nomes no trilho de navegação
As a generalist, the marbled polecat can occupy many habitats within its range. They are commonly found in treeless prairies (steppes) and semi-desert areas. These semi-arid areas are generally located at sea level to 3000 m in elevation. In Yugoslavia, marbled polecats are also found in riparian areas and mountain meadows, and in its southern range in Egypt they can be found in sandy areas with some vegetation (Gorsuch and Lariviere, 2005).
Range elevation: 0 to 2,100 m.
Habitat Regions: terrestrial
Terrestrial Biomes: desert or dune ; savanna or grassland ; scrub forest
Other Habitat Features: agricultural ; riparian
Although currently six sub-species have been suggested within Vormela peregusna, most of the infra-specific distinctions have been attributed to pelt and region variation (Tikhonov et al., 2008). One study found high genetic homogeneity among several marbled polecats, and their mitochondrial DNA showed no distinctions among specimens from varying regions in their geographic range (Rozhnov et al., 2008). Although this species is distributed over a vast area, the similarities in their genetic makeup remain. This is possibly due to their historically recent expansion (Rozhnov et al., 2008).
Marbled polecats have a keen sense of smell, and they emit a strong odor when threatened. In the family Mustelidae, scent marking is the most common form of communication (Wund, 2005). Little information is otherwise available regarding communication of this typically solitary species. When threatened, they emit aggressive hisses. They may also give alarm cries, grunts, and shrieks of submission.
Communication Channels: visual ; acoustic ; chemical
Other Communication Modes: scent marks
Perception Channels: tactile ; chemical
Populations of marbled polecats are declining in many areas of their range, in which they are already uncommon. Habitat destruction, desertification, and the changing of natural habitat to farmland have led to a large reduction in population size (Tikhonov et al. 2008). Human reduction of rodent populations as well as road traffic and hunting are also reducing populations of marbled polecats. Additionally, this species can become infected with ticks and fleas, which is an increasing problem.
US Federal List: no special status
CITES: no special status
IUCN Red List of Threatened Species: vulnerable
Marbled polecats may prey on poultry and may also take cheese and meat from humans.
Historically, marbled polecats were kept in shops to help control rodent problems in Kabul. They are on rare occasions kept as pets. Marbled polecats are occasionally trapped in small numbers for their fur, though it has no market value.
Positive Impacts: pet trade ; controls pest population
Marbled polecats help control rodent populations in some parts of their range (Gorsuch and Lariviere, 2005). This species may also perform communal hunting with red fox. Marbled polecats are often used as hosts by ticks and fleas.
Commensal/Parasitic Species:
Marbled polecats are generalists and opportunistic predators (Ben-David, Pellis, and Pellis 1991). Their diet includes a range of rodents such as great gerbils, house mice, ground squirrels, birds, lizards, and even some insects (Gorsuch and Lariviere, 2005; Randall et al., 2005). Predatorial strategy of marbled polecats varies depending on the size and defensiveness of the prey. Marbled polecats approach their prey from the side. They bite small prey on their midsection and large prey on the back of the neck. If their prey struggles, the throat is often targeted.(Ben-David, Pellis, and Pellis, 1991).
Animal Foods: birds; mammals; amphibians; reptiles
Primary Diet: carnivore (Eats terrestrial vertebrates)
Marbled polecats are found in areas of southeast Europe, throughout the middle east, and in parts of Asia. Its range extends as far north as Russia and as far east as China. This species is rare across its considerable range. In the middle east, Marbled polecats occur in highest densities in Israel.
Biogeographic Regions: palearctic (Native )
Little information is available regarding the lifespan of wild marbled polecats. One captive individual, however, was reported to live for 8 years and 11 months. Marbled polecats infested with ticks and/or fleas may become limited in lifespan.
Range lifespan
Status: captivity: 8.9 (high) years.
Marbled polecats have a unique coat that distinguishes it from its relatives, striped polecats, which are black with white stipes, and European polecats, which are mostly brown. Marbled polecats have a black/brown underbelly and a "marbled" dorsal side composed of black/brown, yellow/orange, and red hair. Marbled polecats have a long furry tail, which is black and yellow in color. A large white band spans across their forehead, and their eyes are covered in a black mask. Their white round ears stand out above their head.
Marbled polecats have short legs and long claws used for digging burrows and for digging out prey. Claws on their front limbs are longer, up to 16.7 mm, than claws on their hind limbs. They have 34 sharp teeth that also assist in capturing prey. Head-body measurements of this species range from 288 mm to 477 mm, and their tail adds 145 mm to 201 mm to their total length. Male marbled polecats tend to be heavier than females, up to 715 g in Siberia, but mass varies greatly throughout their range. Females are generally 295 to 600 g, while males are 320 to 715g.
Range mass: female 295 g; male 320 to female 600 g; male 715 g.
Range length: 441 to 655 mm.
Sexual Dimorphism: male larger
Other Physical Features: endothermic ; bilateral symmetry
Although there are no recorded predators of marbled polecats, they display a defensive/ aggressive posture when threatened. They raise their tail, arch their back, and may bare their teeth while growling or hissing. Marbled polecats, like other mustelids, can release a foul smelling odor from an anal gland, which is possibly used as a defensive mechanism. Many marbled polecats are killed by vehicles.
Although marbled polecats are solitary, this is not the case during the mating season. Little information is otherwise available regarding the mating systems of this species.
Marbled polecats come together in the spring to breed (March-June). In captivity, gestation lasts 40 days, but this is often much longer in the wild; gestation may last 8 to 11 months, as marbled polecats exhibit delayed implantation, waiting for favorable environmental conditions to give birth. Young are born in late January to early March and may stay with their mother into June. Litter sizes range from 4 to 8 cubs. The cubs are be able to eat solid food before their eyes open at 38 to 40 days. At 50 to 54 days the young are weaned and disperse soon after 61 to 68 days. The cubs reach full size around 82 days of age. Predatory behavior occurs at an early age. Females mate during their first spring and are able to carry young the following winter. Males reach sexual maturity around one year of age and find mates after their first year.
Breeding interval: Marbled polecats breed once yearly.
Breeding season: Marbled polecats mate between March and June.
Range number of offspring: 4 to 8.
Range gestation period: 56 to 327 days.
Range weaning age: 50 to 54 days.
Range time to independence: 61 to 68 days.
Average age at sexual or reproductive maturity (female): 1 years.
Average age at sexual or reproductive maturity (male): 1 years.
Key Reproductive Features: semelparous ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; delayed implantation
Delayed implantation allows female marbled polecats to select the best environmental conditions in which to give birth. Although cubs feed from their mother until they are weaned, they display predatory behavior and are able to eat solid food before they are weaned. The cubs disperse around 61 to 68 days although not yet fully grown.
Parental Investment: female parental care ; pre-hatching/birth (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-weaning/fledging (Provisioning: Female, Protecting: Female)
Localized (Sinai).
Native, resident?
Safsar[1] (lat. Vormela peregusna) - Dələlər fəsiləsinə aid növ.
Digər dələkimilərdən əlvan rənglərinə görə fərqlənir. Başın üz hissəsində ağ-qara maskası vardır. Gözlərinin ətrafı boyunca qara, onun üstündə isə geniş ağ zolaq gedir. Qulaqları nisbətən geniş və uzundur, quyruğu tüklüdür. Belinin sarı tonunda dəyirmi qara xallar səpələnmişdir. Ölçüləri xırdadır, uzun bədənə, qısa ayaqlara malikdir.[2]
Cənub-şərqi Avropa, Balkanlar, Kiçik və Ön Asiya, Qafqaz, Orta Asiya, Tyan-Şan. Azərbaycanda arealı dağətəyi və mərkəzi düzənlik əraziləri, Zuvand yaylasını və Naxçıvanı əhatə edir. [3]
Yaşayış yerləri arid və semiarid lanşaftları əhatə edir. Yuva qurmur, qum siçanlarının yuvasından istifadə edir. Qidasını əsasən, qum siçanları və digər gəmiricilər təşkil edir. Cütləşməsi yazda baş verir, 3-8 adətən isə 3-4 bala doğur.
2 əsas amil safsarın sayının azalmasına səbəb olur:
İUCN siyahısına salınmışdır. Növün yaşayış yerləri Türyançay, Korçay, İlisu, Şirvan qoruqlarında, Ağgöl, Abşeron Milli Parklarında, Zuvand, Ordubad, Qax, Korçay, Şəmkir yasaqlıqlarında mühafizə olunur. - Mövcud XMOTƏ-lərin mühafizə rejimini, texniki təchizatını və infrastrukturunu gücləndirmək, - Qobustan massivində yeni XMOTƏ yaratmaq, - Növün müasir metodlarla genişmiqyaslı tədqiqatını və monitorinqini aparmaq[4]
Ar pudask marellet (Vormela peregusna) a zo ur bronneg hag a vev en Eurazia, eus gevred Europa betek kornôg Sina.
El turó marbrat (Vormela pergusna) és un carnívor de la família dels mustèlids que viu a les estepes de l'Àsia Central. El seu àmbit de distribució s'estén des de Turquia fins a Mongòlia i la Xina, passant pel sud de Rússia i el Kazakhstan. A Europa, la subespècie Vormela peregusna peregusna s'estén des de Grècia i Sèrbia fins a Ucraïna. Es diferencia del turó comú i del turó de l'estepa pel seu pelatge jaspiat, entre altres caràcters.
El turó marbrat (Vormela pergusna) és un carnívor de la família dels mustèlids que viu a les estepes de l'Àsia Central. El seu àmbit de distribució s'estén des de Turquia fins a Mongòlia i la Xina, passant pel sud de Rússia i el Kazakhstan. A Europa, la subespècie Vormela peregusna peregusna s'estén des de Grècia i Sèrbia fins a Ucraïna. Es diferencia del turó comú i del turó de l'estepa pel seu pelatge jaspiat, entre altres caràcters.
Tchořík skvrnitý (Vormela peregusna) je druh malého savce z čeledi lasicovití.
Žije na sušších pastvinách od jihovýchodní Evropy po západ Číny. Podobně jako ostatní členové čeledi lasicovití, i tchořík skvrnitý při ohrožení vylučuje silný sekret.
Tělo tchoříka skvrnitého je dlouhé 29 až 35 cm (i s hlavou). Má výrazné uši. Končetiny jsou krátké, drápy na nich jsou dlouhé a silné. Zatímco na dlouhém ocase je srst dlouhá, na zbytku těla je krátká. Na tváři má černé a bílé skvrny s černým pásem přes oči a bílou skvrnou na ústech. Srst je žlutá a hustě strakatá s nepravidelnými červenými a hnědými skvrnami. Ocas je tmavě hnědý až nažloutlý. Břišní část a končetiny jsou tmavě hnědé.[2] Samice váží 295 až 600 g, samci 320 až 715 g.[3][2]
Vyskytuje se od jihovýchodu Evropy k Rusku a Číně. To zahrnuje země jako Bulharsko, Gruzie, Turecko, Rumunsko, Libanon, Sýrie Jordánsko, Izrael, Palestina, Arménie, Írán, Afghánistán, severo-západní Pákistán, bývalé země Jugoslávie, Mongolsko, Čína, Kazachstán a na sever do sibiřských stepí. V roce 1998 byl zaznamenán i na Sinajském poloostrově v Egyptě.[4]
Je aktivní zejména během rána a podvečer.[5][6][7] Jeho zrak je slabý a spoléhá se především na lépe vyvinutý čich.[8] Nevydává spoustu zvuků, většinou jde o pronikavý výstražný výkřik, vrčení a dlouhý povolný pískot.[5]
Jsou to samotářští tvorové. Pohybují se zejména ve svém 0,5 až 0,6 km2 velkém teritoriu. V úkrytu zůstávají sami a když se někde setkají jsou agresivní.[9] Jsou to dobří lezci.
Když zpozorní, postaví se na své nohy, ohne záda a obtočí přes něj ocas na kterém zježí srst. Také pozvedne hlavu, obnaží zuby a vydá pronikavý a krátký sykot.[8][7] Pokud se cítí ohrožen, dokáže vyloučit smradlavý sekret z análních žláz pod ocasem.[7]
S předními tlapami hrabou nory a na vytahování překážek (např. kořenů), používají zuby. [10]
Páří se během března a začátkem června.[3][6] Těhotenství může být dlouhé a proměnlivé (od 243 do 327 dnů).[3] Porod byl zpozorován od konce ledna do poloviny března.[3][7] Délka těhotenství umožňuje samici zvolit vhodný termín, například při hojnosti potravy.[3] Rodí 4 až 8 mláďat.[6][11][7] O mláďata se stará pouze samice. Oči otevírají přibližně po 38-40 dnech, kojené jsou do 50-54 dnech a matku opouštějí po 61-68 dnech. [3]
Žijí v otevřených pouštích, polopouštích, vyprahlých skalních územích, ve náhorních údolích, nížinných pohořích, stepích a suchých subtropických křovitých lesích. Vyhýbají se hornatým územím.[11][8][7] Byli spatřeni i v zemědělských oblastech.[11]
Na odpočinek a rozmnožování používají nory i ostatních hlodavců (např. druhů Rhombomys opinus a Meriones libycus). Mohou si vyhrabat vlastní noru nebo přebývat v zavlažovacích tunelech.[11][8] V zimě si noru vyloží trávou.[5]
Živí se veverkami, křečky, hraboši, krtky, myšmi domácími a ostatními hlodavci. Žerou i malé zajíce, ptáky, ještěrky, ryby, žáby, slimáky, hmyz (např. brouky nebo cvrčky) ale pojídají i ovoce a trávu.[3][6][5][11][8] Byly zaznamenány i případy, kdy jedli domácí drůbež jako např. slepice a holuby nebo brali uzené maso a sýr.[6][12][13]
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Tchor škvrnitý na slovenské Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu tchořík skvrnitý ve Wikimedia Commons
Tchořík skvrnitý (Vormela peregusna) je druh malého savce z čeledi lasicovití.
