Острови Кадьяк, Афогнак, Ресбері (США, біля берегів Аляски) T. t. hiemalis (Vieillot, 1819) Східна частина Північної Америки (США, Канада) T. t. hirtensis (Seebohm, 1884) Архіпелаг Сент-Кілда (Велика Британія) T. t. hyrcanus (Zarudny & Loudon, 1905) Мала Азія, Кавказ, Забайкалля, Північний та Східний Іран T. t. idius (Richmond, 1907) Північні провінції Китаю: Цінхай, півн. та центр. Ганьсу, Шаньсі, півн. Шеньсі, Шаньдун, півд. Хебей T. t. indigenus (Clancey, 1937) Велика Британія, Ірландія T. t. islandicus (Hartert, 1907) Ісландія T. t. juniperi (Hartert, 1922) Північно-Західна Киренаїка T. t. kabylorum (Hartert, 1910) Північно-Західна Африка, Південна Іспанія, Балеарські острови T. t. kiskensis (Oberholser, 1919) Алеутські острови (США) — між Щурячими островами та островами Амак та Амагат T. t. koenigi (Schiebel, 1910) Корсика (Франція), Сардинія (Італія) T. t. kurilensis (Stejneger, 1889) Острів Шиашкотан, Північні Курильські острови T. t. magrathi (Whitehead, CHT, 1907) Афганістан, Пакистан T. t. meligerus (Oberholser, 1900) Острів Булдир та Щурячі острови (Алеутські острови, США) T. t. mosukei (Momiyama, 1923) Острови Іцу (Японія) T. t. muiri (Rea, 1986) Тихоокеанське узбережжя Орегона та Північної Каліфорнії T. t. neglectus (Brooks, WE, 1872) Кашмір (Індія) та Гімалаї T. t. nipalensis (Blyth, 1845) Непал, індійський штат Сіккім T. t. obscurior (Rea, 1986) Тихоокеанське узбережжя Центральної Каліфорнії T. t. ochroleucus (Rea, 1986) Британська Колумбія (Канада), Аляска (США) T. t. ogawae (Hartert, 1910) Якушіма (Японія) T. t. orii (Yamashina, 1938) Острови Дайто (Японія) T. t. pacificus (Baird, SF, 1864) Захід Північної Америки (США, Канада) T. t. pallescens (Ridgway, 1883) Командорські острови T. t. petrophilus (Oberholser, 1919) Аляска T. t. pullus (Burleigh, 1935) Східна частина Північної Америки (США, Канада) T. t. salebrosus (Burleigh, 1959) Штат Вашингтон (США), Британська Колумбія (Канада) T. t. seguamensis (Gabrielson & Lincoln, 1951) Алеутські острови Сегу, Амутка та Юнаска T. t. semidiensis (Brooks, WP, 1915) острови Семіді (Алеутські острови, США) T. t. stevensoni (Oberholser, 1930) Штат Вашингтон (США), Британська Колумбія (Канада) T. t. subpallidus (Zarudny & Loudon, 1905) Північно-східний Іран, гори Паропаміз (Афганістан), Туркменістан T. t. szetschuanus (Hartert, E, 1910) Китай (провінції Ганьсу, Шеньсі, Сичуань, Хубей) T. t. taivanus (Hartert, E, 1910) Тайвань T. t. talifuensis (Sharpe, 1902) Китайська провінція Юньнань T. t. tanagensis (Oberholser, 1919) Острів Амчитка (Алеутські острови, США) T. t. tianschanicus (Sharpe, 1881) Тянь-Шань, Джунгарське Алатау, Тарбагатай, Саур T. t. zagrossiensis (Zarudny & Loudon, 1908) Південно-Західний Іран T. t. zetlandicus (Hartert, E, 1910) Шетландські островиПеребуває під охороною Бернської конвенції.
Tiêu liêu (danh pháp hai phần: Troglodytes troglodytes) là một loài chim thuộc Họ Tiêu liêu. Đây là một loài chim rất nhỏ, và là thành viên duy nhất của Họ Tiêu liêu được tìm thấy tại đại lục Á Âu. Nó cũng là loài đa thê, một chế độ giao phối bất thường đối với các loài chim dạng sẻ.
