nomes no trilho de navegação
Arvicolines are primarily herbivorous, though some species are omnivorous. They consume leaves, grasses, forbs, roots, bulbs, bark, twigs, stems, pine needles, berries, nuts, seeds, lichen, fungi, insects, crayfish, mussels, and small fish. Some species cache food in their nests or burrows for use during times of shortage.
Foraging Behavior: stores or caches food
Primary Diet: carnivore (Piscivore , Insectivore , Eats non-insect arthropods, Molluscivore ); herbivore (Folivore , Frugivore , Granivore , Lignivore); omnivore ; mycophage
The earliest undisputed arvicoline fossils are from the early Pliocene of northwest Asia, Europe, and North America. It is thought that arvicolines spread into southern Asia in the late Pliocene.
Arvicolines are able to perceive tactile, visual, auditory, and chemical signals. Chemical signals are especially important for communication. Males, and sometimes females, mark their territories with secretions from their sebaceous flank glands. Also, some arvicolines are highly vocal and make a variety of chirping and chattering noises when disturbed or when engaged in a conflict with a conspecific.
Communication Channels: acoustic ; chemical
Other Communication Modes: scent marks
Perception Channels: visual ; tactile ; acoustic ; chemical
In the subfamily Arvicolinae, the IUCN lists 23 lower risk species, 1 near threatened species (wood lemming, Myopus schisticolor), 4 vulnerable species (Central Kashmir vole, Alticola montosa, Mexican vole, Microtus mexicanus, Taiwan vole, Microtus kikuchii, and Japanese red-backed vole, Myodes andersoni), 2 endangered species (Alai mole vole, Ellobius alaicus and Baluchistan vole, Microtus transcaspicus), 3 critically endangered species (Wrangel lemming, Dicrostonyx vinogradovi, Evorsk vole, Microtus evoronensis, and Muisk vole, Microtus mujanensis), and 7 species lacking sufficient data to be ranked. Many arvicolines have restricted ranges, rendering them vulnerable to habitat loss.
Arvicolinae is a large subfamily of cricetid rodents that are fairly uniform in appearance but diverse in their habits. There are 151 species in this family, in 28 genera. The genera are divided among 10 tribes.
Some arvicolines carry diseases such as tularemia. Those that dwell in agricultural areas sometimes damage crops.
Negative Impacts: injures humans (carries human disease); crop pest
Some arvicolines eat large quantities of insect larvae and therefore act as important controls on pest species. Others are hunted for their pelts or for food.
Positive Impacts: food ; body parts are source of valuable material; controls pest population
Arvicolines are primary and secondary consumers, and they provide a staple food source for many other species. The fossorial species turn over earth when they dig, and therefore may help to aerate the soil. Arvicolines are important for seed dispersal, and they impact forest regeneration by preying on tree seedlings (Manson et al. 2001). Because of their important role in forest dynamics, some are considered keystone species. Finally, because of their high reproductive output and cyclical boom and bust cycles in population numbers, the population dynamics of arvicolines often influences heavily the population dynamics of predators such as snowy owls and Canada lynx, and plant community composition through their grazing activity.
Ecosystem Impact: disperses seeds; soil aeration ; keystone species
The subfamily Arvicolinae has a Holarctic distribution. Arvicolines are found throughout North America from Guatemala northward, throughout Eurasia, in Japan, Taiwan, southwestern China, northern India, the Middle East including Asia Minor, and in Africa to Libya.
Biogeographic Regions: nearctic (Native ); palearctic (Native ); oriental (Native ); neotropical (Native )
Other Geographic Terms: holarctic
Arvicolines inhabit a wide range of habitats within temperate, boreal, arctic, and montane biomes. These habitats include: dry and wet deciduous and coniferous forests, brushy or rocky mountain slopes, alpine meadows, prairies, steppes, agricultural fields, semidesert, cloud forests, tundra, riparian zones, lakes, marshes, and sphagnum bogs.
Habitat Regions: temperate ; tropical ; polar ; terrestrial
Terrestrial Biomes: tundra ; taiga ; savanna or grassland ; chaparral ; forest ; rainforest ; scrub forest ; mountains
Aquatic Biomes: lakes and ponds
Wetlands: marsh ; swamp ; bog
Other Habitat Features: agricultural
Most arvicolines only live for a few months in the wild. Captivity often extends the life span by several years.
Arvicolines are medium to large muroid rodents, ranging in head and body length from 70 mm to over 300 mm, and ranging in tail length from 5 to 295 mm. The tail is always shorter than the head and body. Arvicolines weigh anywhere from 15 grams to over 1.8 kg. They have stout bodies with small, rounded ears, blunt snouts, and short legs. The eyes are relatively large. Adult males, and sometimes females, have large sebaceous glands on the rump, hips, flanks, or tail region. Most arvicolines have cursorially adapted feet, and some have long claws for digging. Arvicoline fur is usually thick and ranges from long to short and from smooth to harsh. In some species the texture changes with the seasons, becoming shorter and thinning out in the summer. The tail is covered with fur in most species, and sometimes bears a terminal tuft. The fur on the dorsal surface of arvicolines can be various shades of brown or gray, and in some species it has a distinct red or yellow cast. The fur on the ventral surface is pale brown, white, cream, buff, yellowish, or gray. Some species have bicolored tails that are darker above than below. There are polymorphic arvicoline populations, with two or more color morphs living in the same area.
The dental formula of arvicolines is 1/1, 0/0, 0/0, 3/3 = 16. The incisors may be orthodont, opisthodont, or proodont, and the molars may either be rooted or evergrowing. The molars bear a prismatic enamel pattern. Arvicolines have relatively large skulls. The squamosomastoid foramen is always present, and most have a stapedial foramen as well. The palatine process of the maxillary and the palatine are thickened dorsoventrally, in conjunction with the molars' large alveolar capsules. There are usually longitudinal furrows and ridges, as well as tiny perforations, in the bony palate. There are 13 thoracic vertebrae and six lumber vertebrae in the arvicoline vertebral column.
Arvicolines have stomachs that are either one- or two-chambered, and their large intestines and ceca are extremely complex. However, the small intestine is quite short. There is no supraorbital branch of the stapedial artery; instead, the infraorbital branch supplies blood to the orbits. Arvicolines have a diploid chromosome number between 18 and 62.
Other Physical Features: endothermic ; homoiothermic; bilateral symmetry ; polymorphic
Hawks, owls, snakes, and small mammalian carnivores are the main predators of arvicolines. Arvicolines can be quite vicious, gnashing their teeth and biting when threatened. Also, their neutral-colored fur probably keeps them somewhat camouflaged.
Known Predators:
Anti-predator Adaptations: cryptic
Most arvicolines are promiscuous, with males and females both having multiple mates. In some species, a copulatory plug forms and seals the female's reproductive tract, preventing subsequent males from successfully fertilizing the female's eggs. However, a few species, such as muskrats and prairie voles, live in monogamous pairs and share the responsibility of raising young. In fact, in captivity it has been shown that prairie voles stay with their parents for more than one breeding period and help raise their younger siblings (Gruder-Adams and Getz 1985).
Mating System: monogamous ; polygynandrous (promiscuous) ; cooperative breeder
Many arvicolines are capable of breeding year round, and some species even give birth to litters under snow cover. Others concentrate their reproductive efforts during the warmer months and breed from spring to autumn, with a peak in breeding occurring from late spring to early summer. In some species, ovulation is not spontaneous; rather, it is induced by the act of mating. Females are polyestrus, giving birth to anywhere from 1 to 7 litters per year. They often become impregnated again as soon as they give birth, due to a postpartum estrus. However, implantation of the embryo is delayed in some species while the female is lactating. Gestation from the time the embryo implants is 16 to 30 days. Litter sizes average 3 to 7 young, but some females have as few as one and as many as 13 young in a litter. The young are relatively precocial and develop rapidly, opening their eyes at 8 to 16 days and becoming weaned and independent at 12 to 35 days. Females often breed in the year that they are born, becoming sexually mature as early as 14 days. Males mature somewhat later than females.
Key Reproductive Features: iteroparous ; seasonal breeding ; year-round breeding ; gonochoric/gonochoristic/dioecious (sexes separate); sexual ; induced ovulation ; viviparous ; delayed implantation ; post-partum estrous
Most female arvicolines invest little in each individual offspring, instead employing a strategy of high reproductive output. They build nests in which they rear their litters and nurse their relatively precocial young for 12 to 35 days. Often females become highly aggressive when nursing, fiercely defending their litters against intruding males. Male parental care occurs in this group, with males of some species brooding the young in the nest or retrieving them when they wander away. Also, care of youngsters by older siblings has been reported for arvicolines kept in captivity (Gruder-Adams and Getz 1985).
Parental Investment: precocial ; pre-fertilization (Provisioning, Protecting: Female); pre-hatching/birth (Provisioning: Female, Protecting: Female); pre-weaning/fledging (Provisioning: Female, Protecting: Male, Female); pre-independence (Provisioning: Female, Protecting: Male, Female)
Arvicolinae a zo un iskerentiad e rummatadur ar bronneged.
War-dro 30 genad a zo renket ennañ:
Arvicolinae a zo un iskerentiad e rummatadur ar bronneged.
Els arvicolins (Arvicolinae) són petits rosegadors amb aspecte de rata o ratolí.