Žije na sušších pastvinách od jihovýchodní Evropy po západ Číny. Podobně jako ostatní členové čeledi lasicovití, i tchořík skvrnitý při ohrožení vylučuje silný sekret.
Der Tigeriltis (Vormela peregusna) ist eine Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae). Er lebt auf dem Balkan, in Vorder- und Zentralasien und ist nach seinem gemusterten Fell benannt.
Der Tigeriltis ähnelt von der Gestalt her sehr dem Wald- und dem Steppeniltis, ist mit einer Kopf-Rumpf-Länge von 29 bis 38 Zentimetern und einer Schwanzlänge von ungefähr 15 bis 22 Zentimetern aber etwas kleiner als diese. Ausgewachsene Tigeriltisse wiegen zwischen 370 und 730 Gramm. Im Gegensatz zu vielen anderen verwandten Arten sind Männchen und Weibchen annähernd gleich groß. In seinem Körperbau zeigt er mit dem langgestreckten, schmalen Rumpf und den kurzen Beinen den üblichen Körperbau vieler Mustelinae. Die Oberseite hat eine dunkelbraune Grundfärbung, die mit gelben Flecken und Streifen bedeckt ist. Die Bauchseite ist schwarz. Tigeriltisse haben eine auffällige schwarz-weiße Gesichtsfärbung: Die Umgebung des Mundes und ein breites Stirnband zwischen den Augen und Ohren sind weiß, der Rest des Gesichtes ist schwarz. Die Ohren sind ungewöhnlich groß. Der Schwanz ist buschig und hat eine schwarze Spitze.
Die Tiere sind in Osteuropa und Asien verbreitet. Das Verbreitungsgebiet erstreckt sich von der Balkanhalbinsel und Vorderasien (ohne die Arabische Halbinsel) über das südliche Russland bis nach Pakistan. Isolierte Vorkommen gibt es zudem im russisch-kasachischen Grenzgebiet sowie im chinesisch-mongolischen Grenzgebiet.
Tigeriltisse bewohnen trockene, baumlose Gebiete wie Steppen, Halbwüsten und Wüsten, gelegentlich auch grasbewachsene Flächen in Vorgebirgen. Sehr selten wurden die Tiere auch in Gebirgen beobachtet, wo sie in bis zu 3000 Metern Höhe nachgewiesen wurden. Inzwischen leben manche Tiere auch in Parks, Weinbergen und sogar Wohnsiedlungen.
Die Lebensweise der Tigeriltisse ähnelt sehr der des Steppeniltis. Sie sind vorrangig dämmerungs- oder nachtaktiv, gehen manchmal aber auch am Tag auf Nahrungssuche. Den Tag verbringen sie meist in einem Erdbau, den sie entweder selbst gegraben oder von anderen Tieren übernommen haben. Außerhalb der Paarungszeit leben sie einzelgängerisch. Die Reviere können sich überlappen, trotzdem gehen sich die Tiere meistens aus dem Weg.
Im Bedrohungsfall richtet er die Körperhaare auf und beugt den buschigen Schwanz nach vorn, die warnende Signalfärbung soll ähnlich wie bei den Skunks Fressfeinde abschrecken. Nützt dies nichts, kann er aus seiner Analdrüse ein übelriechendes Sekret versprühen.
Tigeriltisse jagen sowohl auf der Erdoberfläche, wo sie sich manchmal aufrichten, um einen besseren Überblick zu haben, als auch auf Bäumen, die sie erklettern. Am häufigsten gehen sie jedoch in den unterirdischen Gängen und Bauen von verschiedenen Nagetieren auf Jagd, manchmal lassen sie sich auch direkt in den Bauen nieder. Zu ihrer Hauptnahrung zählen Rennmäuse, Wühlmäuse, Ziesel und andere Erdhörnchen oder Hamster, daneben nehmen sie auch Vögel und andere Wirbeltiere sowie Insekten zu sich.
Die Paarung findet zwischen März und Juni statt. Die Tragzeit der Tigeriltisse dauert in der Regel 45 Tage. Sie kann sich aber auf bis zu elf Monate verlängern, was auf die Keimruhe und die damit verbundene verzögerte Einnistung zurückzuführen ist. Die Umweltbedingungen, vor allem die Temperatur, haben Einfluss auf die Tragzeit. Günstige Umweltbedingungen bedeuten eine kurze Tragzeit.
Pro Wurf bringen die Weibchen ein bis acht (durchschnittlich vier oder fünf) Junge zur Welt. Diese sind klein und blind, wachsen aber schnell und beginnen schon nach einem Monat, feste Nahrung zu sich zu nehmen. Weibchen werden bereits nach drei Monaten geschlechtsreif, bei Männchen dauert dies bis zu einem Jahr.
Über die Lebenserwartung ist wenig bekannt. Ein Tier in menschlicher Obhut wurde knapp neun Jahre alt.
Sechs Unterarten werden unterschieden:
Sowohl Gattungs- als auch Artname sind dem Ursprung nach nicht lateinisch. Der Gattungsname Vormela ist gebildet aus dem deutschen Wormlein (alt für Würmchen). Der Artname peregusna leitet sich von pereguznya ab, einem ukrainischen Namen des Tigeriltisses.
Im 20. Jahrhundert sind die Bestände teilweise rapide zurückgegangen. Verantwortlich dafür ist weniger die Jagd auf ihr Fell, die im Vergleich zu anderen Mardern eine untergeordnete Rolle spielt (Fellbezeichnung: Perwitzky). Hauptbedrohung stellt vielmehr die Umwandlung ihres Lebensraums in landwirtschaftlich genutzte Gebiete dar. Weitere Todesfälle geschehen durch den Straßenverkehr, Vergiftungen durch Rattengift oder weil sie in für andere Tiere bestimmte Fallen geraten. Aktuell wird die Art in der Roten Liste gefährdeter Arten der Weltnaturschutzunion IUCN als gefährdet (vulnerable) bezeichnet, nachdem sie 1996 noch als nicht gefährdet galt.[1]
Wo Tigeriltisse in der Nähe des Menschen vorkommen, können sie in Hühnerställe eindringen oder sogar Nahrungsvorräte aus Hütten stehlen. Meistens gelten sie jedoch als nützlich, da ihre Hauptbeute Nagetiere darstellen. In Afghanistan werden sie manchmal halbzahm gehalten und zur Bekämpfung von Ratten und Mäusen eingesetzt.
Mit dem Tigeriltis verbindet sich eine alte russische Legende. Im Volksmund wird das Tier auch perewostschik („Fährmann“) genannt. Nach sibirischer Überlieferung trägt er Eichhörnchen und Hermeline als Fährmann auf seinem Rücken über die großen sibirischen Ströme.[2]
Der Tigeriltis (Vormela peregusna) ist eine Raubtierart aus der Familie der Marder (Mustelidae). Er lebt auf dem Balkan, in Vorder- und Zentralasien und ist nach seinem gemusterten Fell benannt.
Fistîk[1], bûkinkê xar[2], mişkexore[3]an fisos[4] (Vormela peregusna) , cureyekî kûzeyan (Mustelidae) e.
Dirêjiya fistîk di navbera 29-35 cm û giraniya mê di navbera 295-600 g, lê giraniya nêr di navbera 320-715 g..[1][2][3] Bêvila fistîkê kin e û guhên wê pir mezin in. Piyên fistîk kurt in û kulabên wê dirêj û xurt in. Dûvikê fistîk bi pirç û dirêj e. Nîşana reş û spî ser rûyê fistîk heye û bi xêzekê spî di nav çavan re derbas dibe û nîşanên spî ser devê wê xuya dikin. Rengê kurkê fistîk zer e bi xarên sor an qehweyî xemilandî ne.
Destpêka belavbûna fistîkan ji:Bulgaristan, Gurcistan, Kurdistan, Tirkiyê, Romanya, , Libnan, Sûrî, Urdun, Israîl, Felestîn, Ermenistan, Azerbaycan, Îran, Afganistan, bakur-rojavayê Pakistan, Sirbistan, Mongolya, Çîn, Qazaxistan û ta çolên Altay in Siberya li Rûsyayê diqede.[4]Lê di 1998 an de, fistîkek e li Sînay li Misrê hate dîtin.[5]
Fistîk li daristanan dijî ye.
Xwarina fistîkê ji sihorê erdê, cirdê Libyayê (Meriones libycus), hameserê Ermenistanê (Cricetulus migratorius), mişkê zevî, mişkê kosnîg (Spalax lecocon ehrenbergi), mişkê malan (Mus musculus), kerguhê kovî, çûk, qirtîş, masî, beq, qepûşk,mêş û mûr (kêz û çirçirk) çêdibe, lê pir caran mêwe û giha dixwe.Heye ku mirîşk û koterîyan direvîne û dixwe. Fistîk bi diziyê goştê dûman kirî û penîr navdar e.
Di sala 2008an de, Fistîk (V. peregusna) wek cureyê bê-parastin hate dabeşandin. Gelheyê fistîkan di 10 salên berê kêm bûn bi qas %30 gor lîsteya IUCN ya sor û sedema vê tiştê ew e, ku warên sirûştî bi gelek hatine hilweşandin û kêmasiya xwarina fistkê ji kojeran bi bikaranîna jehrê cirdon û mişkan.[6]Di sala 1996an de, fistîk ji cureyên kêmtirîn metirsî bû.
Şeş binecureyên fistîkan (Vormela peregusna) hatine danasîn
Olakoʻzan (Vormela peregusna) — suvsarsimonlar oilasiga mansub yirtqich sut emizuvchi hayvon; urugʻning yagona turi. Gavdasining uz. 26—35 sm, dumi 11— 20 sm. Tanasi xipcha va uzun, oyoqlari kalta, dumi baroq. Rangi qora, sargʻish ola, sargʻish yoki kulrang dogʻli. Jan.-Sharqiy Yevropa va Osiyoda, asosan, dasht va choʻllarda tarqalgan. Qora dengiz yaqinidagi choʻllarda, Kavkaz, Oʻrta Osiyo, Qozogʻiston, Oltoy va Tuvada uchraydi. 3—8 ta bola tugʻadi. Koʻrsichqon, sichqon va boshqa mayda kemiruvchilar bilan oziqlanadi. Qoʻriq yerlarning oʻzlashtirilishi tufayli soni keskin kamayib ketgan. Oʻzbekiston Qizil kitobiga kiritilgan.[1]
Olakoʻzan (Vormela peregusna) — suvsarsimonlar oilasiga mansub yirtqich sut emizuvchi hayvon; urugʻning yagona turi. Gavdasining uz. 26—35 sm, dumi 11— 20 sm. Tanasi xipcha va uzun, oyoqlari kalta, dumi baroq. Rangi qora, sargʻish ola, sargʻish yoki kulrang dogʻli. Jan.-Sharqiy Yevropa va Osiyoda, asosan, dasht va choʻllarda tarqalgan. Qora dengiz yaqinidagi choʻllarda, Kavkaz, Oʻrta Osiyo, Qozogʻiston, Oltoy va Tuvada uchraydi. 3—8 ta bola tugʻadi. Koʻrsichqon, sichqon va boshqa mayda kemiruvchilar bilan oziqlanadi. Qoʻriq yerlarning oʻzlashtirilishi tufayli soni keskin kamayib ketgan. Oʻzbekiston Qizil kitobiga kiritilgan.
Елэн ( лат-бз.: Vormela peregusna, ур-бз.: Перевязка) — шэрыпӀ псэушъхьэ, дзыдзэ лъэпкъым ящыщ. КъуэкӀыпӀэ Еуропэм, Азиэ КъуэхьэпӀэмрэ Курытымрэ щопсоу.
И сурэткӀэ елэныр губгъуэ дзыдзэм ехьч, ауэ нэхъ цӀыкӀу щыт. И кӀыхьагъыр см 29-38 мэхъу кӀапэр хэту. Инхэм я хьэлъагъыр г 370-730 мэхъу. Адрей псэушъхьэ я лъэпкъым хэтхэм елъытамэ елэнхэм я хъухэри я бзыхэри зэхуэдиз, я инагъкӀэ зэшъхьэщыкӀхэкъым. Я кӀыфэр псыгъуэ кӀыхьу щыт, лакъуэхэр кӀэкӀыу, дзыдзэ псоми хуэду. КӀыфэм ишъхьэмкӀэ гъуабджэ-кӀынфӀу щыт, гъуэжь хэпхъауэ. И кӀагъымкӀэ фӀыцӀу щыт. Я нэӀур фӀыцӀэ хужьу зэхэлъ, хужьу я жэм ихъуреягъымрэ натӀэмрэ ирокӀуэ, яужкӀэ еху. Я тхьэкӀумэхэр иныфӀу щытхэ, кӀапэр бэлацэ.