Loài này phân bố ở châu Âu, một vành đai ở châu Á từ phía Bắc Iran và Afghanistan tới Nhật Bản. Loài chim này là chim di cư ở phần phía bắc của phạm vi sinh sống của nó[2].
.jpg)
.jpg)
_-_Ystad-2019.jpg)
|coauthors= bị phản đối (trợ giúp)
Tiêu liêu (danh pháp hai phần: Troglodytes troglodytes) là một loài chim thuộc Họ Tiêu liêu. Đây là một loài chim rất nhỏ, và là thành viên duy nhất của Họ Tiêu liêu được tìm thấy tại đại lục Á Âu. Nó cũng là loài đa thê, một chế độ giao phối bất thường đối với các loài chim dạng sẻ.
Loài này phân bố ở châu Âu, một vành đai ở châu Á từ phía Bắc Iran và Afghanistan tới Nhật Bản. Loài chim này là chim di cư ở phần phía bắc của phạm vi sinh sống của nó.
Согласно классическим представлениям, крапивника относят к роду настоящие крапивники (Troglodytes), наравне с ещё несколькими видами семейства крапивниковых, такими как T. musculus, T. aedon и T. rufociliatus. Вплоть до конца 1990-х годов среди орнитологов имелся определённый консенсус относительно систематического положения данного таксона. Однако в 1999 году появились результаты исследования группы Натана Райса из Университета Канзаса (США), основанные на сравнении последовательностей митохондриальной ДНК разных видов.[5] Для большинства видов этого рода результаты подтвердили классическую схему эволюционного происхождения, однако сам крапивник показал более отдалённое родство с остальной группой, нежели это считалось ранее. В результате было решено выделить крапивника в отдельный монотипический род Nannus и трактовать его как Nannus troglodytes. Стоит, однако, отметить, что использованный метод в настоящее время пока не получил всеобщего одобрения, а полученный генетический материал недостаточен для подтверждения этой гипотезы. Исследования в этом направлении продолжаются.
Крапивник — одна из самых маленьких европейских птиц, его длина составляет всего 9—10,5 см, что почти вдвое меньше домового воробья, размах крыльев 15—17 см, а вес около 8—12 г.[6][7] Телосложение плотное, с короткой шеей и большой головой. Оперение мягкое, пушистое, в верхней части тела рыжевато-бурое, в нижней буровато-серое. По всему телу имеются поперечные тёмные волнообразные бороздки, которые наиболее ярко выражены на маховых перьях первого и второго порядка крыльев и на кроющих хвоста, из-за чего тело кажется полосатым. Крылья короткие, закруглённые. Хвост также непропорционально короткий (ок. 3,5 см[8]) и зачастую вздёрнут вертикально вверх. Клюв шиловидный, тонкий, слегка загнут вниз. На бровях видны белые полоски перьев, иногда нечётко выраженные. Ноги очень сильные, розоватого цвета. Самцы и самки внешне друг от друга не отличаются. Молодые птицы также существенных отличий не имеют, хотя у них на спине преобладают ржаво-красные тона, а на голове перья светло-коричневые, с тёмными каёмками на вершинах, которые у взрослых птиц не выражены.
Песня у крапивника громкая, красивая, напоминает голос канарейки и включает в себя сочетание различных трелей с характерным сухим треском, звенящих на высокой ноте. Как выразился немецкий натуралист XIX века Альфред Брем, песня крапивника состоит из «длинной сюиты разнообразно сменяющихся высоких флейтовых тонов, которые на середине довольно продолжительной песни переходят в звучную постепенно замирающую трель, последняя повторяется часто и к концу песни, составляя как бы её заключение».[9] На необычно громкое звучание крапивника ссылаются многие авторы — например, выдающийся российский орнитолог Сергей Бутурлин замечает, что «пение крапивника вблизи, например, в комнате, прямо оглушает, и невольно удивляешься, как может такая маленькая птичка петь громче жаворонка или зяблика».[10] Поют крапивники почти круглый год, ненадолго прерываясь на время линьки, которая у них приходится на июль — сентябрь.[11] Во время пения усаживаются на какое-либо возвышение — пенёк, кучу валежника или ветку сосны или ели. Неожиданно оборвав трель, тут же опускаются на землю и прячутся среди густых зарослей подлеска или корней поваленных деревьев.