El fet que s'agrupin en una família a banda, però, ja fa pensar que se'n deuen diferenciar en alguns trets essencials. El més evident és la cua: en lloc de ser llarga i amb quatre pèls esparsos, és curteta -no sol igualar la meitat de la longitud del cap més el cos- i totalment coberta de pèl. A més, els talpons tenen el musell més arrodonit que els ratolins, els ulls i les orelles més petits, les potes més curtes i el pelatge més espès.
Les diferents espècies d'arvicolins s'assemblen extraordinàriament. Per a diferenciar-les, els zoòlegs es basen en la morfologia dentària i en les mesures del crani.
La majoria d'espècies menen una vida preferentment subterrània: fan el niu sota el sòl i deixen a la superfície uns munts de terra semblants als dels talps. Per això reben el nom de talpons. Hi ha espècies solitàries, d'altres que constitueixen grups familiars i unes darreres que viuen en colònies i cap no hiberna. Tots són herbívors i, en general, menjadors d'herba, si bé, a més de plantes verdes, consumeixen arrels, bulbs, tubercles, bolets, llavors i líquens i alguna espècie també captura petits invertebrats.
Els arvicolins (Arvicolinae) són petits rosegadors amb aspecte de rata o ratolí.
Hrabošovití, někdy také hraboši, (Arvicolinae) jsou podčeledí z čeledi myšovití, z řádu hlodavců. Patří sem lumíci, ondatry, pestrušky, hraboši nebo hryzci a slepušky. Jejich blízkými příbuznými jsou křečkovití (Cricetinae). Druhy z této podčeledi se řadí mezi nejrozšířenější hlodavce severní polokoule a patří sem například hraboš polní. Zároveň se také stávají nejčastějším objektem v jídelníčků sov nebo dravců.
Druhy z této čeledi jsou poměrně rozmanité a mají od několika málo centimetrů až k 50 cm, nejedná se tedy o příliš velké hlodavce. Jejich tělo je celé pokryté hustou a krátkou srstí.
Nejcharakterističtějším rysem těchto myšovců jsou moláry, které mají prizmatické hrbolky ve tvaru střídajících se trojúhelníků. Tyto stoličky jsou adaptované pro stravu, kterou se myšovci živí, tedy pro trávy, obilniny, zeleninu... V dospělosti se mnohdy tyto hrbolky zabrousí opotřebováním, někdy mohou dokonce vypadat i celé zuby a v tom případě jim vždy dorostou nové.
Hrabošovití se dobře adaptují na podmínky a dokáží i dlouhou dobu žít pod sněhovou pokrývkou, aniž by museli snižovat tep či tělesnou teplotu. Charakteristické jsou pro ně i extrémní výkyvy v populaci a u většiny druhů platí tzv. čtyřleté cykly, což znamená, že po čtyřech letech jejich populace najednou extrémně vzroste a hned zase extrémně upadá.
Životní styl je u každého rodu jiný, od lumíků a hrabošů, kteří vyhledávají třeba skaliska nebo přírodní prohlubiny, naopak slepušky a některé druhy hrabošů mají tělo vyvinuté pro hrabání nor. Ondatry a hryzci si zase přivykli na stálý život ve vodě.
V tomto článku byl použit překlad textu z článku Arvicolinae na anglické Wikipedii.
Obrázky, zvuky či videa k tématu hrabošovití ve Wikimedia Commons
Hrabošovití, někdy také hraboši, (Arvicolinae) jsou podčeledí z čeledi myšovití, z řádu hlodavců. Patří sem lumíci, ondatry, pestrušky, hraboši nebo hryzci a slepušky. Jejich blízkými příbuznými jsou křečkovití (Cricetinae). Druhy z této podčeledi se řadí mezi nejrozšířenější hlodavce severní polokoule a patří sem například hraboš polní. Zároveň se také stávají nejčastějším objektem v jídelníčků sov nebo dravců.
Die Wühlmäuse (Arvicolinae) stellen eine Unterfamilie der Wühler (Cricetidae) mit über 150 Arten dar. Zu den bekanntesten Arten gehören die Feldmaus, die Rötelmaus, die Bisamratte, die Schermäuse und die Lemminge.
Je nach Gattung sind die tag- und nachtaktiven Wühlmäuse zwischen 7 und 23 Zentimeter lang und wiegen ca. 80–200 g, aber auch bis 2600 g wie die Bisamratte. Der Kopf ist stumpf, die Ohren sind aufgrund der wühlenden Lebensweise meist klein und manchmal fast völlig im Pelz versteckt. Die unterschiedliche Farbe des Fells reicht von braungrau über rotbraun auch gelegentlich bis hin zu schwarz. Der mittellange bis kurze Schwanz ist nur dünn behaart, weshalb seine Ringelung gut zu sehen ist. An den Vorderfüßen haben die Wühlmäuse je nach Art 4 oder 5 Zehen, an den Hinterfüßen immer 5.
Wühlmäuse sind in Europa, Asien und Nordamerika verbreitet. Bevorzugter Lebensraum sind leichte bis mittelschwere Böden, in denen sie ohne Schwierigkeiten ihr Gangsystem anlegen können, wobei Lössböden besonders bevorzugt werden. Während viele Wühlmausgattungen sich Gangsysteme im Boden anlegen, leben manche auf Wiesen oder sogar auf Bäumen (Tannenmäuse). Bei ihrer Wühltätigkeit werfen sie länglich flache Erdhaufen auf, die oft mit Gras oder Wurzeln durchzogen sind. Ihre Hügel werden deshalb auch oft mit denen des Maulwurfes verwechselt. Dessen Erdhaufen sind jedoch rundlicher und größer und werden von ihm auch in regelmäßigen Abständen aufgeworfen, was bei den Wühlmäusen nicht der Fall ist. Auf dem Erdhaufen der Wühlmaus liegt hingegen meist der Stein, den sie beiseite geräumt hat.
Eine Unterscheidung ist auch deshalb dringend notwendig, da Maulwürfe unter Naturschutz stehen und nicht bekämpft werden dürfen. Eine gezielte Bekämpfung mit den geeigneten Mitteln ist nur dann möglich, wenn man den Schädling richtig identifiziert hat. Um festzustellen, ob es sich um einen Maulwurf oder einen Nager handelt, kann man eine Möhre in den Laufgang legen. Wird diese angefressen, handelt es sich mit sehr großer Wahrscheinlichkeit um eine Wühlmaus.
Wühlmäuse können schwere Schäden an Wurzelgemüsen, Stauden, Kartoffeln, Obstbäumen und anderen Nutzpflanzen verursachen. Zur Schadwirkung von Wühlmäusen in der Landwirtschaft am Beispiel einer speziellen Art siehe unter Ostschermaus.
Die Bekämpfung von Wühlmäusen erfolgt mittels Begasungsmitteln, Giftködern oder Mausefallen (siehe auch: 100-Fallennächte). Zudem erweist sich die Förderung der natürlichen Feinde der Wühlmaus – z. B. Hermelin, Mauswiesel und Rotfuchs als hilfreich.[1] Wühlmäuse reagieren besonders empfindlich auf Duftstoffe, weshalb das Anpflanzen von Holunder, Lavendel und auch Wacholder am Gartenzaun eine natürliche Barriere entstehen lässt. Das Vergießen von vergorener Buttermilch ist ebenfalls eine Möglichkeit die Schädlinge zu vertreiben. Das Verwenden von Buttersäure ist verboten.
Alternativ zum Namen Arvicolinae findet man oft auch den Namen Microtinae, der aber als deutlich jüngerer Name ungültig ist. Die Wühlmäuse werden oft in den Rang einer eigenen Familie erhoben. Vor allem in älteren Systematiken findet man diverse Nagetiertaxa, die heute für gewöhnlich als selbständig angesehen werden, als Tribus der Wühlmäuse, z. B. die Neuweltmäuse, Hamster, Blindmulle, Rennmäuse, Mähnenratten und Madagaskar-Ratten. Jüngere DNA-Studien haben die Monophylie der Wühlmäuse bestätigt; den Ergebnissen zufolge sind wahrscheinlich die Hamster die Schwestergruppe der Wühlmäuse.
Die folgende Systematik richtet sich nach McKenna & Bell und zeigt Tribus und Gattungen:
Die Wühlmäuse (Arvicolinae) stellen eine Unterfamilie der Wühler (Cricetidae) mit über 150 Arten dar. Zu den bekanntesten Arten gehören die Feldmaus, die Rötelmaus, die Bisamratte, die Schermäuse und die Lemminge.
Chèng-chṳ̄ (塍鼠) iâ hô̤ lā̤ hiè-chṳ̄, sê siŏh cṳ̄ng lō̤-chṳ̄.
Dala sichqonlari (Microtinae) -xomyaklar oilasining kenja oilasi, baʼzan alohida oila sifatida karaladi. Tanasining uz. 10—12 sm, baʼzi turlari 36 sm gacha. Kurak va oziq tishlari doimo oʻsib turadi. Shim. yarim shardagi barcha qitʼalar va orollarda tarqalgan. Yil davomida faol hayot kechiradi. Koʻpchiligi koloniya boʻlib yashaydi. 43 turi maʼlum. D.s.ga lemminglar, ondapgralar, koʻrsichqonlar, kulrang D.s, suv sichkrnlari va b. kiradi. Asosan oʻsimliklarning yer ustki qismi bilan oziqlanadi, baʼzi turlari oziq gʻamlaydi. Koʻpchilik turlari tulyaremiya, leptospiroz va b. kasalliklar mikroblarining tabiiy tashuvchisi hisoblanadi yoki ekinlarga ziyon keltiradi. Ondatralar va suv sichqonlari muynasi uchun ovlanadi.