Елэнхэм я шӀыпӀэр Еуропэм и къуэкӀыпӀэ лъэныкъуэмрэ Азиэмрэ. Балкан хы тӀыгуныкъуэм къыщыкӀэдзауэ Азиэ КъуэхьэпӀэм носыр (Аравий хы тӀыгуныкъуэр хэмыту), Урысейм ипшъэ лъэныкъуэмкӀэ хокӀыр, Китаймрэ Монголымрэ я ишъхърэ-къуэхьэпӀэ лъэныкъуэм нэс макӀуэ. Елэнхэр шӀыпӀэ нэхъ гъушъэхэм щопсоухэр , жыг здэщымыӀэ губгъуэхэм, пшахъуалъэхэм. ЗэзэмызэкӀэ удзкӀэ зэхэкӀа джабэ лъэныкъуэхэми щалъагъухэр. МакӀыу а псэушъхьэхэр къушъхьэхэми щагъуэтхэр м 3 000 лъэгапӀэхэм. Ди лъэхъэнэ къэкӀуэкӀым елэн куэдхэр санэхухадэхэм, паркхэм, хьаблэхэми щопсоухэ.
Я псоукӀэмкӀэ елэнхэр губгъуэ дзыдзэхэм яхьч. Нэхъ я фӀэфӀыр бджэхьэшъхьэмрэ джэщымрэ, макӀыу махуэхэм мэшъакӀуэхэ. И нэхъыбэм махуэр гъуэм ису ягъакӀуэ. Гъуэр иэ езыхэм къыратӀыкӀ иэ пэмыкӀ псэушъхьэхэм къагъэнауэ ягъуэтхэм иотӀысхьэхэ. Я гъашъэр зэрызу мэпсохэ, щы зэпыхьэнум идежь мыхъумэ. ШӀыпӀэ яубыдхэр зэхэхьэуи мэхъу ауэ ар зэпаубыду абы шъхьэкӀэ зэзау щыхъухэр макӀэ, и нэхъыбэм зэрмылъагъу, зэпэкӀэмыху псоун къыхаху. Згуэрэ къыщытеуэкӀэ иэ лыгъэ гуэрэ къыщыхъумэ и цыр еӀэтри и кӀапэр игупэмкӀэ егъазэ, абы ифэм къытеуам къыгуригъэӀуэн шъхьэкӀэ зэран зэрхуэхъуфынур. Ахэм мыхьэнэ къамыхьмэ елэным и кӀапэ кӀагъым къыреутхыкӀ мэ Ӏэй зиӀэ псы.
Елэнхэр шӀым зэршъакӀуэм хуэдэ къабзу, я лъэкъутӀым теувэху нэхъыфӀу заплъыхьын шъхьэкӀэ, жыгхэми дэпшеурэ мэшъакӀуэфхэр. Ауэ и нэхъыбэм зэрышъакӀуэр дзыгъуэхэм я гъуэхэм ипшъхьурэ. Зэ шъакӀуэхэр дзыгъуэхэм, жумэрэнхэм, жумэрэн гъуабджэхэм, бзухэм, щындырхъуэхэм, цӀывхэм.
Елэным и псэфыныр мазэ пшъыкӀузым носыр, ар зытеухуар и яйцеклетка хур зыхэхьэр япэ шъыкӀэ «зегъэпсэху» яужым зэфӀэувэн кӀедзэ. Щылъхуэм идежь елэным зым къыщыкӀэдзауэ блым нэгъунэ шыр къыихьыфэну (нэхъыбэм плъы-тху къэлъху). Шырхэр цӀыкӀу Ӏэуэ, нэфу къохъухэ ауэ кӀэх хохъуэхэ, зы мазэ текӀа яуж бызышэр къагъанэ. Бзыхэм я Ӏэплъэпкъыр щызэфӀэувэр мэзищ щырикъум идежь, хъухэм илъэс щырикъум. Къагъэшъым шъхьэкӀэ яшъэр макӀэ ауэ ӀэрыпӀу яӀыгъхэр илъэсибгъу хуэдиз къагъашъэ.
Чаар күсөн (лат. Vormela peregusna, Guldenstaedt, 1770):
Түштүк-Чыгыш Европанын, Алдынкы, Ортонку жана Борбордук Азиянын талаалары, жарым чөлдөрү жана чөлдөрү. Мурун Кыргызстандын Чүй, Талас өрөөндөрүндө жана Түркстан кыркаларынын адырларында жашаган. Акыркы 10 жылдыкта Чүй өрөөнүндө жана Чаткалдын түштүк тарабында таралышы белгилүү.
Талаалар жана жарым чөлдөр. Дарыялардын өрөөндөрүндө бадалдуу токойлордо кездешет.
Белгисиз.
Жашоо тиричилигин түнкүсүн өткөрүүчү жаныбар. Кумчулдар, сары чычкандар, кош аяктар жана башка майда жаныбарлар менен азыктанышат. Февралң-мартта жаштары туулат. Негизинен 3-8 тууйт, кээде гана 14кө чейин жетет.
Белгисиз. Жашоочу жерлерин айдоо анын популяциясынын санына тескери таасир этет.
Маалымат жок.
1985-жылдагы Кыргызстандын Кызыл китебине киргизилген . Өзбекстан, Казакстан жана Тажикстандын Кызыл китептерине киргизилген.
Иштелип чыккан эмес. Болжолдуу жашоо жерлерин изилдөө иштерин жүргүзүү. Зарыл керектүү коргоо чараларды иштеп чыгуу.
III категория, Critically Endangered, CR: R, C1, Республиканын территориясында өлүп жоголгонго жакын уруунун бир гана түрү.
The marbled polecat (Vormela peregusna) is a small mammal belonging to the genus Vormela within the mustelid subfamily Ictonychinae. Vormela is from the German word Würmlein, which means "little worm". The specific name peregusna comes from perehuznya (перегузня), which is Ukrainian for "polecat".[1] Marbled polecats are generally found in the drier areas and grasslands of southeastern Europe to western China. Like other members of the Ictonychinae, it can emit a strong-smelling secretion from anal sacs under the tail when threatened.
Ranging in length from 29–35 cm (head and body), the marbled polecat has a short muzzle and very large, noticeable ears. The limbs are short and claws are long and strong. While the tail is long, with long hair, the overall pelage is short. Black and white mark the face, with a black stripe across the eyes and white markings around the mouth. Dorsally, the pelage is yellow and heavily mottled with irregular reddish or brown spots. The tail is dark brown with a yellowish band in the midregion. The ventral region and limbs are a dark brown.[2] Females weigh from 295 to 600 g (10.4 to 21.2 oz) and males from 320 to 715 g (11.3 to 25.2 oz).[3][4][5]
The marbled polecat is native from southeastern Europe to Russia and China. Its range includes Ukraine, Bulgaria, Georgia, Turkey, Romania, Asia Minor, Lebanon, Syria, Jordan, Israel, Palestine, Armenia, Azerbaijan, Iraq, Iran, Afghanistan, north-western Pakistan, Yugoslavia, Mongolia, China, Kazakhstan, North-Siberian Altai steppes.[1] In 1998, a marbled polecat was recorded on the Sinai Peninsula, Egypt.[6] Marbled polecats are found in open desert, semidesert, and semiarid rocky areas in upland valleys and low hill ranges, steppe country, and arid subtropical scrub forest. They avoid mountainous regions.[3][5] Marbled polecats have been sighted in cultivated areas such as melon patches and vegetable fields.[7]
The marbled polecat is most active during the morning and evening.[8][3] Its eyesight is weak, and it relies on its well-developed sense of smell.[5] Vocalization is limited and consists of shrill alarm cries, grunts and a submissive long shriek.[9] It is solitary and moves extensively through a home range of 0.5–0.6 km2 (0.19–0.23 sq mi). It generally stays in a shelter once. When encountering each other, they are usually aggressive.[4]
When alarmed, a marbled polecat raises up on its legs while arching its back and curling its tail over its back, with the long tail hair erect. It may also raise its head, bare its teeth, and give shrill, short hisses.[3][5] If threatened, it can expel a foul-smelling secretion from enlarged anal glands under its tail.[5]
To excavate burrows, the marbled polecat digs out earth with its forelegs while anchoring itself with its chin and hind legs. It uses its teeth to pull out obstacles such as roots.[10]
Burrows of large ground squirrels or similar rodents such as the great gerbil (Rhombomys opimus) and Libyan jird (Meriones libycus) are used by marbled polecats for resting and breeding. They may also dig their own dens or live in underground irrigation tunnels.[2][5] In the winter, marbled polecats line their dens with grass.[9]
Marbled polecats mate from March to early June.[8] Their mating calls are most often heard as low, rumbling sounds in a slow rhythm. Gestation can be long and variable (243 to 327 days). Parturition has been observed to occur from late January to mid-March.[3] Delayed implantation allows marbled polecats to time the birth of their cubs for favorable conditions, such as when prey is abundant.[4]
Litter sizes range from four to eight cubs.[8][3] Only females care for the young. Cubs open their eyes around 38–40 days old, are weaned at 50–54 days, and leave their mother (disperse) at 61–68 days old.[4]
Marbled polecats are known to eat ground squirrels, Libyan jirds (Meriones libycus), Armenian hamsters (Cricetulus migratorius), voles, Palestine mole-rats (Spalax lecocon ehrenbergi), house mice (Mus musculus), and other rodents, small hares, birds, lizards, fish, frogs, snails, and insects (beetles and crickets), as well as fruit and grass.[4][8][9][5] They are also recorded as taking small domestic poultry such as chickens and pigeons, as well as stealing smoked meat and cheese.[8][11][12]
In 2008, the marbled polecat was classified as a vulnerable species in the IUCN Red List due to a population reduction of at least 30% in the previous 10 years.[1] In 1996, it had been considered a species of least concern. The decline in marbled polecat populations thought to be due to habitat loss and reduction in available prey due to use of rodenticides.[13][11][14]
Data revealed that from the west to the east, a gradual decrease in morphological diversity was seen in polecat skulls, thus giving location as a factor to diversify the polecats. Also, the data related to the range formation of the species rather than climate change.[15]
The marbled polecat was once sought for its fur, generally known as "fitch" or more specifically, "perwitsky" in the fur trade.[16]
The subspecies of V. peregusna include:
The marbled polecat (Vormela peregusna) is a small mammal belonging to the genus Vormela within the mustelid subfamily Ictonychinae. Vormela is from the German word Würmlein, which means "little worm". The specific name peregusna comes from perehuznya (перегузня), which is Ukrainian for "polecat".[1] Marbled polecats are generally found in the drier areas and grasslands of southeastern Europe to western China. Like other members of the Ictonychinae, it can emit a strong-smelling secretion from anal sacs under the tail when threatened.
El turón búlgaro o jaspeado (Vormela peregusna) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae. Este pequeño mamífero pertenece al género monotípico Vormela, dentro de la subfamilia Mustelinae.[2] Vormela viene de la palabra alemana Würmlein,[3] que significa "pequeño gusano", pues el animal tiene el cuerpo alargado, similar a un tubo. El término peregusna viene de pereguznya, que es el término ucraniano para turón.[4] Generalmente la especie se encuentra en pastizales secos del sureste de Europa hasta el oeste de China. Como otros miembros de su subfamilia, puede emitir una secreción con un desagradable olor desde glándulas anales cuando se encuentra amenazado.