Замечено, что характер пения европейских птиц заметно отличается от их американских собратьев, но ещё большее различие наблюдается в самой Северной Америке, где две популяции (западная и восточная) территориально отделены друг от друга. Проведя исследования на голосовые различия, орнитологи выдвинули гипотезу, что первоначально американские западные крапивники отклонились от восточной популяции, а в дальнейшем положили начало популяциям Старого Света.[12][13]
Крапивники распространены как в Евразии и Северной Африке, так и Северной Америке. Полагают, что изначально крапивник был исключительно американским видом, поскольку все остальные виды семейства крапивниковых (а их более 60-ти) обитают исключительно в Новом Свете. Вероятнее всего, на территорию Азии, а затем Европы и Африки, он попал через «Берингийский мост» — существовавший когда-то широкий перешеек между Америкой и Азией на месте нынешнего Берингова пролива.[15]
В континентальной части Северной Америки имеются две территориально разделённые между собой гнездовые популяции. «Восточная» включает в себя юго-восток Канады (южные районы провинций Онтарио, Квебек, Нью-Брансуик, Манитоба, а также о. Ньюфаундленд) и северо-восток США (Новая Англия и районы Великих озёр). Большинство птиц этой популяции в зимнее время мигрируют в южные и юго-восточные регионы США и северо-восточные регионы Мексики. В «западную» популяцию входят птицы юга Аляски, Британской Колумбии, Айдахо, Вашингтона, Орегона и Северной Калифорнии. Птицы этой популяции либо ведут оседлый образ жизни, либо кочуют на небольшие расстояния. Несколько различающихся между собой подвидов живут оседло на Алеутских и других прилегающих к Аляске островах.[16]
В Европе обитают почти повсеместно, отсутствуя лишь в северной части Скандинавии и в Российской Федерации севернее Архангельской, Вологодской, Пермской областей и Карелии, а также в низовьях Волги. Полагают, что северная граница их ареала проходит вдоль январской изотермы в −7 °C.[13] На большей части территории Европы птицы живут оседло либо кочуют на небольшие расстояния и лишь на северо-западе России и Скандинавии в зимнее время мигрируют. На юге Европейской части России, за исключением Кавказа, птицы встречаются только в зимнее время. В Азии встречаются на обширной территории от Малой Азии до Дальнего Востока, Курильских, Командорских островов и Японии.[17] Обитают в Турции, на Кипре, в Ливане, Средней и Центральной Азии, Казахстане, севере Китая, на Корейском полуострове и Гималаях. В Индии обитают на севере страны. В Сибири и на Дальнем Востоке встречаются восточнее Баргузинского хребта, верховьев рек Олёкма и Витим и Южного Забайкалья.[18] В Азии мигрируют птицы, гнездящиеся в Восточной Сибири, Дальнем Востоке и на о. Сахалин. Подвиды, обитающие на островах Японии, ведут оседлый образ жизни. В Северной Африке встречаются вдоль побережья Средиземного моря и в Атласских горах в Марокко.