Dala sichqonlari (Microtinae) -xomyaklar oilasining kenja oilasi, baʼzan alohida oila sifatida karaladi. Tanasining uz. 10—12 sm, baʼzi turlari 36 sm gacha. Kurak va oziq tishlari doimo oʻsib turadi. Shim. yarim shardagi barcha qitʼalar va orollarda tarqalgan. Yil davomida faol hayot kechiradi. Koʻpchiligi koloniya boʻlib yashaydi. 43 turi maʼlum. D.s.ga lemminglar, ondapgralar, koʻrsichqonlar, kulrang D.s, suv sichkrnlari va b. kiradi. Asosan oʻsimliklarning yer ustki qismi bilan oziqlanadi, baʼzi turlari oziq gʻamlaydi. Koʻpchilik turlari tulyaremiya, leptospiroz va b. kasalliklar mikroblarining tabiiy tashuvchisi hisoblanadi yoki ekinlarga ziyon keltiradi. Ondatralar va suv sichqonlari muynasi uchun ovlanadi.
De wrotmûzen (wittenskiplike namme: Arvicolinae) foarmje in ûnderfamylje fan 'e klasse fan 'e sûchdieren (Mammalia), it skift fan 'e kjifdieren (Rodentia) en de famylje fan 'e wrotmûseftigen (Cricetidae), dêr't û.o. de fjildmûs, de wetterrôt en de muskusrôt ta hearre. Se binne nau besibbe oan 'e oare ûnderfamyljes fan 'e wrotmûseftigen, de hamsters (Cricetinae) en trije groepen dy't mei-inoar beflapt wurde ûnder de oantsjutting mûzen en rotten fan de Nije Wrâld. Sommige saakkundigen wolle de wrotmûzen lykwols ynstee yn 'e famylje mûseftigen (Muridae) pleatst hawwe. De wrotmûzen binne de meast foarkommende groep kjifdieren op it noardlik healrûn. Fossilen út dizze ûnderfamylje binne yn Noard-Amearika en Jeropa sa algemien dat se brûkt wurde foar biostratigrafyske datearring fan archeologyske fynplakken.
De wrotmûzen (wittenskiplike namme: Arvicolinae) foarmje in ûnderfamylje fan 'e klasse fan 'e sûchdieren (Mammalia), it skift fan 'e kjifdieren (Rodentia) en de famylje fan 'e wrotmûseftigen (Cricetidae), dêr't û.o. de fjildmûs, de wetterrôt en de muskusrôt ta hearre. Se binne nau besibbe oan 'e oare ûnderfamyljes fan 'e wrotmûseftigen, de hamsters (Cricetinae) en trije groepen dy't mei-inoar beflapt wurde ûnder de oantsjutting mûzen en rotten fan de Nije Wrâld. Sommige saakkundigen wolle de wrotmûzen lykwols ynstee yn 'e famylje mûseftigen (Muridae) pleatst hawwe. De wrotmûzen binne de meast foarkommende groep kjifdieren op it noardlik healrûn. Fossilen út dizze ûnderfamylje binne yn Noard-Amearika en Jeropa sa algemien dat se brûkt wurde foar biostratigrafyske datearring fan archeologyske fynplakken.
D'Wullmais sinn eng Ënnerfamill aus der Uerdnung vun de Knabberdéieren. Et gëtt iwwer 150 Aarten, dovu sinn déi bekanntst d'Bisamrat an d'Feldmaus.
D'Wullmais sinn eng Ënnerfamill aus der Uerdnung vun de Knabberdéieren. Et gëtt iwwer 150 Aarten, dovu sinn déi bekanntst d'Bisamrat an d'Feldmaus.
Момолойлор (Microtinae, syn. Arvicolinae) — кемирүүчүлөрдүн аламандар тукумундагы тукумчасы. Денесинин орт. уз. 10—12 см, кээде 36 смге жетет.
Жону көгүш же күрөңүрөөк. Көбүнүн азуу тиштери дайыма өсүп турат. Момолойлордун 40тан ашуун уруусу бар, анын жарымынан көбү тукум курут болгон. Момолойлор кургакчылык жана азык көп жылы өтө көбөйөт. Ачык ландшафттуу жерлер Момолойлор түрлөрүнө бай келет. Чээнге кирбейт. Азыгынын көбү өсүмдүк; кээси кышка азык камдайт. Көбү — айыл чарба өсүмдүктөрүнүн зыянкечи жана айрым жугуштуу оору козгогучтарды алып жүрүүчүлөр. Кээ биринин (ондатра ж. б.) териси баалуу.
Момолойлор (Microtinae, syn. Arvicolinae) — кемирүүчүлөрдүн аламандар тукумундагы тукумчасы. Денесинин орт. уз. 10—12 см, кээде 36 смге жетет.
Жону көгүш же күрөңүрөөк. Көбүнүн азуу тиштери дайыма өсүп турат. Момолойлордун 40тан ашуун уруусу бар, анын жарымынан көбү тукум курут болгон. Момолойлор кургакчылык жана азык көп жылы өтө көбөйөт. Ачык ландшафттуу жерлер Момолойлор түрлөрүнө бай келет. Чээнге кирбейт. Азыгынын көбү өсүмдүк; кээси кышка азык камдайт. Көбү — айыл чарба өсүмдүктөрүнүн зыянкечи жана айрым жугуштуу оору козгогучтарды алып жүрүүчүлөр. Кээ биринин (ондатра ж. б.) териси баалуу.
Nounaz dwg cungj doenghduz ndeu.
The Arvicolinae are a subfamily of rodents that includes the voles, lemmings, and muskrats. They are most closely related to the other subfamilies in the Cricetidae (comprising the hamsters and New World rats and mice[1]). Some authorities place the subfamily Arvicolinae in the family Muridae along with all other members of the superfamily Muroidea.[2] Some refer to the subfamily as the Microtinae (yielding the adjective "microtine")[3] or rank the taxon as a full family, the Arvicolidae.[4]
The Arvicolinae are the most populous group of Rodentia in the Northern Hemisphere. They often are found in fossil occlusions of bones cached by past predators such as owls and other birds of prey. Fossils of this group are often used for biostratigraphic dating of paleontological and archeological sites in North America and Europe.[5]
The most convenient distinguishing feature of the Arvicolinae is the nature of their molar teeth, which have prismatic cusps in the shape of alternating triangles. These molars are an adaptation to a herbivorous diet in which the major food plants include a large proportion of abrasive materials such as phytoliths; the teeth get worn down by abrasion throughout the adult life of the animal and they grow continuously in compensation.[6]
Arvicolinae are Holarctic in distribution and represent one of only a few major muroid radiations to reach the New World via Beringia. (The others are the three subfamilies of New World rats and mice.) Arvicolines do very well in the subnival zone beneath the winter snowpack, and persist throughout winter without needing to hibernate. They are also characterized by extreme fluctuations in population numbers.
Most arvicolines are small, furry, short-tailed voles or lemmings, but some, such as Ellobius and Hyperacrius, are well adapted to a fossorial lifestyle. Others, such as Ondatra, Neofiber, and Arvicola, have evolved larger body sizes and are associated with an aquatic lifestyle.
The phylogeny of the Arvicolinae has been studied using morphological and molecular characters. Markers for the molecular phylogeny of arvicolines included the mitochondrial DNA cytochrome b (cyb) gene [7] and the exon 10 of the growth hormone receptor (ghr) nuclear gene.[8] The comparison of the cyb and ghr phylogenetic results seems to indicate nuclear genes are useful for resolving relationships of recently evolved animals. As compared to mitochondrial genes, nuclear genes display several informative sites in third codon positions that evolve rapidly enough to accumulate synapomorphies, but slow enough to avoid evolutionary noise. Of note, mitochondrial pseudogenes translocated within the nuclear genome complicate the assessment of the mitochondrial DNA orthology, but they can also be used as phylogenetic markers.[9] Sequencing complete mitochondrial genomes of voles [10] may help to distinguish between authentic genes and pseudogenes.
The complementary phylogenetic analysis of morphological and molecular characters [8][11] suggests:
Some authorities have placed the zokors within the Arvicolinae, but they have been shown to be unrelated.
A 2021 study found Lemmini to be the most basal group of Arvicolinae. The study also found Arvicola to actually fall outside the tribe Arvicolini, and to be sister to the tribe Lagurini.[12]
Subfamily Arvicolinae - voles, lemmings, muskrats
The subfamily Arvicolinae contains eleven tribes, eight of which are classified as voles, two as lemmings, and one as muskrats.[13] Recent changes to the subfamily include disbanding genus Myodes in favor of genera Clethrionomys and Craseomys (and disbanding Myodini in favor of Clethrionomyini), moving most of the genera from Arvicolini to Microtini, and renaming Phenacomyini as Pliophenacomyini.[13]
The Arvicolinae are a subfamily of rodents that includes the voles, lemmings, and muskrats. They are most closely related to the other subfamilies in the Cricetidae (comprising the hamsters and New World rats and mice). Some authorities place the subfamily Arvicolinae in the family Muridae along with all other members of the superfamily Muroidea. Some refer to the subfamily as the Microtinae (yielding the adjective "microtine") or rank the taxon as a full family, the Arvicolidae.