Tiene un largo corporal de 29 hasta 35 cm (cabeza y cuerpo). Sus orejas son muy largas, y su hocico corto. Sus extremidades también son cortas, con garras largas y fuertes. Tiene el pelaje corto, excepto en su cola, donde es más largo. Tiene marcas blancas y negras en su cara, con marcas negras alrededor de sus ojos, y blancas junto a su boca. El pelaje dorsal es amarillo, con manchas rojizas o marrones. La cola es marrón, con una banda amarilla en su parte media. Su zona ventral y sus extremidades son marrón oscuro.[3] La masa corporal de las hembras va desde los 295 hasta los 600 gramos, y la de los machos desde 320 hasta los 715 gramos.[5][6][7]
Se encuentra desde el sureste de Europa hasta Rusia y China. Su territorio incluye a Bulgaria, Turquía, Rumania, Asia Menor, Líbano, Siria, Jordania, Israel, Armenia, los Territorios Palestinos, Irán, Afganistán, noroeste de Pakistán, Yugoslavia, Mongolia, China, Kazajistán, y tan al norte como las Estepas Altái de Siberia.[8][9][10][11][12][13][4][14][5] En 1998 fueron avistados en la Península del Sinaí, Egipto. [15]
Son más activos durante las mañanas y al atardecer.[16][9][5] Su sentido de la vista es débil, por lo que dependen de su sentido del olfato, más desarrollado. [7] Sus vocalizaciones están limitadas a gritos de alarma, gruñidos y chillidos de sumisión.[16]
Son solitarios, y se mueven extensivamente en su territorio personal, que cubre de 0,5 a 0,6 km². Generalmente ocupan sus refugios solo una vez. Cuando se encuentran con otros individuos de su especie suelen ser agresivos.[6]
Cuando están alarmados, levantan sus patas, arqueando su cola sobre el dorso, erizando su pelo. También levantan su cabeza, muestran los dientes y producen sonidos siseantes. [7][5] Si son amenazados, expelen una secreción de muy mal olor desde glándulas anales que se encuentran bajo su cola. [7]
Cuando cavan, por ejemplo al hacer sus madrigueras, sacan la tierra con sus patas delanteras, mientras se anclan con las traseras. Para extraer obstáculos tales como raíces, usan sus dientes. [17]
Se aparean desde marzo hasta comienzos de junio. [18][9] La gestación puede ser larga y variable (243 a 327 días). [18] El parto ha sido observado ocurriendo desde fines de enero hasta mediados de marzo. [18][5] la diapausa embriónica les permite tener a sus crías en las condiciones más favorables, como por ejemplo, cuando las presas son más abundantes. [18]
Las camadas son de 4 a 8 cachorros. [9][19][5] Solo las hembras cuidan de los pequeños. las crías abren los ojos a los 38–40 días, y son destetados a los 50–54 días, y dejan a su madre a los 61–68 días. [18]
La especie vive en desiertos, semidesiertos, y zonas áridas rocosas en valles elevados o colinas bajas, estepas y bosques áridos subtropicales. Evitan las regiones montañosas. [19][7][5] Han sido avistados en áreas cultivadas. [19]
Madrigueras de roedores como las ardillas de tierra o similares como Rhombomys opinus (gran gerbo) y el jird del Líbano (del género Meriones) son usados por la especie para descanso y cría. También pueden cavar sus propias madrigueras, o vivir en túneles de irrigación. [19][7] En el invierno llenan su madriguera con pasto. [16]
Se sabe que comen ardillas de tierra, jirds (Meriones libycus), hámsteres armenios (Cricetulus migratorius), ratas topo (Spalax leucodon), ratones comunes (Mus musculus), otros roedores y pequeños pájaros, lagartos, sapos, insectos, caracoles, y también fruta y pasto. [6][9][16][19][7] También se sabe que cazan aves de corral pequeñas, como pollos, y se sabe que roban carne y queso de los hogares humanos. [9][12][14]
V. peregusna fue introducido a la lista roja de la IUCN[2] y fue encontrada como Vulnerable en la evaluación de 2008 pues se encontró que era razonable inferir que la población de la especie había disminuido por lo menos un 30% en los últimos 10 años. La subespecie V. peregusna peregusna (variedad europea común) fue clasificada en 1996 también como Vulnerable, pero esta clasificación fue encontrada como desactualizada en 2007, pues su población ha decrecido debido a la destrucción de su hábitat, al uso de raticidas en los cultivos, y la subsecuente disminución en la cantidad de presas disponibles, lo que merecía un nuevo estudio. [10][12][20]
Desde el Plioceno tardío aparece la especie ancestral Vormela petenyii, que perdura hasta el Pleistoceno inicial. V. peregusna aparece por primera vez en el límite del Plioceno-Pleistoceno en Eurasia.[21]
La especie fue cazada en la antigüedad por su piel, y aún lo sigue siendo en pequeñas cantidades en Pakistán y el Líbano.[22]
En 1945 se registró que los tenderos de Kabul mantenían turones jaspeados en sus tiendas para exterminar roedores. [17]
Debido a su territorio tan extendido, la especie tiene muchos nombres comunes, como: aladzhauzen (turco); berguznya (kuban); chokha (kalmuck); fessyah (apestoso en árabe); abulfiss (árabe); Ma-nai-ho (chino); myshovka (dialecto de los cosacos del Terek); pereguznya, pereguzka, perevishchik (ucraniano); perevozchik (sur de Rusia); perewiaske (polaco); suur-tyshkan (kirguís); putois marbré, putois de Pologne (francés); tigeriltis (alemán). [3]
Hay una serie de sellos postales de 1996 editados en Kazajistán dedicados al animal:
Sellos de Kazajistán sobre el turón jaspeado:
|coautores= (ayuda) |coautores= (ayuda) El turón búlgaro o jaspeado (Vormela peregusna) es una especie de mamífero carnívoro de la familia Mustelidae. Este pequeño mamífero pertenece al género monotípico Vormela, dentro de la subfamilia Mustelinae. Vormela viene de la palabra alemana Würmlein, que significa "pequeño gusano", pues el animal tiene el cuerpo alargado, similar a un tubo. El término peregusna viene de pereguznya, que es el término ucraniano para turón. Generalmente la especie se encuentra en pastizales secos del sureste de Europa hasta el oeste de China. Como otros miembros de su subfamilia, puede emitir una secreción con un desagradable olor desde glándulas anales cuando se encuentra amenazado.
Bulgariar ipurtats edo ipurtats marmolaire (Vormela peregusna) Vormela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Hego-ekialdeko Europatik Txinaraino bizi den ugaztun honek azpiespezie hauek ditu:
Bulgariar ipurtats edo ipurtats marmolaire (Vormela peregusna) Vormela generoko animalia da. Artiodaktiloen barruko Mustelinae azpifamilia eta Mustelidae familian sailkatuta dago.
Hego-ekialdeko Europatik Txinaraino bizi den ugaztun honek azpiespezie hauek ditu:
V. p. alpherakyi V. p. euxina V. p. negans V. p. pallidor V. p. peregusna V. p. syriacaTiikerihilleri (Vormela peregusna) on keskikokoinen kirjava näätäeläin. Se on sukunsa ainoa laji.
Tiikerihillerillä on lyhyet jalat ja pitkä selkä. Pään ja vartalon yhteispituus on 28–48 cm, häntä lisää eläimen pituutta 15–20 cm. Selkä on oranssin, mustan ja punaisen kirjava. Naaman ympäri kiertää valkoinen raita. Pörröinen häntä on musta ja keltainen.[3]
Tiikerihillerin levinneisyysalue ulottuu Itä-Euroopasta Aasiaan, Pohjois-Kiinaan ja Mongoliaan asti.[1] Suhteellisen laajasta levinneisyydestään huolimatta laji luokitellaan vaarantuneeksi.[1]
Tiikerihilleri (Vormela peregusna) on keskikokoinen kirjava näätäeläin. Se on sukunsa ainoa laji.
Tiikerihillerillä on lyhyet jalat ja pitkä selkä. Pään ja vartalon yhteispituus on 28–48 cm, häntä lisää eläimen pituutta 15–20 cm. Selkä on oranssin, mustan ja punaisen kirjava. Naaman ympäri kiertää valkoinen raita. Pörröinen häntä on musta ja keltainen.
Tiikerihillerin levinneisyysalue ulottuu Itä-Euroopasta Aasiaan, Pohjois-Kiinaan ja Mongoliaan asti. Suhteellisen laajasta levinneisyydestään huolimatta laji luokitellaan vaarantuneeksi.
Putois marbré, Putois de Pologne
Le Putois marbré (Vormela peregusna) est une espèce de mammifères de la famille des Mustélidés.
C'est la seule espèce du genre monospécifique Vormela. Il est aussi connu sous le nom de Putois de Pologne. Les populations de ce petit carnivore des déserts du centre de l'Eurasie ont beaucoup déclinées depuis le début du XXIe siècle, ce qui rend l'espèce désormais vulnérable à cause de la perte de son habitat[1].
Cette espèce a été décrite pour la première fois en 1770 par le naturaliste allemand de la Baltique, sujet de l'Empire russe, Johann Anton Güldenstädt (1745-1781) et le genre Vormela en 1884 par le zoologiste allemand Johann Heinrich Blasius (1809-1870).
Comme la plupart des mustélidés, il a le corps très allongé, mais le putois marbré est cependant plus court sur pattes, avec une queue plus touffue et des couleurs très voyantes. Sa tête ainsi que son cou sont noirs, avec des bandes circulaires blanches faisant le tour de la tête. Son corps est plutôt brun-noir, avec de nombreuses taches jaune-fauve, et le dessous du ventre noir.
Les femelles pèsent entre 295 et 600 g, tandis que les mâles varient entre 320 et 715 g. Tête comprise, leur corps mesure entre 29 et 35 cm[réf. souhaitée].
C'est un petit mammifère terrestre et fouisseur. Il a un régime alimentaire carnivore et chasse principalement des rongeurs comme les écureuils terrestres ou les gerbilles, ainsi que des oiseaux[1].
Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (24 juin 2013)[6] et Catalogue of Life (24 juin 2013)[7] :
C'est un animal terrestre qui fréquente les zones semi-désertiques à désertiques et les steppes de centre de l'Eurasie. On le trouve dans les régions sableuses ou à la végétation éparse[1].
En 2008, à la suite de la réduction de son habitat entraînant un déclin progressif des populations, l'Union internationale pour la conservation de la nature (IUCN) a classé l'espèce comme étant vulnérable[1].
Putois marbré, Putois de Pologne
Le Putois marbré (Vormela peregusna) est une espèce de mammifères de la famille des Mustélidés.
C'est la seule espèce du genre monospécifique Vormela. Il est aussi connu sous le nom de Putois de Pologne. Les populations de ce petit carnivore des déserts du centre de l'Eurasie ont beaucoup déclinées depuis le début du XXIe siècle, ce qui rend l'espèce désormais vulnérable à cause de la perte de son habitat.
Cette espèce a été décrite pour la première fois en 1770 par le naturaliste allemand de la Baltique, sujet de l'Empire russe, Johann Anton Güldenstädt (1745-1781) et le genre Vormela en 1884 par le zoologiste allemand Johann Heinrich Blasius (1809-1870).
O furón búlgaro (Vormela peregusna) é un mamífero pertencente á familia dos mustélidos.
É máis pequeno có furón bravo. A principal diferenza é o pelame. Este combina as raias brancas e negras cos tons amarelos. Ademais a face é distintiva da especie. Aliméntase de roedores e moi esporadicamente de aves ou réptiles.
Presente no sueste de Europa, Asia Menor e Asia Central. É unha especie vulnerable xa que as estepas onde vive teñen sido transformadas en terras de agro.
O furón búlgaro (Vormela peregusna) é un mamífero pertencente á familia dos mustélidos.
La puzzola marmorizzata (Vormela peregusna) è un piccolo mammifero appartenente al genere monotipico Vormela della sottofamiglia Mustelinae. Vormela deriva dalla parola tedesca Wormlein[2], che significa «piccolo verme». Il termine peregusna periva da pereguznya, la parola ucraina per indicare la puzzola[3]. Le puzzole marmorizzate vivono generalmente nelle aree più asciutte e nelle praterie dall'Europa sud-orientale alla Cina occidentale. Come altri membri dei Mustelinae, quando sono minacciate possono emettere una forte secrezione odorosa dalle sacche anali poste sotto la coda.
Con una lunghezza di 29–35 cm (testa e corpo), la puzzola marmorizzata ha un muso corto e orecchie molto grandi e ben distinguibili. Gli arti sono corti e gli artigli sono lunghi e robusti. Mentre la coda è lunga, con lunghi peli, nelle altre zone tutto il pelame è corto. Delle macchie bianche e nere segnano la faccia, con una striscia nera attraverso gli occhi e macchie bianche intorno alla bocca. Dorsalmente, il pelame è giallo e intensamente chiazzato con macchie irregolari rossastre o brune. La coda è bruna scura, con una fascia giallastra nella regione centrale. La regione ventrale e gli arti sono bruno scuro[2]. La massa della femmina varia dai 295 ai 600 g e quella dei maschi dai 320 ai 715[4][5][6].
La puzzola marmorizzata è diffusa dall'Europa sud-orientale alla Russia e alla Cina. Il suo areale comprende Bulgaria, Turchia, Romania, Asia Minore, Libano, Siria, Giordania, Israele, Palestina, Iran, Afghanistan, Pakistan nord-occidentale, Jugoslavia, Mongolia, Cina e Kazakistan, spingendosi a nord fino alle steppe degli Altai, in Siberia[3][4][7][8][9][10][11][12][13][14]. Nel 1998 venne avvistata una puzzola marmorizzata nella penisola del Sinai, in Egitto[15].
Le puzzole marmorizzate vivono nei deserti aperti, nei semi-deserti, nelle aree rocciose semi-aride delle vallate e delle basse catene collinari, nelle zone steppose e nelle foreste arbustive subtropicali aride. Evitano le regioni montuose[4][6][12]. Le puzzole marmorizzate sono state avvistate anche in aree coltivate, come nelle coltivazioni di meloni e negli orti[12].
Per riposarsi e riprodursi le puzzole marmorizzate utilizzano le tane dei grandi scoiattoli terricoli o di roditori simili, come quelle del grande gerbillo (Rhombomys opinus) e del jird libico. Possono comunque scavarsi da sole la propria tana o vivere nei tunnel di irrigazione sotterranei[6][12]. In inverno, le puzzole marmorizzate foderano le loro tane con l'erba[16].