Места обитания крапивника — сырые хвойные и тёмные смешанные, реже лиственные леса с густым подлеском и захламлённым валежником, заросшие овраги, пустыри, прибрежные заросли рек и ручьёв, вересковые пустоши, иногда культивируемые человеком ландшафты: сады и парки с живыми изгородями и поросшие травой. В некоторых случаях, как, например, на Командорских островах, он селится среди скал с редким кустарником. Как правило, гнездится недалеко от воды. Держится около земли, проворно пробираясь среди зарослей и бурелома. Летает неохотно, на небольшие расстояния и по прямой линии. Избегает открытых пространств, в случае опасности укрытие ищет на земле. По некоторым сведениям, подобно мышам способен передвигаться под снегом.[11] Крапивники уживаются как в низинной, так и гористой местности: например, в горах Тянь-Шаня он населяет хвойные леса на высоте от 1400 до 3000 м[19], а в Непале встречается на высоте от 2500 до 4800 м над уровнем моря.[13]
В отличие от многих других видов семейства, обитающих в тропическом и субтропическом климате, крапивники обычно живут одиночно либо парами и строго придерживаются своей территории, охраняя её от других птиц. Однако в ночное время птицы собираются группами, выбирая для ночлега какое-нибудь наземное укрытие — корневище дерева, углубление в земле либо другой укромный уголок. В одном месте таких птиц обычно собирается до 10 особей, хотя известны случаи, когда в Северной Америке в одном укрытии была обнаружена 31 птица, а в Европе даже 96.[13] В укрытиях птицы держатся прижавшись друг к другу в несколько слоёв по кругу, при этом повернувшись головой к центру. Считается, что таким образом птицы сохраняют своё тепло в северные холодные ночи.
Половая зрелость наступает уже на следующий год после вылупления.[20] В случае миграции крапивник появляется в местах гнездовий относительно рано, ещё когда лежит снег. В северной части Российской Федерации он, как правило, появляется в первой половине апреля, а, например, в Южном Забайкалье только в конце мая. О прилёте птиц можно узнать очень быстро, так как самец занимает территорию и сразу начинает издавать трескучие позывные крики. Район выбирается тщательно — это должна быть территория с многочисленными местами для укрытий — например, густой кустарник или группа поваленных деревьев. Самец самостоятельно приступает к строительству большого количества гнёзд, что для других птиц не характерно (однако подобную стратегию практикуют и другие виды семейства крапивниковых). У крапивника таких гнёзд бывает 6—12, хотя на западе Северной Америки их обычно меньше.[13] Причина, по которой птицы тратят массу своей энергии на возведение такого количества неиспользуемых впоследствии гнёзд, неизвестна, однако в ходе экспериментов установлено, что самки отдают предпочтение самцам с бо́льшим количеством построек.[21] Каждое гнездо устанавливается невысоко над землёй либо прямо на земле — между корней и веток лежащего дерева, в низком щелевидном дупле, на берегу ручья, и представляет из собой шарообразное образование с толстыми стенками общим диаметром 90—120 мм с маленьким (около 50 мм в диаметре) боковым входным отверстием.[22] В качестве строительного материала могут использоваться еловые прутики, листья папоротника, сухие травинки, лишайник или любой подобный находящийся поблизости материал. Непременным атрибутом готового гнезда служат комки зелёного мха и сухие прошлогодние листья. Как правило, первоначально все гнёзда в разной степени недостроены, и только когда самка выберет подходящее для кладки гнездо, оно достраивается и выстилается изнутри. В качестве подстилки используются мох, кусочки шерсти и перья, но иногда подстилки может и не быть вовсе. Оставшиеся гнёзда попеременно используются самцом для ночлега.