The Arvicolinae are the most populous group of Rodentia in the Northern Hemisphere. They often are found in fossil occlusions of bones cached by past predators such as owls and other birds of prey. Fossils of this group are often used for biostratigraphic dating of paleontological and archeological sites in North America and Europe.
La Arvikolenoj (Arvicolinae) estas subfamilio de la kricetedoj (Cricetidae) kun pli ol 150 specioj. Al la plej konataj specioj apartenas la Mikroto (Microtus arvalis), populare nomata "kampara muso", la miodo (Myodes glareolus), ankaŭ nomata "arbara arvikolo", la ondatro (Ondatra zibethicus), populare ankaŭ nomata "moskorato", la arvikolo (Arvicola) kaj la lemoj (Lemmini, singularo: Lemmus), populare nomataj "lemingoj".
Molaroj estas hipsodontaj aŭ hipselondontaj. Tio estas verŝajne adaptado por manĝi verajn herbojn.
La Arvikolenoj (Arvicolinae) estas subfamilio de la kricetedoj (Cricetidae) kun pli ol 150 specioj. Al la plej konataj specioj apartenas la Mikroto (Microtus arvalis), populare nomata "kampara muso", la miodo (Myodes glareolus), ankaŭ nomata "arbara arvikolo", la ondatro (Ondatra zibethicus), populare ankaŭ nomata "moskorato", la arvikolo (Arvicola) kaj la lemoj (Lemmini, singularo: Lemmus), populare nomataj "lemingoj".
Los arvicolinos (Arvicolinae) son una subfamilia de roedores integrada en la familia Cricetidae (cricétidos), e incluye campañoles, topillos, ratas de agua, lemmings y ratas almizcleras. Sus parientes más próximos son los miembros del resto de subfamilias que componen la familia: Cricetinae (hámsteres), Neotominae, Sigmodontinae y Tylomyinae. Es frecuente encontrar este grupo clasificado con el rango taxonómico de familia con los nombres Arvicolidae o Microtidae.
La característica más sencilla para identificar un arvicolino es por sus molares, que presentan varios prismas triangulares alternantes (coloquialmente llamados «árboles de Navidad»). Estos molares de corona muy elevada (hipsodontos) son de crecimiento continuo, muy bien adaptados a la dieta herbívora, contrarrestando su continuo desgaste.
Los arvicolinos tienen una distribución holártica y, junto a los Tylomyinae, son los únicos muroideos que se expandieron por América a través del puente de Beringia. Los arvicolinos medran en la zona subnival, por debajo de la capa de nieve invernal, sin necesidad de hibernar. Se caracterizan también por grandes fluctuaciones en el tamaño de sus poblaciones.
La mayoría de los arvicolinos son pequeños, peludos, de cola corta, como los topillos o lemmings. Algunos, como Ellobius e Hyperacrius, son cavadores y están bien adaptados a la vida subterránea. Otros, como Ondatra, Neofiber y Arvicola, han desarrollado un mayor tamaño corporal, asociado con un estilo de vida acuático.
Los representantes actuales de la subfamilia Arvicolinae se agrupan en 7 tribus, 26 géneros y 143 especies.
Un campañol es un pequeño roedor, también conocido como rata de campo o ratón de campo, el término «campagnol» se empleó por primera vez por Buffon en su Histoire naturelle, adaptándolo del italiano campagnoli.[1] En España a veces se les llama topillos, y en otros lugares se les llama cuis, por su similitud con este último animal.
Los campañoles son de morfología similar al ratón, pero tienen un cuerpo más robusto y una cola peluda y más corta. La cabeza es ligeramente más redonda, los ojos y orejas más pequeños. También se diferencian en la morfología de sus dientes molares.
Hay aproximadamente 155 especies de campañoles. En Norteamérica las especies de este grupo forman la subfamilia Arvicolinae junto con los lemmings y la rata almizclera.
En España se denomina a veces topillo a los campañoles, por analogía con los topos. El término no viene recogido en el Diccionario de la Real Academia.
Se trata de roedores de pequeño tamaño que excavan galerías subterráneas. Pertenecen a los géneros Microtus, Myodes (también conocido como Clethrionomys) y Chionomys, todos ellos encuadrados en el mismo suborden de los miomorfos, y en la misma subfamilia que las ratas de agua (Arvicolinae).
Las especies que han recibido habitual u ocasionalmente el nombre de «topillos» son:
Para más información, véase el artículo dedicado a cada especie.
Los arvicolinos (Arvicolinae) son una subfamilia de roedores integrada en la familia Cricetidae (cricétidos), e incluye campañoles, topillos, ratas de agua, lemmings y ratas almizcleras. Sus parientes más próximos son los miembros del resto de subfamilias que componen la familia: Cricetinae (hámsteres), Neotominae, Sigmodontinae y Tylomyinae. Es frecuente encontrar este grupo clasificado con el rango taxonómico de familia con los nombres Arvicolidae o Microtidae.
Arvicolinae karraskari azpifamilia bat da, Cricetidae familiaren barruan sailkatuak. Bere barruan hainbat animalia talde informal daude, adibidez lursaguak, arratoi musketaduna eta lemmingak. Bere ahaiderik gertuenak familia osatzen duten beste azpifamiliak dira: Cricetinae (hamsterrak), Neotominae, Sigmodontinae eta Tylomyinae. Askotan familia propioarekin agertzen dira sailkapenetan, Arvicolidae edo Microtidae gisa.
Ezaugarririk errazena, eta identifikatzeko balio duena, haginen forma da. Hainbat hiruki formako prisma dituzte, bata bestearen jarraian. Hipsodontoak dira, eta beti hazten zaizkie, belarrak jateak sortzen duen higadura dela eta.
Arvicolinae karraskari azpifamilia bat da, Cricetidae familiaren barruan sailkatuak. Bere barruan hainbat animalia talde informal daude, adibidez lursaguak, arratoi musketaduna eta lemmingak. Bere ahaiderik gertuenak familia osatzen duten beste azpifamiliak dira: Cricetinae (hamsterrak), Neotominae, Sigmodontinae eta Tylomyinae. Askotan familia propioarekin agertzen dira sailkapenetan, Arvicolidae edo Microtidae gisa.
Myyrät, joskus myös varsinaiset myyrät, (Arvicolinae) on jyrsijöihin kuuluva alaheimo. Se luokitellaan välillä Muridae- ja välillä Cricetidae-heimoon. Mammal Species of the World -teos (2005) luokittelee sen Cricetidae-heimoon kuuluvaksi[2]. Myyrien alaheimoon kuuluu suuri määrä lajeja, myös piisami ja sopulit.
Suomessa elää 11 myyrälajia: tunturisopuli, metsäsopuli, punamyyrä, harmaakuvemyyrä, metsämyyrä, vesimyyrä, piisami, idänkenttämyyrä, kenttämyyrä, peltomyyrä ja lapinmyyrä.[4]
Myyrät, joskus myös varsinaiset myyrät, (Arvicolinae) on jyrsijöihin kuuluva alaheimo. Se luokitellaan välillä Muridae- ja välillä Cricetidae-heimoon. Mammal Species of the World -teos (2005) luokittelee sen Cricetidae-heimoon kuuluvaksi. Myyrien alaheimoon kuuluu suuri määrä lajeja, myös piisami ja sopulit.
Suomessa elää 11 myyrälajia: tunturisopuli, metsäsopuli, punamyyrä, harmaakuvemyyrä, metsämyyrä, vesimyyrä, piisami, idänkenttämyyrä, kenttämyyrä, peltomyyrä ja lapinmyyrä.
Arvicolinés
La sous-famille des arvicolinés (Arvicolinae) a été créée par John Edward Gray (1800-1875) en 1821. La classification au sein de cette sous-famille est encore discutée.
Les espèces de cette sous-famille sont principalement connues comme campagnols ou lemmings, mais certaines sont appelées autrement, par exemple le rat musqué.
Liste alphabétique des noms vernaculaires attestés en français[réf. nécessaire]. Les classifications évoluant encore, certains noms scientifiques ont peut-être un autre synonyme valide.
- notamment Microtus arvalis
— notamment Lemmus lemmus
La classification des arvicolinés est encore discutée et diffère selon les bases consultées.
De nouveaux genres ont été créés par rapport à la classification de ITIS datant de 2004. Ainsi, selon MSW[1] il faut rajouter les genres Caryomys, Myodes, Neodon et Phaiomys dans cette sous-famille et rassembler les genres Clethrionomys et Phaulomys dans le genre Myodes. MSW distingue aussi, en plus, de nombreux sous-genres.
Selon Mammal Species of the World (version 3, 2005) (12 mars 2016)[2] :
Selon NCBI (12 mars 2016)[3] :
Selon ITIS (7 septembre 2015)[4] :
Arvicolinés
La sous-famille des arvicolinés (Arvicolinae) a été créée par John Edward Gray (1800-1875) en 1821. La classification au sein de cette sous-famille est encore discutée.
Les espèces de cette sous-famille sont principalement connues comme campagnols ou lemmings, mais certaines sont appelées autrement, par exemple le rat musqué.
A dos arvicolinos (Arvicolinae) é unha subfamilia de mamíferos da orde dos roedores, suborde dos miomorfos, superfamilia dos muroideos e familia dos cricétidos.[1]
Os representantes actuais da subfamilia agrúpanse en 7 tribos con 26 xéneros e 143 especies.