Le puzzola marmorizzate sono più attive durante la mattina e la sera[4][8][16]. La loro vista è debole e fanno affidamento su un ben sviluppato senso dell'olfatto[6]. Le vocalizzazioni sono limitate e consistono in penetranti pianti d'allarme, grugniti e in un lungo grido sommesso[16].
Le puzzole marmorizzate sono solitarie e si spostano incessantemente attraverso il loro territorio di 0,5-0,6 km². Generalmente sostano soltanto in un unico rifugio. Quando incontrano un altro membro della stessa specie diventano solitamente aggressive[5].
Quando sono allarmate, le puzzole marmorizzate si alzano sulle zampe, mentre inarcano il dorso e arricciano la coda con i lunghi peli eretti su di esso. Rizzano anche la testa, digrignano i denti ed emettono brevi sibili penetranti[4][6]. Se minacciate, possono espellere una secrezione nauseabonda dalle ghiandole anali dilatate sotto la coda[6].
Per scavare, come quando devono costruire le tane, le puzzole marmorizzate spalano la terra con le loro zampe anteriori mentre si sostengono con il mento e con le zampe posteriori. Per togliere di mezzo gli ostacoli, ad esempio delle radici, usano i denti[17].
Sappiamo che le puzzole marmorizzate si nutrono di scoiattoli terricoli, jird libici (Meriones libycus), criceti armeni (Cricetulus migratorius), arvicole, ratti talpa (Spalax lecocon ehrenbergi), topi domestici (Mus musculus) e di altri roditori, di piccole lepri, uccelli, lucertole, rane e insetti (per esempio chiocciole, scarabei e grilli), così come di frutta ed erba[5][6][8][12][16]. Sono state viste catturare piccoli uccelli domestici, come polli e piccioni, nonché rubare carne affumicata e formaggio[8][11][14].
Le puzzole marmorizzate si accoppiano tra marzo e gli inizi di giugno[8][18]. La gestazione può essere lunga e variabile (da 243 a 327 giorni)[18]. I parti che sono stati osservati sono avvenuti tra la fine di gennaio e la metà di marzo[4][18]. L'impianto ritardato permette alle puzzole marmorizzate di far nascere i piccoli durante condizioni favorevoli, come quando le prede sono abbondanti[18].
Le nidiate sono composte da 4-8 piccoli[4][8][12]. Solo le femmine si prendono cura di loro. I piccoli aprono gli occhi intorno ai 38-40 giorni, sono svezzati a 50-54 giorni e lasciano la madre (dispersione) a 61-68 giorni[18].
V. peregusna viene classificata nella Lista Rossa delle Specie Minacciate della IUCN[19] e nella valutazione del 1996 è stata considerata a basso rischio. Anche la sottospecie V. peregusna peregusna (nome comune puzzola marmorizzata europea) è stata considerata e nella valutazione del 1996 è stata classificata come vulnerabile. La Lista Rossa del 2007 considera queste assegnazione come superate. Si pensa che il declino delle popolazioni di puzzola marmorizzata sia dovuto alla distruzione dell'habitat (a causa dell'aratura), alla disinfestazione dei roditori e alla riduzione delle prede disponibili[9][11][20].
Esistono alcune sottospecie di V. peregusna, tra cui:
Tra gli altri nomi per indicare la puzzola marmorizzata ricordiamo aladzhauzen (turco); berguznya (Kuban); chokha (calmucco); fessyah (puzzolente in arabo); abulfiss (arabo); Ma-nai-ho (cinese); myshovka (dialetto cosacco terek); pereguznya, pereguzka, perevishchik (ucraino); perevozchik (Russia meridionale); perewiaske (polacco); suur-tyshkan (kirghiso); putois marbré, putois de Pologne (francese); Tigeriltis (tedesco); puzzola screziata; puzzola marmorizzata siriana e puzzola tigrata[2].
La puzzola marmorizzata veniva in passato ricercata per la sua pelliccia e nel commercio delle pelli era nota come fitch.
Nel 1945 vennero visti dei negozianti di Kabul che allevavano puzzole marmorizzate per sterminare i roditori[17].
La puzzola marmorizzata (Vormela peregusna) è un piccolo mammifero appartenente al genere monotipico Vormela della sottofamiglia Mustelinae. Vormela deriva dalla parola tedesca Wormlein, che significa «piccolo verme». Il termine peregusna periva da pereguznya, la parola ucraina per indicare la puzzola. Le puzzole marmorizzate vivono generalmente nelle aree più asciutte e nelle praterie dall'Europa sud-orientale alla Cina occidentale. Come altri membri dei Mustelinae, quando sono minacciate possono emettere una forte secrezione odorosa dalle sacche anali poste sotto la coda.
Dėmėtasis šeškas (lot. Vormela peregusna, angl. Marbled Polecat) – kiauninių šeimos plėšrus žinduolis. Paprastai yra aptinkamas sausose vietovėse ir pievose nuo pietryčių Europos iki vakarų Kinijos. Kaip ir kiti Mustelinae pošeimio nariai, rūšies atstovai pavojaus metu gali išskirti striprų kvapą turinčius sekretus iš analinių maišelių po uodega.
Kūnas 29–35 cm ilgio. Galūnės trumpos, nagai – ilgi ir stiprūs. Uodega yra trumpa ir ilgo plauko, o viso kūno kailis trumpas. Patinai sveria 320–715 g, patelės 295–600 g. Pasturgalyje turi nemalonų kvapą skleidžiančią liauką.
Dėmėtieji šeškai yra randami nuo pietryčių Europos iki Rusijos ir Kinijos. 1998 m. vienas individas buvo aptiktas Sinajaus pusiasalyje, Egipte.[1]
Dėmėtasis šeškas (lot. Vormela peregusna, angl. Marbled Polecat) – kiauninių šeimos plėšrus žinduolis. Paprastai yra aptinkamas sausose vietovėse ir pievose nuo pietryčių Europos iki vakarų Kinijos. Kaip ir kiti Mustelinae pošeimio nariai, rūšies atstovai pavojaus metu gali išskirti striprų kvapą turinčius sekretus iš analinių maišelių po uodega.
Lāsumainais sesks (Vormela peregusna) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs, un tā ir vienīgā suga lāsumaino sesku ģintī (Vormela). Savu zinātnisko nosaukumu lāsumainais sesks ir ieguvis no vācu un ukraiņu valodas. Vārds Vormela cēlies no vācu vārda Würmlein (latviešu: mazais tārps), bet peregusna ir atvasināts no ukraiņu vārda pereguznya (latviešu: sesks).[1]
Lāsumainais sesks dzīvo sausās, atklātās vietās, sākot ar Eiropas dienvidaustrumiem un beidzot ar Ķīnas rietumiem. To var sastapt Krievijas Eiropas daļā, Ukrainā, Bulgārijā, Turcijā, Rumānijā, Ēģiptē, Libānā, Sīrijā, Jordānā, Izraēlā, Palestīnā, Armēnijā, Irānā, Afganistānā, Pakistānā, Balkānos, Mongolijā, Ķīnā, Kazahstānā un Altaja stepēs Sibīrijā. Lai arī to izplatības areāls ir liels, tas ir viens no visretāk sastopamajiem sermuļu dzimtas dzīvniekiem.[2]
Lāsumainais sesks ir labi piemērojies dzīvei tuksnesī un pustuksnesī, tas ierīko mājvietu sausās, akmeņainās teritorijās, stepē un retā, krūmainā mežā, bet no augstkalniem sesks izvairās. Reizēm lāsumainie seski ir novēroti meloņu un dārzeņu tīrumos.
Lāsumainā seska ķermeņa garums bez astes ir 29—35 cm, astes garums 15—21 cm,[3] svars tēviņam 320—715 g, mātītei 295—600 g.[4] Lāsumainajam seskam atšķirībā no citiem sermuļu dzimtas dzīvniekiem ir gari nagi,[3] kas piemēroti zemes rakšanai, un ļoti lielas, izteiksmīgas ausis. Kājas ir īsas, ķermenis muskuļots un spēcīgs.[3] Lāsumainā seska aste ir gara un kupli matota, turpretī ķermeņa matojums ir īss. Lāsumainajam seskam ir īss purniņš.
Kažoka krāsa dažādām ķermeņa daļām ir atšķirīga; galva, kakls, vēders, astes apakša un kājas ir melnas vai tumši brūnas. Seja ir melni-balti svītraina, svītras atgādina gredzenus, kas samaukti uz zvēriņa purna. Ap melno degungalu matojums ir balts, tad seko plats, melns matojums, kas maskē seska acis, virs acīm ir balts matojums, piere atkal melna un galvas augšpusē sākas balts matojums, kas kā balts lakatiņs nosedz pakausi un daļēji kaklu. Baltais matojums ir ne tikai uz galvas, bet arī ausu augšējā daļa ir balta, toties ausu pamatne ir melna. Muguras un astes virspuses matojums ir dzeltenbrūns ar tumšākiem, sarkanbrūniem, neregulāriem lāsumiem, atgādinot marmora rakstu. Astes garās akotspalvas ir baltas, radot iespaidu par sirmu asti, pats astes gals ir tumšs.
Lāsumainais sesks ir aktīvs agri no rīta un vakarā. To redze ir vāja, toties oža izcila. Briesmu gadījumos seski spiedz, rūc un gari rej. Lāsumainais sesks ir vientuļnieks, un katram ir sava teritorija, kas ir apmēram 0,5—0,6 km² liela. Ja sastopas divi seski, visbiežāk tie ir agresīvi viens pret otru. Dienas laikā sesks atpūšas. Lāsumainie seski guļ alās, to izrokot ar priekšķepām vai ieņemot cita dzīvnieka alu. Ziemas laikā seski alu oderē ar sausu zāli. Arī mazuļu migu mātītes izklāj ar zāli. Alas ir vairākas, un viena no tām tiek lietota kā pārtikas noliktava.[5] Lāsumainais sesks spēj diezgan veikli kāpt kokos, tomēr lielāko daļu sava laika tie pavada uz zemes.[5]
Briesmu gadījumā lāsumainais sesks līdzīgi kaķim izslienas stāvus, cik vien spēj uz taisnām kājām, un piepūšas, cenšoties sevi vizuāli padarīt lielāku. Aste kļūst kupla un tiek salocīta ritenī uz muguras, kas sesku vizuāli padara vēl lielāku. Sesks rāda savus asos, baltos zobus un šņāc. Zem astes seskam ir smirdīga sekrēta dziedzeri, tā smaka tiek lietota kā aizbaidīšanas paņēmiens, kā arī ar sekrēti lāsumainais sesks iezīmē teritoriju.[5]
Lāsumainā seska galvenais ienaidnieks ir cilvēks, jo sesks ir iecienījis fermeru vistas. Savvaļā galvenie ienaidnieki ir lapsas, caunas, āpši un lūši.[5]
Lāsumainie seski pamatā medī zemes vāveres, pelēkos pundurkāmjus, strupastes, kurmjžurkas, peles un citus grauzējus, nelielus zaķus, putnus, ķirzakas, zivis, vardes, kukaiņus, kā arī tie ēd augļus un augus.[3] Reizēm seski ielavās cilvēku fermās un nomedī kādu vistu, balodi vai nozog virtuvē šķinķi un sieru.
Lāsumainajiem seskiem riesta laiks sākas martā un beidzas jūnija sākumā. Tēviņiem riesta laikā nomainās kažoka krāsa, dzeltenbrūnā mugura kļūst košāka, tā iegūst oranžīgu toni.[5] Grūsnības periods ilgst 243—327 dienas, jo lāsumainais seska mātītei ir embrioniskā diapauze un tā spēj atlikt embrija attīstību. toties aktuālā grūsnība ir 40—60 dienas.[5] Līdz ar to mazuļi dzimst nākamā gada pavasarī, kad medījuma ir daudz, un tas ir viegli noķerams. Parasti piedzimst apmēram 4 mazuļi, par kuriem rūpējas tikai māte. Tie ir akli un nevarīgi. Acis atveras 38—40 dienā. Māte tos zīda ar pienu 50—54 dienas, bet jau pēc 61—68 dienām mazuļi pamet māti un uzsāk patstāvīgu dzīvi. Māztītes dzimumbriedumu sasniedz 3 mēnešu vecumā, bet tēviņi viena gada vecumā.[5]
Lāsumainais sesks (Vormela peregusna) ir neliels sermuļu dzimtas (Mustelidae) plēsējs, un tā ir vienīgā suga lāsumaino sesku ģintī (Vormela). Savu zinātnisko nosaukumu lāsumainais sesks ir ieguvis no vācu un ukraiņu valodas. Vārds Vormela cēlies no vācu vārda Würmlein (latviešu: mazais tārps), bet peregusna ir atvasināts no ukraiņu vārda pereguznya (latviešu: sesks).