У крапивников хорошо развита полигиния — то есть, на одного самца может приходиться две и более самки.[23] Исследования, проводимые в Западной Европе, показали, что около половины всех самцов полигамны, тогда как в Северной Америке этот показатель несколько ниже.[13] За сезон бывает одна или две кладки яиц, первая из которых в Центральной Европе приходится на апрель — май, а вторая — на июнь — июль.[20] Как правило, кладка состоит из 5—7 белых с красноватыми пятнышками яиц размером (16—18) х (12—13) мм.[22] Интенсивность крапления варьирует у различных подвидов, а у командорского крапивника (подвид T. t. pallescens) пятна отсутствуют вовсе.[13] Насиживает одна самка, инкубационный период составляет 13—16 дней.[7][24][25] Птенцы вылупляются голые и беспомощные. Ухаживают за ними оба родителя, однако в случае полигинии роль самца в этом процессе может заметно снизиться. Гнездо птенцы покидают довольно быстро, уже через 11—12 дней.[26] В Евразии крапивники часто становятся жертвой обыкновенной кукушки (Cuculus canorus), которая подбрасывает им в гнездо свои яйца. По результатам наблюдений, проведённых в Северной Америке в условиях дикой природы, средняя продолжительность жизни крапивника составляет 4,1 года.[27]
Основу рациона крапивников составляют различные насекомые и другие беспозвоночные животные: кузнечики, жуки и их личинки, уховёртки, пауки, равноногие ракообразные, многоножки, мокрицы, улитки и т. п. Осенью, когда животного корма становится недостаточно, употребляют в пищу ягоды (чернику, бузину), семена некоторых растений и даже морские водоросли. В отличие от других видов семейства, крапивники иногда могут охотиться на головастиков и мелкую рыбу, бродя по мелководью наподобие болотных птиц.[13] Корм добывают на земле, обшаривая сырые места, кучи хвороста, корни деревьев и заросли кустарников. Иногда сопровождают барсуков, собирая растревоженных ими насекомых.
В целом популяция крапивников считается постоянной — этому способствуют как стабильность используемых ими ландшафтов, так и уживаемость с человеком. Некоторые подвиды, в особенности обитающие на островах, в отдельные годы испытывают значительные колебания численности — к ним, в частности, можно отнести подвиды T. t. mosukei с островов Ицу в Японии, T. t. hirtensis с архипелага Сент-Килда в Шотландии или T. t. fridariensis с острова Фэр (англ. Fair Isle). В Российской Федерации подвид T. t. dauricus включён в Красную книгу Бурятии (II категория), а подвид T. t. pallescens — в Красную книгу Севера Дальнего Востока России и Красную книгу России (III категория).
Крапивник оставил большой след в культурном наследии самых разных народов Европы. У древних кельтов он считался священной птицей: ирландцы называли его «Drui-en», что буквально означало «птица друидов», то есть птица замкнутой касты жрецов и поэтов, а у древних валлийцев слово «Dryw» обозначало как друидов, так и самого крапивника. Кельты верили, что крапивник, которого ассоциировали с богом грома Таранисом, принёс людям с небес на Землю огонь, хотя и сжёг себе при этом крылья. Единственной птицей, не поделившейся с ним своими перьями, оказалась сова, и в наказание за это она стала вынуждена жить одна, поскольку другие птицы начали её сторониться. Жители острова Мэн верили, что крапивник когда-то был злым эльфом, превращённым в птицу, и совершали над ним ритуальное убийство.[28] Вплоть до недавнего времени на День Святого Стефана (26 декабря) у ирландцев существовал обычай поймать и убить крапивника и подвесить его тушку на шесте, что символизировало уход Старого года.
В фольклоре многих народов Западной Европы широко известна притча о том, как крапивник стал «Царём птиц». Первоначальный источник этой притчи точно не определён, однако полагают, что первым её рассказчиком мог быть древнегреческий баснописец Эзоп.[13] Суть притчи заключается в том, что разные птицы устроили между собой соревнование, кто из них взлетит выше других. Самой сильной птицей оказался орёл, и он поднялся в воздух выше всех. Однако у него в перьях спрятался маленький крапивник, и когда орёл в зените уже был готов объявить себя царём, крапивник оторвался от него и взлетел на несколько дюймов выше.[29] След «королевского» происхождения крапивника дошёл до нас в названии этой птицы на нескольких европейских языках. Уже древнегреческие философы Аристотель и Плутарх называли эту птицу Basileus («король») или Basiliskos («королёк»).[30] В современном немецком языке имеется более 400 диалектных синонимов крапивника, причём основные так или иначе имеют царский корень: например, слово «Zaunkönig» буквально означает «Царь оград».[31][32]
Крапивник оставил свой след и в русской классической литературе. В рукописном варианте «Сказки о рыбаке и рыбке» А. С. Пушкина имеются такие строки:
Перед ним вавилонская башня.