A subfamilia comprende as trilladeiras pataqueiras, os lemmings e os ratos do almiscre. As súas especies están estreitamente relacionadas coas doutras subfamilias dos cricétidos (as que comprenden os hámsters e as ratas e os ratos do Novo Mundo).[2]
Algúns autores refíerense á subfamilia como os microtinos (Microtinae), ou clasifican o taxon como unha familia plena, a dos arvicólidos (Arvicolidae).[3]
O arvicolinos son o grupo más numeroso dos rodores do hemisferio norte. Moitas veces se encontran fósiles de ósos acumulados por depredadores do pasado, como bufos e outras aves de rapina. Os fósiles deste grupo a miúdo úsanse para a datación bioestratigráfica de sitios arqueolóxicos en América do Norte e Europa.[4]
A característica máis sinxela para identificarmos un arvicolino é polos seus dentes molares, que tienen cúspides prismáticas en forma de triángulos alternos. Estes molares son de coroa moi elevada (hipsodontes) e de crecemento continuo, moi ben adaptados á dieta herbívora, xa que as principais plantas das que se alimentan conteñen importantes cantidades de substancias abrasivas , como os fitólitos; os dentes desgástanse pola abrasión durante a vida adulta do animal, e crecen continuamente contrarrestando así o seu continuo desgaste.[5]
Os arvicolinos teñen unha distribución holoártica e, xunto aos tilomiinos (Tylomyinae), son os únicos muroideos que se expandiron por América a través da ponte de Berinxia.
Estes animais poden viviren na zona subnival, por debaixo da capa de neve invernal, sen necesidade de hibernaren. Outra característica destes animais son as grandes fluctuacións do tamaño das súas poboacións.
Os máis dos arvicolinos son pequenos, peludos, de cola curta, como as trilladeiras ou os lemmings.
Algúns, como as especies dos xéneros Ellobius e Hyperacrius, son escavadores e están ben adaptados á vida subterránea. Outros, como os dos xéneros Ondatra, Neofiber e Arvicola, desenvolveron un maior tamaño corporal, asociado cun estilo de vida acuático.
Os arvicolinos teñen unha distribución holoártica e, xunto aos tilomiinos (Tylomyinae), son os únicos muroideos que se expandiron por América a través da ponte de Berinxia. Encóntranse en toda América do Norte desde Guatemala até o norte, en toda Eurasia, en Xapón, en Taiwán, no suroeste da China, no norte da India, no Oriente Medio, incluíndo Asia Menor, e en África (Libia).[6]
A subfamilia foi descrita en 1821 polo naturalista inglés John Edward Gray,[1] nun traballo publicado en Lond. Med. Repos. 15: 303.[7]
O nome científico Arvicolinae está formado sobre a raíz do nome do seu xénero tipo, Arvicola, coa adición do sufixo do latín científico -inae, propio dos nomes das subfamilias de animais.
Ademais de polo nome actualmente válido, a subfamilia xcoñeceuse tamén polos sinónimos:[7]
Subfamilia arvicolinos (Arvicolinae) Gray, 1821
Coñécense tamén dúas tribos fósiles: a dos dicrostoniquinos (Dicrostonychini), cun único xénero, Predicrostonyx † e unha única especie Predicrostonyx hopkinsi †, e a dos cletrionomiinos (Clethrionomyini), cos xéneros Altaiomys †, Mimomys †, Pitymimomys †, Borsodia †, Allophaiomys † e Prolagurus †.
Na subfamilia dos arvicolinos, a Unión Internacional para a Conservación da Natureza e dos Recursos Naturais (UICN) cualificou, en 2004, a 23 especies como de risco pouco preocupante (LC), unha especie como case amenazada (NT), Myopus schisticolor, 4 especies vulnerábeis (VU), Alticola montosa, Microtus mexicanus, Microtus kikuchii e Myodes andersoni, 2 especies en perigo de extinción (RN), Ellobius alaicus e Microtus transcaspicus, 3 especies en perigro crítico (CR), Dicrostonyx vinogradovi, Microtus evoronensis e Microtus mule, e 7 especies das que se carece de datos suficientes para cualificar o seu status. Por outra parte, moitos arvicolinos tenñen áreas de distribución restrinxidoas, o que as fai vulnerábeis á peida de hábitat.[8]
A dos arvicolinos (Arvicolinae) é unha subfamilia de mamíferos da orde dos roedores, suborde dos miomorfos, superfamilia dos muroideos e familia dos cricétidos.
Os representantes actuais da subfamilia agrúpanse en 7 tribos con 26 xéneros e 143 especies.
A subfamilia comprende as trilladeiras pataqueiras, os lemmings e os ratos do almiscre. As súas especies están estreitamente relacionadas coas doutras subfamilias dos cricétidos (as que comprenden os hámsters e as ratas e os ratos do Novo Mundo).
Algúns autores refíerense á subfamilia como os microtinos (Microtinae), ou clasifican o taxon como unha familia plena, a dos arvicólidos (Arvicolidae).
O arvicolinos son o grupo más numeroso dos rodores do hemisferio norte. Moitas veces se encontran fósiles de ósos acumulados por depredadores do pasado, como bufos e outras aves de rapina. Os fósiles deste grupo a miúdo úsanse para a datación bioestratigráfica de sitios arqueolóxicos en América do Norte e Europa.
Gli Arvicolini (Arvicolinae Gray, 1821) sono una sottofamiglia di roditori della famiglia dei Cricetidi alla quale appartengono le arvicole, i lemming e il topo muschiato.
Sono roditori di dimensioni che variano da alcune piccole arvicole rossastre del genere Eothenomys con una lunghezza della testa e del corpo fino a 92 mm fino al topo muschiato, lungo fino a 40 cm e pesante circa 2,4 kg.
Il cranio è robusto, dorsalmente arrotondato, privo di creste sopra-orbitali e presenta un rostro breve e largo, le arcate zigomatiche robuste, le bolle timpaniche normalmente non ingrandite e la porzione posteriore appiattita. Le orbite sono situate più in avanti rispetto agli altri roditori. La mandibola presenta il processo coronoide elevato. Gli incisivi superiori sono corti e fortemente ricurvi, il colore varia dal giallastro al verdastro nei lemming, i molari presentano un caratteristico aspetto prismatico, con una superficie occlusiva appiattita e diverse rientranze più o meno profonde, il terzo non è mai ridotto nelle dimensioni. Nella maggior parte delle specie sono a crescita continua.
Nella maggior parte delle specie il corpo è modificato per l'attività parzialmente fossoria, con il corpo compatto provvisto di un collo accorciato, la testa grande con orecchie ed occhi ridotti, gli arti brevi, le zampe anteriori ingrandite, con le dita munite di artigli ben sviluppati e i piedi larghi. Alcune forme con stile di vita acquatico hanno la pelliccia densa, la coda e i piedi lunghi, talvolta frangiati oppure parzialmente palmati. Il colore della pelliccia è principalmente uniforme e solo in alcune specie, particolarmente alcuni lemming, sono presenti delle colorazioni vistose o delle strisce dorsali. La maggior parte va incontro ad una muta stagionale in primavera ed autunno e in alcuni casi quella invernale è completamente bianca. Il terzo dito delle zampe è solitamente il più lungo, il primo è sempre il più corto. Gli artigli hanno aspetto e dimensioni notevolmente vari e possono essere robusti oppure corti ed affilati, sono presenti sempre fino a sei cuscinetti plantari.
La sottofamiglia è suddivisa in 9 tribù e 28 generi:
Gli Arvicolini (Arvicolinae Gray, 1821) sono una sottofamiglia di roditori della famiglia dei Cricetidi alla quale appartengono le arvicole, i lemming e il topo muschiato.
Woelmuizen (Arvicolinae of soms Microtinae) zijn een onderfamilie van de Cricetidae (hamsters, woelmuizen en muizen en ratten van de Nieuwe Wereld) die voorkomt op het noordelijk halfrond, in het Palearctisch en Nearctisch gebied, in Amerika zuidelijk tot Guatemala, in Azië tot Noord-Myanmar. De onderfamilie kent 144 levende soorten, waarvan er zo'n 25 in Europa voorkomen.
De dieren hebben een korte, behaarde staart en korte poten. De achterpoten hebben vijf tenen en de voorpoten hebben vier of vijf tenen. De vijfde teen aan de achterpoten kan soms weinig ontwikkeld zijn. De snuit is stomp. Woelmuizen houden geen winterslaap, in tegenstelling tot bijvoorbeeld slaapmuizen en hamsters.
Kenmerkend voor elke soort zijn de ingewikkelde patronen van tandbeen en glazuur op de kiezen, een aanpassing aan taai voedsel als grassen.[1]
Een andere bijzonderheid van sommige soorten woelmuizen is het sterk wisselende aantal waarin een bepaalde soort, zoals de veldmuis, in een gebied kan voorkomen. Het ene moment vormen ze een ware ratten- of muizenplaag en het andere moment is hun aantal zeer beperkt. Soms trekken de dieren weg in de herfst, bijvoorbeeld de muskusrat en lemming.
In Nederland komen zeven soorten woelmuizen voor, waarvan twee soorten zeldzaam zijn:
De onderfamilie omvat de volgende geslachten:
De bekendste soorten zijn:
Woelmuizen (Arvicolinae of soms Microtinae) zijn een onderfamilie van de Cricetidae (hamsters, woelmuizen en muizen en ratten van de Nieuwe Wereld) die voorkomt op het noordelijk halfrond, in het Palearctisch en Nearctisch gebied, in Amerika zuidelijk tot Guatemala, in Azië tot Noord-Myanmar. De onderfamilie kent 144 levende soorten, waarvan er zo'n 25 in Europa voorkomen.