De gevlekte bunzing of tijgerbunzing (Vormela peregusna) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae). De wetenschappelijke naam van de soort werd voor het eerst geldig gepubliceerd door Johann Anton Güldenstädt in 1770.[1]
Hij heeft een gelige tot witte vacht met donkere bruinzwarte vlekken, strepen en spikkels. Zijn borst, poten, buik en keel zijn donker, evenals het puntje van zijn borstelige staart. Een brede witte band loopt van wang tot wang, boven zijn ogen langs, en hij heeft een donker gezichtsmasker, terwijl zijn snuit weer wit is. Verder hebben zijn grote ronde oren een witte rand. Waarschijnlijk is deze vacht een waarschuwing: bij gevaar zorgt de gevlekte bunzing ervoor dat zijn vacht zo indrukwekkend mogelijk lijkt. Hij gooit dan zijn kop in zijn nek, zet zijn staartharen op en krult deze naar voren, over zijn rug. Ook ontbloot hij zijn tanden, maakt blaffende geluiden en lange krijsen, en leegt hij zijn anale klieren, die een zeer stinkende geur voortbrengen.
Zijn kop-romplengte is 27 tot 38 centimeter, met een staart van 12 tot 22 centimeter en een gewicht van 265 tot 520 gram (soms tot 715 gram).
De gevlekte bunzing is een echte steppebewoner. Hij heeft een voorkeur voor droge, boomloze vlakten, maar kan in een groot areaal aan leefgebieden voorkomen, van halfwoestijnen en akkers tot bossen tot drasland.
Over het algemeen is het een schemeringsdier. 's Avonds komt hij tevoorschijn, waarbij hij zich met korte sprongetjes voortbeweegt. Af en toe stopt hij en gaat hij op zijn achterpoten zitten (soms staan) om rond te kijken. Zijn belangrijkste prooien zijn knaagdieren als hamster (Cricetus cricetus), siesel (Spermophilus citellus) en gevlekte soeslik (Spermophilus suslicus), die hij ook in hun ondergrondse tunnels vangt, maar ook andere kleine gewervelden, als kikkers, hagedissen en andere reptielen en vogels, worden gegeten, evenals insecten. Soms eet hij ook plantaardig voedsel, als vruchten en gras. De gevlekte bunzing legt voorraden aan.
De gevlekte bunzing is een solitaire soort die agressief is tegenover soortgenoten, maar de leefgebieden van individuen overlappen vaak, en in gevangenschap kunnen de dieren zonder problemen in groepen worden gehouden. Hij huist in een uitvergroot hol van een knaagdier, waar hij een slaapkamer in aanlegt.
In april tot juni is de paartijd. Net als vele andere marterachtigen kent de gevlekte bunzing een verlengde draagtijd, waarbij de ontwikkeling van de embryo's enige tijd stopt. De draagtijd is 23 à 45 dagen, maar door de verlengde draagtijd worden de jongen pas na 8 tot 11 maanden geboren, in januari tot maart. De slaapkamer in het hol is bedekt met gras als de 3 tot 8 (soms 1-2) jongen worden geboren. Na 50 tot 54 dagen worden de jongen gespeend, en na 61 tot 68 dagen verlaten ze het nest.
Vrouwtjes zijn seksueel volwassen na drie maanden, mannetjes na een jaar. Het vrouwtje zorgt voor de jongen, maar er zijn verhalen dat het mannetje ook meehelpt met de zorg. Gevlekte bunzings kunnen 9 jaar oud worden in gevangenschap.
De soort komt voor in het zuidoosten van Europa, Klein-Azië, Transkaukasië, de Levant, Centraal-Azië, het noorden van China en Mongolië. Binnen Europa komt de soort voor in het zuiden van Europees Rusland, het uiterste oosten van Oekraïne, Roemenië, Servië, Montenegro, Macedonië en Bulgarije. Uit grote delen van Oekraïne verdwenen en geldt ook in de Balkan als achteruitgaand.[1]
De Europese ondersoort wordt door de Rode Lijst van de IUCN als kwetsbaar beschouwd. De belangrijkste oorzaak voor zijn achteruitgang is waarschijnlijk de aantasting van de Europese steppen, die steeds meer in cultuur worden gebracht, en de achteruitgang van steppeknaagdieren als hamsters en soesliks, zijn belangrijkste voedselbron. Ook het gebruik van pesticides en aanrijdingen doden veel gevlekte bunzingen. Vroeger werd er ook op de gevlekte bunzing gejaagd voor zijn vacht.
Bronnen, noten en/of referentiesDe gevlekte bunzing of tijgerbunzing (Vormela peregusna) is een roofdier uit de familie der marterachtigen (Mustelidae). De wetenschappelijke naam van de soort werd voor het eerst geldig gepubliceerd door Johann Anton Güldenstädt in 1770.
Marmorilder (Vormela peregusna) er et mårdyr. Marmorildre lever generelt i tørre områder og grassletter i sørøstlige deler av Europa til vestlige deler av Kina.
Den blir fra 29-38 cm lang (uten hale) og en hale fra ca. 15 til 22 cm, dog noen ganger kortere. De veier fra 370 til 730 gram. Marmorilderen har en kort snute og svært store ører. Føttene er korte og klørne er lange og sterke. Halen har lange hår, ellers er pelsen kort. Den har svarte og hvite tegninger i ansiktet. Oversida på kroppen er gul med irregulære røde og brune flekker. Buksida er svart.
Marmorilderen eter små gnagere, fugler, frosker og insekter.
Marmorilder (Vormela peregusna) er et mårdyr. Marmorildre lever generelt i tørre områder og grassletter i sørøstlige deler av Europa til vestlige deler av Kina.
Den blir fra 29-38 cm lang (uten hale) og en hale fra ca. 15 til 22 cm, dog noen ganger kortere. De veier fra 370 til 730 gram. Marmorilderen har en kort snute og svært store ører. Føttene er korte og klørne er lange og sterke. Halen har lange hår, ellers er pelsen kort. Den har svarte og hvite tegninger i ansiktet. Oversida på kroppen er gul med irregulære røde og brune flekker. Buksida er svart.
Marmorilderen eter små gnagere, fugler, frosker og insekter.
Multimedia w Wikimedia Commons Perewiaska marmurkowa[4], perewiaska[5][6][7][8], tchórz marmurkowy, perewizka[9] (Vormela peregusna) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych, występujący w południowo-wschodniej Europie i Azji. Jedyny przedstawiciel rodzaju Vormela.
Takson po raz pierwszy opisany przez J. A. Güldenstädta w 1770 roku pod nazwą Mustela peregusna[10]. Jako miejsce typowe autor wskazał „habitat in campis apricis desertis Tanaicensibus”, uściślone przez Honackiego i współpracowników w 1982 roku na stepy w dolnym biegu rzeki Don w obwodzie rostowskim w Związku Radzieckim[11]. Jedyny przedstawiciel rodzaju Vormela[12] utworzonego przez A. W. H. Blasiusa w 1884 roku[13].
Mustela sarmatica Pallas, 1771 (= Mustela peregusna Güldenstädt, 1770)
W polskiej literaturze zoologicznej gatunek Vormela peregusna był oznaczany nazwą „perewiaska”[7]. W wydanej w 2015 roku przez Muzeum i Instytut Zoologii Polskiej Akademii Nauk publikacji „Polskie nazewnictwo ssaków świata” gatunkowi nadano nazwę „perewiaska marmurkowa”, rezerwując nazwę „perewiaska” dla rodzaju tych ssaków[4].
Sierść jasnobrązowa z żółtobiałymi plamami, brzuch i koniec ogona ciemnobrązowe.
Prowadzi nocny i samotniczy tryb życia. Żywi się głównie gryzoniami, a także ptakami, gadami i płazami. Żyje w norach lub w szczelinach skalnych. Zaatakowana wydziela cuchnącą wydzielinę gruczołów przyodbytowych.
Samica rodzi 4–8 młodych po ciąży trwającej 60 dni. Zwierzęta dojrzewają płciowo w wieku 9 miesięcy.
Perewiaska marmurkowa, perewiaska, tchórz marmurkowy, perewizka (Vormela peregusna) – gatunek drapieżnego ssaka z rodziny łasicowatych, występujący w południowo-wschodniej Europie i Azji. Jedyny przedstawiciel rodzaju Vormela.
Tchor škvrnitý [1](iné názvy: tchorík tigrovitý [1], tchor tigrovitý [2], previazka [3](?)tigrovaná; lat. Vormela peregusna) je druh malého cicavca. Je to jediný recentný druh rodu Vormela z čeľade lasicovité.
Žije na suchších pastvinách od juhovýchodnej Európy po západ Číny. Podobne ako ostatný členovia čeľade lasice, aj tchor škvrnitý pri ohrození vylučuje silný sekrét.
Telo s hlavou je dlhé 29 až 35 cm a má výrazné uši. Končatiny sú krátke, pazúry na nich sú dlhé a silné. Zatiaľ čo na dlhom chvoste je srsť dlhá, na ostatku tela je krátka. Na tvári má čierne a biele škvrny s čiernym pásom cez oči bielou škvrnou na ústach. Srsť je žltá a husto strakatá s nepravidelnými červenými a hnedými škvrnami. Chvost je tmavo hnedý až nažltnutý. Brušná časť a končatiny sú tmavo hnedé.[4] Samice vážia 295 až 600 g, samce 320 až 715 g.[5][4]
Nachádza sa od juhovýchodu Európy k Rusku a Číne. To zahŕňa krajiny ako Bulharsko, Gruzínsko, Turecko, Rumunsko, Libanon, Sýria Jordánsko, Izrael, Palestína, Arménsko, Irán, Afganistan, severo-západný Pakistan, bývalé krajiny Juhoslávie, Mongolsko, Čína, Kazachstan a na sever do sibírskych stepí. V roku 1998 bol zaznamenaný na Sinajskom polostrove v Egypte.[6]
Je aktívny najmä počas rána a podvečer.[7][8][9] Jeho zrak je slabý a spolieha sa najmä na lepšie vyvinutý čuch.[10] Nevydáva veľa zvukov, väčšinou ide o prenikavý výstražný výkrik, vrčanie a dlhý povoľný piskot.[7]
Sú to samotárske tvory a pohybujú sa najmä vo svojom 0,5 až 0,6 km² teritóriu. V úkryte ostávajú sami a keď sa niekde stretnú sú agresívni.[11] Je dobrý lezec.
Keď spozornie, postaví sa na svoje nohy, ohne chrbát a obkrúti cez neho chvost na ktorom zježí srsť. Tiež pozdvihne hlavu, obnaží zuby a vydá prenikavý a krátky sykot.[10][9] Ak sa cíti ohrozený, dokáže vylúčiť smradľavý sekrét z análnych žliaz pod chvostom.[9]
S prednými labami hrabú nory a na vyťahovanie prekážok, napr. koreňov, používajú zuby. [12]
Pária sa počas marca a začiatkom júna.[5][8] Tehotenstvo môže byť dlhé a premenlivé (od 243 do 327 dní).[5] Pôrod bol spozorovaný od konca januára do polovice marca.[5][9] Oneskorenie tehotenstva umožňuje samici zvoliť vhodný termín, napríklad pri hojnosti potravy.[5] Rodia 4 až 8 mláďat.[8][13][9] Stará sa o ne iba samica. Oči otvárajú približne po 38 – 40 dňoch, dojčené sú do 50 – 54 dní a matku opúšťajú v 61 – 68 dňoch. [5]
Žijú v otvorených púšťach, polopúšťach, polovyprahnutých skalných územiach, vo náhorných údoliach a nížinných pohoriach, stepiach a suchých subtropických krovitých lesoch. Vyhýbajú sa hornatým územiam.[13][10][9] Boli spozorovaní aj v poľnohospodárskych oblastiach.[13]
Na oddych a rozmnožovanie používajú nory aj ostatných hlodavcov, napr. druhov Rhombomys opinus a Meriones libycus. Môžu si vyhrabať vlastné nory alebo prebývať v zavlažovacích tuneloch.[13][10] V zime si noru vystelú trávou.[7]
Živia sa veveričkami, škrečkami, hrabošmi, krtkami, myšami domovými a ostatnými hlodavcami. Žerú aj malé zajace, vtáky, jaštery, ryby, žaby, slimáky, hmyz (napr. chrobáky a svrčky) ale pojedajú aj ovocie a trávu.[5][8][7][13][10] Boli zaznamenané aj prípady, keď brali domácu hydinu ako sliepky a holuby alebo brali údené mäso a syr.[8][14][15]
Commons ponúka multimediálne súbory na tému Tchor škvrnitý
Wikidruhy ponúkajú informácie na tému Tchor škvrnitý
Tchor škvrnitý (iné názvy: tchorík tigrovitý , tchor tigrovitý , previazka (?)tigrovaná; lat. Vormela peregusna) je druh malého cicavca. Je to jediný recentný druh rodu Vormela z čeľade lasicovité.
Žije na suchších pastvinách od juhovýchodnej Európy po západ Číny. Podobne ako ostatný členovia čeľade lasice, aj tchor škvrnitý pri ohrození vylučuje silný sekrét.