На самой на верхней на макушке
Сидит его старая старуха.
На старухе сорочинская шапка,
На шапке венец латынский,
На венце тонкая спица,
На спице Строфилус-птица.
Поскольку ранее в русской литературе птица с таким именем не встречалась, известный русский литературовед М. Ф. Мурьянов провёл исследование на тему источника данного выражения.[33] В результате учёный пришёл к выводу, что имя птицы Пушкин скорее всего позаимствовал из материалов средневековой латинской лексикографии, где оно упоминается как strofilus со ссылкой на английскую рукопись 1200 года[34], или правильнее trochilus[35] — производное от ионийско-аттического слова τρόχίλός[4], которым древние именовали крапивника.
В наше время эта маленькая птичка также не оставляет равнодушными поэтов. Вот два четверостишья из стихотворения Ксении Авиловой [36]:
Прошла гроза с весёлым звонким ливнем,
Острей запахло воздухом лесным,
И распевает маленький крапивник,
Усевшись где-то на ветвях сосны.И песня, словно звонкий колокольчик,
То громче все поётся, то быстрей,
Как будто птица успокоить хочет
Или спешит обрадовать скорей.
Согласно классическим представлениям, крапивника относят к роду настоящие крапивники (Troglodytes), наравне с ещё несколькими видами семейства крапивниковых, такими как T. musculus, T. aedon и T. rufociliatus. Вплоть до конца 1990-х годов среди орнитологов имелся определённый консенсус относительно систематического положения данного таксона. Однако в 1999 году появились результаты исследования группы Натана Райса из Университета Канзаса (США), основанные на сравнении последовательностей митохондриальной ДНК разных видов. Для большинства видов этого рода результаты подтвердили классическую схему эволюционного происхождения, однако сам крапивник показал более отдалённое родство с остальной группой, нежели это считалось ранее. В результате было решено выделить крапивника в отдельный монотипический род Nannus и трактовать его как Nannus troglodytes. Стоит, однако, отметить, что использованный метод в настоящее время пока не получил всеобщего одобрения, а полученный генетический материал недостаточен для подтверждения этой гипотезы. Исследования в этом направлении продолжаются.