Multimedia w Wikimedia Commons Karczowniki[2], nornikowate[3] (Arvicolinae) – podrodzina gryzoni z rodziny chomikowatych, wydzielana czasami jako odrębna rodzina Arvicolidae lub Microtidae. Obejmuje około 200 gatunków. W Polsce żyje 9 z nich.
Żyją w norach, w których gromadzą zapasy pożywienia. Zamieszkują umiarkowaną i chłodną strefę Europy, Azji, Indochin i Ameryki Płn. Jeden gatunek zamieszkuje północną Afrykę.
Karczowniki to gryzonie o niewielkich rozmiarach, krępej budowie ciała, dużej głowie, krótkim ogonie, małych oczach i uszach. Zęby trzonowe rosną przez całe życie. Samice kilka razy w roku rodzą młode, które po upływie kilku tygodni osiągają dojrzałość rozrodczą. Nie zapadają w sen zimowy. Żyją pojedynczo, w grupach rodzinnych lub koloniach. Roślinożerne, pożywienie norników stanowi w głównej mierze pokarm roślinny: korzenie, kłącza, trawy, zioła, nasiona, warzywa uprawne, owoce. Niektóre gatunki zjadają również bezkręgowce. W latach gdy pojawiają się masowo – średnio co 4 lata – niektóre gatunki stają się poważnymi szkodnikami upraw roślinnych.
Do karczowników należą między innymi następujące rodzaje[4][2]:
Podział na plemiona takie jak Arvicolini, Ondatrini i Pliomyini został uznany za zbędny[4]. Przodkami nornikowatych były żyjące w pliocenie gryzonie z rodzaju Baranomys[4].
Karczowniki, nornikowate (Arvicolinae) – podrodzina gryzoni z rodziny chomikowatych, wydzielana czasami jako odrębna rodzina Arvicolidae lub Microtidae. Obejmuje około 200 gatunków. W Polsce żyje 9 z nich.
Arvicolinae é uma subfamília representado pelos campanhois (ou arvicolinos), lemingues e ratos-almiscaradeiros (almiscarados), que compreende 26 gêneros e 123 espécies.
A subfamília Arvicolinae compreende 24 gêneros distribuídos em 10 tribos, segundo Musser e Carleton (2005). O número de gêneros e o arranjo em tribos varia conforme o autor, Simpson (1945) reconheceu 21 gêneros em 3 tribos; e McKenna e Bell (1997) 24 gêneros em 8 tribos. Os números acima equivalem apenas aos gêneros viventes.
Arvicolinae é uma subfamília representado pelos campanhois (ou arvicolinos), lemingues e ratos-almiscaradeiros (almiscarados), que compreende 26 gêneros e 123 espécies.
Arvicolinele (Arvicolinae) cu denumiri mai vechi arvicolide (Arvicolidae), microtide (Microtidae), microtine (Microtinae) este o subfamilie de rozătoare răspândite în Eurasia și America de Nord, din care face parte șoarecele de câmp (Microtus arvalis), șobolanul de apă (Arvicola amphibius), șoarecele scurmător (Myodes glareolus), șoarecele subpământean (Microtus subterraneus), șoarecele de zăpadă (Chionomys nivalis), șoarecele de pământ (Microtus agrestis), șoarecele sudic de câmp (Microtus levis), bizamul (Ondatra zibethicus), lemingul (Lemmus lemmus) etc. Sunt rozătoare mai ales scurmătoare, unele adaptate și la viața acvatică, a căror talie variază, în general, între cea a unui șobolan și cea a unui șoarece, dar există și forme mai mari, ca bizamul. Coada lor este turtită lateral și mai scurtă decât trunchiul cu capul împreună. Măselele celor mai multe specii au creștere continuă, sunt brăzdate pe fețele lor labială și linguală și au o suprafață de masticație cu desene caracteristice.
Majoritatea arvicolinelor sunt extrem de similare ca mărime generală, înfățișare, structură și formă a corpului.
Ele sunt rozătoare mici a căror talie (cap + trunchi) variază în lungime de la 7,5 la 62 cm, iar în greutate de la 11 la 1820 g. Talia lor variază, în general, între cea a unui șobolan și cea a unui șoarece, dar există și forme mai mari, ca bizamul.
Au corpul cilindric, bondoc; coada și picioarele scurte, care sunt în general sub 50% din lungimea cap + trunchi; ochii și urechile de obicei mici și adesea ascunși în blană, capul mare și rotunjit. Coada relativ scurtă (mai scurtă decât trunchiul cu capul împreună) este acoperită cu mici solzi și peri scurți, rari și aspri. În jurul ochilor și pe bot au peri senzitivi numeroși și uneori foarte lungi. Pungile bucale absente
Blana este groasă, cu peri deși, subțiri și moi, de culoare brună, cenușiu-roșcată sau negricioasă pe spate și mai deschisă ventral. Cele mai multe specii au o culoare brună, mai deschisă ventral.
Șoarecii de munte (Alticola) sunt cenușii, galben-deschiși sau de culoare crem cu o blană lungă catifelată.
Șobolanii de apă (Arvicola) și bizamul de Florida (Neofiber alleni) au o înfățișare similară cu majoritatea arvicolinelor, dar sunt considerabil mai mari decât celelalte specii, având o greutate de până la 450 g.
Cele trei specii de șoareci de copac (Arborimus) sunt adaptate la o viață arboricolă și în consecință au cozi mult mai lungi decât la alte specii de arvicoline, de până la 70-80% din lungimea capului + trunchiului.
Șoarecii prometeu (Prometheomys) și șobolanii-cârtiță (Ellobius) sunt cele mai aberante specii de arvicoline și, spre deosebire de alte specii, sunt foarte adaptate la un stil de viață fosorial (= scurmător, care scurmă pământul). Ei au un corp cilindric cu o coadă foarte scurtă și incisivi orientați înainte, iar prin morfologia lor externă sunt asemănători superficial șobolanii-cârtiță africani din familia Bathyergidae.
Lemingii sunt în general asemănători cu alte arvicoline, dar cele mai multe specii sunt mai îndesate, mai corpolente și robuste și au cozi mai scurte. Lemingii adevărați (Lemmus) au un colorit extrem de pestriț cu amestecuri de galben-deschis, cenușiu, alb și brun, în timp ce lemingii gulerați (Dicrostonyx) au o blană de iarnă pur albă și dezvoltă, de asemenea, gheare mari pe al treilea și al patrulea deget de pe picioarele din față în timpul iernii, care este un fenomen unic printre rozătoare.
Bizamul (Ondatra zibethicus) este cea mai mare specie de arvicoline. Ei au o greutate de până la 1820 g. Deși sunt asemănători superficial cu alte arvicoline, ei sunt adaptați la o viață acvatică, având o coadă mult mai lungă, care este turtită latero-lateral, folosită drept cârmă. La membrele posterioare ei au degetele parțial unite printr-o membrană înotătoare, mărginită de peri aspri, pentru a ajuta la înot.
Arvicolinele sunt larg răspândite în regiunea holarctică, fiind găsite pe întreg teritoriul al zonei temperate din America de Nord, Europa și Asia.
Lemingii se întâlnesc la latitudini nordice extreme până la Cercul Polar, iar câteva specii de șoareci arvicolini sunt endemice în munți. Bizamul este nativ în America de Nord și a fost introdus pe scară largă în Europa și în unele regiuni din America de Sud.
Arvicolinele ocupă o gamă largă de habitate. De obicei, trăiesc în zonele cu pajiști deschise și sunt extrem de numeroase în preriile americane și stepele eurasiatice.
Unele specii, cum ar fi șoarecii de pădure (Clethrionomys) sau șoarecii de copac (Arborimus) trăiesc în număr mare în tufărișuri și păduri, inclusiv în pădurile boreale nordice. Câteva specii sunt endemice pentru regiunile montane, iar șoarecii de munte (Alticola) se întâlnesc până la 6000 m deasupra nivelului mării în Himalaya.
Șobolanii de apă (Arvicola) și bizamul (Ondatra zibethicus) trăiesc în habitate acvatice dulcicole: în râuri și lacuri cu apă stătătoare. Șobolanii de apă se întâlnesc chiar și în lagune estuariene salmastre și mlaștinile costale. Lemingii trăiesc la latitudini nordice extreme, întâlnindu-se în taiga și tundră.
Arvicolinele din Europa (incluzând și speciile din România) trăiesc în zonele împădurite și pe terenurile cultivate sau cu plante spontane, de la nivelul mării până în pajiștile alpine și din zonele de stepă, până în cele de tundră.
Cele mai multe specii de arvicoline sunt erbivore înalt specializate. Multe se hrănesc cu frunziș, consumând cantități mari de frunze pentru a-și satisface necesitățile lor energetice. Șoarecii de câmp (Microtus) care se hrănesc cu frunzișul bogat în celuloză al ierburilor poate mânca zilnic o cantitate de frunze egală cu greutatea corpului lor. Ciclurile lor de activitate constau adesea dintr-un ciclu constant de hrănire pentru a-și umple stomacul, urmat de mai multe ore de odihnă și digestie înainte de începerea unui nou ciclu de alimentare.