Tigeriller (Vormela peregusna) är ett rovdjur i familjen mårddjur som förekommer i Östeuropa, Sydvästasien och Centralasien. Djuret har en påfallande mönstring på pälsen, som har givit arten dess namn.
Med en kroppslängd av 30 till 38 cm och en svanslängd av 15 till 22 cm är denna art lite mindre än den vanliga illern eller stäppillern men liknar dessa djur i kroppens uppbyggnad. Full utvecklade tigerillrar väger mellan 370 och 700 gram. I motsats till flera närbesläktade arter är hanar och honor av tigeriller nästan lika stora. Djuret har en långsträckt smal kropp och korta extremiteter. Pälsen har på ovansidan en brun grundfärg som är täckt av flera gula fläckar eller strimmor. Dessa fläckar kan vara sammanlänkade. På buken är tigerillern svart. Ansiktet har en markant svart-vit mönstring. Öronen är jämförelsevis stora och den yviga svansen har en svart spets.
Tigerillern förekommer i Östeuropa och Asien. Utbredningsområdet sträcker sig från Balkanhalvön och Sydvästasien (undantaget Arabiska halvön) över södra Ryssland och Centralasien till norra Kina och Mongoliet. Arten lever i torra regioner utan träd som stäpper, gräsmarker, öken och halvöken. Ibland har individer iakttagits i bergsregioner upp till 3000 meter över havet. I enskilda fall förekommer de även i parker, vinodlingar eller till och med boplatser.
Angående levnadssättet finns stora likheter mellan tigeriller och stäppiller. De är huvudsakligen aktiva under gryningen eller på natten men kan vara aktiva på dagen. De vilar i lyor som de grävt själva eller i bon som byggts av andra djur. Utanför parningstiden lever varje individ ensam. Varje djur har ett territorium men området överlappar ibland med revir av andra artfränder. Sociala kontakter mellan dessa tigerillrar förekommer bara sällan.
När tigerillrar känner sig hotade reses kroppshåret och djuret höjer svansen. Pälsens färg ska varna möjliga fiender. Dessutom har de förmåga att spruta en illaluktande vätska från sina analkörtlar.
Tigerillrar jagar tidvis på marken där de ibland riktar upp sig för att få en bättre översyn och i träd. Huvudsakligen jagar de däremot i underjordiska tunnlar och bon av olika gnagare. Byten utgörs väsentligen av ökenråttor, sorkar, sislar och andra ekorrartade gnagare eller hamstrar. Dessutom äter tigerillrar fåglar och andra mindre ryggradsdjur samt insekter.
Mellan parningen och födelsen ligger upp till 11 månader men den egentliga dräktigheten är kortare på grund av att ägget vilar en tid efter befruktningen. En hona föder ett till åtta (i genomsnitt fyra eller fem) ungdjur åt gången. Dessa är små och blinda men växer snabbt och har redan en månad efter födelsen förmåga att äta fast föda. Nyfödda honor är könsmogna redan efter tre månader men har först efter ett år förmåga att para sig. Om medellivslängden är lite känt. Enskilda djur i fångenskap har blivit nio år gamla.
Under 1900-talet minskade artens bestånd betydligt. Det berodde inte på jakt som hos flera andra mårddjur utan på förstörelsen av deras levnadsområde som omvandlades till jordbruksmark. Dessutom blev många gnagare förgiftade så att tigerillerns tillgång till föda minskade. Underarten V. p. peregusna som lever i Östeuropa listas som sårbar. Allmänt gäller arten inte som hotad.
Tigeriller (Vormela peregusna) är ett rovdjur i familjen mårddjur som förekommer i Östeuropa, Sydvästasien och Centralasien. Djuret har en påfallande mönstring på pälsen, som har givit arten dess namn.
Alaca sansar[1] ya da alaca kokarca veya benekli kokarca (Vormela peregusna), sansargiller familyasından monotipik Vormela cinsinden, Avrasya'da bozkırlarda, yarı-çöllerde seyrek görülen, boyu 29 – 38 cm, kuyruğu 15 - 21.8 cm uzunluğunda, ağırlığı 370 - 715 gram gelen ufak bir etçil memeli türü. Ortalama yaşam süresi 6-8 yıl olan alaca sansar bir batında 4-8 yavru yapabilmektedir. İki ayağı üzerine dikilerek etrafı kolaçan eder ve çığlık gibi bir ses çıkarır. Tehdit edildiği zaman kuyruk altındaki anal bezlerden kuvvetli kokulu bir salgı yayarlar.
Latince Vormela cins adı Almanca «kurtçuk, solucancık» anlamındaki Würmlein (< Wurm «kurt, solucan» + -lein «-cik/cık küçültme eki») kelimesinden gelir[2].
Latince tür epiteti peregusna ise hayvanın Ukraynaca adı olan перегузня perehuznya kelimesinden aktarılmıştır[3][4].
Avrasya'da, Sırbistan, Karadağ, Yunanistan, Romanya, Makedonya, Ukrayna, Bulgaristan, Türkiye[5], Rusya, Lübnan, İsrail, Suriye, Gürcistan, Irak, Ermenistan, İran, Azerbaycan, Kazakistan, Türkmenistan, Özbekistan, Afganistan, Pakistan, Çin ve Moğolistan'da [6] dağılım gösterir.
Alaca sansar ya da alaca kokarca veya benekli kokarca (Vormela peregusna), sansargiller familyasından monotipik Vormela cinsinden, Avrasya'da bozkırlarda, yarı-çöllerde seyrek görülen, boyu 29 – 38 cm, kuyruğu 15 - 21.8 cm uzunluğunda, ağırlığı 370 - 715 gram gelen ufak bir etçil memeli türü. Ortalama yaşam süresi 6-8 yıl olan alaca sansar bir batında 4-8 yavru yapabilmektedir. İki ayağı üzerine dikilerek etrafı kolaçan eder ve çığlık gibi bir ses çıkarır. Tehdit edildiği zaman kuyruk altındaki anal bezlerden kuvvetli kokulu bir salgı yayarlar.
Наукова назва виду peregusna походить від назви цієї істоти в Україні[3]. Походження назви не цілком ясне, очевидно пов'язане зі словом гузно[4].
Перегузня — єдиний хижак фауни України, що має строкате забарвлення[джерело?]. В Україні поширена на території Запорізької, Донецької та Луганської областей. Живе в цілинних степах, у норах, на поверхню вилазить рідко й то вночі або в сутінки. Рідше селиться в чагарниках, долинах річок та окраїнах лісових масивів у лісостепу. Перегузні звичайні — дуже корисні тварини. Вчені підрахували, що кожна особина, знищуючи від 300 до 820 гризунів, щороку зберігає тільки таким чином три тонни зеленої трави.
Перегузня звичайна занесена до Червоної книги України. Природоохоронний статус виду: рідкісний. В Україні мешкає близько 100 особин. Причини зміни чисельності: трансформація цілинних степів в агроценози, а також повсюдне зникнення ховрахів та сліпаків — основних жертв хижака. Охороняється в Луганському державному (ділянки «Стрільцівський степ», «Провальський степ») та в Українському державному заповідниках (ділянка «Хомутовський степ»)[5].
Морфометрія. Довжина голови й тіла: 290—380 мм, довжина хвоста: 150—218 мм, вага: 370—715 грам.
Опис. Перегузня нагадує тхора лісового, але вирізняється своїм строкатим забарвленням спини та боків і довгими кігтями. Плями на спині червонувато-коричневі і білі або жовтуваті; хвіст, як правило, білуватий з темним кінчиком. Низ тіла темно-коричневий або чорнуватий. Самиці мають п'ять пар молочних залоз[6]. Морда коротка, вуха великі, округлі і дуже помітні з-за білого кольору. Хвіст довгий з довгим волоссям, тоді як в цілому шерсть коротка (остьове волосся, 13 мм у довжину, підшерстя бл. 5 мм) і гладенька. Ніс чорний оголений. Очі добре розвинені; вібриси малочисельні й довгі (33 мм). Обличчя, відмічене чорним і білим, з широкою чорною смугою через око, а горизонтально на лобі тягнеться жовтувато-біла смуга. Хутро навколо рота біле. Кінцівки короткі, але сильні. Передні ступні більші ніж задні й кігті на передніх довші, ніж на задніх — довжина передніх кігтів 7.4–16.7 мм. Зубна формула: I 3/3, C 1/1, P 3/3, M 1/2 = 34 зуба[3].
Це головним чином нічна й сутінкова тварина, але іноді проявляє активність і вдень. Своїми сильними лапами і довгими кігтями вона викопує глибоку, простору нору, хоча також може знайти притулок в норах інших тварин. За допомогою радіостежень встановлено, що перегузня долає до 1 км на добу, рідко повторюючи свій попередній маршрут і змінюючи своє лігво і територію активності кожні 2-3 дні. Полює на гризунів, птахів, рептилій та інших тварин. Живуть перегузні поодинці за винятком сезону розмноження[6]. Покладається перегузня в основному на добре розвинений нюх, її зір слабкий. У неї є два альтернативні методи вбивства жертви. Перший це проникнення в тіло жертви іклами, а щоб убити дрібну здобич, перегузня розчавлює грудну клітку. Між лисицею звичайною (Vulpes vulpes) і перегузнею можуть виникнути спільні полювання. Перегузня може забиратися в тунелі сліпаків під час полювання, а також вона може зберігати надлишок впольованого[3].
Для перегузні характерна латентна фаза розвитку зародка. У квітні — травні спостерігається максимум (53-54 %) породіль, які загалом трапляються з березня по листопад включно. Самиця народжує 2-14 малят вагою 3,2-4,7 г, хоча інтенсивність відтворення низька — близько 8 ембріонів на 100 самиць. Ймовірно у вихованні нащадків беруть участь обоє батьків[5].
В Ізраїлі. Шлюбний сезон в Ізраїлі триває з середини квітня до початку червня і деякі самці зазнають зміни кольору: жовті плями хутра переходять у яскраві плями оранжевого кольору. У неволі самиці народжують 1-8 малят, їхні очі залишаються закритими до 40-денного віку, однак вони починають приймати тверду їжу в 30-денному віці. Самиці досягають дорослого розміру та статевої зрілості в 3-місячного віку, але самці у 5-місячному, а досягають статевої зрілості в 1 рік. Тільки мати піклується про молодь, яку виховує в гнізді з трави і листя, розміщеного в норі[6].
Vormela peregusna має 2n = 38 хромосом, з основним числом NF=68-72. 5 пар хромосом метацентричних, 12 пар субметацентричних, 1 пара акроцентрична. Х-хромосома невелика і мета- або субметацентрична, тоді як Y-хромосома — акроцентрична[3].
У зоопарку Магдебурга
Рисунок фон Шребера, 1780
Марка Казахстану
Вухо, ніс і лапи перегузні
Vormela peregusna là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Güldenstädt mô tả năm 1770.[2]
.png){kind=small}
Bài viết về các loài trong bộ thú ăn thịt này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Vormela peregusna là một loài động vật có vú trong họ Chồn, bộ Ăn thịt. Loài này được Güldenstädt mô tả năm 1770.
Vormela peregusna (Güldenstädt, 1770)
Ареал
Перевязка[1] или перегузна[2] (лат. Vormela peregusna) — вид млекопитающих из семейства куньих (Mustelidae). Обитает в Восточной Европе, Передней и Центральной Азии.
По своему внешнему виду перевязка напоминает лесного и степного хорька, но является более малым видом, чем они, имея длину тела от 29 до 38 см и длину хвоста от 15 до 22 см. Вес взрослых перевязок составляет от 370 до 730 г. В отличие от многих родственных перевязкам видов, самцы и самки у этих зверей одинаковой величины. Телосложение перевязок с вытянутым узким туловищем и короткими лапками соответствует обычному телосложению многих куньих. Верхняя часть тела окрашена в тёмно-коричневые тона и покрыта жёлтыми пятнами и полосками. Нижняя часть тела чёрного цвета. Примечательной является окраска их мордочки: она чёрно-белая, причём в белый цвет окрашены участки вокруг рта и широкая полоска, тянущаяся от ушей к глазам, в то время как всё остальное чёрное. Уши перевязок необыкновенно большие. Хвост пушистый с чёрной кисточкой.
Перевязки распространены в Восточной Европе и в Азии. Их ареал тянется от Балканского полуострова и Передней Азии (за исключением Аравийского полуострова) через юг России и Центральную Азию до северо-запада Китая и Монголии. Перевязки населяют сухие территории, где нет деревьев, такие как степи, полупустыни и пустыни. Иногда встречаются и на поросших травами предгорных плато. Изредка эти звери наблюдались и в горах, где их распространение доказано до высоты 3000 м. В наше время многие перевязки живут в парках, виноградниках и даже среди людских поселений.
Образ жизни перевязок похож на образ жизни степного хорька. Они активны главным образом в сумерках или ночью, изредка идут на охоту и в дневное время. Как правило, день проводят в своей норке, которую выкопали либо самостоятельно, либо переняли у других животных. Вне брачного периода перевязки живут поодиночке. Их ареалы могут пересекаться, но поединков между этими животными почти не бывает, так как они стараются избегать друг друга. В случае опасности перевязка поднимает волосы своей шерсти дыбом и направляет свой пушистый хвост вперёд, предупредительная окраска которого должна, как и у скунсов, отпугнуть врага. Если это не помогает, перевязка из своей анальной железы может распылить в воздух крайне неприятно пахнущий секрет.