鹪鹩（读作jiāo liáo，学名：Troglodytes troglodytes）为鹪鹩科鹪鹩属的鸟类，又名𪀘（音同“匠”）、巧妇、山蝈蝈[來源請求]。
体长约10厘米。头部浅棕色，有黄色眉纹；上体连尾带栗棕色，布满黑色细斑；两翼覆羽尖端为白色。
常于夏时生活在中、高山的潮湿密林和灌木丛中、冬时迁至低山区和平原地带以及多在海拔700m 以上的山地阴暗潮湿的密林中做巢。该物种的模式产地在瑞典。[2]
鹪鹩（读作jiāo liáo，学名：Troglodytes troglodytes）为鹪鹩科鹪鹩属的鸟类，又名𪀘（音同“匠”）、巧妇、山蝈蝈[來源請求]。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 鳥綱 Aves 目 : スズメ目 Passeriformes 科 : ミソサザイ科 Troglodytidae 属 : ミソサザイ属 Troglodytes 種 : ミソサザイ T. troglodytes 学名 Troglodytes troglodytesミソサザイ（鷦鷯[3]、学名 Troglodytes troglodytes (Linnaeus, 1758)）は、スズメ目ミソサザイ科ミソサザイ属に分類される鳥類の1種。
ヨーロッパ、アフリカ北部、西アジア、中央アジアからロシア極東部、東南アジア北部、中国、台湾、朝鮮半島、日本にかけてと[2]、北アメリカ西部および東部で繁殖し、北方で繁殖した個体は冬季南方へ渡る[4]。
日本では留鳥として、大隅諸島以北に周年生息している。亜高山帯〜高山帯で繁殖するとされているが、亜高山帯には属さない宮崎県の御池野鳥の森では繁殖期にも観察されており、繁殖していると思われる。
繁殖期の一部の個体は、秋〜春先にかけては低山帯や平地に降りて越冬する（漂鳥）。
全長が約11 cm[3][4][5]、翼開長が約16 cm[6]。体重7-13g。和名のサザイは、古くは「小さい鳥」を指す「さざき」が転じた[3]。また溝（谷側）の些細の鳥が訛ってミソサザイと呼ばれるようになったとする説がある[6]。全身は茶褐色で、体の上面と翼に黒褐色の横斑が、体の下面には黒色と白色の波状横斑がある。雌雄同色である[4][7]。体つきは丸みを帯びており、尾は短い。よく短い尾羽を上に立てた姿勢をとる[4]。
日本の野鳥の中でも、キクイタダキと共に最小種のひとつ[6][7]。常に短い尾羽を立てて、上下左右に小刻みに震わせている。属名、種小名troglodytesは「岩の割れ目に住むもの」を意味する。
茂った薄暗い森林の中に生息し、特に渓流の近辺に多い[6]。単独か番いで生活し、群れを形成することはない。繁殖期以外は単独で生活する[4]。
早春の2月くらいから囀り始める習性があり、平地や里山などでも2月頃にその美しい囀りを耳にすることができる。小さな体の割には声が大きく、高音の大変に良く響く声で「チリリリリ」とさえずる[6]。また地鳴きで「チャッチャッ」とも鳴く[6]。同じような地鳴きをするものにウグイスがいるが、ウグイスの地鳴きと比べて明らかに金属的な鋭い声で「ジジッ」と聞こえる[4]。ミソサザイの地鳴きを聞いたことがある人なら、聞き間違えることはないほどの相違点がある。秋〜早春、場所によっては両種が同じ環境で生活しているため、初めて聞く人にとって、両種の特定には注意が必要である。
繁殖形態は卵生。繁殖期は5-8月で、4-6卵を産む。抱卵日数は14-15日、16-17日で雛は巣立つ。一夫多妻制[6]でオスは営巣のみを行い、抱卵、育雛はメスが行う[7]。
ミソサザイは、森の中のがけ地や大木の根元などにコケ類や獣毛等を使って壷型の巣を作るが[7]、他の鳥と異なり、オスは自分の縄張りの中の2個以上の巣を作り、移動しながらさえずってメスを誘う[6]。ただし、オスが作るのは巣の外側のみで実際の繁殖に使用されるものは、作られた巣の内の1個のみであり、巣の内側はオスとつがいになったメスが完成させる[7]。 また、巣自体にも特徴があり、通常の壷巣は出入口が1つのみであるが、ミソサザイの巣は、入口と出口の双方がそれぞれ反対側に設計されている。抱卵・育雛中の親鳥が外敵から襲われると、中にいる親鳥は入り口とは反対側の出口から脱出するといわれている。
巣と卵
親と雛
![[icon]](http://ja.wikipedia.org/wiki/%E3%83%95%E3%82%A1%E3%82%A4%E3%83%AB:Wiki_letter_w_cropped.svg){kind=small}