Unele specii sunt polifage: șoarecii scurmători de pădure (Myodes) se hrănesc cu diferite frunze, semințe și insecte, iar în hrana șoarecilor de câmp (Microtus arvalis) au fost identificate circa 400 specii de plante.
Șoarecii de munte (Dinaromys) și șoarecii de zăpadă (Chionomys) fac rezerve de hrană mari din frunze uscate și tulpini. Acestea sunt tăiate și lăsate să se usuce înainte de a fi transportate în culcușuri sau în crăpăturile din stâncării pentru a asigura hrană în lunile de iarnă, când frunzele proaspete sunt rare.
Lemingii se hrănesc în mare măsură cu mușchi și licheni, mai ales lemingii de pădure (Myopus schisticolor), care sunt aproape în întregime dependenți de una sau două specii de mușchi. Ei se hrănesc în timpul iernii mai ales sub stratul de zăpadă.
Șoarecii de copac (Arborimus) sunt arboricoli înalt specializați și consumă cantități mari de ace de pin, cu care ei își construiesc, de asemenea, cuiburile lor arboricole.
Șoarecii scurmători (Myodes) consumă diverși bulbi și tuberculi subterani și rod scoarța lăstarilor, iar în unele părți ale arealului lor, ei sunt foarte numeroși făcând pagube prin culturile rădăcinoase.
Bizamul este un mare consumator de plante acvatice, dar și carnivor hrănindu-se cu cantități substanțiale de crustacee acvatice, moluste bivalve și vertebrate mici.
Arvicolinele au o importanță mare în natură.
Unele specii sunt dăunătoare importante a culturilor agricole, în special speciile cu fluctuații ciclice de arvicoline când densitățile lor devin foarte mari în timpul maximurilor populaționale. Acestea sunt dăunători a culturilor arabile, precum și a pădurilor și livezilor prin îndepărtarea cojii de la bazele copacilor sau prin distrugerea rădăcinilor. Speciile scurmătoare provoacă, de asemenea, pagube importante culturilor rădăcinoase. Ele pot afecta în mod semnificativ densitățile populațiilor animalelor erbivore prin concurență directă pentru hrană și prin deteriorarea pășunilor.
Unele specii sunt rezervoare sălbatice importante de boli zoonotice ale animalelor de fermă sau sălbatice, ca ciuma și tularemia.
Bizamul este o specie cu blană foarte prețuită, intens vânat pentru blana sa, dar, de asemenea, ținut și crescut în ferme, ceea ce a dus la evadarea sau eliberarea lui și extinderea speciei în Europa, Asia și America de Sud. Câteva alte specii, cum ar fi șobolanul-cârtiță (Ellobius), șobolanul de apă (Arvicola), și lemingul gulerat (Dicrostonyx) sunt, de asemenea, vânate pe plan local pentru blana lor.
Lemingii sunt specii importante în miturile și legendele unor popoare indigene din latitudinile nordice.
Subfamilia conține 28 genuri și 151 specii repartizate în 10 triburi: [1]
În România au fost identificate 9 specii: [2] [3] [4]
Arvicolinele (Arvicolinae) cu denumiri mai vechi arvicolide (Arvicolidae), microtide (Microtidae), microtine (Microtinae) este o subfamilie de rozătoare răspândite în Eurasia și America de Nord, din care face parte șoarecele de câmp (Microtus arvalis), șobolanul de apă (Arvicola amphibius), șoarecele scurmător (Myodes glareolus), șoarecele subpământean (Microtus subterraneus), șoarecele de zăpadă (Chionomys nivalis), șoarecele de pământ (Microtus agrestis), șoarecele sudic de câmp (Microtus levis), bizamul (Ondatra zibethicus), lemingul (Lemmus lemmus) etc. Sunt rozătoare mai ales scurmătoare, unele adaptate și la viața acvatică, a căror talie variază, în general, între cea a unui șobolan și cea a unui șoarece, dar există și forme mai mari, ca bizamul. Coada lor este turtită lateral și mai scurtă decât trunchiul cu capul împreună. Măselele celor mai multe specii au creștere continuă, sunt brăzdate pe fețele lor labială și linguală și au o suprafață de masticație cu desene caracteristice.
Sorkar (Arvicolinae) är en underfamilj till familjen Cricetidae i ordningen gnagare. I underfamiljen finns cirka 150 arter.
Det finns flera olika sorters sorkar, exempelvis ängssorkar och åkersorkar. Sorkarna varierar betydligt i storlek; de flesta arter som förekommer i Sverige är mindre än fjällämmeln som blir 16 cm lång och väger upp till 130 g; vattensorken kan bli 23 cm lång och väga över 300 g, medan bisam kan bli 40 cm lång och väga 2 kg. Sorkarna är vanligtvis grå till bruna till färgen med mörkbruna ögon.
De flesta sorkar är råttlika djur med klumpig kroppsform och med dolda eller bara obetydligt synliga öron och mer eller mindre kort hårbeklädd svans. Bisam är mer bäverlik med kal, tillplattad svans. Endast den oslitna kindtanden har en tandkrona med knölar, som snart nöts bort. På det viset blir kronan flat och kindtänderna kommer att verka som sammansatta av tresidiga prismor med avrundade hörn.
Svansen är medelstor till kort och är ofta glest täckt med hår. Vid de främre fötterna finns fyra eller fem tår (beroende på art) och vid de bakre fötterna alltid fem tår.
Sorkar förekommer i Eurasien och Nordamerika. De föredrar habitat med lösa jordarter där de lätt kan skapa sina tunnelsystem. Några sorkar lever ovanpå marken i gräsmarker eller på träd.
Sorkarna är övervägande växtätare; bär, nötter, rötter och frukt ingår på menyn. Flera sorkar tar även animalisk föda som insekter, maskar, mollusker, och, för de större arterna, även mindre ryggradsdjur.
Många sorkar är anpassade till att leva i underjordiska gångar. Deras bon är bäddade med torrt gräs, mossa och löv. Några samlar också vinterförråd. De får ungar flera gånger om året. Ofta orsakar de stor skada för människan genom att de äter säd och andra kulturväxter. Sorkar är viktig föda för rovdjur och rovfåglar.
När sorkar gräver skapar de jordhögar som påminner om mullvadens kullar. Mullvadens jordhögar är större och mera runda.
I vissa zoologiska avhandlingar finns det vetenskapliga namnet Microtinae för underfamiljen men namnet är yngre och bör inte användas. Flera äldre verk klassificerar sorkar som familj och ofta blandades de ihop med andra grupper av gnagare. Nyare undersökningar av arternas DNA visade att sorkar är en monofyletisk grupp. På grund av dessa studier antas att de utgör systergruppen till hamstrar.
Den här artikeln är helt eller delvis baserad på material från Nordisk familjebok, Sorksläktet, 1904–1926.Sorkar (Arvicolinae) är en underfamilj till familjen Cricetidae i ordningen gnagare. I underfamiljen finns cirka 150 arter.
Типовий рід родини — щур (Arvicola Lacepede), представлений у фауні України двома сучасними видами: щуром водяним (Arvicola amphibius) і щуром гірським (Arvicola scherman).
Найчастіше нориць (=полівкові, УРЕ 1981, c. 468) розглядають як окрему родину (Arvicolidae), близьку до родин хом'якових (Cricetidae), піщанкових (Gerbillidae) і мишачих (Muridae). У менш дробних класифікаціях нориць розглядають як підродину родини хом'якових (Cricetidae s.l.), у ще менш розгалужених класифікаціях всі названі групи розглядають у складі великої родини мишових (= мишиних, Muridae s.l.).
Нориць звичайно розглядають як групу, що є похідною від давніх хом'якових. Найбільш відокремленою, найдавнішою і найпримітивнішою групою норицевих є сліпушки (триба Ellobiusini), найбільш молодою і різноманітною за видовим складом є т. зв. «сірі нориці» (триба Arvicolini). У дослідженнях викопних фаун величезне значення мають строкатки (триба Lagurini), представлені у сучасній фауні Європи єдиним видом — строкаткою степовою (Lagurus lagurus).
Здебільшого це невеликі тварини, вкрити щільним хутром, такі як полівки (Microtus) і лемінги, деякі, такі як сліпунець (Ellobius talpinus) та Hyperacrius, пристосувалися до підземного способу життя. Інші, такі як ондатра (Ondatra), неофібер (Neofiber) і щур (Arvicola), крупніші та пристосовані до водного життя.
Погляди на видовий обсяг родини постійно змінюються, то у бік подрібнення видів, то у бік об'єднання їх. Загальною тенденцією є подрібнення класифікації.
Найвідомішими у складі фауни України видами є щур водяний (Arvicola amphibius), ондатра (Ondatra zibethicus) (адвентивний вид), «полівка звичайна» (Microtus arvalis). Останній вид має кілька видів-двійників і представлений у фауні України і суміжних країн трьома близькими видами.
Класифікація щурових є дуже добре деталізованою у зв'язку з великим видовим різноманіттям, значною роллю у полеозоологічних реконструкціях та великим господарським значенням. У дослідженнях таксономії сучасних форм група є надзвичайно цікавою через велику мінливість хромосомних чисел (2n = 18-62) та значну морфологічну мінливість. Важливим фактором успішних і детальних ревізій групи є також велика мінливість ознак зубної системи (зокрема, морфології жуйної поверхні кутніх зубів, особливо M1 та M3).