Перевязки охотятся как на земле, где они иногда становятся на задние лапки, чтобы иметь лучший обзор местности, так и на деревьях, на которые умеют залезать. Чаще всего, однако, они охотятся в подземных ходах разных грызунов, в которых иногда даже поселяются. К их пище относятся главным образом песчанки, полёвки, суслики, хомяки, а также птицы, различные мелкие позвоночные и насекомые.
Длительность беременности у перевязок составляет до одиннадцати месяцев, что связано с тем фактом, что оплодотворённая яйцеклетка сперва «отдыхает» и не сразу начинает развиваться. За один раз самка рожает от одного до восьми (в среднем четыре или пять) детёнышей. Они очень маленькие и слепые, но быстро растут и уже спустя месяц отвыкают от молока. Самки обретают половую зрелость уже в возрасте трёх месяцев, у самцов она появляется в возрасте одного года. О продолжительности жизни перевязок мало что известно, однако в неволе они живут почти по девять лет.
В XX веке популяция перевязок стремительно сократилась. Причиной этому была не столько охота за их мехом, который по сравнению с мехом других куньих ценится не очень высоко, сколько превращение их сферы обитания в сельскохозяйственные угодья. Вдобавок, широкомасштабное истребление грызунов, служащих им добычей, зачастую лишает их пропитания. Балканский подвид перевязок Vormela peregusna peregusna считается состоящим под угрозой исчезновения, хотя в целом вид перевязок пока ещё не состоит под острой угрозой.
Перевязка на почтовой марке Казахстана
Иллюстрация Иоганна Христиана Шребера
Перевязка или перегузна (лат. Vormela peregusna) — вид млекопитающих из семейства куньих (Mustelidae). Обитает в Восточной Европе, Передней и Центральной Азии.
虎鼬（學名Vormela peregusna）是一種鼬科的小型哺乳動物，是虎鼬屬唯一一種。虎鼬主要分佈在東南歐到中國西部的廣大乾燥地區。由於身體有類似虎的顔色和斑紋，故名虎鼬。和其他鼬類動物一樣，它們在遇到危險時也會釋放出氣味強烈的氣體。
虎鼬的體長在29-35釐米之間，尾巴很長，身體為黃色，帶有褐色或紅色的斑點。雄性體重為320-715克，雌性為295-600克。
分佈于歐洲的保加利亞、羅馬尼亞、南斯拉夫、俄羅斯，西亞的敍利亞、黎巴嫩、以色列、巴勒斯坦、約旦、伊朗、阿富汗、巴基斯坦、哈薩克斯坦、蒙古和中國。此外埃及的西奈半島也有發現。
虎鼬在早晨和傍晚最爲活躍。視力較差，主要靠良好的嗅覺和觸覺。獨居動物，活動範圍約為0.5-0.6平方公里。
交配季節為每年五月到六月初。孕期較長，變化幅度大，為243-327天。每胎4-8仔，只有母虎鼬負責照料幼仔。38-40天后睜開眼睛，斷奶期為50-54天，61-68天后即可離開母親獨立生活。
虎鼬主要生活在開闊的沙漠、半沙漠和半乾燥的岩地，而不喜歡居住在山地。
虎鼬主要以嚙齒類動物為食，此外也吃野兔、鳥、蜥蜴、蛙、昆蟲，以及水果和草。
共有6個已知亞種：
虎鼬（學名Vormela peregusna）是一種鼬科的小型哺乳動物，是虎鼬屬唯一一種。虎鼬主要分佈在東南歐到中國西部的廣大乾燥地區。由於身體有類似虎的顔色和斑紋，故名虎鼬。和其他鼬類動物一樣，它們在遇到危險時也會釋放出氣味強烈的氣體。
分類 界 : 動物界 Animalia 門 : 脊索動物門 Chordata 亜門 : 脊椎動物亜門 Vertebrata 綱 : 哺乳綱 Mammalia 目 : 食肉目 Carnivora 亜目 : イヌ型亜目 Caniformia 下目 : Arctoidea 小目 : Mustelida 上科 : イタチ上科 Musteroidea 科 : イタチ科 Mustelidae 属 : マダライタチ属Mustera peregusna Güldenstädt, 1770[3]
和名 マダライタチ 英名 Marbled polecat[1][2][3] 亜種
マダライタチ(Vormela peregusna)は、食肉目イタチ科マダライタチ属に分類される食肉類。本種のみでマダライタチ属を構成する。
属名Vormelaはドイツ語のWürmleinに由来する[1]。種小名peregusnaはウクライナ語でpolecatを意味する単語perehuznyaに由来する[2] 。マダライタチは一般的にヨーロッパ南東から中国西部にかけての乾燥地帯や草原で見られる。他のイタチの仲間と同じように、脅威にさらされたとき、尻尾の下に隠れた肛門嚢から強い悪臭を示す分泌物を放出することができる。
マダライタチはヨーロッパ南東からロシア・中国にわたって見られる。生息域はブルガリア、ジョージア、トルコ、ルーマニア、小アジア、レバノン、シリア、ヨルダン、イスラエル、パレスティナ自治領、アルメニア、アゼルバイジャン、イラン、アフガニスタン、パキスタン北西部、旧ユーゴスラビア、モンゴル、中国、カザフスタン、シベリアのアルタイ草原北部にわたる[3][4][5][6][7][8][9][10][11][12]。1998年にエジプトのシナイ半島でもマダライタチが確認されている[13]。
頭胴長は29cmから35 cmで、短い鼻づらととても大きな目立つ耳を持つ。四肢は短く、かぎ爪は長く頑丈。尻尾と尻尾の毛は長いが、全体の毛は短い。顔は黒と白の2色で、目の部分は黒い縞模様、口の周りは白い色合いになっている。背中の毛は黄色で、不規則な茶色または赤みがかった斑点がまだらにある。尻尾は濃い茶色で真ん中あたりに黄色がかった帯がある。腹と四肢は濃い茶色[14]。メスは体重295gから600g、オスは320gから715g[15][16][17]。
V. peregusnaの亜種は次のものが含まれる。
マダライタチは朝から夕方にかけてが最も活発である[18][19][20]。視力は弱いので、非常に発達した嗅覚に頼っている[21]。鳴き声は危険を知らせる金切り声、不平または服従を示す長い金切り声に限られている[22]。
マダライタチは孤独を好み、縄張りは0.5km2から0.6km2と広範囲にわたる。普通、1つの隠れ家に留まるのは1回だけである。マダライタチ同士が出会ったとき、通常は互いに攻撃的である[23]。
危険を感じたとき、マダライタチは後肢を上にあげて逆立ちし、背中を弓なりに反らしつつ長い毛を逆立たせた尻尾を背中の前に巻く。頭もまた持ち上げて歯をむき出しにし、金切り声と短いシュッという声を出す[24][25]。脅威を感じた場合は、尻尾の下にある肥大した肛門腺から悪臭を伴う分泌物を発して追い払うことができる[26]。
巣穴を掘るなどの際には、マダライタチはあごと後ろ足で体を支えながら前足で地面を掘る。植物の根っこのような邪魔になるものは歯を使って引っ張り出す[27]。
マダライタチは3月から6月のはじめにかけて[28][29]ゆっくりしたリズムの低いうなり声でつがいを見つける。妊娠期間は長く個体差が大きい(243日から327日)[30]。出産は1月下旬から3月中旬に観察される[31][32]。胚休眠(Delayed implantation)によって餌が豊富であるなどの良い状態のときに子供を生むことができる[33]。
一度の出産数は4匹から8匹の範囲である[34][35][36]。メスだけが子供の世話をする。子供は出産後38日後から40日後に目を開き、50日後から54日後に乳離れし、61日後から68日後に母親の許を離れる(分散する)[37]。
マダライタチは開けた砂漠、半砂漠(semidesert)、高地の谷や低地の丘の乾燥した岩石地帯(semiarid rocky areas)、ステップ地方、乾燥した亜熱帯の灌木地で見つけられる。山地には生息しない[38][39][40]。メロンや果物の耕作地帯でも見つけられている[41]。
大きなジリスやオオスナネズミ(Rhombomys opinus)、リビアスナネズミ(Meriones libycus)などのげっ歯類の巣穴はマダライタチの睡眠や繁殖に利用される。マダライタチ独自の巣を掘ったり、地下の灌漑用のトンネルにすむこともある[42][43]。冬には巣穴の中を草でいっぱいにする[44]。
マダライタチはジリス属、リビアスナネズミ、タビキヌゲネズミ、ハタネズミ、メクラネズミ(Spalax lecocon ehrenbergi)、ハツカネズミ、その他げっ歯類、小さなノウサギ、鳥、トカゲ、魚、カエル、カタツムリ、昆虫(甲虫とコオロギ)、果物や草を食べることで知られている[45][46][47][48][49]。鶏や鳩のような飼育されている小さな鳥や、家の中にある燻製肉、チーズを盗むことも記録されている[50][51][52]。
2008年、V. peregusnaは直近の10年間で生息数が少なくとも30%減少したことを受けて、IUCNのレッドリストで危急(vulnerable)に分類された[53]。1996年からは軽度懸念とされていた。マダライタチの減少は生息環境の破壊(耕作)と餌となるげっ歯類の減少が原因と考えられている[54][55][56]。
パキスタンでは、絶滅危惧種としてリストされている[要出典]。
マダライタチはかつては毛皮目的で狩猟された。毛皮製品の世界では一般的にはフィッチ(fitch)、より具体的にはperwitskyとして知られている[4][5]。
1945年、カブールの商店主はげっ歯類を根絶させるためにマダライタチを飼っていると報告された。彼らの日誌にはマダライタチが脅威にさらされたときに発する強烈な匂いに対するいくつかの発達した反動が見られる。副作用は発熱から下痢と様々である[57]。
マダライタチには他の名前があり、aladzhauzen (トルクメン), berguznya (クバン), chokha (カルムイク), fessyah (アラビア語で悪臭), abulfiss (アラビア), hu-yio (中国), myshovka (テレク・コサックの方言), pereguznya, pereguzka, perevishchik (ウクライナ), perevyazka (ロシア), perewiaske (ポーランド), alaca sansar, alaca kokarca, benekli kokarca (トルコ), suur-tyshkan (キルギス), putois marbré または putois de Pologne (フランス)、 Tigeriltis (ドイツ), mottled polecat (英語), sarmatier、Syrian marbled polecat、tiger polecat[58] などが挙げられる。英語では文脈によって tiger weasel とも呼ばれる[6][7] 。
マダライタチ(Vormela peregusna)は、食肉目イタチ科マダライタチ属に分類される食肉類。本種のみでマダライタチ属を構成する。
属名Vormelaはドイツ語のWürmleinに由来する[1]。種小名peregusnaはウクライナ語でpolecatを意味する単語perehuznyaに由来する[2] 。マダライタチは一般的にヨーロッパ南東から中国西部にかけての乾燥地帯や草原で見られる。他のイタチの仲間と同じように、脅威にさらされたとき、尻尾の下に隠れた肛門嚢から強い悪臭を示す分泌物を放出することができる。
얼룩족제비(Vormela peregusna)는 족제비과에 속하는 작은 포유류의 일종이다. 얼룩족제비속(Vormela)의 유일종이다. 일반적으로 유럽 남동부부터 중국 서부에 이르는 지역의 건조 지대와 초원에서 발견된다. 다른 족제비과 동물과 마찬가지로 위협을 당하면 꼬리 아래의 항문샘에서 심한 악취를 뿜는다.
몸길이는 29~35cm 정도이며, 짧은 주둥이와 눈에 띄는 아주 큰 귀를 갖고 있다. 다리는 짧고, 발톱은 길고 단단하다. 꼬리는 길이가 길고 털이 길지만 몸의 털은 전체적으로 짧다. 얼굴에 흑백의 반점이 있고 검은 줄무늬가 눈을 지나가며, 입 주위에 흰 반점 무늬가 있다. 등쪽은 노란색을 띠며 불그스레하거나 갈색의 반점이 불규칙적으로 심하게 나 있다. 꼬리는 암갈색이며, 중간에 누르스름한 띠가 있다. 배와 다리 쪽은 암갈색을 띤다. 몸무게는 암컷이 295~600g, 수컷이 320~715g 정도이다.
유럽 남동부와 러시아를 지나 중국 지역에서 발견한다. 분포 지역은 불가리아와 조지아, 터키, 루마니아, 소아시아, 레바논, 시리아, 요르단, 이스라엘, 팔레스타인, 아르메니아, 아제르바이잔, 이란, 아프가니스탄, 파키스탄 북서부, 유고슬라비아, 몽고, 중국, 카자흐스탄 그리고 북쪽으로 시베리아의 알타이 스텝 지역을 포함하고 있다.[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10] 1998년 이집트 시나이반도에서도 발견된 기록이 있다.[11]
6종의 아종이 알려져 있다.