ミソサザイ属（Troglodytes）は、以下の種に分類されている[2][8]。
T. troglodytes
ミソサザイ
T. hiemalis
T. pacificus
T. aedon
イエミソサザイ
T. cobbi
T. rufociliatus
アカマユヤマミソサザイ
T. ochraceus
キイロヤマミソサザイ
T. solstitialis
ヤマミソサザイ
ミソサザイ（T. troglodytes）は、以下の亜種に分類されている[2][9]。
国際自然保護連合（IUCN）により、2004年からレッドリストの軽度懸念（LC）の指定を受けている[1]。
日本では亜種ミソサザイ（T. t. fumigatus）が、以下の都道府県でレッドリストの指定を受けている[12]。
日本の東京都伊豆諸島の固有亜種であるモスケミソサザイ（T. t. mosukei）は、環境省及び東京都のレッドリストで絶滅危惧IB類（EN）の指定を受けている[10][15]。
日本の沖縄県の大東諸島南大東島の固有亜種であるダイトウミソサザイ（T. t. orii）は、環境省[11][15]及び沖縄県[16]のレッドリストで絶滅（EX）の種の指定を受けている。
日本では古くから知られている鳥で、古事記・日本書紀にも登場する[注釈 4][6]。なお、古くは「ササキ」であったが時代が下り「サザキ」または「ササギ」「ミソササギ」等と言った。冬の季語とされている（季語一覧#冬の季語）。江戸時代の俳人小林一茶が「みそさざい ちっというても 日の暮るる」の句を詠んでいる。1710年（宝永7年）に、蘇生堂主人による鳥の飼育書の『喚子鳥』で描写されている[17]。
西欧各国の民間伝承においてはしばしば「鳥の王」とされ[6]、各国語における呼称も君主や王の意を含んだ単語が用いられる。グリム童話の『みそさざいと熊』で「鳥の王さま」と呼ばれていた[18]。また、ヨーロッパコマドリと対になって現れることも多い。かつては、ヨーロッパコマドリがオス、ミソサザイがメスだと考えられており、「神の雄鳥」「神の雌鳥」として伝承中では夫婦とされていた。また、イギリスではヨーロッパコマドリが新年の魂を、ミソサザイが旧年の魂を宿しているとして、クリスマスや翌12月26日の聖ステファノの日に「ミソサザイ狩り」が行われていた[19]。
森の王に立候補したミソサザイが、森の王者イノシシの耳の中に飛び込んで、見事にイノシシを倒したものの、だれも小さなミソサザイを森の王とは認めなかったという寓話が有名である。
また、ミソサザイはアイヌの伝承の中にも登場する。人間を食い殺すクマを退治するために、ツルやワシも尻込みする中でミソサザイが先陣を切ってクマの耳に飛び込んで攻撃をし、その姿に励まされた他の鳥たちも後に続く。最終的にはサマイクル神も参戦して荒クマを倒すという内容のもので、この伝承の中では小さいけれども立派な働きをしたと、サマイクルによってミソサザイが讃えられている[20]。『ワシとミソサザイ』の童話の題材とされている[21]。
この項目は、鳥類に関連した書きかけの項目です。この項目を加筆・訂正などしてくださる協力者を求めています（ポータル鳥類 - PJ鳥類）。
굴뚝새(Troglodytes troglodytes, Eurasian wren, 
울음소리 )는 매우 작은 새로, 유라시아와 아프리카(마그레브)에서 볼 수 있는 굴뚝새류 굴뚝새과의 유일한 새이다.
몸길이가 약 10cm로 작은 편이다. 몸빛은 등쪽이 다갈색이고 몸 아래쪽은 붉은 회갈색, 가슴에는 검은색 가로무늬가 있다. 여름에는 산지, 겨울에는 인가 주변에서 서식한다. 덤불 사이나 숲의 바닥으로 다니기 때문에 눈에 잘 띄지 않는다. 거미, 파리 등의 곤충류를 잡아먹고 5-8월에 4-6개의 알을 낳는다. 알은 흰색에 엷은 적갈색 반점이 있다. 작은 소리로 운다. 한국, 일본, 중국 등지에 서식한다.
굴뚝새(Troglodytes troglodytes, Eurasian wren, 울음소리 )는 매우 작은 새로, 유라시아와 아프리카(마그레브)에서 볼 수 있는 굴뚝새류 굴뚝새과의 유일한 새이다.
몸길이가 약 10cm로 작은 편이다. 몸빛은 등쪽이 다갈색이고 몸 아래쪽은 붉은 회갈색, 가슴에는 검은색 가로무늬가 있다. 여름에는 산지, 겨울에는 인가 주변에서 서식한다. 덤불 사이나 숲의 바닥으로 다니기 때문에 눈에 잘 띄지 않는다. 거미, 파리 등의 곤충류를 잡아먹고 5-8월에 4-6개의 알을 낳는다. 알은 흰색에 엷은 적갈색 반점이 있다. 작은 소리로 운다. 한국, 일본, 중국 등지에 서식한다.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