При класифікуванні родів завжди звертають увагу на дві системи морфологічних ознак:
Норицеві мають голарктичне розповсюдження та являють собою одну з головних груп мишовидих гризунів (Myomorpha) як Старого Світу, так і Нового Світу. Добре пристосовані до мешкання під снігом узимку, не впадаючи у сплячку. Характеризуються значними коливаннями у численності популяцій.
Представники родини є ключовою групою у вивченні пліоценових і плейстоценових фаун Голарктики (у т.к. й на території України) і є об'єктом біостратиграфічних, палеофауністичних і палеоекологічних досліджень і реконструкцій. Тільки в Україні і на матеріалах з України та суміжних країн підготовлено не менше 10 дисертацій щодо викопних норицевих (Л. Рековець, О. Тесаков та ін.)
У сучасній фауні щурові є об'єктом особливої уваги станцій захисту рослин і, як активні учасники низки зоонозів (лептоспіроз, туляремія тощо), — об'єктами уваги відділів особливо-небезпечних інфекції в обласних санепідемстанціях.
Arvicolinae là một phân họ gặm nhấm bao gồm chuột đồng, lemming, chuột xạ hương. Chúng có họ hàng gần nhất với phân họ khác Cricetidae (bao gồm hamster và chuột Tân Thế giới[1]). Một số tài liệu xếp phân họ Arvicolinae vào họ chuột cùng với tất cả các thành viên khác của siêu họ Muroidea.[2] Một số nhắc đến phân họ Microtinae hoặc xếp hạng các đơn vị phân loại như một họ đầy đủ Arvicolidae.[3]
Bài viết liên quan đến họ gặm nhấm Cricetidae này vẫn còn sơ khai. Bạn có thể giúp Wikipedia bằng cách mở rộng nội dung để bài được hoàn chỉnh hơn. Arvicolinae là một phân họ gặm nhấm bao gồm chuột đồng, lemming, chuột xạ hương. Chúng có họ hàng gần nhất với phân họ khác Cricetidae (bao gồm hamster và chuột Tân Thế giới). Một số tài liệu xếp phân họ Arvicolinae vào họ chuột cùng với tất cả các thành viên khác của siêu họ Muroidea. Một số nhắc đến phân họ Microtinae hoặc xếp hạng các đơn vị phân loại như một họ đầy đủ Arvicolidae.
Полёвковые, или полёвки (лат. Arvicolinae, или лат. Microtinae) — подсемейство грызунов семейства хомяковых. Включает в себя полёвок, пеструшек, слепушонок, леммингов и ондатр. Населяют широкий спектр местообитаний в Северном полушарии.
К полёвкам относятся мелкие мышеобразные грызуны с длиной тела 7—50 см. Хвост всегда короче тела — 2—15 см. Весят полёвковые от 15 г до 4 кг. Внешне они напоминают мышей или крыс, однако в большинстве случаев хорошо отличающиеся от них небольшой мордочкой, короткими ушами и хвостом. Окраска верха обычно однотонная — серая или буроватая. Коренные зубы у большинства видов без корней, постоянно растущие, реже с корнями (у большинства вымерших); на их жевательной поверхности — чередующиеся треугольные петли. Зубов у них 16.
Слепушонки и кашмирские полёвки приспособились к подземному образу жизни. Другие полёвковые (ондатра, водяные крысы), отличающиеся более крупными размерами тела, ведут полуводный образ жизни.
По данным палеонтологии некорнезубые формы появляются как минимум в семи филогенетических линиях: роды Lagurus, Eolagurus, Microtus s. lato, Arvicola, Neofiber, Dicrostonyx, а также некорнезубые виды в трибе Lemmini и подтрибе Myodina, связи между которыми на ископаемом материале выяснены очень плохо, хотя молекулярные данные допускают вероятность независимой утраты корней минимум в трёх линиях подтрибы Myodina. У некорнезубых полёвок на дне глазницы и наружной поверхности нижней челюсти хорошо заметны костные вздутия, образованные альвеолами коренных. Существует ли зависимость эволюции нёбной кости с увеличением гипсодонтности неизвестно, так как даже у современных некорнезубых полёвок форма заднего края нёбной кости бывает различной (Microtus, Alticola). Эволюция твёрдого нёба мимомисных полёвок (Mimomys) изучена недостаточно подробно, но ясно, что из мимомисного типа сформировался тип твёрдого нёба некорнезубых форм триб Microtini и Lagurini[1].
Населяют материки и многие острова Северного полушария. Южная граница ареала проходит по Северной Африке (Ливия), Ближнему Востоку, северной Индии, юго-западному Китаю, Тайваню, Японским и Командорским островам; в Северной Америке встречаются до Гватемалы. В горах поднимаются до верхнего предела растительности. Наибольшего видового разнообразия и высокой численности достигают в открытых ландшафтах умеренной зоны. Зачастую селятся большими колониями. В пище преобладают надземные части растений; некоторые виды делают запасы кормов. Активны круглый год, на зиму в спячку не впадают. Очень плодовиты, принося в год от 1 до 7 помётов размером (в среднем) 3—7 детёнышей. У некоторых видов (ондатра, полёвка Microtus ochrogaster) самцы также принимают участие в заботе о потомстве. Размножаются весь тёплый период года, часть видов — и зимой, под снегом. Беременность длится 16—30 дней. Молодые особи становятся самостоятельны на 8—35 день и вскоре достигают половой зрелости. Из-за высокого репродуктивного потенциала численность полёвковых подвержена резким колебаниям по годам. Продолжительность жизни в природе от несколько месяцев до 1—2 лет.
Также полёвки вынуждены спасаться от белых северных норных хорей, потому что являются для них основной пищей.
Подсемейство состоит из 7 триб, 26 родов и 143 видов[2]:
Многие полёвковые — серьёзные вредители сельскохозяйственных культур и природные носители возбудителей туляремии, лептоспироза и других заболеваний. Шкурки крупных видов (ондатры) используются как меховое сырьё. Из-за высокой численности и её циклических колебаний по годам популяции полёвковых оказывают серьёзное влияние на численность популяций хищников, например, белой совы и канадской рыси.
Ряд редких видов полёвковых занесён в Международную Красную книгу, в том числе, как «находящиеся в критическом состоянии» (Critically Endangered):
как «находящиеся под угрозой исчезновения» (Endangered):
как «уязвимые» (Vulnerable):
как «находящиеся в состоянии близком к угрожаемому» (Near Threatened):
Полёвковые, или полёвки (лат. Arvicolinae, или лат. Microtinae) — подсемейство грызунов семейства хомяковых. Включает в себя полёвок, пеструшек, слепушонок, леммингов и ондатр. Населяют широкий спектр местообитаний в Северном полушарии.
田鼠亞科（Arvicolinae），又名水䶄亞科。是啮齿目倉鼠科下的一個亚科，包括了：田鼠、旅鼠、麝鼠等。同在倉鼠科底下的近親有倉鼠及美洲鼠類[1].
田鼠亞科是鼠總科其下倉鼠科的一個亞科，但有時候又會被歸入鼠科底下與鼠總科旗下的所有物種並列於鼠科之下[2]；亦有時被升格成為田鼠科（Arvicolidae）[3]。
田鼠亞科包含以下各屬：
田鼠亞科（Arvicolinae），又名水䶄亞科。是啮齿目倉鼠科下的一個亚科，包括了：田鼠、旅鼠、麝鼠等。同在倉鼠科底下的近親有倉鼠及美洲鼠類.
（下記参照）
ハタネズミ亜科（Arvicolinae）は、哺乳綱 ネズミ目 キヌゲネズミ科に属する亜科。模式属はミズハタネズミ属 Arvicola。
本亜科は、旧来は Microtinae （ハタネズミ亜科）とされていたが、Kretzoi(1962) が Arvicolinae の呼称に先取権があることを指摘したことにより、Arvicolinae に改められた。日本では、以前のまま「ハタネズミ亜科」と呼ぶ人も少なくないが、Arvicola がミズハタネズミ属であることから、厳密にはミズハタネズミ亜科であるといえる。2005年、MusserとCarletonにより系統分類が整理された結果[1]、この亜科には7族、26属の元に143の種が属することになった。以下の分類はそれに基づくものである。
ハタネズミ亜科（Arvicolinae）は、哺乳綱 ネズミ目 キヌゲネズミ科に属する亜科。模式属はミズハタネズミ属 Arvicola。
本亜科は、旧来は Microtinae （ハタネズミ亜科）とされていたが、Kretzoi(1962) が Arvicolinae の呼称に先取権があることを指摘したことにより、Arvicolinae に改められた。日本では、以前のまま「ハタネズミ亜科」と呼ぶ人も少なくないが、Arvicola がミズハタネズミ属であることから、厳密にはミズハタネズミ亜科であるといえる。2005年、MusserとCarletonにより系統分類が整理された結果、この亜科には7族、26属の元に143の種が属することになった。以下の分類はそれに基づくものである。
물밭쥐아과(Arvicolinae)는 쥐상과 비단털쥐과에 속하는 설치류 아과의 하나이다. 북반구에 사는 가장 흔한 설치류 분류군이다.
다음은 2004년 얀사(Jansa)와 웩슬러(Weksler), 2012년 파브르(Fabre) 등의 연구에 기초한 계통 분류이다.[1][2]
쥐상과 비단털쥐과
.jpg)
.jpg)
.jpg)
